Постанова

від 13.02.2015 по справі 908/4732/14

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" лютого 2015 р. Справа № 908/4732/14

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Істоміна О.А., суддя Білецька А.М., суддя Горбачова Л.П.

при секретарі: Полубояриній Н.В.

за участю представників сторін:

позивача - Лепишко О.І., за довіреністю б/н від 06.10.2014

відповідача - не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Вільнянськ", м. Вільнянськ (вх. №158 З/3-10) на рішення господарського суду Запорозької області від 03 грудня 2014 року по справі №908/4732/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аваль-Агро-Насіння", м.Суми

до Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Вільнянськ", м. Вільнянськ

про стягнення 237 487,65 грн.,-

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Запорізької області від 03.12.2014 по справі №908/4732/14 (суддя Дроздова С.С. ) позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Аваль-Агро-Насіння" до Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Вільнянськ" задоволено. Стягнуто з Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Вільнянськ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Аваль-Агро-Насіння" 172 559,60 грн. заборгованості, 326,21 грн. 3 % річних, 2 718,40 грн. пені, 17 255,96 грн. штрафу, 3 857,20 грн. судового збору.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач - Сільськогосподарський виробничий кооператив "Вільнянськ", звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Запорізької області від 03.12.2014 по справі №908/4732/14 скасувати та винести нове, яким відмовити у задоволенні позову

В обґрунтування апеляційної скарги скаржник посилається на те, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим, винесеним з порушенням норм матеріального права.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Аваль-Агро-Насіння" через канцелярію Харківського апеляційного господарського суду надало відзив на апеляційну скаргу (вх.1818 від 05.02.2015), в якому проти доводів викладених в апеляційні скарзі заперечує, вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції прийняте з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права та всебічним дослідженням обставин справи, просить рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

10.02.2015 відділом діловодства суду отримано від відповідача клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, у якому зазначено, що в судове засідання 10.20.2015 представник Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Вільнянськ" з'явитись не зможе у зв'язку із зайнятістю в іншому судовому засіданні. За таких обставин відповідач, просить суд, зокрема, відкласти розгляд справи та забезпечити проведення судового засідання по даній справі в режимі відеоконференції в будівлі господарського суду Запорізької області.

Стаття 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає, що учасникам судового процесу на підставі рішення суду забезпечується можливість брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції у порядку, встановленому процесуальним законом.

Згідно зі ст. 74-1 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд за власною ініціативою або за клопотанням сторони, третьої особи, прокурора, іншого учасника судового процесу може постановити ухвалу про їх участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. У клопотанні про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції в обов'язковому порядку зазначається суд, в якому необхідно забезпечити її проведення. Таке клопотання може бути подано не пізніш як за сім днів до дня проведення судового засідання, в якому відбуватиметься така участь.

Питання про участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції вирішується господарським судом за наявності відповідного клопотання або за власною ініціативою не пізніш як за п'ять днів до дня проведення такого судового засідання. Ухвала суду, прийнята за наслідками вирішення цього питання, оскарженню не підлягає.

Зі змісту наведеної норми права слідує, що необхідність проведення судового засідання у режимі відеоконференції визначається судом, що розглядає господарську справу.

Випадки, в яких суд може постановити ухвалу про участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції не визначені у законі. Проте, необхідність здійснення відеоконференції, на думку суду, визначається з врахуванням обставин справи, її складності та потреби у наданні пояснень залучених спеціалістів чи інших учасників процесу, які за станом здоров'я чи з інших незалежних від цих осіб причин не можуть бути присутніми у засіданні суду, а їх участь є обов'язковою.

Підставою для проведення наступного судового засідання у справі №908/4732/14 в режимі відеоконференції відповідач зазначив, неможливість з'явитись у призначене засідання 10.02.2015 до суду апеляційної інстанції представника Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Вільнянськ".

Нормами чинного законодавства України не обмежено коло осіб, які можуть представляти особу в судовому процесі, тому неможливість одного з представників відповідача бути присутнім у судовому засіданні не перешкоджає реалізації права учасника судового процесу на участь у судовому засіданні його іншого представника

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Аналогічні вимоги статті 27 Господарського процесуального кодексу України покладено також і на третіх осіб.

Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із пунктом 3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011 Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Одночасно, застосовуючи положення Господарського процесуального кодексу України та Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи колегія суддів зазначає, що частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку, який кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Враховуючи стислі строки розгляду апеляційної скарги, передбачені нормами господарського процесуального кодексу України, відсутність виключних обставин для здійснення розгляду справи в режимі відеоконференції, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні клопотання Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Вільнянськ" про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

У відповідності до вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України справа може бути розглянута за наявними у ній документами, а неявка учасника судового спору (відповідача) не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши в судовому засіданні представника позивача дослідивши доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статті 101 Господарського процесуального кодексу України, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів визначила наступне.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 27.05.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Аваль-Агро-Насіння" (продавець - позивач у справі) та Сільськогосподарським виробничим кооперативом "Вільнянськ" (покупець - відповідач у справі) був укладений договір поставки насіння за №15, відповідно до пункту 1.1 якого продавець зобов'язується поставити, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити на умовах цього договору товар, асортимент, кількість та вартість якого зазначена в ст.3 цього договору, з урахуванням можливих змін згідно відповідних додаткових угод до цього договору.

Умовами договору (пунктом 2.1) контрагенти визначили базові умови поставки: продавець постачає товар покупцю сертифікованим транспортом на умовах поставки, вказаних у специфікації, згідно правил Інкотерм-2000.

Пунктом 2.2 договору, визначено, що за наявності замовленого покупцем товару на складах продавця, постачання товару відбувається, шляхом передання товару покупцю за адресою відповідно до заявки на його отримання. Товар покупцю постачається партіями. Строки поставки погоджується сторонами додатково. Разом із товаром продавець передає покупцю видаткову накладну та сертифікат на насіння.

У відповідності до пункту 3.1 договору асортимент, кількість та вартість товару за цим договором наведена у специфікаціях, які є невід'ємною частиною цього договору. Ціна договору становить загальну вартість товару, що передається за цим договором. За згодою сторін асортимент, кількість та вартість товару може бути змінена, про що сторони укладають відповідні додаткові угоди (пункт 3.2 договору).

Покупець зобов'язується оплатити прийнятий ним товар в безготівковому порядку, шляхом здійснення оплати вартості товару на поточний рахунок продавця. Сторони встановлюють ціну договору в гривнях, а також визначають її грошовий еквівалент в іноземній валюті, вказаний у відповідних специфікаціях до договору. Оплата повинна бути здійсненна покупцем в термін відповідно до специфікацій (пункт 4.1, 4.2 договору).

Сторонами погоджено у пункті 5.1 договору, що якість товару, що передається за цим договором підтверджується сертифікатами якості фірми-виробника товару на кожну партію товару, на підставі яких товар був завезений на територію України.

Товар вважається переданим продавцем і отриманим покупцем при підписанні покупцем видаткових документів (пункт 5.5 договору).

Умовами пункту 8.1 передбачено, що разі порушення своїх зобов'язань за цим договором, сторони несуть відповідальність визначену цим договором та чинним законодавством України. Порушення зобов'язань є його невиконання або неналежне виконання, тобто з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

Сторони несуть наступну відповідальність, зокрема, за порушення строків оплати товару покупець на вимогу продавця виплачує продавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожний день прострочення. В разі, якщо прострочення перевищить 15 робочих днів, то окрім пені покупець зобов'язаний сплатити штраф в розмірі 10% від несплаченої суми (пункт 8.2 договору).

Одночасно контрагентами, на виконання умов договору, було погоджено та підписано сертифікацію №1 від 27.05.2014 (додаток до договору), відповідно до якої зобов'язаними сторонами було узгоджено найменування товару, одиницю виміру, кількість товару, строк поставки товару та ціну договору. Дана специфікаціє є невід'ємною частиною договору.

Здійснив аналіз матеріалів справи, колегія суддів встановила, що в рамках укладеного між сторонами договору Товариством з обмеженою відповідальністю "Аваль-Агро-Насіння" поставлено, а відповідачем отримано товар на загальну суму 172559,60 грн. Однак, відповідач в порушення умов договору зобов'язання щодо повної та своєчасної оплати товару належним чином не виконав, вартість поставленого товару позивачу не сплатив, внаслідок чого утворилась заборгованість у сумі 172559,60 грн.

З метою досудового регулювання спору на адресу відповідача була направлена вимога (вих.№41) від 15.10.2014 про сплату заборгованості, що утворилась внаслідок не своєчасного виконання останнім зобов'язань за договором.

Як стверджує позивач, відповіді зобов'язаний контрагент (відповідач) на вказану претензію не надав, грошові кошти за договором поставки не сплатив, що стало підставою для звернення з відповідним позовом до суду для відновлення порушених прав і інтересів.

Господарський суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що факт поставки позивачем та прийняття відповідачем товару повністю підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, а відповідач, в свою чергу, в порушення вимог статті 526, 629 Цивільного Кодексу України, статті 193 Господарського Кодексу України, за отриманий товар не розрахувався, доказів оплати отриманого товару - не надав.

Колегія суддів апеляційної інстанції повністю погоджується з висновком суду першої інстанції, вважає його цілком правомірним, обґрунтованим та таким, що базується на належних доказах, які містяться в матеріалах справи.

З огляду на статтю 509 Цивільного кодексу України вбачається, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

У відповідності до пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. До зобов'язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який правочин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов'язань.

У відповідності до статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Дослідивши зміст договору від 27.05.2014 за №15, на підставі якого виникло грошове зобов'язання, колегія суддів вважає, що даний договір за своєю правовою природою є договором поставки, до якого повинні застосовуватись положення Цивільного кодексу України, що регулюють загальні умови виконання зобов'язання, а також положення глави 54 Цивільного кодексу України, що регулюють відносини пов'язанні з купівлею та продажем майна (товару).

За приписами статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Договір, відповідно до стаття 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 стаття 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

З умов договору (пункт 4.1, 4.2) вбачається, що покупець зобов'язується оплатити прийнятий ним товар в безготівковому порядку, шляхом здійснення оплати вартості товару на поточний рахунок продавця. Сторони встановлюють ціну договору в гривнях, а також визначають її грошовий еквівалент в іноземній валюті, вказаний в відповідних специфікаціях до договору. Оплата повинна бути здійсненна покупцем в термін відповідно до специфікацій.

Сторонами у специфікації №1 від 27.05.2014 обумовлено умови оплати вартості товару: 100% від вартості товару до 15 жовтня 2014.

За змістом статей 525, 526 Цивільного кодексу України вбачається, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

В силу частини 1 статті 193 Господарського Кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного Кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом України.

З наведених норм права вбачається, що договірні зобов'язання є обов'язковими для виконання сторонами у порядку та у строк, визначений відповідним договором.

Статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).

У відповідності до частини 1 статті 614 Цивільного кодексу України вбачається, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

При цьому, відсутність своєї вини відповідно до частини 2 статті 614 Цивільного кодексу України доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Доказів на підтвердження сплати заборгованості у розмірі 172559,60 грн. відповідачем суду не надано. Факт наявності боргу у відповідача перед позивачем за договором в сумі 172559,60 грн., у відповідності до положень специфікації є таким, що настав.

В матеріалах справи міститься підписаний уповноваженими представниками сторін і скріплений печатками їх підприємств двосторонній акт звірки взаємних розрахунків за період з 01.01.2014 по 17.11.2014 року з вивіреним сальдо на користь позивача в сумі 172559,60 грн. Вказаний акт звірки взаєморозрахунків відповідно до вимог статті 34 Господарського процесуального кодексу України приймається до уваги колегією суддів не лише в якості доказу проведення відповідачем певної господарської операції, а й доказом на підтвердження наявності поставки позивачем товару за накладними та боргу у відповідача в означеній сумі. Дані, що відображені в даному акті звірки не спростовані відповідачем жодними доказами.

Судова колегія вважає за необхідне зауважити, що акт звірки бухгалтерів за своєю правовою природою носить інформаційний характер та є тільки документом, по якому бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій, а наявність чи відсутність будь-яких зобов'язань стороні підтверджується первинними документами.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні документи - це письмові свідоцтва, що ідентифікують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Відповідно до частиною 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинні документи для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву підприємств від імені яких складено документ, назву документа (форми), дату і місце складання, зміст, обсяг та одиницю виміру господарської операції, посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особисті підписи або інші дані, що дають змогу ідентифікувати осіб, які брали участь у здійсненні господарської операції.

В розрізі зазначеного вбачається, що видаткова накладна, копія якої є в матеріалах справи, відповідає вимогам Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", та є первинним документом, який констатує факт здійснення господарської операції переведеної між зобов'язаними контрагентами (позивачем та відповідачем).

Пунктом 11 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 № 99 закріплено, що приймання товарів мають право здійснювати робітники отримувача (покупця), уповноважені керівництвом підприємства - отримувача.

Вказаною Інструкцією передбачено, що товарно-матеріальні цінності відпускаються покупцям тільки за довіреністю одержувачів на бланках довіреностей встановленої форми (додаток № 1 до Інструкції). Довіреність підписується керівником та головним бухгалтером підприємства або їх заступниками та особами, які на те уповноважені керівником підприємства.

Видача бланків довіреностей (Типова форма № М-2) здійснюється після їх реєстрації у журналі реєстрації довіреностей (Типова форма № М-3), який має бути пронумерований, прошнурований та скріплений печаткою і підписами керівника і головного бухгалтера підприємства. При цьому нумерація виданих протягом року довіреностей має бути наскрізною (п. 3 Інструкції № 99).

Згідно з пунктом 6 Інструкції № 99 довіреність на одержання цінностей від постачальника видається довіреній особі під розписку і реєструється в журналі реєстрації довіреностей.

У відповідності з абзацу 3 пункту 6 Інструкції № 99 при виписуванні довіреності перелік цінностей, які належить отримати по ній (графа "Найменування цінностей" у бланку довіреності), наводиться обов'язково із зазначенням назви і кількості цінностей для одержання, незалежно від того, чи є такі відомості у документах на відпуск (наряді, рахунку, договорі, замовленні, угоді тощо) цінностей. Незаповнені рядки довіреності прокреслюються.

Згідно з пункту 12 зазначеної Інструкції забороняється відпускати цінності у випадках подання довіреності, виданої з порушенням встановленого порядку заповнення або з незаповненими реквізитами тощо.

Відпуск товарно-матеріальних цінностей покупцям або передача їх безоплатно здійснюється підприємствами тільки на підставі доручень отримувачів (покупців).

Відповідно до пункту 13 Інструкції довіреність на отримання матеріальних цінностей, залишається у постачальника.

Колегія суддів визначає, що наявна в матеріалах справи довіреність на одержання цінностей від 02.06.2014 за №32 є первинним документом, та визначає рішення уповноваженої особи підприємства-відповідача про уповноваження конкретної фізичної особи (Капралова С.А.) одержати для підприємства визначені перелік та кількість цінностей.

Відповідно до частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Оскільки факт поставки та отримання відповідачем товару є підтвердженим належними доказами - первинними документами бухгалтерського обліку, а саме видатковою накладною, довіреністю, у відповідача виникло зобов'язання по оплаті отриманого товару в розмірі 172559,60 грн. на умовах договору.

В матеріалах справи відсутнє будь-яке документальне підтвердження наявності замовлення покупця на товар, проте, колегія суддів не вважає це перешкодою для надання належної юридичної кваліфікації факту поставки з огляду на наступне.

Статтею 688 ЦК України передбачено, що Покупець зобов'язаний повідомити Продавця про порушення умов Договору щодо кількості, асортименту, якості, комплектності товару у в розумний строк після того, як порушення могло бути виявлене відповідно до характеру і призначення товару. При отриманні товару Покупцем не подавалося жодних застережень щодо неналежності виконання Продавцем свого зобов'язання щодо поставки (стосовно якості, недостачі, строків тощо).

Виходячи зі змісту статей 688 та 690 Цивільного Кодексу України, а також пункту 29 Положення про поставки товарів народного споживання, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 25.07.88 № 888, поставлені без згоди Покупця товари, від яких Покупець відмовився, повинні прийматися ним за відповідальне зберігання.

Оскільки, ані до суду першої інстанції, ані до суду апеляційної інстанції не надано доказів незгоди відповідача з якістю, кількістю та асортиментом поставленого товару, не надано доказів відмови від цього товару та прийняття його у встановленому порядку на відповідальне зберігання, колегія суддів дійшла висновку, що покупець (відповідач) прийняв поставлений товар.

Колегія суддів вважає безпідставними посилання відповідача на те, що строк оплати за поставлену продукцію не розпочався в зв'язку з відсутністю доказів, які б свідчили про передачу позивачем сертифікату на насіння, визначеного пунктом 2.2 договору, оскільки договором та діючим законодавством не передбачена відмова від оплати товару з підстав надання документів не в повному обсязі. Крім того, відповідач прийняв товар без будь-яких зауважень.

Відповідно до статті 666 Цивільного Кодексу України якщо продавець не передає покупцеві приналежності товару та документи, що стосуються товару та підлягають переданню разом з товаром відповідно до договору купівлі-продажу або актів цивільного законодавства, покупець має право встановити розумний строк для їх передання; якщо приналежності товару або документи, що стосуються товару, не передані продавцем у встановлений строк, покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу та повернути товар продавцеві.

Однак, відповідач не встановлював строку для передання документів (сертифікату на насіння). Докази звернення до позивача з відповідними письмовими претензіями щодо відсутності документів, які зазначені в пунктом 2.2 договору, або доказів звернення до позивача з листами щодо повернення отриманого відповідачем товару в матеріалах справи відсутні і таких доказів до суду не надано.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 664 Цивільного Кодексу обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар.

Інший момент виконання подавцем обов'язку передати товар договором не визначений.

Беручи до уваги, що відповідач будь-якими доказами не спростував факт отримання товару за видатковою накладною, а також не надав суду доказів сплати заборгованості за поставлений товар в розмірі 172559,60 грн. позовні вимоги правомірно визнані судом першої інстанції обґрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню.

Оскільки факт неналежного виконання відповідачем зобов'язання за договором підтверджується матеріалами справи, у позивача (нового кредитора по договору) є всі правові підстави вимагати стягнення із зобов'язаного контрагента штрафних санкцій.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарського Кодексу України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 Господарського Кодексу України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 Господарського Кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина перша статті 230 Господарського Кодексу України).

Так, відповідно до статей 230, 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 Цивільного Кодексу України, частиною шостою статті 231 Господарського Кодексу України, статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частиною шостою статті 232 Господарського Кодексу України.

У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 Господарського Кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

В частині 2 статті 343 Господарського кодексу України прямо зазначається, що пеня за прострочення платежу встановлюється за згодою сторін господарських договорів, але її розмір не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України.

Така позиція узгоджується з викладеним у пункті 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 - сторони можуть домовитися про збільшення або зменшення встановленого законом розміру пені, зазначивши про це в договорі, за винятком випадків, коли згідно із законом зміна розміру штрафних санкцій за погодженням сторін не допускається (абзац третій частини другої статті 551 Цивільного кодексу України, частина перша статті 231 Господарського Кодекс України).

Відповідно до частини 2 статті 549 Цивільного кодексу України, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною четвертою статті 231 Господарського Кодексу України.

Чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного Кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного Кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського Кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності.

З умов договору (пункт 8.2) вбачається, що сторони погодили, що за порушення умов договору господарсько-правову відповідальність у вигляді сплати неустойки - пені та штрафу.

Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача пені в розмірі 2718,40 грн. та штрафу в розмірі 17255,69 грн. за невиконання останнім покладених на нього договірних зобов'язань.

Колегія суддів здійснивши перерахування суми пені та штрафу, з урахуванням встановленого договором строку оплати партії поставленого товару по видатковій накладній, копія якої містяться в матеріалах справи, а також періоду прострочення оплати товару відповідно до вимог частини 6 статті 232 Господарського Кодексу України, дійшла висновку щодо правомірного висновку суду першої інстанції про стягненню з відповідача суми пені в розмірі 2718,40 грн. та штрафу в розмірі 17255,69 грн.

Згідно статтею 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір відсотків.

Тобто, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді трьох відсотків річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Розглядаючи вимоги про стягнення 3% річних, суд попередньої інстанцій дослідив правильність проведеного позивачем розрахунку сум, встановив вірний період за які вказані суми повинні нараховуватись, що є беззаперечним дотриманням судом першої інстанції вимог ст. 43 Господарського Процесуального Кодексу України щодо всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Таким чином, місцевий господарський суд правомірно задовольнив позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних в сумі 326,21 грн.

Наведені законодавчі приписи та установлені фактичні дані щодо невиконання відповідачем взятих на себе зобов'язань по оплаті поставленого товару у розмірі та у строк, встановлений договором, дають підстави для висновку суду про правомірність позовних вимог щодо стягнення на користь позивача пені та штрафу.

З огляду на встановлені обставини, враховуючи те, що позивачем доведено суду факт порушення своїх законних прав та інтересів з боку відповідача, а також правових підстав для виконання відповідачами зобов'язань з оплати за договором №15 від 27.05.2014, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про обґрунтованість позовних вимог та визнав їх такими, що підлягають задоволенню.

У відповідності з пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України та статті 33 Господарського Процесуального Кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.

На підставі викладеного колегія суддів вважає, що на рішення господарського суду Запорізької області від 03.12.2014 у справі № 908/4732/14 прийняте при належному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, без порушення норм матеріального права, у зв'язку з чим відсутні підстави для скасування.

Керуючись статтями 22, 85, 99, 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Вільнянськ", м. Вільнянськ залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Запорозької області від 03 грудня 2014 року у справі № 908/4732/14 залишити без змін.

Постанова може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання судовим рішенням апеляційного господарського суду законної сили.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 13 лютого 2015 року.

Головуючий суддя Істоміна О.А.

Суддя Білецька А.М.

Суддя Горбачова Л.П.