Рішення

від 27.01.2015 по справі 922/5451/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" січня 2015 р.Справа № 922/5451/14

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Доленчука Д.О.

при секретарі судового засідання Івахненко І.Г.

розглянувши справу

за позовом Виробничо-комерційного приватного підприємства "Маг", м. Сєверодонецьк до Сєвєродонецької міської ради, м. Сєвєродонецьк про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною за участю представників:

позивача - Кривенко за довіреністю № 2 від 09.12.2014 р.

відповідача - не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Виробничо-комерційне приватне підприємство "Маг" (позивач) звернулося до господарського суду Харківської області з позовом до Сєвєродонецької міської ради (відповідач) про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки № 041041900339, державна реєстрація якої відбулась 27.10.2011 р., реєстраційний № 441290004000342, укладеної між сторонами.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що додаткова угода до договору № 041041900339 оренди землі від 30.07.2010 р. не відповідає чинному законодавству, оскільки ґрунтується на протиправному та скасованому рішенні відповідача № 431 від 29.03.2011 р.

Відповідач, через канцелярію господарського суду 09.12.2014 р. за вх. № 44039 та 12.12.2014 р. за вх. № 44800, надав відзив на позовну заяву, який судом долучений до матеріалів справи. Згідно відзиву відповідач просив суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог на підставі того, що рішення № 431 Двадцятої сесії шостого скликання Сєвєродонецької міської ради від 29.03.2011 р. в проміжок часу з 01.07.2011 р. по 01.04.2014 р. (дата постановлення Вищим адміністративним судом України ухвали від 01.04.2014 р.) було чинним, а тому додаткова угода станом на 27.10.2011 р. відповідала вимогам закону. Також у відзиві на позов відповідач заявив про пропуск позивачем строк позовної давності та просив суд застосувати строк позовної давності до позовних вимог позивача.

Також, відповідач, через канцелярію господарського суду 17.12.2014 р. за вх. № 45702, надав заяву, яка судом долучена до матеріалів справи. Згідно заяви відповідач просив суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог. Також, у заяві відповідач наголошував на пропуск позивачем строку позовної давності і просив його застосувати.

18.12.2014 р. судом розгляд справи було відкладено на 27.01.2015 р. о 15:40.

Представник позивача до початку судового засідання, через канцелярію господарського суду 27.01.2015 р. за вх.№ Д2/15, надав заяву про розгляд справи без застосування технічних засобів фіксації судового процесу. Дана заява не суперечить чинному законодавству, інтересам сторін, тому приймається судом та підлягає задоволенню.

Відповідач про судове засідання був повідомлений належним чином, в судове засідання його представник не з'явився.

Відповідач, через канцелярію господарського суду 22.12.2014 р. за вх. № 46408, надав заяву, яка судом долучена до матеріалів справи. Згідно заяви відповідач просив суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Представник позивача, через канцелярію господарського суду 27.01.2015 р. за вх. № 3032 та вх. № 3038, надав додаткові пояснення, які судом долучені до матеріалів справи.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Беручи до уваги, що відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, та те, що відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування і подання доказів покладено на сторони, суд згідно за статтею 75 Господарського процесуального кодексу України розглядає справу за наявними матеріалами.

Суд, дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представника позивача, встановив наступне.

30.07.2010 р. між сторонами був укладений договір № 041041900339 оренди землі (надалі - договір оренди), за яким орендодавець (відповідач) на підставі рішення сесії Сєвєродонецької міської ради № 4314 від 22.07.2010 р. надає, а орендар (позивач) приймає в строкове платне користування земельну ділянку - землі комерційного використання (під будівлі та споруди автостоянки), яка знаходиться за адресою: м. Сєвєродонецьк, пр. Космонавтів, 2г, загальною площею 0,1352 га, нормативна грошова оцінка якої становить 360929,92 грн., строком на 25 років по 22 лютого 2035 р. включно.

16.09.2010 р. договір оренди був зареєстрований у земельному кадастрі за № 041041900339.

Земельна ділянка була передана у користування відповідачу, що підтверджується копією акту передачі-прийняття земельної ділянки в натурі від 16.09.2010 р., підписаного сторонами без зауважень.

Між сторонами була підписана додаткова угода до договору № 041041900339 оренди землі від 30.07.2010 р., державна реєстрація якої відбулась 27.10.2011 р., реєстраційний № 441290004000342, якою на підставі рішення сесії міської ради "Про затвердження нормативної грошової оцінки земель населених пунктів міста Сєвєродонецьк, селища Синецький, селища Павлоград, селища Лісова Дача, селища Воєводівка" від 29.03.2011 р. №431 змінили (збільшили) нормативну грошову оцінку земельної ділянки та розмір орендної плати з 01.07.2011 р.

Постановою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 03.08.2012 р. по справі №1227/3807/2012 за позовом ТОВ ВКФ "ЛІА" ЛТД до Сєвєродонецької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення були задоволені позовні вимоги, визнано протиправним та скасовано рішення двадцятої (чергової) сесії шостого скликання Сєвєродонецької міської ради від 29.03.2011 р. № 431 "Про затвердження нормативної грошової оцінки земель населених пунктів міста Сєвєродонецьк, селища Синецький, селища Павлоград, селища Лісова Дача, селища Воєводівка".

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01.04.2014 р. №К/9991/65360/12 задоволена касаційна скарга ТОВ ВКФ "ЛІА" ЛТД, скасовано постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 11.10.2012 р. по справі №1227/3807/2012 та залишено в силі постанову Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 03.08.2012 р.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Зазначені положення ст. 203 Цивільного кодексу України узгоджуються з положеннями ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, відповідно до якої господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Пунктом 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" передбачено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно п. 2.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" на підставі статті 215 Цивільного кодексу України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

При цьому господарським судам необхідно мати на увазі, що відповідно до частини другої статті 4 ГПК України господарський суд повинен відмовити у визнанні правочину недійсним, коли ці вимоги ґрунтуються на акті державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству.

У розгляді позовів про визнання недійсними правочинів, при вчиненні яких було застосовано нормативно-правові акти державних та інших органів, у подальшому скасовані (визнані нечинними або недійсними) згідно з судовими рішеннями, що набрали законної сили, господарським судам необхідно виходити з того, що сам лише факт такого скасування (визнання нечинним або недійсним) не може вважатися достатньою підставою для задоволення відповідних позовів без належного дослідження господарським судом обставин, пов'язаних з моментом вчинення правочину та з його можливою зміною сторонами з метою приведення у відповідність із законодавством.

З урахуванням змісту статті 236 Цивільного кодексу України і частини третьої статті 207 Господарського кодексу України зобов'язання за визнаним недійсним договором оренди припиняються на майбутнє.

Необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або в комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки, оскільки, як було зазначено вище, рішення двадцятої (чергової) сесії шостого скликання Сєвєродонецької міської ради від 29.03.2011 р. №431 "Про затвердження нормативної грошової оцінки земель населених пунктів міста Сєвєродонецьк, селища Синецький, селища Павлоград, селища Лісова Дача, селища Воєводівка" на момент укладення оспорюваного договору було чинним.

При цьому суд зазначає, що у п.12 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 27.10.2014 р. № 01-06/1666/14 "Про доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 р. № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" для юридичної особи (суб'єкта підприємницької діяльності) як сторони правочину (договору) днем початку перебігу позовної давності за позовом про визнання правочину (договору) недійсним слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (постанови від 19.08.2014 № 5013/492/12 та від 02.09.2014 № 915/1437/13).

Згідно з ч. 1 ст. 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно зі ст. 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Крім того, суд зазначає, що додаткова угода набрала чинності з дати її реєстрації у Держкомземі - 27.10.2011 р., а позовна заява позивача (вих. № 155 від 31.10.2014 р.) була відправлена ним до суду 25.11.2014 р. (за відбитком штемпеля Укрпошти на опису), тобто після спливу строку позовної давності.

Відповідач надав заяву про застосування строку позовної давності до позовних вимог.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 223 Господарського кодексу України позовна давність застосовується до вимог, що випливають з майново-господарських зобов'язань, визначених ст. 175 Господарського кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 257 Цивільного кодексу України загальний строк позовної давності встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Отже, оскільки позивач звернувся в суд з позовною заявою після спливу строку позовної давності, та він не надав доказів наявності поважних причин його пропуску, суд вважав за необхідне застосувати за заявою відповідача позовну давність до позовних вимог позивача.

З огляду на вищевикладене господарський суд прийшов до висновку, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 44 Господарського процесуального кодексу, судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в доход бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Витрати по сплаті судового збору, згідно ст. 49 ГПК України, підлягають віднесенню на позивача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. 129 Конституції України, ст.ст. 9, 203, 210, 215, 236, 257, 267 Цивільного кодексу України, ст.ст. 175, 207, 223 Господарського кодексу України, ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України, ст.ст. 1, 4, 12, 22, 32, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Повне рішення складено 02.02.2015 р.

Суддя Д.О. Доленчук