Постанова

від 03.03.2015 по справі 922/4310/14

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" березня 2015 р. Справа № 922/4310/14

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Бородіна Л.І., суддя Плахов О.В.

при секретарі Катренко І.С.

за участю представників:

позивача - не з'явився,

відповідача - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс", ЛТД (вх. №40Х/2) на рішення господарського суду Харківської області від 01.12.14 у справі №922/4310/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс", ЛТД, м. Сєвєродонецьк Луганської області

до Сєвєродонецької міської ради, м. Сєвєродонецьк Луганської області

про визнання недійсною додаткової угоди,

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 01.12.2014 р. у справі №922/4310/14 (суддя Сальнікова Г.І.) в позові відмовлено повністю.

Позивач не погодився з зазначеним рішенням місцевого господарського суду, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 01.12.2014 р. у справі №922/4310/14 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.

Зокрема, заявник вказує на те, що укладення між ним та відповідачем у справі додаткової угоди від 17.01.2011 р. до договору оренди землі №209 від 23.07.2004 р. було обумовлено презумпцією правомірності рішення Сєвєродонецької міської ради №431 від 29.03.2011 р. про збільшення вартості земельної ділянки і обов'язковості виконання такого рішення позивачем.

Оскільки вказане рішення органу місцевого самоврядування було визнано протиравним, то, на думку скаржника, це свідчить про відсутність належних правових підстав, якими мали керуватись сторони при укладанні оскаржуваної додаткової угоди щодо збільшення розміру орендної плати за земельну ділянку, тому він просить визнати додаткову угоду від 17.01.2011 р.до договору договору оренди землі №209 від 23.07.2004 р. недійсною.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 12.01.2015 р. апеляційну скаргу прийнято до провадження, призначено до розгляду на 10.02.2015 р.

Сєвєродонецькою міською радою надіслано відзив на апеляційну скаргу (вх. №1998 від 09.02.2015 р.), в якому відповідач вважає апеляційну скаргу необгрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, тому просить в її задоволенні відмовити.

Так, відповідач наголошує на тому, що в проміжок часу між 01.07.2011 р. та 01.04.2014 р. рішення Сєвєродонецької міської ради №431 від 29.03.2011 р. було чинним, оскільки є скасованим з дати набрання ним законної сили, тобто, з 01.04.2014 р.

Стосовно твердження позивача про зазнання ним втрат у вигляді зайво сплаченої орендної плати відповідач зазначає про те, що якщо неможливо визнати частково виконаний оспорюваний правочин недійсним з моменту його укладення, зі змісту якого випливає, що він може бути припинений лише на майбутнє, то суд у рішенні зазначає про припинення такого правочину на майбутнє (положення розділу "Застосуваня правових наслідків недійсності правочину" узагальнення Верховного Суду України від 24.11.2008 р. "Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними".

Крім того, відповідач зауважує, що позивач, на його погляд, вибрав не той спосіб правового захисту, оскільки повинен був звернутись до суду з позовними вимогами про внесення змін в договір оренди, а не про визнання додаткової угоди до договору оренди недійсною.

Також відповідач просить здійснювати розгляд справи без участі його представника у зв'язку з відсутністю коштів на витрати, пов'язані з відрядженням представника в судове засідання Харківського апеляційного господарського суду.

Позивачем також надіслано клопотання про розгляд справи за відсутності його представника (вх. №1891 від 06.02.2015 р.).

В судовому засіданні 10.02.2015 р. колегією суддів з метою встановлення фактичних обставин справи та правильного застосування положень чинного законодавства розгляд справи відкладено на 03.03.2015 р.

В судове засідання 03.03.2015 р. сторони своїх представників не направили, про розгляд справи були повідомлені належним чином; позивач надіслав клопотання про розгляд справи без участі його представника(вх. №3438 від 02.03.2015 р.); також зазначив, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

Враховуючи зазначене та зважаючи на те, що ухвала про прийняття апеляційної скарги до провадження направлялась рекомендованою кореспонденцією, а також на те, що явка представників сторін у судове засідання не була визнана обов'язковою, колегія суддів вважає за можливе здійснити розгляд справи за відсутності представників сторін за наявними у справі доказами.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 101 ГПК України на підставі наявних у справі доказів, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

23.07.2004 р. між сторонами був укладений договір №209 оренди землі (далі - договір оренди), згідно з умовами якого орендодавець (відповідач) на підставі рішення сесії Сєвєродонецької міської ради №1326 від 20.05.2004 р. надає, а орендар (позивач) приймає в строкове платне користування земельну ділянку - землі комерційного використання (під нежитлову будівлю), яка знаходиться за адресою: м. Сєвєродонецьк, вул. Донецька, 33-б, загальною площею 0,0269 га, нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 58792,64 грн., строком на 25 років по 22.07.2029 р. включно (а. с. 18).

09.08.2004 р. договір оренди був зареєстрований у Сєвєродонецькому міському комплексному відділі Луганської регіональної філії Державного підприємства Центр державного земельного кадастру" при Державному комітеті України по земельних ресурсах, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис за №209 (а.с.19).

Земельна ділянка була передана у користування відповідачу, що підтверджується копією акту передачі-прийняття земельної ділянки в натурі від 09.08.2004 р., підписаного сторонами без зауважень.

Як вбачається з матеріалів справи, на час укладення сторонами вищевказаного договору діяла нормативна оцінка земель, затверджена рішенням Сєвєродонецької міської ради від 19.01.1998 р. №1212 "Про затвердження грошової оцінки земель населених пунктів міста Сєвєродонецька, селища Синецький, селища Павлоград, селища Лісова Дача, селища Воєводівка".

30.04.2009 р. між сторонами була підписана додаткова угода №3 до договору оренди землі №209 від 23.07.2004 р., якою змінено (збільшено) нормативну грошову оцінку земельної ділянки та розмір орендної плати з 01.01.2009 р. до 72070,48 грн.(а. с. 20).

17.01.2011 р. між сторонами була підписана спірна додаткова угода б/н до договору оренди землі №209 від 23.07.2004 р., якою на підставі рішення сесії міської ради "Про затвердження нормативної грошової оцінки земель населених пунктів міста Сєвєродонецьк, селища Синецький, селища Павлоград, селища Лісова Дача, села Воєводівка" від 29.03.2011 р. №431 змінено (збільшено) нормативну грошову оцінку земельної ділянки кадастровий №4412900000:06:029:0060 та розмір орендної плати з 01.07.2011 р. становить 267620,03 грн.(а. с. 21).

Дана додаткова угода була зареєстрована Управлінням Держкомзему у м. Сєвєродонецьк Луганської області 13.03.2011 р. за №441290004000715. (а. с. 21).

Постановою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 03.08.2012 р. у справі №1227/3807/2012 за позовом ТОВ ВКФ "ЛІА" ЛТД до Сєвєродонецької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення задоволено позовні вимоги, визнано протиправним та скасовано рішення двадцятої (чергової) сесії шостого скликання Сєвєродонецької міської ради від 29.03.2011 р. №431 "Про затвердження нормативної грошової оцінки земель населених пунктів міста Сєвєродонецьк, селища Синецький, селища Павлоград, селища Лісова Дача, селища Воєводівка".

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 11.10.2012 р. постанова Севєродонецького міського суду Луганської області від 03.08.2012 р. скасована; у задоволенні позовних вимог ТОВ ВКФ "ЛІА" ЛТД до Северодонецької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01.04.2014 р. №К/9991/65360/12 задоволена касаційна скарга ТОВ ВКФ "ЛІА" ЛТД, скасовано постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 11.10.2012 р. у справі №1227/3807/2012 та залишено в силі постанову Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 03.08.2012 р. (а. с. 22-24).

Отже, 01.04.2014 р. набрав чинності судовий акт, згідно з яким рішення №431 від 29.03.2011 р. (на підставі якого укладено додаткову угоду від 17.01.2011 р.) скасовано як протиправне.

30.09.2014 р. Товариство з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс", ЛТД звернулось до господарського суду Харківської області з позовною заявою про визнання додаткової угоди від 17.01.2011 р. недійсною та скасування її, а також про зобов'язання Сєвєродонецької міської ради зарахувати в рахунок майбутніх платежів грошові кошти, що були переплачені за договором оренди земді від 23.07.2004 р. №209 у зв'язку з укладенням між сторонами незаконної додаткової угоди від 17.01.2011 р.

Відмовляючи у задоволенні вказаного позову, місцевий господарський суд, посилаючись на ст. 236 ЦК України та ст. 207 ГК України, зазначив, що зобов'язання за визнаним недійсним договором оренди припиняються на майбутнє, а відтак, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс", ЛТД про визнання недійсною додаткової угоди з дня її підписання є безпідставними та необґрунтованими.

Господарський суд Харківської області також дійшов висновку, що вимога позивача про зобов'язання Севєродонецької міської ради зарахувати в рахунок майбутніх платежів грошових коштів, що були переплачені за договором оренди землі від 23.07.2004р. № 209 у зв'язку з незаконною додатковою угодою від 17.01.2011 р., задоволенню не підлягає, оскільки є похідною від визнання оспорюваної додаткової угоди недійсною.

Таким чином, позовні вимоги визнані такими, що не підлягають задоволенню в повному обсязі.

Разом з тим, місцевим господарським судом застосовано позовну давність та зазначено в оскаржуваному рішенні, що додаткова угода набрала чинності з дати її реєстрації у Держкомземі - 13.03.2011 р., а позовна заява подана позивачем 30.09.2014 р., тобто, після спливу строку позовної давності.

Колегія суддів не погоджується з даним висновком та зазначає, що він не узгоджується з положеннями ч.1 ст. 261 ЦК України, за змістом якої позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції, викладеній у п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів".

З'ясувавши питання щодо наявності порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача та відповідності спірної додаткової угоди чинному законодавству, колегія суддів зазначає наступне.

Додатковою угодою від 17.01.2011 р. позивачеві було збільшено розмір орендної плати на підставі рішення №431 від 29.03.2011 р.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Зазначені положення ст. 203 ЦК України узгоджуються з положеннями ч. 1 ст. 207 ГК України, відповідно до якої господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", у розгляді позовів про визнання недійсними правочинів, при вчиненні яких було застосовано нормативно-правові акти державних та інших органів, у подальшому скасовані (визнані нечинними або недійсними) згідно з судовими рішеннями, що набрали законної сили, господарським судам необхідно виходити з того, що сам лише факт такого скасування (визнання нечинним або недійсним) не може вважатися достатньою підставою для задоволення відповідних позовів без належного дослідження господарським судом обставин, пов'язаних з моментом вчинення правочину та з його можливою зміною сторонами з метою приведення у відповідність із законодавством.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі, коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

Отже, колегія суддів зазначає, що для надання оцінки відповідності спірної додаткової угоди вимогам законодавства на момент її вчинення, тобто на 17.01.2011 р., має бути з'ясовано питання щодо дійсності на вказаний момент рішення №431 від 29.03.2011 р., яке, як уже зазначалося, було визнане протиправним та скасоване постановою суду в адміністративній справі, яка набрала чинності 01.04.2014 р.

Як вказано у п. 10.2 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 р. №7 "Про судове рішення в адміністративній справі", зі змісту статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України випливає, що в разі задоволення позову про визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, суд повинен зазначити про це в судовому рішенні та одночасно застосувати один із встановлених законом способів захисту порушеного права позивача: про скасування або визнання нечинними рішення чи окремих його положень.

При цьому суди повинні мати на увазі, що одночасне застосування обох способів захисту порушеного права - визнання спірного акта нечинним та скасування такого акта - є помилковим.

Скасування акта суб'єкта владних повноважень як способу захисту порушеного права позивача застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта.

Визнання ж акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.

Суд визначає, що рішення суб'єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.

Таким чином, враховуючи, що рішення №431 від 29.03.2011 р. адміністративним судом було визнано протиправним та скасовано, - колегія суддів вважає обґрунтованим твердження позивача про те, що зазначений акт суб'єкта владних повноважень не породжує жодних правових наслідків від моменту його прийняття, тобто від 29.03.2011 р.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечує проти врахування при вирішенні даного спору вищенаведених положень постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 р., оскільки зазначену постанову було прийнято пізніше, ніж постанову Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 03.08.2012 р., якою визнано протиправним та скасовано рішення №431 від 29.03.2011 р.

Однак, відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", пленум вищого спеціалізованого суду за результатами узагальнення судової практики дає роз'яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції.

Тобто, надані у постановах пленуму вищого спеціалізованого суду роз'яснення містять не законодавчі норми, а інтерпретаційні положення, що розкривають зміст відповідних норм законодавства, сприяють формуванню єдиної судової практики їх застосування.

Тому посилання відповідача на те, що постанова пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 р. не має зворотної дії у часі, та на необов'язковість її застосування господарськими судами, колегія суддів вважає такими, що не відповідають встановленій законом правовій природі роз'яснень пленуму вищого спеціалізованого суду, - враховуючи також, що за період після прийняття постанови Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 03.08.2012 р. і до теперішнього часу не було внесено жодних змін безпосередньо до законодавчої норми, якій надається тлумачення у вищенаведеному пункті постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 р., а саме, до ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено скасування або визнання нечинним рішення суб'єкта владних повноважень як різні дії адміністративного суду, що, відповідно, мають різні правові наслідки.

Стосовно посилань відповідача у відзиві на апеляційну скаргу на постанову Вищого господарського суду України від 03.02.2014 р. у справі №901/1239/13, то, як вбачається з тексту даної постанови, рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого було укладено договір оренди між відповідачами у справі №901/1239/13, було в подальшому саме визнано нечинним (а не скасовано з підстав протиправності, як рішення №431 від 29.03.2011 р.) - тому в ході розгляду справи №901/1239/13 судами було зроблено висновок про чинність відповідного рішення органу місцевого самоврядування на момент укладення спірного правочину. Натомість, рішення №431 від 29.03.2011 р, як уже зазначалось, було скасовано як протиправне, а відтак, з моменту прийняття воно не може породжувати жодних правових наслідків, у тому числі - у вигляді внесення змін до договорів оренди в частині встановлення розміру нормативно-грошової оцінки землі, та, відповідно, розміру орендної плати.

Висновок про те, що рішення №431 від 29.03.2011 р. не породжує жодних правових наслідків з моменту прийняття, додатково підтверджується рішенням Сєвєродонецької міської ради №3980 від 12.06.2014 р. "Про затвердження грошової оцінки земель населених пунктів міста Сєвєродонецька, селища Синецький, селища Павлоград, селища Лісова Дача, селища Воєводівка", яке набрало чинності з 01.01.2015 р.

Вказаним рішенням №3980 визнано таким, що втратило чинність з 01.01.2015 р., рішення Сєвєродонецької міської ради №1212 від 19.01.1998 р., хоча у рішенні №431 від 29.03.2011 р. зазначалось, що рішення №1212 від 19.01.1998 р. втрачає чинність з 01.07.2011 р. (а. с. 132).

Таким чином, самим відповідачем фактично визнано, що рішення №431 від 29.03.2011 р.не мало правових наслідків у вигляді зміни нормативно-грошової оцінки землі та втрати чинності попереднім відповідним рішенням №1212 від 19.01.1998 р.

Місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні вказав на те, що зобов'язання за визнаним недійсним договором оренди припиняються на майбутнє.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач також посилається на вищевказані норми та на п.п. 2.29 п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011 р. "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин", відповідно до якого договір оренди земельної ділянки може бути припинений лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути вже здійснене за ним користування ділянкою.

Стосовно зазначених доводів колегія суддів зазначає, що предметом позову в даній справі є вимога не щодо визнання недійсним договору оренди в цілому з моменту його укладення (отже, відповідно, не йдеться про повернення вже здійсненого користування земельною ділянкою), а визнання недійсною лише однієї умови вказаного договору, викладену в додатковій угоді від 17.01.2011 р., а саме, щодо збільшення нормативно-грошової оцінки землі та, відповідно, розміру орендної плати.

Статтею 217 ЦК України встановлено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Колегія суддів зауважує, що згідно з матеріалами справи, договір оренди від 23.07.2004 р., дійсність якого не заперечується сторонами, на момент його укладення і до внесення змін додатковою угодою від 17.01.2011 р., не містив недійсної частини.

Тобто, правовим наслідком визнання недійсною з дня підписання зазначеної додаткової угоди, укладеної на підставі скасованого рішення №431 від 29.03.2011 р., є перерахунок орендної плати, виходячи з розміру, узгодженого сторонами до укладення спірної додаткової угоди - що, на відміну від повернення користування земельною ділянкою, можливо здійснити.

Тому, на думку колегії суддів, висновок місцевого господарського суду про те, що спірну додаткову угоду може бути визнано недійсною лише на майбутнє, зроблено внаслідок неповного з'ясування обставин справи (зокрема, щодо обсягу та змісту позовних вимог) та неправильного застосування ст. ст. 236 ЦК України і ст. 207 ГК України.

Щодо спливу позовної давності колегія суддів зазначає, що відповідно до ч.1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

А відтак, днем початку перебігу вказаного строку є не дата реєстрації спірної додаткової угоди у Держкомземі (13.03.2011 р.), як це зазначено місцевим господарським судом в оскаржуваному рішенні та відповідачем у відзиві на апеляційну скаргу, а дата набрання законної сили постановою суду, якою скасовано рішення №431 від 29.03.2011 р., що було підставою для укладення спірної додаткової угоди, а саме - 01.04.2014 р. - дата прийняття Вищим адміністративним судом України ухвали, якою залишено в силі постанову Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 03.08.2012 р. про скасування рішення №431 від 29.03.2011 р.).

Колегія суддів дійшла зазначеного висновку з огляду на те, що на час укладення спірної додаткової угоди та її державної реєстрації позивач не знав і не міг довідатись про те, що рішення №431 від 29.03.2011 р. прийнято з порушенням встановленої процедури, норм податкового і бюджетного законодавства, прав землекористувачів м. Сєвєродонецька тощо. Зазначені обставини, що існували на момент укладення та державної реєстрації спірної додаткової угоди, були встановлені лише в ході судового розгляду відповідної адміністративної справи і стали підставою для визнання протиправним та скасування в судовому порядку рішення №431 від 29.03.2011 р., на виконання якого було укладено спірну додаткову угоду.

За таких обставин, враховуючи, що перебіг позовної давності в даній справі, у відповідності з ч.1 ст.261 ЦК України, розпочався 01.04.2014 р. і що позовну заяву було подано Товариством з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс" до місцевого господарського суду 30.09.2014 р., тобто в межах встановленого ст.257 ЦК України трирічного строку позовної давності, колегія суддів вважає відмову у позові з підстав спливу позовної давності необґрунтованою і такою, що не відповідає обставинам даної справи.

Стосовно позовної вимоги про зобов'язання Севєродонецької міської ради зарахувати в рахунок майбутніх платежів грошових коштів, що були переплачені за договором оренди землі від 23.07.2004 р. №209 у зв'язку з укладенням сторонами незаконної додаткової угоди від 17.01.2011 р., колегія суддів зазначає таке.

Згідно з ч.1 ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст. 4 -1 ГПК України господарські суди вирішують господарські спори в порядку позовного провадження.

Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними, зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Згідно з ч. 1 ст. 13 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Частина 2 ст. 14 ЦК України встановлює, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Згідно з ч. 1 ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Слід зазначити, що жодна з норм чинного законодавства, на яку посилається позивач, не містить припису щодо покладення на відповідача обов'язку із зарахування в рахунок майбутніх платежів грошових коштів, що були переплачені за договором оренди землі від 23.07.2004 р.

В контексті ст. 15 ЦК України в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, в зв'язку з чим в даному випадку суд повинен встановити, в чому полягає таке порушення, а також, в який спосіб має відбуватись поновлення порушеного права позивача.

Колегія суддів зазначає, що захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від їх вчинення. Проте, заявлена позивачем вимога про зобов'язання відповідача зарахувати в рахунок майбутніх платежів грошових коштів, що були переплачені за договором оренди землі від 23.07.2004 р. № 209 у зв'язку з укладенням сторонами незаконної додаткової угоди від 17.01.2011 р., не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

У відповідності до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

В частині 2 цієї статті визначені способи захисту цивільних прав та інтересів, а саме: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності державної влади, органу влади автономної республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Дана норма кореспондується з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, якою встановлено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими; обов'язком позивача, відповідно до ст. 33 ГПК України є доведення (підтвердження) в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

На підставі викладеного, зважаючи на те, що позивачем не доведено обставин, з якими закон пов'язує можливість примусового вчинення дій з зобов'язання Севєродонецької міської ради зарахувати в рахунок майбутніх платежів грошових коштів, що були переплачені за договором оренди землі від 23.07.2004 р. № 209 у зв'язку з укладенням сторонами незаконної додаткової угоди від 17.01.2011 р., а також відсутність механізму виконання такого рішення, колегія суддів, враховуючи положення ст. 16 ЦК України, дійшла висновку про невідповідність даного предмету позову встановленим законом способам захисту порушеного права, та, відповідно, про відсутність правових підстав для задоволення зазначеної позовної вимоги.

Отже, з огляду на викладене, враховуючи, що доводи позивача знайшли часткове підтвердження в ході апеляційного провадження, а висновки місцевого господарського суду про відмову в позові не відповідають обставинам справи, зроблені внаслідок неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, та неправильного застосування норм матеріального права, що призвело до прийняття неправильного рішення - колегія суддів зазначає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржуване рішення має бути скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги слід задовольнити в частині визнання недійсною додаткової угоди від 17.01.2011 р. до договору оренди землі №209 від 23.07.2004 р., укладену між позивачем та відповідачем, в іншій частині в позові має бути відмовлено.

Колегія суддів зазначає, що розподіл судових витрат необхідно здійснити відповідно до ст. 49 ГПК України.

Зважаючи на те, що Товариством з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс" було заявлено дві позовні вимоги, а сплачено судовий збір за одну позовну вимогу, з нього повинно бути стягнуто до державного бюджету 1218,00 грн. за подання за подання позовної заяви до господарського суду Харківської області; крім того, приймаючи до уваги, що Товариство з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс" при зверненні до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення господарського суду Харківської області від 01.12.2014 р. оскаржило вказане рішення в повному обсязі ( рішенням відмовлено в задоволенні двох позовних вимог немайнового характеру), а сплатило 609,00 грн. (як за оскарження однієї вимоги немайнового характеру), з Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс" повинно бути стягнуто до державного бюджету 609,00 грн. витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного господарського суду.

Також, у зв'язку з частковим задоволенням апеляційної скарги позивача з відповідача на його користь має бути стягнуто 1218,00 грн. витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви до господарського суду Харківської області та 609,00 грн. витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного господарського суду.

З огляду на викладене, керуючись статтями 33, 43, 49, 99, 101, пунктом 2 статті 103, пунктами 1, 3, 4 частини 1 статті 104, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс", ЛТД, м. Сєвєродонецьк Луганської області задовольнити частково.

Рішення господарського суду Харківської області від 01.12.2014 р. у справі № 922/4310/14 скасувати.

Прийняти нове рішення, яким позов задовольнити частково.

Визнати недійсною додаткову угоду від 17.01.2011 р. до договору оренди землі від 23.07.2004 р. №209, укладену між Товариством з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс", ЛТД, м. Сєвєродонецьк Луганської області та Сєвєродонецькою міською радою Луганської області, м. Сєвєродонецьк Луганської області.

В іншій частині в задоволенні позову відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс", ЛТД (03400, Луганська обл., місто Сєвєродонецьк, вул. Донецька, 33-Б, код ЄДРПОУ 13391373) в Державний бюджет України (УДКСУ Дзержинського району м. Харкова, р/р 31215206783003, код отримувача - 37999654, банк отримувача - ГУ ДКСУ у Харківській області, код банку отримувача - 851011) 1218,00 грн. витрат за подання позовної заяви до господарського суду Харківської області.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс", ЛТД (03400, Луганська область, місто Сєвєродонецьк, вул. Донецька, 33-Б, код ЄДРПОУ 13391373) в Державний бюджет України ( УДКСУ Дзержинського району м. Харкова, р/р 31216206782003, код отримувача - 37999654, банк отримувача - ГУ ДКСУ у Харківській області, код банку отримувача - 851011) 609,00 грн. витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного господарського суду.

Стягнути з Сєвєродонецької міської ради Луганської області (93400, Луганська обл., місто Сєвєродонецьк, вул. Леніна, будинок 32, код ЄДРПОУ 26204220) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Сервіс", ЛТД (03400, Луганська обл., місто Сєвєродонецьк, вул. Донецька, 33-Б, код ЄДРПОУ 13391373) 1218,00 грн. витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви до господарського суду Харківської області та 609,00 грн. витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного господарського суду.

Доручити господарському суду Харківської області видати відповідні накази.

Повний текст постанови складено 10.03.15

Головуючий суддя Гетьман Р.А.

Суддя Бородіна Л.І.

Суддя Плахов О.В.