Рішення

від 06.11.2014 по справі 910/17418/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/17418/14 06.11.14

За позовом приватного підприємства "НАФТАГРУП"

до товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Енергія"

про стягнення 14 235,92 грн.

Суддя Головатюк Л.Д.

Представники сторін:

Від позивача Моравецький І.І.(за довіреністю)

Від відповідача Мехед М.І.(дов. від 02.12.2013)

ОБСТАВИНИ СПРАВИ :

Позивач звернувся до господарського суду м. Києва з позовною заявою про стягнення з відповідача заборгованості у зв`язку з неналежним виконанням умов договору на перевезення вантажів автомобільним транспортом у місцевому та міжміському сполученні № 60/2 від 01.06.2013 в розмірі 14 235, 92 грн.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 26.08.2014 порушено провадження у справі №910/17418/14 та призначено до розгляду на 10.09.2014.

Представник позивача з'явився в судове засідання 10.09.2014, надав пояснення по суті справи та подав додаткові докази по справі.

Представник відповідача в судове засідання 10.09.2014 не з'явився, проте через канцелярію господарського суду подав клопотання про відкладення розгляду справи.

Суд задовольнив дане клопотання.

Розгляд справи відкладено на 23.09.2014.

Представник відповідача з'явився в судове засідання 23.09.2014, надав пояснення по суті справи та подав клопотання про призначення почеркознавчої експертизи по справі. Суд відмовив у задоволенні даного клопотання, оскільки матеріали справи містять достатньо інших доказів, які замінять висновки експерта, а призначення експертизи лише затягне розгляд справи.

Представник позивача в судове засідання 23.09.2014 не з'явився, проте через канцелярію господарського суду подав клопотання про розгляд справи без його участі за наявними у справі матеріалами.

Розгляд справи відкладено на 21.10.2014.

Представник позивача в судове засідання 21.10.2014 не з'явився, причин неявки не повідомив.

Представник відповідача з'явився в судове засідання 21.10.2014, надав пояснення по суті справи та подав клопотання про продовження строку розгляду справи. Суд задовольнив дане клопотання.

Ухвалою суду від 21.01.2014 продовжено строк розгляду справи № 910/17418/14 на п`ятнадцять днів.

Відкладено розгляд справи на 06.11.2014.

В судове засідання 06.11.2014 з'явилися представники позивача, відповідача надали пояснення по суті справи та подали додаткові докази по справі.

Представник позивача позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Представник відповідача проти позову заперечував та просив відмовити в його задоволенні.

В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судовому засіданні складався протокол згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення проти позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

01.06.2013 між товариством з обмеженою відповідальністю Торговий дім «ЕНЕРГІЯ» м. Київ (далі Замовник) та приватним підприємством «НАФТАГРУП» м. Хмельницький (далі Перевізник) був укладений договір на перевезення вантажів автомобільним транспортом у місцевому та міжміському сполученні № 60/2 (надалі Договір).

Згідно договору передбачено зобов'язання Перевізника доставити автоцистернами довірені йому Замовником світлі та/або темні нафтопродукти (вантаж) до пункту призначення та видати його особі, яка має право на їх одержання, у кількості та у терміни, відповідно до даного договору, а Замовник зобовязується оплатити надані Перевізником послуги на підставі укладених актів приймання-передачі виконаних робіт.

Згідно згаданого договору та заявок, що є невідємними частинами договору TOB Торговий дім «Енергія» зробила замовлення транспортних засобів, які належать ПП «Нафтагруп».

Фактом підтвердження виконання Перевізником своїх обовязків за згаданим договором є оформлені між сторонами та погодженні акти прийому-передачі виконаних робіт № 9 від 15 липня 2013; № 2 від 05 серпня 2013 року; № 5 від 13 серпня 2013 року; № 9 від 27 серпня 2013 року (відповідні акти долучаються до матеріалів справи).

Відповідно до п. 1.2. Договору передбачено, що Замовник зобовязується - оплатити надані Перевізником послуги на підставі укладених до Заявок актів приймання-передачі виконаних робіт.

В звязку із цим ПП «Нафтагруп» виставило рахунки-фактури № 5 від 13.08.2013 на загальну суму без ПДВ - 9907,50 грн; № 2 від 05 серпня 2013 року на загальну суму без ПДВ - 2040 грн; № 9 від 15 липня 2013 року на загальну суму без ПДВ - 13492, 50 грн; № 9 від 27.08.2013 на загальну суму без ПДВ - 5002,50 грн.

Загальна вартість робіт з ПДВ згідно вищезгаданих актів прийому-передачі виконаних робіт становить 36531 грн.

В результаті чого позивач звернувся в вересні 2013 року до господарського суду міста Києва із позовною заявою про відшкодування основного боргу та штрафних санкцій, згідно умов згаданого договору. Рішення господарського суду міста Києва було на користь позивача згідно якого позовні вимоги були задоволені частково.

Але відповідач оскаржив дане рішення і 14 травня 2014 року Київський апеляційний господарський суд залишив рішення господарського суду міста Києва без змін.

Відповідно 01 липня 2014 року ВГС України постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.05.2014 у справі № 910/21042/13 залишив також без змін.

Отже, станом на день розгляду справи заборгованість по згаданому договору не погашена і становить 36 531,00 грн.

У відповідності до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.509 ЦК України та ст.173 ГК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України та ст. 174 ГК України.

Названі норми передбачають, що господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно із частиною 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ст. 173 ГК України один суб'єкт господарського зобов'язання повинен вчинити певну дію на користь іншого суб'єкта, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

У відповідності до ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 Цивільного кодексу України).

У відповідності до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до ст.599 ЦК України, ст.202 ГК України, господарське зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Якщо зобов'язання не виконано або виконано неналежним чином, то воно не припиняється, а навпаки на сторону, яка допустила неналежне виконання, покладаються додаткові юридичних обов'язки, у тому числі передбачені ст.625 ЦК України, оскільки остання передбачає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

При цьому, діюче законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриття виконавчого провадження з його примусового виконання. Виходячи з цього, втрати від інфляції грошових коштів та річні проценти підлягають сплаті за весь період часу, протягом якого не виконувалось грошове зобов'язання.

Таким чином, реалізація позивачем свого права на звернення до суду щодо стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх договірних зобов'язань щодо оплати заборгованості і ухвалення у зв'язку з цим судового рішення про стягнення з відповідача, крім іншого, основного боргу у сумі 36 531,00 грн. не позбавляє позивача права на стягнення матеріальних втрат у вигляді інфляційних збитків та 3% річних, понесених ним внаслідок несплати своєчасно відповідачем вказаної суми.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено ст. 16 цього Кодексу.

У відповідача виник обов'язок виконувати належним чином свій обов'язок щодо оплати заборгованості по договору на перевезення вантажів автомобільним транспортом у місцевому та міжміському сполученні № 60/2 від 01.06.2013. Факт невиконання цього обов'язку доведено судом в іншій справі № 910/21042/13 та в силу ст. 35 ГПК України не потребує доведенню знову.

Відповідно до статті 218 Господарського кодексу України у разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. Вказане положення узгоджується з положеннями статті 617 Цивільного кодексу України.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно із ст. 599 Цивільного Кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином, частина 1 статті 625 Цивільного кодексу України встановлює виняток із загального правила статті 614 Цивільного кодексу України, що закріплює принцип вини як підставу відповідальності боржника.

Отже, відсутність у боржника грошей у готівковій формі або грошових коштів на його рахунку в банку, і як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов'язання, якщо навіть у цьому немає його провини, не звільняють боржника від відповідальності за прострочення грошового зобов'язання.

Слід зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Крім того, оскільки інфляційні витрати пов'язані з інфляційними процесами в державі та за своєю природою є компенсацією за понесені збитки, спричинені знеціненнями грошових коштів, а три проценти річних - платою за користування коштами, що не були своєчасно сплачені боржником, то ні три проценти річних, ні індекс інфляції не можна розцінювати як заходи відповідальності за порушення зобов'язань. Вищенаведене відповідає судовій практиці Верховного суду України (зокрема постанова від 10.06.2003 по справі № 3/350). Доводи відповідача, зазначені у відзиві на позов безпідставні внаслідок викладеного.

Позивачем здійснено розрахунок 3% річних, які становлять 679,98 грн. та інфляційних збитків, що складають 4 798,33 грн., суд визнає даний розрахунок обґрунтованим та задовольняє позовні вимоги в цій частині.

Щодо стягнення з відповідача пені в сумі 1941,98 грн., то суд відмовляє в задоволенні даних позовних вимог, у зв'язку з наступним:

Позивач в обґрунтування своїх вимог щодо нарахування пені посилається на п. 5.3 Договору перевезення № 60/2 від 01.06.2013, відповідно до якого Замовник у разі несвоєчасної оплати Перевізнику за транспортні послуги сплачує останньому неустойку у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період прострочення за кожний день прострочення. Розрахунок пені Позивач надає виходячи із кількості днів прострочення з 14.05.2014 по 15.08.2014, вважаючи, що прострочення Боржника рахується з 22 квітня і строк позовної давності відповідно до ст. 232 ГК України почав діяти з 14.05.2014.

У відповідності до частини 1 статті 175 Господарського кодексу України майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Тобто, норми Господарського кодексу у такому разі є спеціальними по відношенню до загальних норм, які передбачені Цивільним кодексом.

Водночас з цим, відповідно до ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України, на яку посилається Позивач, нарахування штрафних санкцій (пені в розумінні ст. 230 ГКУ) за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано .

Відповідно до ч.1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Тобто, пеня в рамках Договору перевезення № 60/2 від 01.06.2013 має нараховуватись виключно з наступного дня від дня, коли зобов'язання Відповідача по оплаті було порушено. Пунктом 4.3 Договору перевезення № 60/2 від 01.06.2013, визначено, що розрахунки між Перевізником (Позивачем) та Замовником (Відповідачем) здійснюються у безготівковому порядку на розрахунковий рахунок Перевізника у термін 3-х днів після виконання Перевізником умов цього договору, що підтверджується відмітками на транспортних документах, що засвідчують доставку вантажу адресату на підставі відповідно укладених Актів приймання-передачі виконаних робіт.

Відповідно до актів приймання-передачі виконаних робіт №9 від 15 липня 2013 року, №2 від 05 серпня 2013 року , №5 від 13 серпня 2013 року, №9 від 27 серпня 2013 року, на які посилається Позивач як на підставу підтвердження виконання ним своїх обов'язків. Відповідач мав розрахуватися, з урахуванням п.4.3 Договору перевезення № 60/2 від 01.06.2013, протягом 3-х днів з моменту укладання сторонами вищезазначених актів, і прострочення Відповідача по оплаті перед Позивачем почалося з 19 липня 2013 року, з 09 серпня 2013 року, з 17 серпня 2013 року і з 31 серпня 2013 року відповідно.

Враховуючи вищезазначене та вимоги ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, як спеціальної норми, що регулює порядок нарахування пені за прострочення виконання зобов'язань (а Договором перевезення інший порядок нарахування сторонами не передбачений), нарахування пені в рамках Договору перевезення № 60/2 від 01.06.2013 року припиняється 19 січня 2014 року по акту № 9 від 15 липня 2013 року, 09 лютого 2014 року по акту №2 від 05 серпня 2013 року, 17 лютого 2014 року по акту №5 від 13 серпня 2013 року, 01 березня 2014 року по акту від 27 серпня 2013 року.

Таким чином, кінцева дата нарахування Позивачем пені - 01 березня 2014 року. Вважаючи, що Позивач нарахував пеню з 14.05.2014 по 15.08.2014, що суперечить вимогам ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, то в цій частині вимог Позивача по нарахуванню пені позовна заява не підлягає задоволенню.

Крім того, відповідно до Інформаційного листа ВГСУ від 17.07.2012 № 01- 06/928/2012 у вирішенні питань, пов'язаних із застосуванням частини шостої статті 232 ГК України, господарським судам слід враховувати викладене в пункті 6 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 21.11.2011 № 01-06/1624/2011 "Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права", який передбачає, що відповідно до статті 256 ЦК України під позовною давністю розуміється строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені; пункт 1 частини другої статті 258 названого Кодексу).

Водночас частиною шостою статті 232 ГК України визначено порядок застосування штрафних санкцій та обмеження щодо періоду їх нарахування. Зокрема, частиною шостою цієї статті передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Отже, частиною шостою статті 232 ГК України встановлено строк, у межах якого нараховуються штрафні санкції, і який не є строком позовної давності, а пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України - строк, протягом якого особа може звернутися до суду за захистом свого порушеного права (див. постанову Вищого господарського суду України від 14.12.2010 N4/49-42).

Отже, посилання Позивача на дію строку позовної давності з посиланням на ст. 232 ГК України, суперечить приписам ст. 258 Цивільного кодексу України, ст. 232 Господарського кодексу України та усталеній практиці ВГСУ, а тому не може братися судом як належне та припустиме обґрунтування своїх вимог та відповідне стягнення пені на свою користь.

Крім того, що позивач в своєму запереченні посилається на підписаний між сторонами спору додаток №1 від 02 червня 2013 року до договору перевезення №60/2, де передбачено строк позовної давності три роки, а не 6 місяців. Проте суд зазначає, що позивач підмінює поняття строку позовної давності та початку його перебігу з періодом нарахування штрафних санкцій згідно ч.2 ст. 232 Господарського кодексу України, що є неприпустимим та безпідставним твердженням.

Крім того, відповідач наголосив, що зазначений додаток до договору не може бути доказом по справі, оскільки позивач вводить в суд та відповідача в оману, оскільки такий додаток сторонами спору ніколи не укладався та не підписувався, про існування цього документу, відповідач дізнався при ознайомленні із запереченням від 13.10.2014. Тим більше, раніше, зокрема, при пред'явленні позову, Позивач не залучав такий додаток до матеріалів справи, оригінал для огляду до суду не надавав, а з'явився він раптово тільки після зазначення Відповідачем можливості застосуванням строку позовної давності і тільки у вигляді згадування про такий документ.

Отже, у зв'язку з наведеним позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача пені задоволенню не підлягають.

Не підлягають також задоволенню і вимоги позивача щодо нарахування відсотків за час користування коштами.

Позивач в обгрунтування своїх вимог щодо нарахування відсотків за час користування коштами посилається на п. 5.5 Договору перевезення № 60/2 від 01.06.2013, відповідно до якого сторони прийшли до згоди,, що при несвоєчасній оплаті за транспортні послуги не зарахована грошова сума є сума, якою користується Замовник (Відповідач) та належить Перевізнику (Позивачу) і за час користування Перевізник має право нарахувати, а Замовник в такому випадку зобов'язується сплатити відсотки за час користування коштами Постачальника в розмірі 30% річних за кожен день прострочення..

Відповідно до ч.2 ст. 908 Цивільного кодексу України умови перевезення вантажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюється, зокрема, договором.

Пунктом п.5.5 Договору перевезення № 60/2 від 01.06.2013 фактично конкретизовано передбачений статтею 536 Цивільного кодексу України обов'язок боржника сплачувати встановлений договором або законом розмір процентів за користування чужими грошовими коштами та передбачене статтею 625 Цивільного кодексу України право Перевізника вимагати від Замовника сплати 3 % річних за весь час прострочення, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У розумінні зазначених статей проценти є не відповідальністю, а платою за весь час користування грошовими коштами, що не були своєчасно сплачені боржником. Зі змісту цих статей випливає, що договором може бути встановлено лише інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення. Разом із цим згідно з положеннями статті 549 Цивільного кодексу України грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобов'язання, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання , є пеня .

Вважаючи правильним стягнення з Відповідача суми процентів за користування чужими грошовими коштами (6 815,63 грн.), нарахованих на підставі пункту п.5.5 Договору перевезення № 60/2 від 01.06.2013 за кожен день прострочення невиконаного зобов'язання. Позивач не звернув уваги на те, що за своєю правовою природою ці проценти підпадають під визначення неустойки, а саме пені, згідно статті 549 ЦК України частина третя якої встановлює, що пенею с неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. У свою чергу пунктом п.5.3 Договору перевезення № 60/2 від 01.06.2013, сторони вже передбачили нарахування пені в розмірі двох облікових ставок Національного банку України від несплаченої Відповідачем суми за кожний день прострочення і разом з тим Позивачем вже нараховано за цей самий період, а рішенням Господарського суду міста Києва від 25 грудня 2013 року по справі № 910/21042/13 вже стягнуто з відповідача пеню, нараховану на підставі пункту 5.3 Договору перевезення № 60/2 від 01.06.2013, яким сторони передбачили нарахування пені . Зазначене дає можливість дійти висновку про те, що умовами договору передбачено, а судом вже здійснено стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язання покупцем та відсотки за користування коштами Позивача, а повторне стягнення судом пені та відсотків, не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Така ж правова позиція викладена у Постанові Судової палати у господарських справах Верховного суду України від 24 грудня 2013 року, справа № 8/5025/1402/12 та у Постанові Верховного суду України від 12 грудня 2011 року, справа № 07/238-10.

Відповідно до ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Враховуючи зазначене, в частині вимог Позивача по нарахуванню відсотків позовна заява не підлягає задоволенню, оскільки таке нарахування суперечить нормам матеріального права та Конституції України як Основного Закону держави.

Відповідно до ст. ст. 43, 33, 34 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст.ст. 44,49 ГПК України судовий збір стягується з відповідача на користь позивача пропорційно розміру задоволених вимог.

Виходячи з вищенаведеного та керуючись ст. 4, 33, 34, 49, 64, 75, 82, 83, 84, 85 ГПК України, господарський суд м. Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позов приватного підприємства "НАФТАГРУП" задовольнити частково.

2. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Енергія" (04071, м. Київ, Подільський р-н, вул. Щекавицька, буд. 37/48, кв. 1, код ЄДРПОУ 31628650) на користь приватного підприємства "НАФТАГРУП" (31331, Хмельницька обл., Хмельницький район, с. Малиничі, код ЄДРПОУ 34786759) інфляційні збитки в сумі 4798 (чотири тисячі сімсот дев'яносто вісім) грн. 33 коп., 3% річних в сумі 679(шістсот сімдесят дев'ять) грн. 98 коп. та судовий збір у розмірі 703 (сімсот три) грн. 03 коп.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Видати наказ.

5. Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання, оформленого відповідно до ст. 84 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржене в порядку та строки, визначені Господарським процесуальним кодексом України.

6. Копію рішення розіслати сторонам.

Суддя Головатюк Л.Д.

Дата підписання повного тексту рішення - 11.11.2014