Рішення

від 21.11.2014 по справі 910/22944/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/22944/14 21.11.14

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Арсів», м.Ірпінь, ЄДРПОУ 38273697

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс», м.Київ, ЄДРПОУ 36852482

про визнання договору недійсним

Представники сторін:

від позивача: Кучер В.М.- по дов.

від відповідача: Головатенко О.М. - по дов.

У відповідності до приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 12.11.2014р. до 21.11.2014р. оголошувалась перерва.

СУТЬ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Арсів», м.Ірпінь звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс», м.Київ про визнання договору поставки №ТК-0000827 від 05.02.2013р. недійсним.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на порушення під час укладення спірного правочину приписів чинного законодавства України, зокрема, за твердженнями заявника, з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» договір підписано невідомою особою з застосуванням факсиміле - механічного відбитку оригінального підпису генерального директора відповідача.

У відзиві б/н від 11.11.2014р. відповідач проти задоволення позовних вимог надав заперечення з огляду на те, що чинним законодавством передбачена можливість застосування при укладанні господарських договорів факсиміле. При цьому, за твердженнями вказаного учасника судового процесу, використання механічного відбитку підпису генерального директора здійснювалось на підставі його наказу. Крім того, як вказує відповідач, спірний правочин було скріплено печаткою Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс», а контрагентами виконувались його умови, що свідчить про безпідставність позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Арсів».

Згідно із ст.75 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Зі ст.626 Цивільного кодексу України вбачається, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ст.712 Цивільного кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи, 05.02.2013р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Арсів» (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» (постачальник) було укладено договір поставки №ТК-0000827, відповідно до п.1.1 якого постачальник зобов'язується в порядку та на умовах, визначених правочином, поставляти покупцю товар, а покупець зобов'язується приймати і оплачувати продукцію.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Згідно з п.1.2 спірного договору поставка товару здійснюється окремими партіями. Партія товару, яку повинен поставити постачальник, визначається погодженими між сторонами замовленнями.

У п.4.1 договору №ТК-0000827 від 05.02.2013р. контрагентами погоджено, що постачальник поставляє товар за цінами, узгодженими з покупцем у специфікаціях та/або первинних документах.

Строк дії договору встановлюється з 05.02.2013р. до моменту укладення сторонами нового договору або розірвання даного правочину (п.10.1 договору №ТК-0000827 від 05.02.2013р.).

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору №ТК-0000827 від 05.02.2013р. поставки недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору поставки, а отже, спірний правочин було вчинено 05.02.2014р. з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками господарських товариств.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов, Товариство з обмеженою відповідальністю «Арсів» посилалось на те, що на договорі поставки №ТК-0000827 від 05.02.2013р. міститься факсиміле генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» Дорошенко Я.О., тоді як сторонами можливість застосування механічного відбитку підпису при укладанні спірного правочину погоджено не було. На думку заявника, вказані обставини свідчать про порушення вимог чинного законодавства України під час укладення договору, а отже і наявність підстав для визнання його недійсним.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 1 ст.92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно з ч.3 ст.92 вказаного Кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За приписами ст.97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

У ст.58 Закону України «Про господарські товариства», ст.145 Цивільного кодексу України зазначено, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

За змістом положень ч.1 ст.62 Закону України «Про господарські товариства», ч.2 ст.145 Цивільного кодексу України у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

Зі змісту п.п.8.12, 8.13 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» вбачається, що виконавчим органом товариства є дирекція, яку очолює генеральний директор. Генеральний директор здійснює організаційно - розпорядче керівництво суб'єктом господарювання, безпосередньо несе відповідальність за виробничу, господарську та фінансову діяльність юридичної особи. Генеральний директор, зокрема, без довіреності діє від імені товариства та репрезентує його у всіх відносинах з іншими установами, підприємствами та організаціями, має право першого підпису всіх фінансових документів, а також уповноважений розпоряджатись коштами суб'єкта господарювання.

Суд зазначає, що діюча на момент укладення спірного правочину редакція статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» не містить жодних положень, якими б було передбачено обмеження прав генерального директора представляти інтереси товариства та підписувати договори поставки товару.

Як вбачається з наявного в матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на момент укладання спірного правочину генеральним директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» був Дорошенко Ярослав Олександрович.

Відповідачем представлено до матеріалів справи наказ №15-0 від 24.04.2012р. генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» «Про виготовлення та порядок використання факсимільного відтворення підпису генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» Дорошенка Ярослава Олександровича», згідно з яким прийнято рішення про виготовлення факсимільного відтворення підпису вказаної посадової особи. Вказаним документом передбачено, що факсимільне відтворення підпису генерального директора дозволяється проставляти, в тому числі, на договорах поставки, оренди, надання послуг, зберігання, перевезення, тощо.

У судовому засіданні 21.11.2014р. сторонами було підтверджено, що договір з боку відповідача скріплено механічним відбитком підпису (факсиміле) саме генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» Дорошенка Ярослава Олександровича. Будь-яких суперечок з приводу викладених обставин між позивачем та відповідачем у судових засіданнях не виникало.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, судом встановлено, що генеральний директор Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» Дорошенко Ярослав Олександрович є уповноваженою особою на укладання господарських правочинів відносно поставки товару, а договір №ТК 0000827 від 05.02.2013р. укладено із застосуванням механічного відбитку підпису вказаної посадової особи.

За приписами ст.207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Обов'язковість скріплення правочину печаткою може бути визначена за письмовою домовленістю сторін. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Одночасно, п.2.5 Наказу №88 від 24.05.1995р. Міністерства фінансів України «Про затвердження Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку» також передбачено, що використання при оформленні первинних документів факсимільного відтворення підпису допускається у порядку, встановленому законом, іншими актами цивільного законодавства.

З наведених норм вбачається, що порядок використання факсимільного підпису при укладенні договору належить до вимог щодо письмової форми правочину, а відтак порушення цього порядку, зокрема, використання факсиміле за відсутності письмової згоди сторін, є порушенням письмової форми правочину.

Суд зазначає, що вказані норми, хоча і визначають певні вимоги до письмової форми правочину, але не встановлють наслідків її недотримання у вигляді недійсності договору, що узгоджується з приписами ст.215 Цивільного кодексу України, а відповідно до ч.1 ст.218 Цивільного кодексу України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Недодержання форми правочину, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність правочину лише у разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема, ст.ст.547, 981, 1055, 1059, 1107 Цивільного кодексу України. У зазначених випадках правочин є нікчемним. Аналогічну позицію наведено у постановах від 10.06.2014р. та від 08.10.2013р. Вищого господарського суду України по справах №914/4665/13 та №910/4825/13.

Крім того, відповідно до п.64 Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію, що затверджена Постановою №1893 від 27.11.1998р. Кабінету Міністрів України, обов'язковому обліку підлягають печатки і штампи (факсиміле) з повним найменуванням організацій. Особи, що персонально відповідають за облік і зберігання печаток, штампів і бланків, призначаються наказами керівників організацій. Облік печаток і штампів ведеться у журналі за формою 11 (додаток 11), бланків - у журналі за формою 12 (додаток 12) окремо за видами бланків. Видача бланків відповідальним за їх використання особам здійснюється під розписку у відповідних журналах.

Печатки і штампи повинні зберігатися у сейфах або металевих шафах. Бланки дозволяється зберігати у шафах, що надійно замикаються та опечатуються (п.68 Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію, яку затверджено Постановою №1893 від 27.11.1998р. Кабінету Міністрів України).

Згідно з п.69 Інструкції у разі втрати печаток і штампів керівники організацій зобов'язані негайно повідомити про це органи Міністерства внутрішніх справ України та вжити заходів для їх розшуку.

Отже, змістовний аналіз наведених вище норм чинного законодавства свідчить про відповідальність саме власника печатки чи штампу нести за нього повну відповідальність та у разі втрати вчиняти всі дії з метою її розшуку.

Одночасно, у судовому засіданні 12.11.2014р. судом було оглянуто оригінал договору №ТК 0000827 від 05.02.2013р. та встановлено, що останній також скріплено печатками обох сторін.

Наразі, матеріали справи не містять доказів використання факсиміле невідомою особою всупереч наказу №15-0 від 24.04.2012р. генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» «Про виготовлення та порядок використання факсимільного відтворення підпису генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» Дорошенка Ярослава Олександровича», а також звернення вказаної особи до відповідних правоохоронних органів з заявою про втрату або викрадення печаток та штампів підприємства.

Господарський суд зазначає, що дійсно в матеріалах справи відсутні докази погодження сторонами можливості застосування факсиміле генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс», проте, скріплення оспорюваного правочину із застосуванням механічного відбитку підпису повноважної особи продавця не суперечить приписам чинного законодавства та не має наслідком визнання правочину недійсним. Аналогічну позицію наведено у постановах від 06.11.2013р., 27.03.2013р. та від 01.10.2014р. Вищого господарського суду України по справах №5016/1288/2012 (14/50), №5020-388/2012, №910/5807/14.

З приводу тверджень заявника про відсутність у відповідача волевиявлення на укладення договору №ТК-0000827 від 05.02.2013р. та настання відповідних правових наслідків, як на підставу для визнання недійсним правочину, господарський суд зазначає наступне.

Волевиявлення особи на укладення правочину та настання відповідних правових наслідків підтверджується наступним його схваленням.

Відповідно до п.3.4 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» доказами схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.).

Як вбачається з матеріалів справи оспорюваний правочин було схвалено обома сторонами, зокрема, на підставі договору №ТК 0000827 від 05.02.2013р. у період з 21.02.2013р. по 10.04.2014р. Товариством з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» було поставлено, а Товариством з обмеженою відповідальністю «Арсів» прийнято товар, що підтверджується представленими до матеріалів справи товарно-транспортними накладними, що скріплені печатками обох сторін.

Також про виконання спірного правочину свідчать наявні в матеріалах справи банківські виписки з рахунку Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс», з яких вбачається, що покупцем здійснювалась оплата товару, отриманого на підставі оспорюваного правочину.

При цьому, господарський суд зазначає, що наведені документи містять посилання саме на спірний правочин.

Під час розгляду спору, позивачем жодних заперечень з приводу виконання сторонами взаємних прав та обов'язків, що виникли на підставі договору №ТК 0000827 від 05.02.2013р., представлено не було.

Таким чином, звертаючись із даним позовом, позивач необґрунтовано ставить під сумнів дійсність волевиявлення відповідача на укладення та виконання спірного договору, яке, натомість, відповідачем не заперечувалось та підтверджується вчиненими на виконання договору діями: поставкою продукції відповідачем, прийняттям цієї продукції позивачем та частковою оплатою ним поставленої продукції.

При цьому, господарський суд повторно наголошує, що оспорюваний договір містить відбитки печаток обох господарських товариств, що також вказує на наявність у контрагентів волевиявлення на виникнення взаємних прав та обов'язків щодо постачання товару.

За таких обставин, враховуючи, що позивачем не було доведено наявності підстав для визнання недійсним договору №ТК 0000827 від 05.02.2013р. поставки, суд дійшов висновку, що позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Арсів» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» про визнання договору недійсним, є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Щодо клопотання без номеру та дати, що надійшло до господарського суду 05.11.2014р., Товариства з обмеженою відповідальністю «Арсів» про призначення експертизи господарський суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.41 Господарського процесуального кодексу України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.

Згідно із положеннями ст.1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи.

За змістом п.5 Постанови №4 від 23.03.2012р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики призначення судової експертизи» питання про призначення судової експертизи повинно вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів сторін щодо необхідності такого призначення.

Як зазначено в листі №01-8/2651 від 27.11.2006р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання призначення судових експертиз» судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Аналогічні за змістом положення містить ч.2 п.2 Постанови №4 від 23.03.2012р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики призначення судової експертизи».

Проте, наразі в матеріалах справи достатньо доказів для вирішення спору. При цьому, судом самостійно встановлено всі обставини, які є необхідними для правильного вирішення спору.

Суд зазначає, що питання стосовно виконання підпису від імені повноважної особи відповідача на договорі №ТК 0000827 від 05.02.2013р. із застосуванням факсиміле з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» підтверджене, а отже встановлення цього факту судовим експертом є недоцільним.

При цьому, задоволення клопотання позивача про призначення по розглядуваній справі експертизи фактично може призвести до затягування строків вирішення спору, а отже, і може спричинити порушення інтересів сторін.

Крім того, в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Таким чином, враховуючи наведене вище, за висновками суду, відсутні достатні підстави для призначення судової експертизи по справі №910/22944/14, а дослідження всіх обставин даного спору не потребує таких спеціальних знань, які відсутні у суду, отже, клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Арсів» є необґрунтованим та такими, що може бути направлене на затягування строків вирішення справи. З наведених підстав останнє залишене судом без задоволення.

Стосовно клопотання б/н від 12.11.2014р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» про об'єднання справ одне провадження господарський суд зазначає наступне.

За приписами ч.2 ст.58 Господарського процесуального кодексу України суддя має право об'єднати кілька однорідних позовних заяв або справ, у яких беруть участь ті ж самі сторони, в одну справу, про що зазначається в ухвалі про порушення справи або в рішенні.

У п.3.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зазначено, що суддя вправі вирішувати питання про об'єднання лише тих заяв (справ), які перебувають в його провадженні.

Наразі, у наведеному клопотання відповідач просив справу №910/22944/14 об'єднати зі справою №911/4239/14, яка відповідно до даних автоматизованої системи документообігу суду знаходиться у провадженні судді господарського суду м.Києва Лиськова М.О.

Отже, враховуючи наведене вище, приймаючи до уваги приписи чинного законодавства, суд дійшов висновку, що вирішення судом питання про об'єднання проваджень по вказаним вище справам суперечить приписам Господарського процесуального кодексу України, а отже, клопотання б/н від 12.11.2014р. Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс» підлягає залишенню без задоволення.

Всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Арсів», м.Ірпінь до Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельна компанія «Ардіс», м.Київ про визнання договору поставки №ТК-0000827 від 05.02.2013р. недійсним.

У судовому засіданні 21.11.2014р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено та підписано 26.11.2014р.

Суддя М.О. Любченко