Рішення

від 23.12.2014 по справі 450/844/14

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 450/844/14 Головуючий у 1 інстанції: Кукса Д.А.

Провадження № 22-ц/783/5817/14 Доповідач в 2-й інстанції: Шумська Н. Л.

Категорія:2

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючий суддя: Шумська Н.Л.

судді: Ванівський О.М., Шандра М.М.

секретар: Бадівська О.О.

особи, які беруть участь у справі: ОСОБА_2, пр.-ки ОСОБА_3, ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 17 червня 2014 року за позовом Компанії «Четлайн Лімітед» до ОСОБА_2, третя особа: ТзОВ «Інтеркарпатсервіс» про визнання права власності на земельну ділянку,-

ВСТАНОВИЛА:

Позивач Компанія «Четлайн Лімітед» звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа: ТзОВ «Інтеркарпатсервіс» про визнання права власності на земельну ділянку.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 17 червня 2014 року позов Компанії «Четлайн Лімітед» до ОСОБА_2, третя особа: ТзОВ «Інтеркарпатсервіс» про визнання права власності на земельну ділянку задоволено; визнано право власності за компанією «Четлайн Лімітед» (ідентифікаційний код 04678519) право власності на земельну ділянку площею 0,1317 га., яка розташована на території Конопницької сільської ради, за цільовим призначенням, для будівництва і обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 Пустомитівського району Львівської області.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_2. В апеляційній скарзі зазначає, що компанії «Четлайн Лімітед» не придбавала об'єктів нерухомого майна у с.Конопниця Пустомитівського району Львівської області, та відповідно до ч. 2 ст. 82 Земельного кодексу України, вона як іноземна юридична особа, не може набути спірну земельну ділянку у власність. Також, зазначає, що з урахуванням ст.125 Земельного кодексу України, факт набуття компанією «Четлайн Лімітед» права власності не підтверджується матеріалами справи. Крім того, компанії «Четлайн Лімітед» не приймає до уваги той факт, що спірна земельна ділянка була набута ОСОБА_2 у власність під час шлюбу. Просить рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 17 червня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, з'ясувавши обставини справи та перевіривши доводи скарги, колегія суддів знаходить підстави для часткового задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Згідно ч.1ст.303 ЦПК під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

При ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції керувався абз.4 ст.6 Закону України «Про іпотеку» та ст.377, 328 ЦК ст.120 ЗК України та при задоволенні позову прийшов до висновку, що відповідачем ОСОБА_2 порушено право власності позивача Компанії «Четлайн Лімітед», набуте на підставі договору іпотеки від 06.06.2006 року між іноземною приватною компанією з обмеженою відповідальність «Четайн ЛТД» та ОСОБА_2 який є майновим поручителем за зобов'язання ТЗОВ «Інтеркарпатсервіс».

Однак колегія суддів з такими висновками погодитись не може, оскільки вони зроблені без з'ясування усіх обставин, що мають значення у справі, з порушення норм матеріального та процесуального права.

Рішення суду, згідно ст.213 ЦПК, повинно бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Право на звернення до суду за захистом, як передбачено ст.3 ЦПК, має особа у разі порушення права. Суд першої інстанції, задовольняючи позов та визнаючи за юридичною особою іноземною компанією право власності земельну ділянку площею 0,1317 га не встановив обставин, що мають значення у справі, не визначив правовідношення сторін та не застосував закон, який їх регулює.

Право власності на нерухоме майно, до якого відноситься земельна ділянка, відповідно ст..125, 125 ЗК України, виникає з моменту державної реєстрації цього права. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"

Суд першої інстанції не врахував, що відповідно до Державного Акту про право приватної власності на землю, власником спірної земельної ділянки вважається ОСОБА_2 (а.с.22) площею 0,1317га, з них 0,0132 га - землі під будівлями, 0,1185 га - багаторічні насадження.

Відповідно до ст.392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа. Який засвідчує його право власності.

Із системного аналізу вказаних норм права колегія суддів прийшла до висновку, що позивач не набув права власності на спірну земельну ділянку на підставі договору іпотеки житлового будинку у зв'язку з відсутністю державної реєстрації такого права. Відтак, не наділений правом, відповідно до ст.3 ЦПК України, захисту свого права власності на спірну земельну ділянку у судовому порядку, що виключає можливість задоволення позову.

Визнаючи право власності за компанією «Четлайн Лімітед» (ідентифікаційний код 04678519) суд першої інстанції не дав правової оцінки іпотечному договору від 06.06.2006 року (а.с.4-7) щодо сторони договору, а саме особи іпотекодержателя, яким виступає приватна компанія з обмеженою відповідальністю Четлайн ЛТД, що зареєстрована в Англії та Уельсі за №4678519.

Застосовуючи абз.4ст.6 Закону України «Про іпотеку» суд першої інстанції не врахував, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом;

Іпотечний договір, враховуючи презумпцію добросовісності, не є договором на відчуження нерухомого майна оскільки є видом забезпечення виконання зобов'язання.

Як передбачено абз. 4ст.6 Закону України «Про іпотеку» якщо будівля (споруда), що передається в іпотеку, розташована на земельній ділянці, яка належить іпотекодавцю на праві власності, така будівля (споруда) підлягає передачі в іпотеку разом із земельною ділянкою, на якій вона розташована. Якщо ця земельна ділянка належить іншій особі та була передана іпотекодавцю в оренду (користування), після звернення стягнення на будівлі (споруди) їх новий власник набуває права і обов'язки, які мав іпотекодавець за правочином, яким встановлено умови оренди цієї земельної ділянки (користування нею). Ця умова є істотною умовою іпотечного договору. Однак, як вбачається з матеріалів справи, зокрема з іпотечного договору, предметом іпотеки є житловий будинок АДРЕСА_1. У договорі зазначено, що предмет іпотеки знаходиться на земельній ділянці площею 0,1317 га, яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності, однак до предмету іпотеки її не включено. Таким чином, договір у цій частині суперечить закону. Крім того, в іпотечному договорі визначена вартість предмета іпотеки 403 725грн., тобто без вартості земельної ділянка, оцінка якої у договорі не визначалась.

Відповідно до ст.37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права ласності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Оскільки спірна земельна ділянка не увійшла до складу об'єкта іпотеки, вказана правова норма не може бути застосована до спірних правовідносин як правова підстава задоволення позову про визнання права власності на нерухоме майно.

Крім того, зазначеним Законом не передбачено порядку набуття за рішенням суду права власності на земельну ділянку під об'єктом нерухомості - предметом іпотеки у разі набуття права власності на іпотечне майно.

Відповідно до роз'яснень Постанови Пленуму Верховоного Суду України від 16.04.2004року №7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (п.18), вирішуючи спори про право власності на земельну ділянку, суди мають виходити з того, що: а) згідно з частиною першою статей 81, 82 ЗК право власності на земельну ділянку набувають громадяни України та юридичні особи, створені громадянами або юридичними особами України, а іноземні громадяни та юридичні особи й особи без громадянства та спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення на підставах, передбачених частинами другою, третьою статті 81, частинами другою, третьою статті 82 ЗК; До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003 р., згідно зі статтею 377 ЦК, а з часу внесення змін до статті 120 ЗК Законом України від 27 квітня 2007 р. і згідно зі статтею 120 ЗК, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором; а якщо договором це не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування. З 1 січня 2010 р. до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ілянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) відповідно до статті 377 ЦК і статті 120 ЗК в редакції Закону України від 5 листопада 2009 р.;є) Не може здійснюватися перехід права власності за судовими рішеннями (через визнання права власності на відчужену земельну ділянку або визнання дійсним договору щодо її відчуження, звернення стягнення на земельну ділянку в рахунок зобов'язань власника земельної ділянки або передачу її у власність кредитору з цих підстав, видачу виконавчого документа за аналогічним рішенням третейського суду тощо) на земельні ділянки, щодо яких встановлена заборона на продаж або іншим способом відчуження, а саме: сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб, відчуження та зміни цільового призначення земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону (без доплат) і вилучення (викуп) для суспільних потреб (пункт 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК.

Однак, суд, ухвалюючи оскаржуване рішення про визнання права власності на земельну ділянку, не перевірив наявність заборон чи обмежень щодо неї, не зазначив у мотивувальній частині рішення висновок про те, що спірна земельна ділянка під забороною чи обмеженнями не перебуває.

Аналізуючи норми права, які регулюють спірні правовідносини, колегія суддів приходить до висновку,що юридична особа, яка набула право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 Львівської області - Четлайн ЛТД, приватна компанія з обмеженою відповідальністю (витяг про державну реєстрацію прав від 20.11.2012року а.с.21) має право на одержання земельної ділянки у власність або в користування і право вимагати оформлення документів, що посвідчують право власності або право користування земельною ділянкою.

Однак право власності на земельну ділянку, як юридична категорія, виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України). (п.2.5. ) Частиною другою статті 82 ЗК України встановлено обмеження у набутті у власність земельних ділянок іноземними юридичними особами. Спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначени частинами першою та другою статті 82 ЗК України, та в порядку, встановленому цим Кодексом для іноземних юридичних осіб (частина третя названої статті). У визначенні понять іноземної юридичної особи та спільного підприємства судам слід враховувати положення статті 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", статті 25 Закону України "Про міжнародне приватне право". Слід враховувати, що способи захисту прав юридичних та фізичних осіб на земельні ділянки, визначені статтею 152 ЗК України, положення якої у відповідних правовідносинах підлягають переважному застосуванню перед нормами ЦК України та ГК України. однак Земельний Кодекс та Цивільний Кодекс регулює порядок набуття права власності на нерухоме майно та способи захисту права власності однаково.

Правочин, за яким переходить право власності на житлові будинки, будівлі, споруди, тягне за собою перехід права на земельну ділянку, на якій знаходиться відповідне нерухоме майно. Новий власник будинку (будівлі, споруди) у зв'язку з цим не звільняється від необхідності оформлення права на земельну ділянку відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень". Таке оформлення здійснюється з урахуванням законодавчих приписів, зазначених в абзацах другому-п'ятому підпункту 2.12 пункту 2 цієї постанови, і положень постанови Кабінету Міністрів України від 06.05.2009 № 439 "Про деякі питання посвідчення права власності на земельну ділянку".

У вирішенні спорів належить враховувати положення статті 126 ЗК України (у редакції Закону від 05.03.2009 № 1066-I, яка набрала чинності з 02.05.2009). Згідно з частиною шостою зазначеної статті орган, який здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, робить відмітку про реєстрацію прав на земельну ділянку відповідно до документа, на підставі якого відбулося відчуження, складеного та посвідченого в порядку, встановленому законом, протягом 14 календарних днів з дня подання до цього органу зазначеного документа.

Для визначення правильності обрання позивачем способу захисту порушеного права необхідно розмежовувати захист здійсного права власності та захист майнового права чи усунення перешкод у набутті права власності (негаторний позов). У зв'язку з цим слід звернути увагу, що основним критерієм у відповідному розмежуванні є наявність або відсутність протиправного характеру дій відповідача. За відсутності протиправного характеру дій відповідача виключається можливість задоволення негаторного позову.

Суд першої інстанції не встановив обставин, що мають значення у справі, не з'ясував у чому полягає порушення права позивача та чи належний спосіб захисту ним обрано. Як пояснив апеляційному суду представник позивача, підставою звернення до суду з таким позовом стало те, що при реєстрації на нерухоме майно у 2012 році реєстрації не було проведено реєстрації права власності на земельну ділянку. Саме ці обставини стали підставою для звернення до суду про захист права власності, а не порушення права власності позивача протиправними діями відповідача.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є договір або інший документ, що підтверджує виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав), відповідно до ч.1ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об'єкти та суб'єктів цих прав.

Державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав. Права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Як передбачено цим Законом, у разі виникнення, переходу або припинення права власності на житловий будинок, будівлю або споруду з одночасним виникненням, переходом або припиненням речових прав на земельну ділянку, на якій вони розташовані, подається одна заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на такі об'єкти. Ця норма діяла на час виникнення спірних правовідносин, оскільки рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно - житловий будинок було прийнято 20.11.2012 року.

Згідно роз'яснень п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 року №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» порушення або неправильне застосування норм матеріального права мають місце у разі застосування закону, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню, унаслідок неправильної юридичної кваліфікації правовідносин або неправильного витлумачення закону, який хоч і підлягав застосуванню, проте його зміст і сутність сприйнято неправильно через розширене чи обмежене тлумачення.

Таким чином, неправильне визначення правовідношення сторін, незастосування закону, який регулює спірні правовідносини чи неправильне тлумачення таких правових норм свідчить про порушення норм матеріального права, що є безумовною підставою для скасування рішення суду.

Позивач, згідно ст.60 ЦПК, повинен довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог, подати належні та допустимі докази, які стосуються об»єму доказування. Однак позивачем не доведено на підставі належних та допустимих доказів набуття ним права власності на спірну земельну ділянку. Таким чином, висновки суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог не ґрунтуються на законі. Судом допущено неповне з'ясування обставин справи, недоведеність обставин справи, які суд вважав доведеними, невідповідність висновку суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Норми матеріального права, які були застосовані судом першої інстанції, не встановлюють права особи на визнання права власності в судовому порядку на земельну ділянку за позивачем у разі набуття чи придбання у власність житлового будинку. Таке право за особою виникає на підставі закону чи договору та реалізується шляхом державної реєстрації права.

Однак позову про захист майнового права з приводу протиправних дій органу державної реєстрації права вправа власності не заявлялось.

Відповідно до роз'яснень Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 07.02.2014 року №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» право вибору способу судового захисту (п.3) належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК). При цьому неправильно обраний спосіб захисту права власності чи іншого речового права не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви чи залишення її без руху, а може бути відмовлено в позові.

Відповідно до статті 130 ЦПК у разі проведення попереднього судового засідання, а якщо воно не проводиться, то під час підготовки справи до судового розгляду, суд має визначити факти, які необхідно встановити для вирішення спору, та з'ясувати, які докази подані чи подаються кожною стороною для обґрунтування своїх доводів чи заперечень, а також з яких правовідносин виник спір, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалюючи рішення, суд згідно з частиною першою статті 214 ЦПК має визначити, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. (п.4) Відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Проте, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК) та з урахуванням положення про дію закону в часі на момент виникнення спірних правовідносин (стаття 5 ЦК).

До державної реєстрації права власності за новим набувачем покупець за договором про відчуження майна, виконаним сторонами, не має права розпоряджатися цим майном, оскільки право власності на нього зберігається за продавцем.

При ретельному аналізі норм матеріального пава та роз'яснень з приводу їх застосування, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність у позивача права власності на нерухоме майно - земельну ділянку по АДРЕСА_1 Пустомитівського району Львівської області. Таке право набувається після державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Відтак, апеляційний суд частково приймає доводи апеляційної скарги щодо порушення норм матеріального та процесуального права, однак відкидає доводи щодо спільної сумісної власності подружжя на земельну ділянку та обмежень у набутті права власності на земельну ділянку несільськогосподарського призначення.

Здійснюючи правосуддя, у відповідності до ст.4 ч.1 ст.8 ЦПК України, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України, суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів.

Суди вирішують цивільно-правові спори та не вправі перебирати на себе функції органів державної влади, місцевого самоврядування, чи у інший спосіб втручатися у договірні відносини та порушувати принципи та засади цивільного судочинства, передбачених ст.3 ЦК України, 3,4,10,11 ЦПК України.

Згідно роз'яснень Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», (п.8) ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини. (п.9). У вступній частині рішення, якщо сторонами є юридичні особи, то найменування такої особи слід наводити відповідно до документів про реєстрацію юридичної особи.

(п.10) У мотивувальній частині рішення слід (п.11) наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, з яких суд виходив при задоволенні майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими бґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК). Однак, ці вимоги судом не повною мірою дотримано.

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Вказані вимоги судом першої інстанції дотримані не були, що свідчить про необґрунтованість рішення суду та підставність апеляційної скарги. Резолютивна частина повинна (п.13) мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у статтях 215 - 217 ЦПК.

Однак, цим вимогам рішення суду першої інстанції відповідає не повною мірою, у резолютивній частині рішення визнано право власності на земельну ділянку за юридичною особою з іншою назвою, ніж та юридична особа, за якою на праві власності зареєстровано житловий будинок. Крім того, у рішенні зазначено ідентифікаційний код юридичної особи без встановлення обставин наявності ідентифікаційного коду у юридичної особи нерезидента. Належним доказом слід вважати іпотечний договір (а.с.4), який посвідчено нотаріально з встановленням осіб учасників договору. Саме у цьому договорі назва юридичної особи вказана - Четлайн ЛТД, приватна компанія з обмеженою відповідальністю що зареєстрована в Англії та Уельсі за № 4678519 реєстратором компаній. Відсутні підстави вважати цей номер ідентифікаційним номером юридичної особи ЄДРПОУ. Крім того, цей номер відмінний від номера, вказаного у рішенні суду - 04678519, на що суд уваги не звернув.

Апеляційним судом також виявлені порушення норм процесуального права при відкритті провадження у справі. Відповідно до ч.8 ст.119 ЦПК України, до позовної заяви, поданої представником, додається довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника. Однак, у матеріалах справи відсутній будь-який документ, який би засвідчував право ОСОБА_4, яким було підписано позовну заяву, на вчинення таких дій та представництво інтересів юридичної особи. Суд першої інстанції розглянув справу без перевірки повноважень представника позивача, що є грубим порушенням норм процесуального права.

Згідно роз'яснень п.15.Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008року №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» апеляційний суд при перевірці законності й обґрунтованості рішення може вийти за межі доводів апеляційної скарги згідно з ч.3,4 с.303 ЦПК, у разі, якщо буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення суду. За цих умов апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Таким чином, апеляційний суд, знайшовши підстави, передбачені ч.1 ст.309 ЦПК, скасовує рішення суду першої інстанції. Ухвалюючи нове рішення, апеляційний суду визнає безпідставними позовні вимоги позивача про визнання права власності на земельну ділянку.

Керуючись ст.ст.п.3ст.303, п.2ч.1ст.307, ч.1ст.309, 316,317,319 ЦПК, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 17 червня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У позові компанії «Четлайн Лімітед» до ОСОБА_2, третя особа ТзОВ «Інтеркарпатсервіс» про визнання права власності на земельну ділянку - відмовити.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення й може бути оскаржено протягом 20-ти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий суддя Н.Л. Шумська

Судді: О.М. Ванівський

М.М. Шандра