Постанова

від 09.12.2014 по справі 911/1950/13

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" грудня 2014 р. Справа№ 911/1950/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Гончарова С.А.

суддів: Шаптали Є.Ю.

Самсіна Р.І.

секретар судового засідання Котовський С.О.

за участю представників:

від позивача: Порфимович А.С. - за належно оформленою довіреністю;

від відповідача: Баляба О.В. - за належно оформленою довіреністю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина"

на рішення Господарського суду Київської області від 10.09.2014

у справі № 911/1950/13 (суддя Лутак Т.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина"

до Фізичної особи-підприємця Діденка Андрія Володимировича

про стягнення 59065,85 грн, розірвання договору та виселення

та за зустрічним позовом: Фізичної особи-підприємця Діденка Андрія Володимировича

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина"

про визнання договору недійсним.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина", звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Діденка Андрія Володимировича про стягнення 58116,05 грн., з яких: 33591,05 грн. заборгованості за договором оренди торгового павільйону від 01.01.2012 року та 24525,00 грн. збитків (втраченої вигоди), розірвання договору оренди торгового павільйону від 01.01.2012 року та виселення Фізичної особи-підприємця Діденка Андрія Володимировича з безпідставно зайнятого приміщення - магазину №13 загальною площею 21,8 кв.м.

Позивачем зменшено розмір позовних вимог та останній просить суд стягнути з Фізичної особи-підприємця Діденка Андрія Володимировича 33591,05 грн., розірвати договір оренди торгового павільйону від 01.01.2012 року та виселити Фізичну особу-підприємця Діденка Андрія Володимировича з безпідставно зайнятого приміщення - магазину №13 загальною площею 21,8 кв.м.

За зустрічним позовом Фізична особа-підприємць Діденко Андрія Володимировича вимагав визнання договору оренди торгового павільйону від 01.01.2012 року недійсним.

Рішенням Господарського суду Київської області від 10.09.2014 року у справі №911/1950/13 у задоволенні первісних та зустрічних позовних вимог відмовлено повністю.

Не погодившись з вказаним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина" звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

Апеляційна скарга вмотивована тим, що порушено норми процесуального права, які передбачені ст. 81 Господарського процесуального кодексу України та призначено судово-почеркознавчу експертизу, що значно затягнула процесуальні строки розгляду спору по суті, також судом першої інстанції не взято до уваги факт виконання та визнання відповідачем умов договору, що орендар належним чином виконував свої зобов'язання за договором і має переважне право перед іншими особами після спливу строку дії договору укладати на аналогічних умовах новий договір оренди визначеного в цьому договорі приміщення.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.10.2014 року у складі колегії суддів: головуючий суддя - Гончаров С.А., судді - Самсін Р.І., Шаптала Є.Ю., апеляційна скарга прийнята до розгляду, порушено апеляційне провадження у справі, розгляд справи призначено на 12.11.2014 року.

У судовому засіданні, що відбулось 12.11.2014 року колегія суддів оголосила перерву до 26.11.2014 року.

Представник відповідача, згідно з поданим до суду 14.11.2014 року відзивом просить суд у задоволенні апеляційної скарги відмовити в повному обсязі та залишити рішення суду першої інстанції без змін.

У судовому засіданні, що відбулось 26.11.2014 року колегія суддів оголосила перерву до 09.12.2014 року.

Розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи та зібрані у ній докази, заслухавши пояснення учасників судового процесу, присутніх в судовому засіданні, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 99 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами наданими суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Місцевим господарським судом вірно встановлено та матеріалами справи підтверджується наступне.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина" стверджує, що 01.01.2012 року між ним (орендодавець) та Діденком Андрієм Володимировичем (орендар) було укладено договір оренди торгового павільйону (договір).

Згідно п. 1.1 договору передбачено, що цим договором регулюються правовідносини пов'язані із передачею орендодавцем орендарю у строкове платне користування для здійснення орендарем його підприємницької діяльності нежитлового торговельного павільйону (приміщення).

Пунктами 1.1.2, п. 1.1.3 договору адреса приміщення: Київська обл., Васильківський р-н, смт. Калинівка, вул. Залізнична, 50; загальна площа приміщення: 21, 8 кв.м.

Згідно з п. 1.2 договору термін орендного користування за цим договором визначається з 01 січня 2012 року до 31 грудня 2012 року.

Пунктом 2.1 договору передбачено, що до прав і обов'язків орендодавця відноситься у 3-х денний строк після набуття чинності цим договором надати приміщення, що орендується за актом приймання.

Відповідно до п. 3.4 договору до прав і обов'язків орендаря відноситься повідомляти орендодавця не пізніше ніж за 2 тижні про звільнення приміщення, що орендується, й здати його за актом здавання у справному стані.

Пункт 4.1 договору за орендне користування приміщенням, що орендується, орендар виплачує орендарю договірну орендну плату із розрахунку 75 грн. за 1 кв.м. за місяць, до 05-го числа поточного місяця на розрахунковий рахунок або в касу орендодавця. Плата здійснюється після підписання акту приймання приміщення.

Пунктом 6.1 договору передбачено, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.

Відповідно до п. 6.2 договору після підписання цього договору всі попередні переговори за ним, листування, попередні угоди та протоколи про наміри з питань, що так чи інакше стосуються цього договору, втрачають юридичну силу.

Згідно з п. 6.5 договору усі правовідносини, що виникають у зв'язку з виконанням умов цього договору і не врегульовані ним, регламентуються нормами чинного в Україні законодавства.

Як зазначалось, первісними позовними вимогами у даній справі, враховуючи клопотання подане Товариством з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина" про зменшення розміру позовних вимог від 03.06.2013 року є стягнення з Фізичної особи-підприємця Діденка Андрія Володимировича 33591,05 грн., розірвання договору оренди торгового павільйону від 01.01.2012 року та виселення Фізичної особи-підприємця Діденка Андрія Володимировича з безпідставно зайнятого приміщення - магазину №13 загальною площею 21,8 кв.м.

Зустрічними позовними вимогами Фізичної особи-підприємця Діденко Андрія Володимировича є визнання договору оренди торгового павільйону від 01.01.2012 року недійсним.

Первісні позовні вимоги вмотивовані неналежним виконанням Фізичною особою-підприємцем Діденком Андрієм Володимировичем умов договору оренди павільйону від 01.01.2012 року в наслідок чого у останнього утворилась заборгованість 33591,05 грн.

Зустрічні позовні вимоги вмотивовані тим, що договір оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року не укладався а підпис на зазначеному договорі від імені Діденка Андрія Володимировича виконано сторонньою особою. Разом з тим, позивач стверджує, що оспорюваний договір було укладено поза його волею, оскільки він не мав наміру укладати договір оренди приміщення, власником якого є його мати - Діденко Тетяна Петрівна.

Відповідач за зустрічним позовом, в свою чергу, заперечуючи проти задоволення зустрічного позову, посилається на те, що позивач користувався торгівельним павільйоном на правах оренди з 2008 року і до сьогоднішнього дня його не звільнив, про що свідчать наявні у матеріалах справи договори оренди торгового павільйону, виписки з особового рахунку позивача за 2010 рік, прибуткові касові ордери за 2012 рік, лист ПАТ "Українська пожежно-страхова компанія" за вих. № 2699 від 10.07.2013 року, розпорядження по підприємству, заява позивача про продовження договору оренди магазину з 01.04.2010 року, журнал реєстрації інструктажів з питань пожежної безпеки Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина". Крім того, відповідач за зустрічним позовом зазначає, що твердження позивача про те, що власником торговельного павільйону є його мати не підтверджується жодними документами та спростовується договором купівлі-продажу комплексу від 13.11.2007 року і рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 14.05.2014 року у справі № 362/344/14-ц.

Судова колегія, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, погоджується з висновками, з яких виходив місцевий господарський суд при прийнятті оскаржуваного рішення з наступних підстав.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, згідно ч. 1 зазначеної статті Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Частиною 2 статті 203 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України.

Приписами ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання договорів недійсними, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання їх недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, моральним засадам суспільства, правоздатність сторін договору, у чому конкретно полягає неправомірність та інші обставини, що є істотними для правильного вирішення спору.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 174 Господарського кодексу України, однією з підстав виникнення господарських зобов'язань є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать.

Статтею 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Разом з тим, відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживча річ).

Об'єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.

До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Так, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди є різновидом договору найму (оренди) і до нього застосовуються загальні норми глави 58 Цивільного кодексу України. Загальні положення про найм (оренду) застосовуються до такого договору субсидіарно, якщо спеціальними правилами не встановлено інше.

Згідно ст. 638 цього ж кодексу договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом наведених правових норм, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

Приписами ч. 2 ст. 640 Цивільного кодексу України якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Статтею 795 Цивільного кодексу України встановлено, що передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором. Отже, способом укладення договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) є реальним правочином, для укладення якого, поряд зі згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій.

Пунктом 1.1 договору передбачено, що цим договором регулюються правовідносини пов'язані із передачею орендодавцем орендарю у строкове платне користування для здійснення орендарем його підприємницької діяльності нежитлового торговельного павільйону.

Відповідно до п. 6.1 договору сторони визначили, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання, після чого, згідно з умовами п. 2.1 договору, у 3-х денний строк передається приміщення, що орендується за актом приймання.

Згідно з п. 4.1 договору орендна плата здійснюється після підписання акту приймання приміщення.

Відповідно до п. 6.5 договору усі правовідносини, що виникають у зв'язку з виконанням умов цього договору і не врегульовані ним, регламентуються нормами чинного в Україні законодавства.

Положення ст. 795 Цивільного кодексу України та умовами договору кореспондуються з загальними положеннями про найм, а саме ст.ст. 759, 762 Цивільного кодексу України, за приписами яких обов'язок внесення орендної плати безумовно пов'язаний з фактичним отриманням послуги з користування, визначеним договором майном.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, вбачається, що момент вчинення договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) відповідно до ст. 640 та ст. 795 Цивільного кодексу України пов'язується з передачею майна у найм шляхом підписання сторонами відповідного документу (акту). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 29.02.2012 року у справі № 5013/1217/11.

Отже, договір оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року - це договір для укладення якого необхідно вчинення такої дії, як передача майна, оскільки саме передача однією особою (орендодавцем) іншій особі (орендарю) майна у тимчасове володіння і користування за плату є основною ознакою договорів оренди (найму).

З матеріалів справи вбачається та сторонами не спростовується, що акт приймання-передачі майна за договором оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року сторонами не підписувався.

Беручи до уваги вищенаведене, суд першої інстанції дійшов висновку, що договір оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року є неукладеним, оскільки відповідно до законодавства для його вчинення потрібна передача визначеного ним майна.

Твердження позивача за зустрічним позовом про те, що власником приміщення, що є об'єктом оренди оспорюваного договору, є його мати - Діденко Тетяна Петрівна, спростовується наявним у матеріалах справи рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 14.05.2014 року у справі № 362/344/14-ц.

Посилання відповідача за зустрічним позовом на те, що позивачем за зустрічним позовом орендоване приміщення використовувалося ще з 2008 року та кожного року відбувалося продовження оренди шляхом укладення нового договору оренди без підписання акту приймання-передачі, обґрунтовано не взято судом до уваги, оскільки підставою даного позову є договір оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року, відповідно до п. 6.2 якого після підписання цього договору всі попередні переговори за ним, листування, попередні угоди та протоколи про наміри з питань, що так чи інакше стосуються цього договору, втрачають юридичну силу.

Будь-якого первісного акту прийому-передачі приміщення в оренду сторонами до матеріалів справи не долучено, у зв'язку з чим не вдається можливим встановити дійсного факту виникнення між сторонами орендних відносин щодо певного приміщення, характеристик приміщення, яке передавалося у попередні періоди в оренду (його площа та місцезнаходження), а також на виконання якого договору оренди.

Наявні в матеріалах справи документи на підтвердження використання позивачем за зустрічним позовом приміщення, а саме: заява позивача за зустрічним позовом про продовження договору оренди від 20.07.2010 року, розпорядження по підприємству № 28/п від 31.05.2011 року, розпорядження № 01/12 від 01.01.2012 року, розпорядження "Про заключення договорів оренди торгівельних місць та договорів оренди торгових павільйонів на 2010 рік", журнал реєстрації інструктажів з питань пожежної безпеки Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина" від 01.01.2008 року, банківські виписки за 2010 рік, підставно не визнані судом першої інстанції належними засобами доказування виконання сторонами договору оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року, оскільки датовані раніше ніж цей договір та не містять жодного посилання на оспорюваний договір, в тому числі такого посилання і не містить лист Приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" вих. № 2699 від 10.07.2013 року, що наявний у матеріалах справи.

Посилання відповідача за зустрічним позовом на прибутково касові ордера № 1-123 від 20.05.2012 року, № 155-1 від 28.06.2012 року, № 231-1 від 23.08.2012 року, № 243-1 від 07.10.2012 року, № 252-1 від 18.10.2012 року як на доказ сплати позивачем за зустрічним позовом орендної плати за договором оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року правомірно не взяті судом першої інстанції до уваги як належні та допустимі докази виконання оспорюваного договору, оскільки вони не містить посилання на договір оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року та не містить посилання на період, за який сплачувалася орендна плата.

Отже, сторонами, в порушення ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, не доведено суду першої інстанції реального виконання договору оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року, а в матеріалах справи відсутні докази, які можна було б розцінити як схвалення позивачем за зустрічним позовом оспорюваного правочину.

Згідно, ст. 32 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами:

письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі.

Відповідно до ст. 41 Господарського процесуального кодексу України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.

Як зазначалося вище, ухвалою господарського суду Київської області від 31.03.2014 року призначено у даній справі судову почеркознавчу експертизу, виконання якої доручено Київському науково-дослідному інституту судових експертиз.

Згідно висновку експертів за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи № 4701/4702/14032 від 23.07.2014 року встановлено, що підпис від імені Діденка А.В. у договорі оренди торгового павільйону від 01.01.2012 року ймовірно виконаний не Діденком Андрієм Володимировичем, а іншою особою, а також зазначено, що вирішити питання у категоричній формі не виявились можливим з причин, наведених у дослідницькій частині висновку.

Приписами ч.ч. 1, 5 ст. 42 Господарського процесуального кодексу України висновок судового експерта повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

З наведених приписів процесуального закону вбачається, що експертний висновок є одним із доказів у справі, який оцінюється судом поряд з іншими доказами з метою повноти встановлення обставин справи, що мають важливе значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи наявні у матеріалах справи докази та встановлені фактичні обставини справи, зважаючи на те, що висновок експертів за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи № 4701/4702/14032 від 23.07.2014 року носить ймовірний характер, суд вважає, що зазначений висновок не може бути покладено в основу судового рішення та не є беззаперечним доказом недійсності правочину.

Пунктом 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" передбачено, що у силу припису ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених ч.ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (ст.ст. 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, ч.ч. 2 - 5, 7 ст. 180 Господарського кодексу України тощо). Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону. Аналогічна правова позиція викладена у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними".

Таким чином, враховуючи те, що, в порушення ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, сторонами не доведено суду належними та допустимими доказами реального виконання договору оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року, а в матеріалах справи відсутні докази, які можна було б розцінити як схвалення позивачем за зустрічним позовом оспорюваного правочину, суд дійшов висновку, що договір оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року не вважається вчиненим правочином.

За таких обставин, беручи до уваги вищенаведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина" та Фізичною особою-підприємцем Діденком Андрієм Володимировичем, оскільки даний договір є неукладеним.

Щодо первісних позовних вимог місцевий суд вірно зазначає та колегія суддів погоджується з наступним.

Згідно з п. 4.1 договору за орендне користування приміщенням, що орендується, орендар виплачує орендарю договірну орендну плату із розрахунку 75 грн. за 1 кв.м. за місяць, до 05-го числа поточного місяця на розрахунковий рахунок або в касу орендодавця. Плата здійснюється після підписання акту приймання приміщення.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, акт приймання-передачі майна за договором оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року сторонами не підписувався, належні та допустимі докази, які б підтверджували реальне виконання сторонами договору оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року та схвалення відповідачем за первісним позовом даного договору у матеріалах справи відсутні, у зв'язку з чим договір оренди торгівельного павільйону від 01.01.2012 року є неукладеним.

Разом з тим, будь-яких доказів перебування відповідача за первісним позовом і на момент розгляду справи у приміщенні - магазині № 13 загальною площею 21,8 кв.м., що розташований за адресою: 08623, Київська область, Васильківський район, смт. Калинівка, вул. Залізнична, 50, позивачем за первісним позовом до матеріалів справи не надано.

Надані позивачем за первісним позовом докази та наведені ним обґрунтування були оцінені судом та спростовуються матеріалами справи.

За таких обставин вимоги позивача за первісним позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця Діденка Андрія Володимировича 58116,05 грн., розірвання договору оренди торгового павільйону від 01.01.2012 року та виселення Фізичної особи-підприємця Діденка Андрія Володимировича з безпідставно зайнятого приміщення - магазину № 13 загальною площею 21,8 кв.м., розташованого за адресою: 08623, Київська область, Васильківський район, смт. Калинівка, вул. Залізнична, 50, є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

З огляду на викладені первісні позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина" та зустрічні позовні вимоги Фізичної особи-підприємця Діденка Андрія Володимировича є необґрунтованими та такими у задоволені яких судом першої інстанції вірно відмовлено.

За таких обставин, висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки відповідають дійсним обставинам справи і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення господарського суду міста Києва від 10.09.2014 року у справі № 911/1950/13 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування не вбачається.

Разом з тим, доводи Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина", викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції.

З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина" на рішення господарського суду міста Києва від 10.09.2014 року у справі № 911/1950/13 є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на апелянта.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 49, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельно-розважальний центр "Казантип-Калина" на рішення господарського суду міста Києва від 10.09.2014 року у справі № 911/1950/13 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 10.09.2014 року у справі № 911/1950/13 - залишити без змін.

3. Матеріали справи № 911/1950/13 повернути до суду першої інстанції.

Постанова може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя С.А. Гончаров

Судді Є.Ю. Шаптала

Р.І. Самсін