ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 серпня 2015 року Справа № 907/1065/13
Вищий господарський суд України у складі колегії: головуючого, судді Кузьменка М.В., суддів Васищака І.М., Студенця В.І., за участі представника відповідача ОСОБА_1 (дов. від 09.07.2014), розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 8 червня 2015 року у справі № 907/1065/13 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, товариства з обмеженою відповідальністю "Лівія", про визнання недійсними договорів,
УСТАНОВИВ: У жовтні 2013 року фізична особа-підприємець ОСОБА_2 звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, товариства з обмеженою відповідальністю "Лівія" про визнання недійсними договорів від 1 квітня 2012 року купівлі-продажу швейного та прасувального обладнання як фіктивних, укладених на невигідних умовах під впливом обману з порушенням правил представництва.
Відповідачі позов не визнали.
Справа неодноразово розглядалась господарськими судами і рішенням Господарського суду Закарпатської області від 11 березня 2015 року позов задоволено.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 8 червня 2015 року (судді О. Зварич, В. Гриців, Н. Кравчук) рішення скасовано та в позові відмовлено з мотивів безпідставності та недоведеності вимог.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 просить постанову скасувати з підстав незастосування та неправильного застосування апеляційним господарським судом статей 203, 215, 230-233, 238 Цивільного кодексу України, статей 60, 61, 93 Сімейного кодексу України, статей 43, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України та залишити в силі рішення.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 і товариство з обмеженою відповідальністю "Лівія" проти доводів касаційної скарги заперечують і в її задоволенні просять відмовити.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Господарськими судами встановлено, що 1 квітня 2012 року ОСОБА_4, як представник приватного підприємця ОСОБА_2 за довіреністю від 10 липня 2008 року, уклала з товариством з обмеженою відповідальністю "Лівія" договір купівлі-продажу 2 одиниць швейного обладнання за ціною 5 000 грн. У цей же день приватний підприємець ОСОБА_4 і товариство з обмеженою відповідальністю "Лівія" уклали другий договір купівлі-продажу 18 одиниць швейного і 3 одиниць прасувального обладнання за ціною 18 860 грн.
Позивач стверджує, що є власником і співвласником цього майна, відчуження якого колишня дружина - ОСОБА_4 - здійснила без його згоди особі, представником якої була її сестра, а отже договори укладені в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною на невигідних для позивача умовах з метою впливу на майнові відносини подружжя у результаті розірвання шлюбу.
Задовольняючи позов, господарський суд виходив з того, що майно, передане фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 (ОСОБА_3) товариству з обмеженою відповідальністю "Лівія" за договорами купівлі-продажу, що оспорюються, є спільною сумісною власністю подружжя; договори не створили правових наслідків, які їхніми умовами обумовлювалися; дії відповідачів були спрямовані на незаконне позбавлення позивача майна.
Апеляційний господарський суд з таким висновком не погодився.
Відповідно до частин 1, 3 статті 238 Цивільного кодексу України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб встановлених законом.
Статтею 232 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.
Для визнання правочину недійсним на підставі зазначеної норми необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.
Як установлено апеляційним господарським судом, під час укладення договору від 1 квітня 2012 року представник позивача ОСОБА_4 діяла в межах наданих їй повноважень на підставі довіреності від 10 липня 2008 року, якою позивач уповноважив її укладати договори та підписувати їх, від його імені здійснювати підприємницьку діяльність, отримувати кошти. На момент підписання договору довіреність від 10 липня 2008 року була дійсною, не відкликаною довірителем.
Частиною 1 статті 234 Цивільного кодексу України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
На виконання спірних договорів позивач, в особі представника фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 передав, а товариство з обмеженою відповідальністю "Лівія" прийняло визначений у договорах товар вартістю 23 860 грн, що підтверджується копіями накладних. За отримане обладнання товариство з обмеженою відповідальністю "Лівія" сплатило продавцеві обумовлену договорами суму коштів, що підтверджується розрахунковими квитанціями серії АААА № 1/2012 та №№073702, 073704, скріпленими печаткою позивача.
У подальшому товариство з обмеженою відповідальністю "Лівія" ввело в експлуатацію придбане обладнання, що відображено в балансі товариства та підтверджується також оформленим наказом від 13 квітня 2012 року № ОЗ-2, звітом про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт від 13 квітня 2012 року №ЛІ - 0000002, від 14 вересня 2012 року № ЛІ - 0000003.
Частиною 2 статті 180 Господарського кодексу України встановлено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Статтею 207 Господарського кодексу України визначено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Відповідно до вимог частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частини 5 статті 203 Кодексу правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний господарський суд виходив з того, що дії сторін договору мали правові наслідки, договори не суперечать вимогам чинного законодавства та моральним засадам суспільства; особи, які вчинили правочин, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності і їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі, позивач не довів належними і допустимими доказами прав на спірне майно.
З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені апеляційним господарським судом на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки суду відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, суд
ПОСТАНОВИВ: Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 8 червня 2015 року у справі № 907/1065/13 залишити без змін, а касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 без задоволення.
Головуючий, суддя М. В. Кузьменко Суддя І. М. Васищак Суддя В. І. Студенець
Суд | Вищий господарський суд України |
Дата ухвалення рішення | 12.08.2015 |
Оприлюднено | 17.08.2015 |
Номер документу | 48414961 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Вищий господарський суд України
Васищак І.М.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні