Рішення

від 01.12.2014 по справі 922/4310/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" грудня 2014 р.Справа № 922/4310/14

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Сальнікової Г.І.

при секретарі судового засідання Гонтарем А.Д.

розглянувши справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс", ЛТД (м. Сєверодонецьк, Луганська обл.) до Сєвєродонецької міської ради (м. Сєвєродонецьк, Луганська обл.) про визнання недійсною додаткової угоди за участю представників сторін:

позивача - директор Курганова А.В. (наказ №9 від 01.07.2009 р.; паспорт ЕМ 186114, виданий Сєвєродонецьким МВУМВС України в Луганській обл. 17.12.1999 р.);

відповідача - не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс", ЛТД, звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до Сєвєродонецької міської ради Луганської обл., в якій просить суд визнати додаткову угоду від 17.01.2011 р. до договору оренди землі від 23.07.2004 року №209 недійсною та скасувати її, а також зобов'язати Сєвєродонецьку міську раду зарахувати в рахунок майбутніх платежів, грошові кошти, що були переплачені за договором оренди землі від 23.07.2004 року №209 у зв'язку з незаконною додатковою угодою від 17.01.2011 року. Судові витрати просить суд покласти на відповідача.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача просить відмовити у задоволенні позовних вимог на підставі того, що рішення №431 Двадцятої сесії шостого скликання Сєвєродонецької міської ради від 29.03.2011 р. в проміжок часу з 01.07.2011 р. по 01.04.2014 р. (дата постановлення Вищим адміністративним судом України ухвали від 01.04.2014 р.) було чинним, а тому додаткова угода станом на 01.07.2011 р. відповідала вимогам закону. Також у відзиві на позов відповідач заявив про пропуск позивачем строк позовної давності та просив застосувати строк позовної давності до позовних вимог позивача.

25.11.2014 р. від представника відповідача надійшла заява, в якій він додатково обґрунтовує свою позицію стосовно відмови в позові.

Представник позивача в судове засідання 01.12.2014 р. не з'явився, про причину неявки суд не повідомив. Про час і місце слухання справи був повідомлений належним чином, про що свідчить повідомлення про дату, час та місце наступного судового засідання суду у справі №922/4310/14 від 17.11.2014 р., яке долучене судом до матеріалів справи.

Представник відповідача в судове засідання 01.12.2014 р. не з'явився, про причину неявки суд не повідомив. Про час і місце слухання справи був повідомлений належним чином, про що свідчить поштове повідомлення про вручення поштового відправлення, яке долучене судом до матеріалів справи.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що відповідач був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи й відсутність представника відповідача не перешкоджає розгляду справи по суті.

Враховуючи те, що норми ст. 38 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п.4 ч.3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає, згідно ст.75 Господарського процесуального кодексу України, за можливе розгляд справи за позовної заявою позивача за наявними у справі і додатково наданими на вимогу суду матеріалами і документами.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

23.07.2004 р. між сторонами був укладений договір №209 оренди землі (надалі - договір оренди), за яким орендодавець (відповідач) на підставі рішення сесії Сєвєродонецької міської ради №1326 від 20.05.2004 р. надає, а орендар (позивач) приймає в строкове платне користування земельну ділянку - землі комерційного використання (під нежитлову будівлю), яка знаходиться за адресою: м. Сєвєродонецьк, вул. Донецька, 33-б, загальною площею 0,0269 га, нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 58792,64 грн., строком на 25 років по 22.07.2029 р. включно.

09.08.2004 р. договір оренди був зареєстрований у Сєвєродонецькому міському комплексному відділі Луганської регіональної філії Державного підприємства Центр державного земельного кадастру" при Державному комітеті України по земельних ресурсах, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис за №209.

Земельна ділянка була передана у користування відповідачу, що підтверджується копією акту передачі-прийняття земельної ділянки в натурі від 09.08.2004 р., підписаного сторонами без зауважень.

30.04.2009 р. сторонами була підписана додаткова угода №3 до договору оренди землі №209 від 23.07.2004 р., якою змінили (збільшили) нормативну грошову оцінку земельної ділянки та розмір орендної плати з 01.01.2009 р.

17.01.2011 р. сторонами була підписана спірна додаткова угода б/н до договору оренди землі №209 від 23.07.2004 р., якою на підставі рішення сесії міської ради "Про затвердження нормативної грошової оцінки земель населених пунктів міста Сєвєродонецьк, селища Синецький, селища Павлоград, селища Лісова Дача, села Воєводівка" від 29.03.2011 р. №431 змінили (збільшили) нормативну грошову оцінку земельної ділянки кадастровий №4412900000:06:029:0060 та розмір орендної плати з 01.07.2011 р. становить 267620,03 грн.

Дана додаткова угода була зареєстрована Управлінням Держкомзему у м. Сєвєродонецьк Луганської області 13.03.2011 р. за №441290004000715.

Постановою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 03.08.2012 р. по справі №1227/3807/2012 за позовом ТОВ ВКФ "ЛІА" ЛТД до Сєвєродонецької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення задоволено позовні вимоги, визнано протиправним та скасовано рішення двадцятої (чергової) сесії шостого скликання Сєвєродонецької міської ради від 29.03.2011 р. №431 "Про затвердження нормативної грошової оцінки земель населених пунктів міста Сєвєродонецьк, селища Синецький, селища Павлоград, селища Лісова Дача, селища Воєводівка".

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 11.10.2012р. постанова Севєродонецького міського суду Луганської області від 03.08.2012р. була скасована; у задоволенні позовних вимог ТОВ ВКФ "ЛІА" ЛТД до Северодонецької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення було відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01.04.2014 р. №К/9991/65360/12 задоволена касаційна скарга ТОВ ВКФ "ЛІА" ЛТД, скасовано постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 11.10.2012 р. по справі №1227/3807/2012 та залишено в силі постанову Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 03.08.2012 р.

Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Зазначені положення ст. 203 ЦК України узгоджуються з положеннями ч. 1 ст. 207 ГК України, відповідно до якої господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Пунктом 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" передбачено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно п. 2.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" на підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

При цьому господарським судам необхідно мати на увазі, що відповідно до частини другої статті 4 ГПК України господарський суд повинен відмовити у визнанні правочину недійсним, коли ці вимоги ґрунтуються на акті державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству.

У розгляді позовів про визнання недійсними правочинів, при вчиненні яких було застосовано нормативно-правові акти державних та інших органів, у подальшому скасовані (визнані нечинними або недійсними) згідно з судовими рішеннями, що набрали законної сили, господарським судам необхідно виходити з того, що сам лише факт такого скасування (визнання нечинним або недійсним) не може вважатися достатньою підставою для задоволення відповідних позовів без належного дослідження господарським судом обставин, пов'язаних з моментом вчинення правочину та з його можливою зміною сторонами з метою приведення у відповідність із законодавством.

З урахуванням змісту статті 236 ЦК України і частини третьої статті 207 ГК України зобов'язання за визнаним недійсним договором оренди припиняються на майбутнє.

Необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або в комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки, оскільки, як було зазначено вище, рішення двадцятої (чергової) сесії шостого скликання Сєвєродонецької міської ради від 29.03.2011 р. №431 "Про затвердження нормативної грошової оцінки земель населених пунктів міста Сєвєродонецьк, селища Синецький, селища Павлоград, селища Лісова Дача, селища Воєводівка" на момент укладення оспорюваного договору було чинним.

Отже, позовні вимоги позивача про визнання недійсною додаткової угоди від 17.01.2011 р. до договору оренди землі від 23.07.2004 року №209 з дня її підписання є безпідставними та необґрунтованими.

Згідно з ч. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно зі ст. 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Крім того, додаткова угода набрала чинності з дати її реєстрації у Держкомземі - 13.03.2011 р., а позовна заява подана позивачем 30.09.2014 р. (за відбитком штемпеля), тобто після спливу строку позовної давності.

Відповідач надав заяву про застосування строку позовної давності до позовних вимог.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 ЦК України та ч. 1 ст. 223 ГК України позовна давність застосовується до вимог, що випливають з майново-господарських зобов'язань, визначених ст. 175 ГК України.

Згідно з ч. 1 ст. 257 ЦК України загальний строк позовної давності встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Посилання представника позивача у судових засіданнях на початок у травні 2014 року антитерористичної операції у Луганській області та призупинення роботи господарського суду Луганської області, як на причину пропуску строку позовної давності, суд вважає безпідставною, оскільки вказані позивачем обставини не заважали йому протягом всього строку позовної давності звернутися з позовом до відповідача.

Оскільки позивач звернувся в суд з позовною заявою після спливу строку позовної давності, не надав доказів наявності поважних причин його пропуску, суд вважає за необхідне застосувати за заявою відповідача позовну давність до позовних вимог позивача.

Суд також дійшов висновку, що вимога позивача про зобов"язання Севєродонецької міської ради зарахувати в рахунок майбутніх платежів грошових коштів, що були переплачені за договором оренди землі від 23.07.2004р. № 209 у зв"язку з незаконною додатковою угодою від 17.01.2011р., задоволенню не підлягає, оскільки така вимога є похідною від визнання оспорюваної додаткової угоди недійсною.

За таких обставин, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до статті 44 Господарського процесуального кодексу, судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в доход бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Витрати по сплаті судового збору, згідно ст. 49 ГПК України, підлягають віднесенню на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 9, 203, 210, 215, 236, 257, 267 Цивільного кодексу України, ст.ст. 175, 207, 223 Господарського кодексу України, ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України, ст. ст. 1, 4, 12, 33, 43, 44-49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 08.12.2014 р.

Суддя Г.І. Сальнікова