Постанова

від 18.02.2015 по справі 910/22944/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" лютого 2015 р. Справа№ 910/22944/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Станіка С.Р.

суддів: Власова Ю.Л.

Самсіна Р.І.

За участю представників сторін:

Від позивача Кучер В.М. представник за довіреністю;

Від відповідача Головатенко О.М. - представник за довіреністю;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженої відповідальністю "Арсів" на рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2014 у справі № 910/22944/14 (суддя Любченко М.О.)

за позовом Товариства з обмеженої відповідальністю "Арсів"

до Товариства з обмеженої відповідальністю "Ардіс"

про визнання договору поставки недійсним

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва 21.11.2014, повний текст якого складено 26.11.2014 у справі № 910/22944/14 в задоволені позову ТОВ "Арсів" до ТОВ "Ардіс" про визнання договору поставки недійсним - відмовлено.

Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва 21.11.2014 с праві № 910/22944/14 судові витрати по справі покладено на позивача.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що чинним законодавством передбачена можливість застосування при укладанні господарських договорів факсиміле. При цьому, використання механічного відбитку підпису генерального директора (факсіміле) здійснювалось на підставі його наказу. Крім того, як вказує відповідач, спірний правочин було скріплено печаткою Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс", а контрагентами виконувались його умови. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав, обумовлених ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, для визнання недійсним опсорюваного в справі правочину.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням суду першої інстанції позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2014 - скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ТОВ "Арсів" про визнання договору поставки недійсним.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що під час укладення оспорюваного правочину порушено приписи чинного законодавства України, зокрема, за твердженнями апелянта, з боку Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" договір підписано невідомою особою з застосуванням факсиміле - механічного відбитку оригінального підпису генерального директора відповідача, що свідчить про те, що оспорюваний правочин укладено без наявності у його представника необхідного обсягу цивільної дієздатності, а представник діяв без вільного волевиявлення, яке не відповідало його внутрішній волі.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу ТОВ "Арсів" на рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2014 у справі №911/22944/14 передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Станіку С.Р., для розгляду апеляційної скарги сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя: Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Самсін Р.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.12.2014 у справі № 910/22944/14 апеляційну скаргу ТОВ "Арсів" прийнято до провадження, порушено апеляційне провадження, розгляд скарги призначено на 04.02.2015.

Але 04.02.2015 судове засідання по справі № 910/22944/14 не відбулось, у зв'язку з перебуванням судді Станіка С.Р. у відпустці.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2015, у зв'язку з виходом судді Станіка С.Р. з відпуски, справу № 910/22944/14 призначено до розгляду на 18.02.2015.

В судовому засіданні 18.02.2015 апелянт підтримав доводи апеляційної скарги, просив суд рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.

Представник відповідача в судовому засіданні 18.02.2015 проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив суд у задоволенні апеляційної скарги відмовити, вказував на те, що рішення суду першої інстанції винесено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування - відсутні.

Статтею 99 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно з статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обгрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обгрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути залишено без змін, виходячи із наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції і що підтверджується наявними матеріалами справи, 05.02.2013 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Арсів" (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" (постачальник) було укладено договір поставки №ТК-0000827, відповідно до п.1.1 якого постачальник зобов'язується в порядку та на умовах, визначених правочином, поставляти покупцю товар, а покупець зобов'язується приймати і оплачувати продукцію.

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Зі ст.626 Цивільного кодексу України вбачається, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ст.712 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Згідно з п.1.2 спірного договору поставка товару здійснюється окремими партіями. Партія товару, яку повинен поставити постачальник, визначається погодженими між сторонами замовленнями.

У п.4.1 договору №ТК-0000827 від 05.02.2013 контрагентами погоджено, що постачальник поставляє товар за цінами, узгодженими з покупцем у специфікаціях та/або первинних документах.

Строк дії договору встановлюється з 05.02.2013 до моменту укладення сторонами нового договору або розірвання даного правочину (п.10.1 договору №ТК-0000827 від 05.02.2013).

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору №ТК-0000827 від 05.02.2013 поставки недійсним.

В свою чергу, судом першої інстанції встановлено, і з чим погоджується суд апеляційної інстанції, на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору поставки, а отже, спірний правочин було вчинено 05.02.2014 з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками господарських товариств.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції зазначає, що з урахуванням положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

При цьому, обґрунтовуючи поданий позов, Товариство з обмеженою відповідальністю "Арсів" посилалось на те, що на договорі поставки №ТК-0000827 від 05.02.2013р. міститься факсиміле генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" Дорошенко Я.О., тоді як сторонами можливість застосування механічного відбитку підпису при укладанні спірного правочину погоджено не було. На думку заявника, вказані обставини свідчать про порушення вимог чинного законодавства України під час укладення договору, а отже і наявність підстав для визнання його недійсним.

Відповідно до ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 1 ст.92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно з ч.3 ст.92 вказаного Кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За приписами ст.97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

У ст.58 Закону України "Про господарські товариства", ст.145 Цивільного кодексу України зазначено, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

За змістом положень ч.1 ст.62 Закону України "Про господарські товариства", ч.2 ст.145 Цивільного кодексу України у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

Зі змісту п.п.8.12, 8.13 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" вбачається, що виконавчим органом товариства є дирекція, яку очолює генеральний директор. Генеральний директор здійснює організаційно - розпорядче керівництво суб'єктом господарювання, безпосередньо несе відповідальність за виробничу, господарську та фінансову діяльність юридичної особи. Генеральний директор, зокрема, без довіреності діє від імені товариства та репрезентує його у всіх відносинах з іншими установами, підприємствами та організаціями, має право першого підпису всіх фінансових документів, а також уповноважений розпоряджатись коштами суб'єкта господарювання.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновокм суду першої інстанції про те, що діюча на момент укладення оспорюваного правочину редакція статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" не містить жодних положень, якими б було передбачено обмеження прав генерального директора представляти інтереси товариства та підписувати договори поставки товару.

Як вбачається з наявного в матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на момент укладання спірного правочину генеральним директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" був Дорошенко Ярослав Олександрович.

Відповідачем представлено до матеріалів справи наказ №15-0 від 24.04.2012р. генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" "Про виготовлення та порядок використання факсимільного відтворення підпису генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" Дорошенка Ярослава Олександровича", згідно з яким прийнято рішення про виготовлення факсимільного відтворення підпису вказаної посадової особи. Вказаним документом передбачено, що факсимільне відтворення підпису генерального директора дозволяється проставляти, в тому числі, на договорах поставки, оренди, надання послуг, зберігання, перевезення, тощо.

В свою чергу, відповідачем ні в суді першої інстанції під час розгляду спору, ні в суді апеляційної інстанції під час апеляційного провадження не заперечувалась та обставина, що оспорюваний договір з боку відповідача скріплено механічним відбитком підпису (факсиміле) саме генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" Дорошенка Ярослава Олександровича.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що генеральний директор Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" Дорошенко Ярослав Олександрович є уповноваженою особою на укладання господарських правочинів відносно поставки товару, а договір №ТК 0000827 від 05.02.2013р. укладено із застосуванням механічного відбитку підпису вказаної посадової особи.

За приписами ст.207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Обов'язковість скріплення правочину печаткою може бути визначена за письмовою домовленістю сторін. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Одночасно, п.2.5 Наказу №88 від 24.05.1995р. Міністерства фінансів України "Про затвердження Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку" також передбачено, що використання при оформленні первинних документів факсимільного відтворення підпису допускається у порядку, встановленому законом, іншими актами цивільного законодавства.

Таким чином, суд апеляційної інстанції зазначає, що з урахуванням вищенаведених приписів Наказу №88 від 24.05.1995р. Міністерства фінансів України, порядок використання факсимільного підпису при укладенні договору належить до вимог щодо письмової форми правочину, а відтак порушення цього порядку, зокрема, використання факсиміле за відсутності письмової згоди сторін, є порушенням письмової форми правочину.

Отже, вказані норми, хоча і визначають певні вимоги до письмової форми правочину, але не встановлють наслідків її недотримання у вигляді недійсності договору, що узгоджується з приписами ст.215 Цивільного кодексу України, а відповідно до ч.1 ст.218 Цивільного кодексу України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Недодержання форми правочину, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність правочину лише у разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема, ст.ст.547, 981, 1055, 1059, 1107 Цивільного кодексу України. У зазначених випадках правочин є нікчемним. Аналогічну позицію наведено у постановах від 10.06.2014р. та від 08.10.2013р. Вищого господарського суду України по справах №914/4665/13 та №910/4825/13.

Крім того, відповідно до п.64 Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію, що затверджена Постановою №1893 від 27.11.1998р. Кабінету Міністрів України, обов'язковому обліку підлягають печатки і штампи (факсиміле) з повним найменуванням організацій. Особи, що персонально відповідають за облік і зберігання печаток, штампів і бланків, призначаються наказами керівників організацій. Облік печаток і штампів ведеться у журналі за формою 11 (додаток 11), бланків - у журналі за формою 12 (додаток 12) окремо за видами бланків. Видача бланків відповідальним за їх використання особам здійснюється під розписку у відповідних журналах.

Печатки і штампи повинні зберігатися у сейфах або металевих шафах. Бланки дозволяється зберігати у шафах, що надійно замикаються та опечатуються (п.68 Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію, яку затверджено Постановою №1893 від 27.11.1998р. Кабінету Міністрів України).

Згідно з п.69 Інструкції у разі втрати печаток і штампів керівники організацій зобов'язані негайно повідомити про це органи Міністерства внутрішніх справ України та вжити заходів для їх розшуку.

Отже, змістовний аналіз наведених вище норм чинного законодавства свідчить про відповідальність саме власника печатки чи штампу нести за нього повну відповідальність та у разі втрати вчиняти всі дії з метою її розшуку.

Одночасно, представниками сторін ні в суді першої інстанції, ні під час апеляційного провадження, не заперечувалась та обставина, що оригінал договору №ТК 0000827 від 05.02.2013 скріплено печатками обох сторін, оригінал якого досліджено судом першої інстанції.

Також, суд апеляційної інстанції зазначає, що матеріали справи не містять доказів використання факсиміле невідомою особою всупереч наказу №15-0 від 24.04.2012р. генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" "Про виготовлення та порядок використання факсимільного відтворення підпису генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" Дорошенка Ярослава Олександровича", а також звернення вказаної особи до відповідних правоохоронних органів з заявою про втрату або викрадення печаток та штампів підприємства.

Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновокм суду першої інстанції про те, що дійсно, в матеріалах справи відсутні докази погодження сторонами можливості застосування факсиміле генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс", проте, скріплення оспорюваного правочину із застосуванням механічного відбитку підпису повноважної особи продавця не суперечить приписам чинного законодавства та не має наслідком визнання правочину недійсним. Аналогічну позицію наведено у постановах від 06.11.2013р., 27.03.2013р. та від 01.10.2014р. Вищого господарського суду України по справах №5016/1288/2012 (14/50), №5020-388/2012, №910/5807/14.

Доводи апелянта про відсутність у відповідача волевиявлення на укладення договору №ТК-0000827 від 05.02.2013, що тягне за собою настання відповідних правових наслідків, а саме визнання недійсним правочину, судом апеляційної інстанції відхиляється з огляду на наступне.

Волевиявлення особи на укладення правочину та настання відповідних правових наслідків підтверджується наступним його схваленням.

Відповідно до п.3.4 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" доказами схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.).

Як вбачається з матеріалів справи оспорюваний правочин було схвалено обома сторонами, зокрема, на підставі договору №ТК 0000827 від 05.02.2013р. у період з 21.02.2013р. по 10.04.2014р. Товариством з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" було поставлено, а Товариством з обмеженою відповідальністю "Арсів" прийнято товар, що підтверджується представленими до матеріалів справи товарно-транспортними накладними, що скріплені печатками обох сторін.

Також про виконання спірного правочину свідчать наявні в матеріалах справи банківські виписки з рахунку Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс", з яких вбачається, що покупцем здійснювалась оплата товару, отриманого на підставі оспорюваного правочину.

При цьому, місцевим господарським судом вірно встановлено, що наведені документи містять посилання саме на спірний правочин.

Під час розгляду спору, позивачем не заперечувалась обставина виконання сторонами взаємних прав та обов'язків, що виникли на підставі договору №ТК 0000827 від 05.02.2013.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач необґрунтовано ставить під сумнів дійсність волевиявлення відповідача на укладення та виконання спірного договору, яке, натомість, відповідачем не заперечувалось та підтверджується вчиненими на виконання договору діями: поставкою продукції відповідачем, прийняттям цієї продукції позивачем та частковою оплатою ним поставленої продукції.

При цьому, оспорюваний договір містить відбитки печаток обох господарських товариств, що також вказує на наявність у контрагентів волевиявлення на виникнення взаємних прав та обов'язків щодо постачання товару.

За таких обставин, враховуючи, що позивачем не було доведено наявності підстав для визнання недійсним договору №ТК 0000827 від 05.02.2013 поставки, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку, з яким погоджується і суд апеляційної інстанції, що позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Арсів" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Ардіс" про визнання договору недійсним, є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору на підставі доказів у справі. Зокрема, відповідно до частини 2 статті 32 Господарського процесуального кодексу України - на підставі письмових доказів та пояснень представників сторін.

Згідно із частиною 1 статті 36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Тобто, обов'язок доказування покладається на сторони.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Частина 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, господарський суд першої інстанції під час вирішення спору вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, а тому, рішення місцевого господарського суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги, у відповідності до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладається судом на апелянта..

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Товариства з обмеженої відповідальністю "Арсів" на рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2014 у справі № 910/22944/14 - залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2014 у справі № 910/22944/14 - залишити без змін.

3.Матеріали справи № 910/22944/14 повернути до місцевого господарського суду.

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Головуючий суддя С.Р. Станік

Судді Ю.Л. Власов

Р.І. Самсін