Рішення

від 11.03.2015 по справі 907/1065/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

11.03.2015 Справа № 907/1065/13

за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Ужгород

до відповідача 1 фізичної особи-підприємця ОСОБА_2,

м. Ужгород

до відповідача 2 товариства з обмеженою відповідальністю „Лівія", м. Ужгород

про визнання недійсними договорів купівлі-продажу швейного обладнання

від 01.04.2012

Суддя Васьковський О.В.

Представники:

від позивача - ОСОБА_1 - фізична особа-підприємець; ОСОБА_3 (дов.№2057 від 24.09.12)

від відповідача 1 - не з'явився ( у судовому засіданні 11.03.15 о 10:30 - ОСОБА_4 (дов. №182 від 25.10.13)

від відповідача 2 - Рахівська О.А. (дов. від 04.16.14)

СУТЬ СПОРУ: визнання недійсними договору купівлі-продажу швейного обладнання від 01.04.2012, згідно якого передано у власність ТОВ „Лівія" швейні машинки універсальні в кількості 2 штук торгових марок Pegasus та Jamato, та договору купівлі-продажу швейного обладнання від 01.04.2012, згідно якого передано у власність ТОВ „Лівія" швейне обладнання в загальній кількості 21 одиниці.

Позивач просить позов задоволити мотивуючи тим, що вищевказані договори є недійсними та фіктивними на підставі ст.ст. 203, 215, 230, 232, 234, 238, 241 Цивільного кодексу України (далі ЦК України). При укладені вказаних договорів відповідач 1 грубо порушив норми як Цивільного кодексу України, так і статті 60, 65 Сімейного кодексу України, які регулюють правовий режим майна набутого подружжям під час шлюбу. Стверджує, що спірні договори є фіктивними, спрямованими на позбавлення позивача належного йому майна, набутого під час шлюбу з ОСОБА_6 (відповідач 1). Позивач стверджує, що є власником і співвласником майна, переданого за оспорюваними договорами, відчуження якого дружина - гр.ОСОБА_6 - здійснила без його згоди особі, представником якої була її сестра, а відтак договори укладені у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною на невигідних для позивача умовах, з метою впливу на майнові відносини подружжя у результаті розірвання шлюбу. Доводить, що відсутні будь-які докази укладення в його інтересах договору купівлі-продажу швейних машинок універсальних у кількості 2 штук торгових марок Pegasus та Jamato. Вказує на те, що відповідач 1 не надав жодного доказу придбання ним обладнання швейного в загальній кількості 21 одиниці, яке є предметом другого договору купівлі-продажу від 01.04.2012. Доводить, що відповідач 1 та відповідач 2 не надали жодного підтверджуючого документу щодо дійсності зазначених договорів, не здійснено жодних дій щодо їх реального виконання та настання правових наслідків для сторін, що свідчить про фіктивність оспорюваних договорів. У підтвердження придбання швейного обладнання позивач додав до матеріалів справи рахунок №5 від 27.01.2010 та накладну №19 від 24.02.2010.

Відповідачі проти позову заперечують повністю з підстав неправомірності та необґрунтованості вказуючи, що позивачем не враховано положення ст.57, 61 Сімейного кодексу України, ст. 52 Цивільного кодексу України якими встановлено, що майно приватного підприємства чи фізичної особи-підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя; інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності (п. 29 Постанови пленуму Верховного суду України № 11 від 21.12.2007р.). Крім того, позивачем не обґрунтовано визнання ним договору недійсним та не вказано, які саме норми права порушено сторонами договору купівлі продажу швейного обладнання при його укладенні. Оспорювані договори відповідач 2 уклав з уповноваженими представниками або власниками рухомого майна (швейного обладнання), відповідно в момент укладення договору гр.ОСОБА_6, виступаючи від власної особи та представляючи інтереси позивача , діяла в рамках належної правоздатності та володіючи належною дієздатністю, а створення правових наслідків підтверджується накладними до оспорюваних договорів, наказами по ТОВ „Лівія" про введення швейного обладнання в експлуатацію.

Відповідач 1 у додаткових поясненнях та запереченнях на позов поданих 25.02.15 позов не визнає, просить у позові відмовити повністю, вказує, що представництво інтересів позивача при укладенні оспорюваного договору здійснено на підставі нотаріально посвідченої довіреності та в межах повноважень, визначених нею; кошти від реалізації швейного обладнання оприбутковані позивачем через Книгу доходів та витрат фізичної особи-підприємця та були використані на потреби сім'ї, оскільки, хоча станом на день укладення спірних договорів шлюб був розірваний, однак фактичні шлюбні відносини тривали до 30.05.15; придбане майно за спірним договором, укладеним між відповідачами 01.04.12, відповідач 1 оплатив, прийняв на баланс, ввів у експлуатацію та використовує для здійснення основної господарської діяльності - виробництво верхнього одягу та вважає, що підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними немає.

Відповідач 2 у поданих 25.11.14 господарському суду запереченнях на позов, позов не визнає, вказує, що при укладенні спірних договорів діяв відповідно до чинного законодавства та мав право вчиняти вказані проавочини від імені юридичної особи, жодної винної дії при цьому не вчинив; підстав недійсності правочину визначених нормами цивільного законодавства не порушував, а оспорювані правочини направлені на реальне настання правових наслідків. Також, відповідач 2 наголошує на тому, що сторонам не заборонено укладати цивільно-правові, господарські договори, тому жодних сумнівів щодо правомірності укладення оспорюваних договорів немає, у зв'язку з чим просить відмовити у позові повністю.

У судовому засіданні 10.03.15 та 11.03.15 відповідно до ст.77 Господарського процесуального кодексу України оголошувалась перерва.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив:

Між позивачем (продавець по договору) в особі уповноваженого представника гр.ОСОБА_6 та відповідачем 2 (покупець по договору) 01.04.2012 року укладено договір купівлі-продажу швейного обладнання №б/н (далі - договір 1), згідно п.п. 1.1 якого позивач передає у власність та поставляє відповідачу 2, а відповідач 2 зобов'язався прийняти у власність та оплатити обладнання, а саме: швейні машинки універсальні в кількості - 2 шт. (торгових марок Pegasus та Jamato), частково розукомплектовані, потребують ремонту та сплатити за нього продавцю грошову суму, встановлену п. 3 договору. Відповідно до п.п.3.1, 3.2, 3.5, 3.6 договору, ціна обладнання становить 5000 грн.; оплата покупцем обладнання здійснюється у касу продавця; покупець зобов'язаний здійснити розрахунок з продавцем на протязі 15 календарних днів з моменту підписання даного договору; право власності на обладнання переходить до покупця в момент укладення даного договору.

Згідно розділу 4, 5 договору, поставка обладнання протягом 10 (десяти) робочих днів. Датою поставки вважатиметься дата, коли представник покупця, який діє на підставі належним чином оформленої довіреності, оглянув і прийняв обладнання; продавець зобов'язаний передати обладнання покупцю на визначених даним договором умовах протягом 10 (десяти) робочих днів із дня укладення даного договору, а також передати покупцю обладнання у комплектації, передбаченій даним договором, а також передати покупцю одночасно з обладнанням всю документацію на нього.

01.04.2012 року між відповідачем 1 (продавець по договору) у власній особі, діючи на підставі свідоцтва про державну реєстрацію, з однієї сторони та відповідачем 2 (покупець по договору), в особі Беде Беати Миколаївної - директора товариства, яка діє на підставі Статуту, укладено договір купівлі-продажу швейного обладнання №б/н (далі - договір 2), згідно п.1.1 якого відповідач 1 передає у власність та поставляє відповідачу 2, а відповідач 2 зобов'язується прийняти у власність та оплатити обладнання, а саме: швейні машинки універсальні в кількості - 10 шт. (різних торгових марок) часткового розукомплектовані, потребують ремонту; машинка оверлок - 3 шт. (розукомплектовані): петельна машинка - 1шт. (непрацездатна); гудзикова машинка - 1 шт.: швейна машинка двухголовкова - 1 шт. (потребує ремонту); беєчна машинка - 1 шт.; розпошивальна машинка - 1 шт.: прасувальне обладнання - 3 шт. (розукомплектоване, непрацездатне) і сплатити за нього продавцю грошову суму, встановлену в п. 3 договору.

Відповідно до п.п 2.1-2.2 договору 2 обладнання продається відповідачу 2 в комплектації як є в момент продажу: відповідач 2 оглянув обладнання та свідомий того факту, що обладнання було в використанні та повністю випрацювало гарантійний ресурс роботи передбачений заводом виробником, частина обладнання розукомплектована, частина непрацездатна, частина потребує негайного ремонту. На обладнання в основному відсутня будь-яка технічна й інша документація його виробника, включаючи інструкції з експлуатації обладнання, наявна в продавця технічно документації або її переклади передані відповідачем 1 відповідачу 2 до підписання даного договору.

Згідно розділу 3 договору 2 ціна обладнання: 18860,00 грн., оплата покупцем ціни обладнання здійснюється у безготівковій формі на банківський рахунок продавця або в касу продавця; покупець зобов'язаний здійснити розрахунок з продавцем на протязі 15 календарних днів з моменту підписання даного договору; право власності на обладнання переходить до покупця в момент укладення даного договору.

Відповідно до п.п. 4.1-4.3 договору 2 поставка обладнання протягом 10 (десяти) робочих днів; датою поставки вважатиметься дата, коли представник покупця, який діє. на підставі належним чином оформленої довіреності, оглянув і прийняв обладнання; дострокова поставка обладнання, допускається.

Пунктом 5.1.1. договору 2 продавець зобов'язаний передати обладнання покупцю на визначених даним договором умовах протягом 10 (десяти) робочих днів із дня укладення даного договору, а покупець згідно п. 5.3.2. договору зобов'язаний оплатити обладнання за ціною й у терміни, встановлені цим договором.

На виконання вказаних договорів позивач, в особі представника гр.ОСОБА_6 та відповідач 1 передав, а відповідач 2 прийняв визначений в договорі товар на загальну суму 23860,00 грн., що оформлено накладними (а.с.80,81 Т.1).

У підтвердження факту поставки за оспорюваними договорами відповідачем 2 подано дві копії накладних до договорів купівлі-продажу швейного обладнання від 01.04.2012р., копії атів приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів №ЛІ-0000001 від 13.04.12, копії звітів про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт №ЛІ-0000001 від 13.04.12 та №ЛІ-0000003 від 14.09.2012р. на загальну суму 23860,00 грн.

Про придбання обладнання переданого відповідачу 2 та прийняття його ним, а також введення в експлуатацію, що відображено в балансі ТОВ „Лівія", оформлено наказ № О3-2 від 13.04.2012р. У підтвердження сплати продавцеві (відповідачеві 1) грошових коштів відповідачем 2 подано розрахункові квитанції серії АААА №1/2012, які скріплена печаткою позивача; та №073702; №073704, які скріплені печатками відповідача 1 (а.с.74 зворот, 75 зворот Т.1).

Проаналізувавши матеріали справи, дослідивши подані сторонами докази, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог з огляду на наступне.

Відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України підставою для визнання правочину недійсним є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) обов'язкових вимог, зокрема, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог які встановлені частинами першою третьою, п'ятою та шостою ст.203 цього Кодексу.

Шлюб між гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_6 зареєстрований у відділі реєстрації актів цивільного стану Ужгородського міського управління юстиції Закарпатської області, 12 серпня 1999 року, актовий запис №386. 16 січня 2012 року Ужгородським міськрайонним судом розглянуто справу про розірвання шлюбу укладеного між позивачем та гр.ОСОБА_6 за позовом останньої та прийнято заочне рішення по справі, яким шлюб розірвано. Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 19 червня 2012 року заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду від 16 січня 2012 року скасовано. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 21 березня 2013 року по справі №2-7150/11 2/308/461/13 шлюб між гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_6 розірвано. Згідно Свідоцтва про зміну імені, зареєстрованого відділом державного РАЦСУ по місту Ужгороду реєстраційної служби Ужгородського МРУЮ у Закарпатській області, актовий запис 54 від 31.10.13 ОСОБА_6 змінила прізвище, ім'я та по батькові на - ОСОБА_2.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Сімейного кодексу України).

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 цього Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

З матеріалів справи вбачається, що в період припинення шлюбних відносин відповідач 1 уклав договори на відчуження майна правовий статус якого потребував чіткого визначення. Позивач і відповідача 1 діяли як суб'єкти підприємницької діяльності, але водночас на результати їх діяльності поширюється дія норм, що регулює майнові відносини подружжя. Так відповідно до ч. 2 ст.52 Цивільного кодексу України фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Правочин не може суперечити не тільки актам цивільного законодавства (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України), а й суб'єктивним цивільним правам та обов'язкам, які випливають із законодавства або встановлені правочином. Відповідач 1 належним чином не довів і не спростував доводи позивача, що майно яке є предметом оспорюваних договорів належить до спільної сумісної власності подружжя.

Суд також відхиляє, як безпідставні доводи відповідача 1, що майно яке передане за оспорюваними договорами, не є спільною власністю подружжя відповідно до укладеного 12.10.11 між позивачем та гр.ОСОБА_6 шлюбного договору №1907, відповідно до якого будь - яке нерухоме та рухоме майно, набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу незалежно від способу його придбання є особистою власністю того, на чиє ім'я воно придбано та/чи зареєстровано (п.г ч.2.2 шлюбного договору).

Згідно ст. 93 Сімейного кодексу України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки.

Відповідно до п.2 ст.97 Сімейного кодексу України сторони можуть домовлятися про непоширення на майно набуте тими за час шлюбу положень ст. 60 цього кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

Як вже вказувалося, відповідачем 1 не надано суду допустимих і належних доказів, що майно яке є предметом спірних договорів набуте особисто дружиною (ОСОБА_6) за час шлюбу. Водночас відповідач 1 не заперечує, що майно, а саме : швейні машинки універсальні в кількості 2 штук торгових марок Pegasus та Jamato, передані відповідачу 2 за договором купівлі-продажу від 01.04.2013 року придбане позивачем, що підтверджується накладною №19 від 24 лютого 2010 року про передачу від ВАТ „Мукачівська трикотажна фабрика „Мрія" до ПП ОСОБА_1 та рахунком №5 від 27січня 2010 виданого ВАТ „Мукачівська трикотажна фабрика „Мрія" на ПП ОСОБА_1

При цьому суд погоджується з доводами представника відповідача 1 викладеними у поясненні від 11.03.2015р. де зазначається, що визначення правового статусу майна, набутого у шлюбі не підвідомчі господарським судам і не можуть бути предметом розгляду цієї справи. Однак, правовий режим спільного сумісного майна подружжя презумується законом (ст.60 Сімейного кодексу України) та поширюється, зокрема на оспорювані договори.

Слід також вказати, що ОСОБА_1 звертався з позовом до ОСОБА_6 з позовом про поділ колишнього майна подружжя. З цього приводу 24.09.2014 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області виніс рішення про поділ майна без урахування майна, що було предметом оспорюваних договорів купівлі-продажу від 01.04.2012 року. Проте, висновок цього суду ґрунтувався на чинному на той час рішенні господарського суду Закарпатської області від 23.12.2013 року залишеного без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15.05.2014 року у даній справі. Суд на той момент керувався ч.3 ст.61 Цивільно-процесуального кодексу України де зазначено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких буруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.

Отже, майно передане від відповідача 1 до відповідача 2 за оспорюваними договорами купівлі-продажу від 01.04.2012 року, правовий статус якого презумується як спільна сумісна власність подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_6, не було предметом дослідження на предмет встановлення за ним іншого правового режиму у відповідному порядку, згідно чинного процесуального законодавства.

Таким чином, суд вважає доведеними обставини та правомірність застосування до спірних правовідносин положень ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України, що є підставою для задоволення позовних вимог про визнання недійсними оспорюваних договорів.

Досліджуючи повноту обставин, що є предметом судового розгляду, суд відхиляє доводи відповідача 1, згідно з якими підставою позову, які обрав позивач є виключно ст.ст.203, 215, 234 Цивільного кодексу України. Як вбачається з матеріалів справи позивач неодноразово в якості підстав недійсності оспорюваних договорів посилався на ст.ст. 232, 238 ЦК України (зокрема а.с.65 Т.1, а.с.147-150 Т.1).

Таким чином, слід дати оцінку доводам позивача щодо визнання недійсними оспорюваних договорів з підстав встановлених ст.232 Цивільного кодексу України. У данному випадку, предметом дослідження може виступати лише договір купівлі-продажу швейного обладнання від 01.04.2012 року, укладений ОСОБА_6 у статусі представника позивача, згідно якого передано у власність ТОВ „Лівія" швейні машинки універсальні в кількості 2 штук торгових марок Pegasus та Jamato.

Відповідно до ст. 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. З даної норми вбачається, що підставою для визнання правочину недійсним згідно цієї статті, стосується лише тих правочинів, які вчинялися особою не самостійно, а через представника.

З матеріалів справи вбачається, що під час укладення договору між позивачем та відповідачем 2 про купівлю-продаж двох одиниць швейного обладнання, представник позивача - гр. ОСОБА_6 діяла в межах наданих їй повноважень на підставі довіреності №1535 від 10.07.08, якою позивач уповноважив її укладати договори та підписувати їх, від його імені здійснювати підприємницьку діяльність, отримувати кошти, та яка на час підписання вказаного договору була дійсною. Дію довіреності припинено 28.05.12 на підставі заяви ОСОБА_1, що підтверджується витягом про реєстрацію в Єдиному реєстрі довіреностей №21920188 від 28.05.12.

Відповідно до постанови Пленуму ВГС України №11 від 29.11.13, зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

Вирішуючи питання законності представництва за довіреністю, судом надано оцінку доводам позову про те, що представник позивача - гр.ОСОБА_6 і представник товариства з обмеженою відповідальністю "Лівія" - гр.Беде Беата Миколаївна є родичками (рідні сестри), а спірний договір 1, як і договір 2 був укладений після ухвалення Ужгородським міськрайонним судом Закарпатської області заочного рішення про задоволення позову ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу. Наведені обставини свідчать про наявність умислу при укладенні договору від 01.04.2012 року, всупереч інтересам позивача, на позбавлення його майна.

Щодо застосування у спірних правовідносинах, як підстави визнання недійсними оспорюваних договорів норми ст.234 ЦК України, суд дійшов наступного висновку.

Згідно ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

Ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Як же вказувалося, оспорювані договору укладенні підприємцем ОСОБА_6 щодо майна набутого подружжям ОСОБА_1 і ОСОБА_6 у період припинення з ініціативи гр. ОСОБА_6 шлюбних відносин. Оспорювані правочини укладені між підприємцем ОСОБА_6 та директором ТзОВ «Лівія» Беде Б.М., які є рідними сестрами. У ході судового розгляду відповідач 1 та відповідач 2 не довели, що кожна із сторін оспорюваних договорів діяла самостійно та у власних інтересах, а не переслідували мету позбавити прав на майно іншу особу. Швейне обладнання згідно договорів купівлі-продажу станом на 11 вересня 2013 року фактично не передавалося покупцеві - ТОВ "Лівія" оскільки знаходилось у приміщенні, що використовується відповідачем 1 як швейна майстерня, по вул. Козацькій, 43/1 в м. Ужгород, про що свідчить акт опису й арешту майна від 11 вересня 2013 року, складений державним виконавцем MB ДВ (Ужгородського МРУЮ в ході виконання ухвали Ужгородського міськрайонного суду від 6 вересня 2013 року про накладення арешту на швейне обладнання, розташоване за вказаною адресою). Під час проведення державним виконавцем опису вказаного в ухвалі суду швейного обладнання ТОВ "Лівія", жодних документів, підтверджуючих право власності на швейне обладнання державному виконавцеві не надано, а акт опису й арешту майна від 11 вересня 2013 року підписаний гр.ОСОБА_6, хоча станом на час його складання швейне обладнання, згідно оспорюваних договорів мало би фактично бути передане у власність відповідача 2, а акт опису й арешту майна від 11 вересня 2013 року підписаний гр.ОСОБА_8 мав би бути підписаний власником зазначеного майна в особі директора Беде Б.М., якщо б у сторін за договором було на меті настання правових наслідків за договором.

Щодо розрахунків між сторонами за спірними договорами, позивач стверджує, що ні на банківський рахунок, ні в касу позивача коштів від відповідача 2 за швейне обладнання не надходило. Як вбачається з Книги обліку доходів відповідача 1, яка була витребувана судом у відповідача 1, в період укладення оспорюваних договорів жодних доходів на суму укладення вказаних договорів не вказано, доходу від провадження діяльності у вказаний період за оспорюваними договорами не зазначено, тобто факту обліку операції (отримання доходу) від реалізації швейних машинок за спірними договорами не відображено. Отже, підтвердження реального виконання укладених 1 квітня 2012 року договорів купівлі-продажу швейного обладнання не відбулось ні з боку продавця, ні з боку покупця, при цьому, жодна із сторін дій щодо розірвання таких договорів, які не виконуються, не здійснила, в тому числі в примусовому порядку іншої сторони належним чином виконати умови договору. Отже, сторони за оспорюваними договорами не здійснили дій для виконання умов укладених договорів, тобто оскаржувані договори не були спрямовані на настання правових наслідків, а відтак дані обставини свідчать про фіктивність відповідних договорів.

Тому, з огляду на вищенаведене, до оспорюваних договорів, як підставу недійсності слід застосувати також і норми ст.234 ЦК України.

Надані відповідачами докази: наказ №О3-2 від 13.04.2012р., копія розрахункової квитанції № 1/2012 серія АААА від 13.04.2012р. з авансовим звітом від 13.04.2013р., копія розрахункових квитанцій № 073704 від 14.09.2012р. та № 073702 від 13.09.2012р., копія авансового звіту від 14.09.2012р., акти № 000068 від 20.11.2013р. та № 000069 від 20.11.2013р. та копії накладних до договорів купівлі-продажу швейного обладнання від 01.04.2012р., якими аргументується реальність виконання оспорюваних договорів, враховуючи вищенаведені обставини справи, суд вважає недостатніми у підтвердження їх правової позиції.

Відповідач 1 та відповідач 2 проти позову заперечують та стверджують, що уклали спірні договори купівлі-продажу швейного і прасувального обладнання відповідно до наданих прав.

Відповідно до ст.33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідачі належним чином не довели відсутність умислу в діях при укладені спірних договорів, належних та допустимих доказів у підтвердження своїх заперечень та доводів не подали, заперечення відповідачів спростовані доводами позивача, а наявність умислу у діях відповідачів, спрямованого на незаконне відчуження майна позивача та позбавлення позивача його майна підтверджуються наявними матеріалами справи.

Таким чином, позовні вимоги до відповідача1 та відповідача 2 позивачем належним чином обґрунтовані та доведені відповідно з вимогами ст.ст. 32, 33, 34 ГПК України.

З огляду на викладене, вимога позивача про визнання недійсним договору купівлі-продажу швейного обладнання від 1 квітня 2012 року, укладеного між приватним підприємцем ОСОБА_1, м. Ужгород в особі представника ОСОБА_6, м. Ужгород та товариством з обмеженою відповідальністю „Лівія", м. Ужгород про передачу у власність швейних машинок універсальних в кількості 2 штук торгових марок Pegasus та Jamato та договору купівлі-продажу швейного обладнання від 1 квітня 2012 року, укладений між приватним підприємцем ОСОБА_6, м. Ужгород та товариством з обмеженою відповідальністю „Лівія", м. Ужгород про передачу у власність швейного обладнання в загальній кількості 21 одиниці підлягає задоволенню у повному обсязі.

Також, суд констатує, що станом на день прийняття рішення судом позивач припинив підприємницьку діяльність, що підтверджується повідомленням про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця №005 від 30.07.14 та не є суб'єктом підприємницької діяльності, у відповідності до ст.1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши у судовому засіданні клопотання позивача від 20.11.14 про надіслання судового запиту до ДПІ м.Ужгорода для проведення аудиту, суд встановив відсутність підстав для його задоволення, у зв'язку з чим відмовляє у задоволенні клопотання позивача від 20.11.14 про надіслання судового запиту до ДПІ м.Ужгорода повністю.

Відповідно до п. 4.4. Постанови Пленуму ВГСУ "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" №7 від 21.02.13 у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Коли ж приймається нове судове рішення апеляційної інстанції після скасування судового рішення місцевого господарського суду, або судом касаційної інстанції після скасування судових рішень судів нижчих інстанцій, то розподіл сум судового збору здійснюється постановою відповідно апеляційної або касаційної інстанцій, який прийняв нове рішення.

Судові витрати, згідно з ст.49 ГПК України, п. 4.4. Постанови Пленуму ВГСУ "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" №7 від 21.02.13 у відшкодування витрат по сплаті судового збору в розмірі сума 5217,20 грн. покладаються порівну на відповідачів на користь позивача, а саме: 2294,00 грн. - за розгляд справи господарським судом Закарпатської області (суддя Русняк В.С.), 1218,00 грн. - за перегляд рішення господарського суду від 23.12.13 (суддя Русняк В.С.) у апеляційній інстанції та 1705,20 грн. - за перегляд рішення господарського суду від 23.12.13 (суддя Русняк В.С.) у касаційній інстанції.

Керуючись ст. ст. 1, 15, 32, 33, 34, 43, 49, 77, 82-85, 111-12 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

позов задоволити повністю.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу швейного обладнання від 1 квітня 2012 року, укладений між приватним підприємцем ОСОБА_1, м. Ужгород в особі представника ОСОБА_6, м. Ужгород та товариством з обмеженою відповідальністю „Лівія", м. Ужгород про передачу у власність швейних машинок універсальних в кількості 2 штук торгових марок Pegasus та Jamato.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу швейного обладнання від 1 квітня 2012 року, укладений між приватним підприємцем ОСОБА_6, м. Ужгород та товариством з обмеженою відповідальністю „Лівія", м. Ужгород про передачу у власність швейного обладнання в загальній кількості 21 одиниці.

Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (АДРЕСА_3, ід.номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1, (88000, АДРЕСА_1) суму 2608,60 грн. у відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю „Лівія" (88000, Закарпатська область, м.Ужгород, вул. Козацька, буд.43, кв.1, код 37809396) на користь ОСОБА_1, (88000, АДРЕСА_1) суму 2608,60 грн. у відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Видати накази.

Рішення суду набирає законної сили і підлягає обов'язковому виконанню на території України в порядку ст.85 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено 17.03.15

Суддя Васьковський О.В.