Рішення

від 21.01.2015 по справі 910/24673/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/24673/14 21.01.15

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Транснаціональна комодітна група" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Деснянська кераміка" провизнання правочинів недійсними Суддя Пукшин Л.Г

Представники :

від позивача Барсуков В.В. - представник за довіреністю № 1 від 18.03.2014; від відповідача не з'явились

В судовому засіданні 21.01.15, в порядку ст. 85 ГПК України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду м. Києва передані позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Транснаціональна комодітна група" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Деснянська кераміка" про визнання правочинів недійсними.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 05.01.2011 між сторонами було укладено договір купівлі-продажу № 15/2010, на підставі якого позивач передав, а відповідач прийняв товар на загальну суму 1 816154,75 грн., що підтверджується видатковими накладними № 714 від 03.09.2013, № 730 та № 731 від 16.09.2013. За доводами позивача, вчинені між продавцем та покупцем правочини не відповідали вимогам закону, а саме приписам ст. 92, 203 та 215 Цивільного кодексу України, а тому позивач просить визнати недійсними з моменту укладення договір купівлі-продажу № 15/2010 та видаткові накладні.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 10.11.2014 порушено провадження у справі № 910/24673/14 за вказаною позовною заявою та призначено розгляд справи в судовому засіданні 03.12.2014.

У судовому засіданні 03.12.2014 за клопотанням відповідача було оголошено перерву до 10.12.2014.

У судове засідання 10.12.2014 з'явився представник позивача, який подав письмове клопотання про відкладення розгляду справи для можливості надання додаткового обґрунтування позовних вимог та клопотання про продовження строку розгляду спору на 15 днів.

Представник відповідача в судове засідання 10.12.2014 не з'явився, про поважні причини неявки суд не повідомив, вимоги ухвали суду не виконав, обґрунтованих клопотань щодо своєї неявки не направляв, хоча про дату, час і місце судових засідань був повідомлений належним чином.

Ухвалою суду від 10.12.14 було задоволено клопотання позивача, продовжено строк вирішення спору, розгляд справи відкладено на 21.01.15.

В судове засідання 21.01.15 представник позивача з'явився, надав пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату та час проведення судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про вручення поштового відправлення 0103032400071.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.

05 січня 2011 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Транснаціональна комодітна група» (далі - продавець, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Деснянська кераміка» (далі - покупець, відповідач) було укладено Договір № 15/2010 купівлі-продажу (далі - договір), за умовами якого продавець зобов'язується поставити та передати у власність (повне господарське відання) покупця товар, а покупець зобов'язується прийняти товар та оплатити його на умовах даного договору.

У відповідності до п.8.1 договору останній вступає в силу з моменту його підписання обома сторонами і діє до 31.12.12.

Додатковою угодою № 1 до договору № 15/2010 купівлі-продажу було продовжено строк дії договору до 31.12.13.

Як встановлено судом та не заперечується представниками сторін, на виконання умов договору позивач передав, а відповідач прийняв товар (плитку керамічну для стін та підлоги), що підтверджується видатковими накладними: № 714 від 03.09.13 на суму 342012,83 грн., № 730 від 16.09.13 на суму 743499,00 грн., № 731 від 16.09.13 на суму 730642,92 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на момент вчинення договір № 15/2010 купівлі-продажу від 05.01.11 та видаткові накладні не відповідали вимогам закону, а саме приписам ст..ст. 92, 203, 215 ЦК України. Позивач зазначає, що в п. 14.6 ст. 14 статуту продавця передбачено, що до виключної компетенції зборів учасників, серед іншого, належать погодження будь-яких правочинів (договорів, угод) про відчуження або заставу будь-якого майна товариства. Питання, віднесені до виключної компетенції зборів учасників товариства, не можуть бути передані для вирішення виконавчого органу товариства. Таким чином позивач зазначає, що прийняття рішення про укладення правочинів на продаж майна, яке є власністю продавця, є виключною компетенцією загальних зборів позивача.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з таких підстав.

Вирішуючи спір про визнання договору або його частини недійсним, господарський суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договору (його частини) недійсним і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору; правоздатність сторін за договором; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

Загальні підстави визнання недійсними правочину і настання відповідних наслідків встановлені ст. 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1, 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В силу ст.ст. 626, 628, 627 Цивільного кодексу України, зміст правочину становить визначену на розсуд сторін правочину і погоджену ними домовленість, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 6 Цивільного кодексу України передбачено право сторін укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право відступити в договорі від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.

Таким чином, суперечність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного правочину всупереч змісту чи суті правовідносин сторін; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Укладений між сторонами договір є підставою для виникнення у сторін господарських зобов'язань відповідно до ст.ст. 173, 174 ГК України (ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України) і згідно до ст. 629 ЦК України є обов'язковим для виконання Сторонами.

Відповідно до ч.1 ст.236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення.

У пункті 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Частиною 1 ст.92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно з ч.3 ст.92 вказаного Кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За приписами ст. 97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

У ст. 58 Закону України «Про господарські товариства», ст. 145 Цивільного кодексу України зазначено, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

За змістом положень ч.1 ст.62 Закону України «Про господарські товариства», ч.2 ст. 145 Цивільного кодексу України у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

Зі ст. 13 статуту позивача (в редакції, що діяла на момент укладання спірного правочину) вбачається, що органами управління товариством є Загальні збори учасників (вищий орган) та Директор (виконавчий орган).

Як свідчать матеріали справи, загальними зборами учасників Товариства з обмеженою відповідальністю ««Транснаціональна комодітна група» було прийнято рішення про призначення Величковського Володимира Петровича директором позивача. Будь-яких належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів оспорювання та визнання недійсним у визначеному чинним законодавством порядку наведеного вище рішення вищого органу позивача матеріали справи не містять.

Судом враховано, що відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

В матеріалах справи наявний Витяг на позивача з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 17.06.14, з якого вбачається, що особою, уповноваженою представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори є Величковський Володимир Петрович. Крім того, відомості про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи не зазначені.

У п. 15.4 Статуту позивача визначено повноваження виконавчого органу товариства (директора): директор без довіреності представляє інтереси товариства у всіх питаннях діяльності юридичної особи, укладає правочини з правом першого підпису, представляє товариство у відносинах з державними органами, підприємствами, організаціями та громадянами.

Тобто, зі змісту статуту позивача вбачається, що директор має необхідний обсяг повноважень для укладання від імені відповідача правочинів без отримання дозволу загальних зборів.

Суд зазначає, що відповідно ст. 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Згідно з п. 3.4 Постанови № 11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.).

Тобто, навіть у разі встановлення судом факту укладання договору від імені однієї зі сторін неповноважною на те особою, у суду відсутні підстави для визнання його недійсним, якщо наявні в матеріалах справи докази свідчитимуть про наступне схвалення такого правочину.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем та відповідачем вчинялись дії, що свідчать про виконання сторонами договору № 15/2010 купівлі-продажу від 05.01.11, відповідачем на підставі спірного правочину було поставлено, а представником позивача на підставі відповідних довіреностей прийнято товар, що підтверджується представленими до матеріалів справи видатковими накладними.

Щодо вимоги позивача про визнання недійсними видаткових накладних № 714 від 03.09.13, № 730 від 16.09.13, № 731 від 16.09.13, то суд вважає, що провадження у справі в цій частині позову підлягає припиненню, оскільки видаткова накладна не є актом в розумінні ст. ст. 16, 21 ЦК України та ст. 20 ГК України, який може бути визнано недійсним в судовому порядку, він лише фіксує факт здійснення господарської операції.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити:

назву документа (форми);

дату і місце складання;

назву підприємства, від імені якого складено документ;

зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;

посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;

особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Згідно з п. 2 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 року № 99 сировина, матеріали, паливо, запчастини, інвентар, худоба, насіння, добрива, інструмент, товари, основні засоби та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи, грошові документи і цінні папери (надалі - цінності) відпускаються покупцям або передаються безплатно тільки за довіреністю одержувачів.

Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" передбачено, що господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Доказом здійснення господарської операції є первинні документи, які містять необхідні для обліку господарської операції дані. Так, кожна поставка товару та надання послуг, здійснена в рамках зазначених договорів підтверджується рахунками, видатковими накладними, податковими накладними, підписаними уповноваженими особами.

Способи захисту прав та законних інтересів осіб передбачені ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України. Зокрема, згідно п. 2, 10 ч.2 ст. 16 ЦК України способом захисту може бути визнання правочину недійсним, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Відповідно до ч.2 ст. 20 ГК України права та законні інтереси суб'єктів господарювання захищаються шляхом визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.

У судовому порядку недійсною на підставі норм цивільного законодавства може бути визнана угода купівлі-продажу, однак не видаткова накладна, оскільки вона не є актом в розумінні ст. 12 ГПК України.

Накладна за своєю природою не відноситься до актів, які створюють або припиняють будь-які правовідносини сторін, такий спосіб захисту цивільних прав як визнання вище наведеного акту недійсним - не відповідає можливим способам захисту прав та інтересів, встановлених господарським та цивільним законодавством, а тому в цій частині спір не підлягає розгляду в господарських судах України, а провадження у справі підлягає припиненню на підставі п. 1 ст. 80 ГПК України.

Згідно з приписами ст. 32 ГПК України доказами у справі є фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці докази оцінюються судом на основі всебічності, повноти й об'єктивності усіх обставин справи у своїй сукупності відповідно до положень ст. 43 ГПК України.

Позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що спірний договір суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, які вчинили спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Враховуючи встановлені судом обставини та приписи наведених норм матеріального права, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним з моменту укладання договору купівлі-продажу № 15/2010 від 05.01.2011.

В частині позовних вимог щодо визнання недійсними видаткових накладних № 714 від 03.09.13, № 730 від 16.09.13, № 731 від 16.09.13 провадження підлягає припиненню на підставі п. 1 ст. 80 ГПК України.

Судовий збір, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.

Керуючись ст.ст. 33, 49, 80, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. В частині позовних вимог про визнання недійсним з моменту укладання договору купівлі-продажу № 15/2010 від 05.01.2011 відмовити.

2. В частині позовних вимог про визнання недійсними видаткових накладних № 714 від 03.09.13, № 730 від 16.09.13, № 731 від 16.09.13 провадження припинити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 26.01.2015р.

Суддя Л.Г. Пукшин