Ухвала

від 20.11.2014 по справі 2а-1926/12/1470

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 листопада 2014 року м. Київ К/800/30768/14

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Цвіркуна Ю.І., Юрченко В.П., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Гаруда» на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 травня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2014 року

у справі № 2а-1926/12/1470

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Гаруда»

до Державної податкової інспекції у Центральному районі міста Миколаєва

Головного управління Міндоходів у Миколаївській області

про скасування податкового повідомлення-рішення,-

В С Т А Н О В И В

Товариство з обмеженою відповідальністю «Гаруда» (надалі також - позивач, Товариство) звернулося до суду із адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Центральному районі м. Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби (правонаступник - Державна податкова інспекція у Центральному районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області; надалі також - відповідач, ДПІ), в якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення - рішення від 16 січня 2012 року №0000692330, яким визначено грошове зобов'язання з ПДВ у сумі 54512,49 грн. - за основним платежем та 13628,12 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 травня 2012 року у задоволені адміністративного позову відмовлено у повному обсязі.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2014 року апеляційну скаргу Товариства залишено без задоволення, а постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 травня 2012 року - без змін.

Позивач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення вимог матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить скасувати постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 травня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2014 року і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Фактичною підставою прийняття податкового повідомлення-рішення, з приводу правомірності якого виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 29 грудня 2011 року №1281-300/32332924, про порушення позивачем вимог пунктів 198.2 , 198.3 статті 198 , пункту 200.1 статті 200 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України; тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), в результаті чого занижено суму податку на додану вартість в розмірі 54512,49 грн. по взаємовідносинам з ТОВ «ВАЕЛ ПЛЮС» за серпень 2011 року.

Вказані висновки відповідача ґрунтуються на тому, що позивачем безпідставно відображено в складі податкового кредиту суми податку на додану вартість по податковим накладним виписаним ТОВ «ВАЕЛ-ПЛЮС», оскільки останнім надавались податкові та видаткові накладні без мети реального настання наслідків, з метою заниження об'єкту оподаткування, несплату податків, в зв'язку із чим дії підприємства призвели до втрат дохідної частини Державного бюджету України.

Перевіряючи дотримання відповідачем як суб'єктом владних повноважень вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України при прийнятті оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, суди попередніх інстанцій виходили із вірного застосування норм матеріального та процесуального права з огляду на наступне.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Пунктом 198.2 статті 198 ПК України визначено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Податковий кредит звітного періоду, за змістом пункту 198.3 статті 198 ПК України, визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

За змістом пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 201.1 статті 201 Податкового кодексу України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності) податкову накладну, у якій зазначаються в окремих рядках такі обов'язкові реквізити: а) порядковий номер податкової накладної; б) дата виписування податкової накладної; в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); ґ) місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку; д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг; е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг; є) ціна постачання без урахування податку; ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні; з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку; и) вид цивільно-правового договору; і) код товару згідно з УКТ ЗЕД (для підакцизних товарів та товарів, ввезених на митну територію України).

Пунктом 201.10 статті 201 Податкового кодексу України визначено, що податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.

При цьому як відомості, що містяться у податкових накладних, так і дані первинних документів, що складаються при здійсненні господарської операції та подаються платником до контролюючого органу, мають відповідати установленим вимогам та містить достовірну інформацію про обставини, з якими законодавство пов'язує реалізацію права платника на податкову вигоду.

Відмова в отриманні податкової вигоди за наявності у документах платника недостовірних та суперечливих відомостей є податковим ризиком. У цілях підтвердження обґрунтованості заявлених податкових вигод має бути встановлений їх об'єктивний предметний зв'язок з фактами та результатами реальної підприємницької або іншої економічної діяльності, що слугує підставою для висновку про достовірність первинних документів, у тому числі й відносно учасників та умов господарських операцій.

Слід також зазначити, що обов'язок підтвердити правомірність та обґрунтованість витрат (у тому числі і по сплаті ПДВ) первинними документами покладається на платника, позаяк саме він виступає суб'єктом, що використовує включену постачальником до ціни товару суму ПДВ при обчисленні суми податку, яка підлягає перерахуванню до бюджету, а також зменшує об'єкт оподаткування податку на прибуток за фактом понесення витрат.

Документи та інші дані, що спростовують або підтверджують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються тощо.

Вищий адміністративний суд України погоджується із висновками судів попередніх судових інстанцій про те, що позивачем внаслідок пред'явлення відрахувань при обчисленні податку на додану вартість шляхом відображення в податковому обліку господарських операцій з ТОВ «ВАЕЛ-ПЛЮС», отримано необґрунтовану податкову вигоду з огляду на наступне.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, між ТОВ «ВАЕЛ-ПЛЮС», та позивачем було укладено договір поставки від 12 квітня 2011 року №4/6 на загальну суму 300 000 грн., відповідно до умов якого останнє зобов'язалося поставити та передати у власність позивача товар (запасні частини).

На підтвердження здійснення господарських операцій з метою виконання умов вказаного договору позивачем було надано до перевірки відповідні видаткові та податкові накладні, виписані ТОВ «ВАЕЛ ПЛЮС», а також банківські виписки про оплату позивачем придбаного товару (з урахуванням ПДВ) у безготівковій формі.

Разом з тим, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, що висловлена у постанові від 27 березня 2012 року по справі № 21-737во10, надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Про необґрунтованість податкової вигоди можуть також свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема про наявність таких обставин:

- неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;

- відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв'язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів;

- облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов'язані з виникненням податкової вигоди, якщо для такого виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій;

- здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку;

- відсутність первинних документів обліку.

Таким чином, докази, надані позивачем, є обов'язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у справі, що розглядається, становлять обставини, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самої господарської операції (поставки товару), а відтак і обґрунтованість визначення податкового кредиту позивача.

Дослідивши надані позивачем письмові докази (податкові, видаткові накладні, виписки з банківського рахунку) суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що вони не є достатніми для підтвердження фактичної передачі товару від продавця до покупця та в повній мірі не відображають рух товару.

При цьому, суд повторно акцентує увагу на тому, що наявність первинних документів є обов'язковою, але не достатньою умовою для формування податкового кредиту, оскільки факт виконання зобов'язання за правочином зумовлює складання й інших документів, а тому, формальне складення лише первинного документа не є беззаперечним доказом реальності конкретної господарської операції. Податковий кредит може сформуватися платником податків лише за реально проведеною господарською операцією, тобто за господарською операцією, яка спричинила зміни у структурі та стані активів і зобов'язань суб'єкта господарювання, за умови, що проведення господарської операції підтверджується також і іншими документами, складання яких передбачено законодавством та є загальноприйнятим за звичаями ділового обороту.

З огляду на викладене, реальність господарської операції з придбання товарів має підтверджуватись також документами про фізичне переміщення придбаних товарів у просторі його зберігання, та документами, необхідність складення яких випливає з умов договірних зобов'язань за укладеними суб'єктами господарювання угодами.

Як свідчить зміст договору від 12 квітня 2011 року, ціна на товар зазначається в рахунках-фактурах і оплата за товар проводиться після виставлення постачальником рахунків-фактур, разом з тим, в матеріалах справи відсутні такі рахунки-фактури.

Окрім того, судова колегія також приймає до уваги і той факт, що в матеріалах справи відсутній ряд документів, які б, в сукупності з податковими та видатковими накладними, підтвердили реальність здійсненої спірної господарської операції, а саме позивачем не надано ні до перевірки, ні до суду жодних договорів оренди автомобілів, які, як зазначає позивач, перевозили придбаний товар (запчастини) з м. Луганська в м. Здолбунів, копій відповідних наказів про прийняття на роботу водіїв цих автомобілів та направлення їх та представника підприємства у службове відрядження до м. Луганська, журналу реєстрації довіреностей, доказів, які підтверджують факт завантаження/розвантаження товару, його специфікацій та сертифікатів якості. Судами попередніх інстанцій не встановлено фактів, які свідчать про неможливість надання таких доказів позивачем.

При цьому, суд апеляційної інстанції надав вірну оцінку наданим позивачем подорожнім листам вантажних автомобілів про здійснення рейсів з м. Здолбунів до м. Луганськ як таким, що не підтверджують перевезення придбаного у ТОВ «ВАЕЛ ПЛЮС» товару, оскільки такі докази не подавались ні до перевірки ні до суду першої інстанції, і у наданих подорожніх листах не зазначено конкретну адресу складу ТОВ «ВАЕЛ ПЛЮС», з якого необхідно вивезти товар та кінцеву адресу, куди саме його необхідно доставити, а також не вказано який саме товар і в якій саме кількості перевозився.

Також слід звернути увагу і на те, що Товариством, як особою, що виступає суб'єктом, яка використовує включену постачальником до ціни товару суму ПДВ при обчисленні суми податку, яка підлягає перерахуванню до бюджету, не підтверджено правомірність та обґрунтованість витрат по сплаті ПДВ первинними документами, оскільки в матеріалах справи відсутні належні докази оприбуткування придбаних товарів (запчастин) на свій склад, їх використання у господарській діяльності.

Існування наведених доказів є об'єктивно необхідним виходячи зі змісту та специфіки господарських операцій з поставки товару, а їх відсутність додатково свідчить про те, що оформлення позивачем та його контрагентом видаткових накладних, податкових накладних відбувалося виключно із метою отримання необґрунтованої податкової вигоди.

При цьому, матеріали справи не містять належних доказів і про те, що поставка товару мала на меті використання його в господарській діяльності позивача.

Крім того, в судовому процесі встановлено, що актом перевірки ТОВ «ВАЕЛ ПЛЮС» від 11 листопада 2011 року №804/23-33352187 встановлено факт формування податкового кредиту підприємствами-покупцями за рахунок ТОВ «ВАЕЛ ПЛЮС», податкові зобов'язання та податковий кредит якого не підтверджено у зв'язку з ненаданням (відсутністю) ТОВ «ВАЕЛ ПЛЮС» підтверджуючих документів щодо виникнення податкових зобов'язань та податкового кредиту, тобто відсутні головні книги, журнали-ордери та картки рахунків №311 «Поточні рахунки у національній валюті», №361 «Розрахунки з вітчизняними покупцями», №64 «Розрахунки по податкам і платежам», №643 «Податкові зобов'язання», №68 «Розрахунки по іншим операціям», №70 «Доходи від реалізації», податкові накладні, реєстри виданих та отриманих податкових накладних, видаткові накладні, тощо.

Також із вказаного вище акту перевірки слідує, що у ТОВ «ВАЕЛ ПЛЮС» відсутні трудові ресурси (наймані працівники) та будь-які складські приміщення, де може зберігатися така велика кількість запасних частин, не підтверджено наявності автомобільного чи іншого транспорту, а також відповідного устаткування, що необхідним для здійснення фінансово-господарської діяльності підприємства. До того ж, за результатами здійсненого виходу на податкову адресу підприємства та адресу реєстрації його керівника ОСОБА_4 встановлено, що ні ТОВ «Ваел плюс», ні його директор, за своїми адресами, не знаходяться.

Наведені обставини у сукупності та взаємозв'язку підтверджують правильність висновку судів про недостовірність відомостей у первинних документах, на підставі яких позивачем було сформовано дані податкового обліку за спірними операціями, та, як наслідок - про отримання позивачем необґрунтованої податкової вигоди шляхом завищення суми податкового кредиту.

Поряд з цим слід зазначити, що у податкових правовідносинах є неприпустимою ситуація, яка дозволяла б недобросовісним платникам за допомогою інструментів, що використовуються у цивільно-правових відносинах, створювати ситуацію формальної наявності права на отримання податкової вигоди (у тому числі шляхом формування податкового кредиту та зменшення оподатковуваного доходу на суму витрат) .

Ані в ході розгляду справи судом першої інстанції, ані в ході апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції позивачем не надано суду належних доказів на підтвердження реального здійснення господарських операцій. Поряд з цим касаційна скарга не містить обґрунтованих пояснень щодо неможливості надання таких доказів.

Відтак, враховуючи, що матеріалами справи не підтверджено реальності господарських операцій з контрагентом колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та податкового органу про те, що позивачем безпідставно сформовано податковий кредит, що призвело до втрат дохідної частини Державного бюджету України.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційній скарзі позиція не знаходить свого підтвердження матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, суд, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції слід залишити без змін.

Керуючись статтями 222, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Гаруда» залишити без задоволення, а постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 травня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238 , 239 1 Кодексу адміністративного судочинства України .

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: Ю.І. Цвіркун

В.П. Юрченко