ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
04 грудня 2014 року м. Київ К/800/52417/14
Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:
головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Бухтіярової І,О.., Юрченко В.П.
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційні скарги Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 вересня 2014 року
у справі № 2а-15323/12/2670
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «КосмоПакБуд»
до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління
Міндоходів у м. Києві
про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,-
В С Т А Н О В И В
Товариство з обмеженою відповідальністю «КосмоПакБуд» (надалі - позивач, ТОВ «КосмоПакБуд») звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві (надалі - відповідач, ДПІ), в якому просило: визнати нечинним та скасувати податкові повідомлення-рішення від 1 червня 2012 року № 0001902220 та № 0001912220.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 24 квітня 2014 року касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва Державної податкової служби задоволено частково.Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 грудня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2013 року скасовано, а справу № 2а-15323/12/2670 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 липня 2014 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 вересня 2014 року апеляційну скаргу задоволено. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 14 червня 2013 року скасовано. Адміністративний позов задоволено: визнано неправомірними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 1 червня 2012 року № 0001912220 та № 0001902220.
Відповідач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судом апеляційної інстанції порушення вимог матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 вересня 2014 року та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 липня 2013 року.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на наступне.
Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Фактичною підставою прийняття податкових повідомлень-рішень від 1 червня 2012 року № 0001902220 (збільшено суму грошового зобов'язання за платежем-податок на прибуток приватних підприємств, на загальну суму 632681,00 грн. з яких 545688,00 грн. - за основним платежем та 86993,00 грн. - штрафними санкціями), № 0001912220, (збільшено суму грошового зобов'язання за платежем - ПДВ з вироблених в Україні товар (робіт, послуг) на загальну суму 579715,00 грн. з яких 441130,00 грн. - за основним платежем та 138585, 00 грн. - за штрафними санкціями), з приводу правомірності яких виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 15 травня 2012 року № 158/22-205/35961131, про порушення позивачем вимог пункту 1.32 статті 1 , пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2, підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 , підпункту 8.1.4 пункту 8.1, підпункту 8.2.2 пункту 8.2 статті 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» , а також підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 , пункту 137 статті 137 , пункту 138.2 статті 138 , підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України; тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), в результаті чого занижено податок на прибуток; підпункту 3.1.1 пункту 3.1 статті 3 , пункту 4.1 статті 4 , підпунктів 7.2.1, 7.2.6 пункту 7.2, підпункту 7.3.1 пункту 7.3, підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» , а також пункту 185.1 статті 185 , пункту 187.1 статті 187 , пункту 188.1 статті 188 , пунктів 198.2 , 198.3 , 198.6 статті 198 , пунктів 201.1 , 201.10 статті 201 ПК України , в результаті чого занижено податок на додану вартість.
Висновки відповідача про порушення позивачем наведених вище норм ґрунтуються на тому, що позивачем внаслідок відображення в податковому обліку господарських операцій з ТОВ «Компанія Мегафіш» і ТОВ «Білбудмаш» безпідставно віднесено суми до витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток та до податкового кредиту для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість, оскільки правочини між ТОВ «КосмоПакБуд» та зазначеними суб'єктами господарювання не спричиняють реального настання правових наслідків, а тому є нікчемними.
Перевіряючи дотримання відповідачем як суб'єктом владних повноважень вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України при прийнятті оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, суди попередніх інстанцій виходили із вірного застосування норм матеріального та процесуального права з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
За змістом підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 зазначеного Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.
Згідно з підпунктом 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 зазначено вище Закону не підлягають віднесенню до складу валових витрат суми збитків платника податку, понесених у зв'язку з продажем товарів (робіт, послуг) або їх обміном за цінами, що нижчі за звичайні, пов'язаним з таким платником податку особам.
Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 ПК України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).
Згідно з пунктом 138.1 статті 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із:
- витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті:
- інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу;
- крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.
Пунктом 138.2 статті 138 ПК України визначено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.
Не включаються до складу витрат, виходячи із положень підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України, витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.
Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статті 8 1 цього Закону , протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.
Згідно з підпунктом 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 зазначеного Закону датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).
Відповідно до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону «Про податок на додану вартість» не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).
Підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що податковий кредит - це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу .
Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:
а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;
б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);
в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;
г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.
Згідно з пунктом 198.2 статті 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:
- дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;
- дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.
Для операцій із ввезення на митну територію України товарів датою виникнення права на віднесення сум податку до податкового кредиту є дата сплати податку за податковими зобов'язаннями згідно з пунктом 187.8 статті 187 цього Кодексу, а для операцій з постачання послуг нерезидентом на митній території України - дата сплати (нарахування) податку за податковими зобов'язаннями, що були включені отримувачем таких послуг до податкової декларації попереднього періоду.
Пунктом 198.3 статті 198 ПК України визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:
- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;
- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
За змістом пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.
З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит та зменшення оподатковуваного доходу на суму витрат є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.
Документи та інші дані, що спростовують або підтверджують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються тощо.
При цьому сама по собі наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, позивач придбав будівельні матеріали (цемент, щебінь, пісок та фібру стальну) для виробництва бетону у контрагентів-постачальників, зокрема: у ТОВ «Компанія Мегафіш» без укладання письмового договору та у ТОВ «Білбудмаш» на підставі договору № 010611 від 1 червня 2011 року.
На підставі доказів (податкові накладні, видаткові накладні та рахунки на оплату, а також обліково-сальдові відомості та банківські виписки), які містяться в матеріалах справи, що були досліджені судами попередніх інстанцій та оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про документальне підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що будівельні матеріали, які постачались TOB «Компанія Мегафіш» та TOB «Білбудмаш» згідно укладених договорів, були використані позивачем при виконанні будівельних робіт по заливці бетоном площадки будівлі холодильного терміналу, розташованого в с. Мартусівка. При виконанні підрядних робіт було використано 15000 куб. м. бетонних сумішей. Вказані роботи проводилися в польових умовах в короткий строк - 3 місяці, що було обумовлено терміном вводу об'єкту в експлуатацію. Компоненти для виготовлення бетону підвозилися постачальниками вантажівками та зсипалися біля бетонозмішувального комплексу позивача, розташованого на відкритій місцевості, де планувалося будівництво об'єкту. В ході безперервного процесу виробництва бетону оператор за допомогою навантажувача засипав матеріали приймача-розподілювача комплексу з метою отримання готової бетонної суміші. Облік поставлених будівельних матеріалів здійснювався за кількістю вантажівок, які розвантажували матеріали, та виходу продукції (бетону).
Щодо твердження відповідача про відсутність окремих первинних документів як обставини, що свідчить про те, що господарські операції між позивачем та його контрагентами не були реальними, то вони також не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанції. Так, за змістом укладених позивачем з його контрагентами договорів, заявки на постачання продукції могли укладатися і в усній формі, а відтак ненадання таких заявок з задокументованому вигляді не може свідчити про допущення позивачем порушень податкової дисципліни. Крім того, слід зазначити і те, що згідно договорів, укладених позивачем з його контрагентами, наявність актів приймання товару та акта експертизи, обумовлювалось рекламацією товару за якістю та кількістю, тобто виставленням претензії щодо якості та кількості поставленого товару. Так, оскільки в судовому процесі відповідачем не надано доказів наявності рекламації щодо придбаного товару за якістю та кількістю, безпідставними є посилання ДПІ на відсутність акта приймання товару та акта експертизи, як обставини, що свідчить про відсутність господарських операцій між позивачем та його контрагентами.
З урахування наведених обставин у сукупності та взаємозв'язку Вищий адміністративний суд України погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про не підтвердження в судовому процесі доводів ДПІ про те, що господарські операції між позивачем та його контрагентами були безтоварними та спрямованими на отримання необґрунтованої податкової вигоди.
При цьому, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». Так, наведені відповідачем аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентом, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України .
Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».
В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагентів, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.
Суд акцентує увагу на тому, що необхідність застосування підходу належної податкової обачності при виборі контрагента безпосередньо випливає з рішення Європейського суду з прав людини «Булвес АД проти Болгарії», в якому зазначено, що платник ПДВ не має нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальником, якщо він не знав про такі зловживання і не міг про них знати.
Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційній скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.
Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
За таких обставин, суд, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно відхилити, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін.
Керуючись статтями 220 1 , 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У Х В А Л И В
Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві відхилити, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 вересня 2014 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь у справі та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238 , 2391 Кодексу адміністративного судочинства України .
Головуюча: Н. Є. Блажівська
Судді: І.О. Бухтіярова
В.П. Юрченко
Суд | Вищий адміністративний суд України |
Дата ухвалення рішення | 04.12.2014 |
Оприлюднено | 17.12.2014 |
Номер документу | 41903949 |
Судочинство | Адміністративне |
Адміністративне
Вищий адміністративний суд України
Блажівська Н.Є.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні