Постанова

від 28.07.2009 по справі 8/270-08

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

8/270-08

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 28 липня 2009 р.                                                                                    № 8/270-08  

Вищий господарський  суд  України у складі колегії суддів :

головуючого суддіОвечкіна В.Е.,

суддівЧернова Є.В.,

Цвігун В.Л.,

розглянув касаційну скаргу

ЗАТ "Дніпровський завод мінеральних добрів"

на постанову від 05.05.09 Дніпропетровського апеляційного господарського суду

у справі№ 8/270-08 господарського суду Дніпропетровської області

за позовомМіністерства юстиції України

доЗАТ "Дніпровський завод мінеральних добрів"

3-тя особа  без самостійних вимог на стороні позивача:

Державне казначейство України

простягнення 7008,41 грн.

за участю представників сторін:

позивача:  Загребний О.о. довір. у справі

відповідача: Андрюхін Д.В., довір. у справі

3-ті особи:    не з'явились

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 18.02.09 (суддя Дубінін І.Ю.) у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивачем пропущено 3-місячний строк з моменту списання Держказначейством суми заборгованості на рахунок стягувача.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 05.05.09р. (колегія суддів у складі: Дмитренко А.К., Прокопенко А.Є., Крутовських В.І.) рішення суду першої інстанції скасоване, позовні вимоги задоволено.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, відповідач - ЗАТ "Дніпровський завод мінеральних добрів" звернувся з касаційною скаргою, в якій просить його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. В порушення норм ст.ст. 251,256,258,267 ЦКУ суд дійшов помилкового висновку про те, що строк, визначений ч.2 ст. 9 Закону України "Про виконання рішень та застосовування практики Європейського суду з прав людини" за своєю правовою природою не є спеціальним строком позовної давності і взагалі не належить до процесуальних строків. Зазначає, що виконати рішення Баглійського районного суду м. Дніпроптеровська не було можливості, оскільки майно було арештовано, продаж його був заборонений відповідно до Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна". Скаржник зазначає про відсутність вини підприємства у заподіянні моральної шкоди Мартинову І.М.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм попередніми судовими інстанціями належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин, дотримання норм процесуального права, згідно з вимогами ст. 1115 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Судами попередніх інстанцій встановлено наступне.

10.04.03 р. Баглійський районний суд м.Дніпродзержинська зобов'язав ЗАТ "Дніпровський завод мінеральних добрив" (далі - відповідач), виплатити Мартинову І.М. (далі - заявник) 3047,03 грн. заборгованості із заробітної плати та різні компенсації. Дане рішення не було оскаржене і набрало законної сили.

14.04.03 р. відділ державної виконавчої служби Баглійського районного управління юстиції (далі - ДВС) відкрив виконавче провадження на виконання вищезгаданого рішення.

21.10.03 р. ДВС повідомила заявника про те, що затримка у виконанні судового рішення пов'язана з великою кількістю виконавчих проваджень, відкритих проти відповідача, арештом його майна та мораторієм на примусову реалізацію державного майна відповідно до Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна".

Закон забороняє примусову реалізацію майна, що належить підприємствам, частка державної власності яких становить не менше 25 відсотків статутного фонду.

Частка державного майна в статутному фонді відповідача становила 40%, що унеможливило виконання судового рішення.

07.04.04р. господарським судом Дніпропетровської області розпочато провадження у справі про банкрутство підприємства та введено мораторій на виплату його боргів.

Заборгованість за винятком 200,00 грн. Мартинов І.М. отримав лише 30.05.05 р.

14.12.06 р. Європейським судом з прав людини за результатами розгляду заяви Мартинова І.М. було визнано порушення державою Україна п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зобов'язано державу Україна сплатити заявнику невиплачену заборгованість, присуджену рішенням суду, а також 1000 євро як компенсацію за нематеріальну шкоду.

Європейським судом було встановлено, що рішення Баглійського районного суду від 10.04.03р. залишалось невиконаним протягом трьох років та восьми місяців.

Рішення Європейського суду у справі було виконано в повному обсязі 07.06.07. Мартинову І.М. було сплачено 200 грн. заборгованості за судовим рішенням та 6808,41 грн. компенсації за нематеріальну шкоду, що становило еквівалент 1000 євро на момент сплати.

Право кожного громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю та соціальних виплат закріплено у статтях 43, 46 Конституції України. Реалізація зазначених конституційних прав громадян врегульована Законом від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР "Про оплату праці", Кодексом законів про працю України, іншими законодавчими та нормативними актами.

Зокрема, ст. 1 вказаного вище Закону заробітну плату визначено як винагороду, обчислену, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу; ч. 3 ст. 15 передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку.

Всі інші платежі підприємство здійснює після виконання зобов'язань щодо оплати праці (у попередній редакції оплата праці провадилася в першочерговому порядку після сплати обов'язкових платежів); у ч. 5 ст. 24 зазначено, що своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

Статтею 115 КЗпП передбачено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів.

Крім того, за невиплату заробітної плати встановлено кримінальну відповідальність статтею 175 Кримінального кодексу України.

За таких обставин законодавством України обов'язок виплати заробітної плати покладений саме на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, які зобов'язані дотримуватися строків виплати своїм працівникам заробітної плати.

Тому, обов'язок виконання судового рішення покладався саме на відповідача протягом усього строку існування заборгованості, а обов'язок органів державної виконавчої служби з примусового виконання вказаних рішень був похідним та виник внаслідок фактичного усунення відповідача від виконання своїх конституційних обов'язків з виплати винагороди за працю.

Згідно п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", необхідно враховувати, що відповідно до ст.237-1 КЗпП (набрала чинності 13 січня 2000р.) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Доводи скаржника про порушення позивачем строку, передбаченого ч.4 ст.9 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду  з прав людини" не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Даною нормою встановлений обов'язок органу представництва протягом 3-х місяців звернутися до суду з відповідним позовом. В ст. 1 цього Закону  не вказано, що термін "3-місячний строк" вживається в значенні  процесуального строку або строку позовної давності.

Строк позовної давності пов'язаний з правом на здійснення судового захисту свого права або інтересу і в цивільному законодавстві України загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки. Крім цього, заява про захист цивільного права має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Таким чином , строк, передбачений ч.4 ст.9 Закону України "Про виконання рішень та застосуванні практики Європейського суду  з прав людини" не обмежує стягувача в часі на звернення до суду з позовом .

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що цей строк є скороченим строком позовної давності.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що справ розглянута судом апеляційної інстанції з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права. Підстави для скасування постанови апеляційного суду відсутні.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 ,11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ЗАТ "Дніпровський завод мінеральних добрів" залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 05.05.09 у справі №8/270-08 -  без змін.

Головуючий                    В. Овечкін

Судді:                    Є.Чернов

                    В.Цвігун