Ухвала

від 24.03.2015 по справі 826/17552/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"24" березня 2015 р. м. Київ К/800/16962/14

Вищий адміністративний суд України у складі:

головуючого суддіРозваляєвої Т. С. (суддя-доповідач), суддівМаслія В. І., Черпіцької Л. Т., секретаря судового засідання Кальненко О. І.,

за участю: представника відповідача - Грищука М. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпрянка" на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2014 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпрянка" до заступника начальника Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві Алєксєєнка Івана Олександровича, головного державного інспектора інспекційного відділу № 4 Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві Чуйкова Вадима Вікторовича, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві про визнання протиправними та скасування постанови та припису,

встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпрянка" звернулось з позовом до заступника начальника Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві Алєксєєнка І. О., головного державного інспектора інспекційного відділу № 4 Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві Чуйкова В. В., Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві (процесуальним правонаступником якої є Державна архітектурно-будівельна інспекція України), в якому просив визнати протиправними та скасувати припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 01 серпня 2013 року та постанову про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності від 22 жовтня 2013 року № 468/13.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 грудня 2013 року позов задоволено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2014 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 грудня 2013 року та прийнято нове рішення про відмову в позові.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, в яких просив його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

В запереченнях Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві просить залишити скаргу без задоволення.

Заслухавши доповідача, пояснення представника відповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Судами встановлено, що головним державним інспектором інспекційного відділу № 4 Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві Чуйковим В. В. проведено позапланову перевірку дотримання позивачем вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил; назва та місцезнаходження об'єкта будівництва: нежитлова будівля розважального комплексу «Фабор» на земельній ділянці з кадастровим номером № 66600232 у Парку культури і відпочинку «Гідропарк» м. Києва; за наслідками перевірки складено акт від 01серпня 2013 року.

Актом перевірки встановлено, що за адресою: м. Київ, проспект Броварський, 10-А (літ. Б), - ознак виконання будівельних робіт не виявлено, будівельна техніка та будівельники відсутні; відповідно до технічного паспорту, виданого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, інвентарна справа № 1480 від 25 жовтня 2011 року, у 2009 році самовільно збудовано одноповерхову будівлю (об'єкт відноситься до ІІ категорії складності відповідно до ДБН В.1.2-14-2009 «Загальні принципи забезпечення надійності та конструктивної безпеки будівель, споруд, будівельних конструкцій та основ»), що призвело до порушення ч. 1 ст. 34 та ст. 36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

01 серпня 2013 року головним державним інспектором інспекційного відділу № 4 Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві Чуйковим В. В. на підставі акту перевірки складено припис про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил б/н, яким від позивача вимагається усунути порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності у встановленому законодавством порядку до 01 вересня 2013 року.

09 жовтня 2013 року головним державним інспектором інспекційного відділу № 4 Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві Чуйковим В. В. здійснено позапланову перевірку позивачем дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил. За наслідками перевірки складено акт від 15 жовтня 2013 року.

Актом перевірки встановлено невиконання позивачем припису від 01 серпня 2013 року, що призвело до порушення пп. «а» п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

За результатами розгляду справи про правопорушення у сфері містобудівної діяльності 22 жовтня 2013 року заступником начальника Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві Алєксєєнко І. О. прийнято постанову про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності від 22 жовтня 2013 року №468/13, якою за невиконання припису позивача визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого абзацом 2 пункту 1 частини 6 статті 2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності», та накладено на нього штраф у сумі 11 470 грн.

Не погоджуючись з приписом та постановою відповідача, позивач заявив цей позов.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що на позивача не може бути накладено штраф за встановлене правопорушення, оскільки відповідач не довів того, що позивач є замовником будівництва об'єкту нерухомого майна за адресою: м. Київ, проспект Броварський, 10-А (літ. Б). Суд першої інстанції прийняв до уваги обставини придбання позивачем зазначених об'єктів нерухомого майна по договору купівлі-продажу комунального майна від 14 вересня 1994 року, яке є цілісним майновим комплексом - кафе «Дніпрянка».

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, виходив з того, що ці обставини встановлені у іншій справі відповідно до положень ст. 72 КАС України. Крім того, згідно технічного паспорту, виданого Київським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, дозвіл на будівництво об'єкта не надавався, об'єкт збудований у 2009 році самовільно.

Колегія суддів вважає висновки суддів передчасними

Відповідно до положень ст. 19 Конституції України Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст. 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із ч. 1 та ч. 2 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (ч. 3 ст. 5 ЦК України).

У Рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.

Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб.

На думку суду, принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативно-правових актів є загальним принципом права.

Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Така позиція знайшла своє відображення в рішенні Конституційного суду України від 05 квітня 2001 року № 3-рп, в якому зазначено, що Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Зазначене також узгоджується з рішенням Конституційного суду України від 02 липня 2002 року № 13-рп, в якому зазначено, що суть положення статті 58 Конституції України про незворотність дії законів та інших нормативно-правових актів у часі полягає в тому, що дія законів та інших нормативно-правових актів поширюється на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності, і не поширюється на правовідносини, які виникли і закінчилися до набуття такої чинності.

Положення ст. 58 Конституції України необхідно розуміти так, що всі суб'єкти правовідносин, у тому числі відповідач та суди мають застосовувати до правовідносин той закон, який існував на момент їх виникнення.

Як встановлено судами обох інстанцій, правовідносини з приводу будівництва без дозвільних документів мали місце у 2009 році, - рік побудови об'єкту нерухомого майна за адресою: м. Київ, проспект Броварський, 10-А (літ. Б).

Проте, Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності", на підставі якого відповідачем винесено припис від 01 серпня 2013 року, набрав чинності з 12 березня 2011 року.

Таким чином, на думку колегії суддів, дія Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" не може поширюватись на правовідносини, що існували або виникли до набрання ним чинності, а відтак судами всупереч положенням ст. 58 Конституції України застосовані норми матеріального права в новій редакції.

Судам необхідно врахувати дискреційні повноваження державних органів, у випадку встановлення судом неправильного застосування суб'єктом владних повноважень норм законів до правовідносин. Суди не можуть підмінити той закон, який застосував державний орган у оскаржуваному рішенні суб'єкта владних повноважень, та у зв'язку з цим розглянути спір.

Розглядаючи спір з приводу оскарження рішень суб'єктів владних повноважень, суди лише перевіряють чи прийняття вони на підставі Законів України, та надають свою правову оцінку їх застосуванню відповідно до ст. 2 КАС України.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач посилався на незаконність припису відповідача, оскільки той прийнятий з порушенням Закону в часі.

Між тим, суди обох інстанцій не надали правової оцінки таким доводам позивача в порушення ст. 159 КАС України, за приписами якої судове рішення є законним, якщо воно ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права, порушення яких є підставою для скасування чи зміни судового рішення судом вищої інстанції. Це випливає з конституційного принципу законності (пункт 1 частини третьої статті 129 Конституції України, стаття 9 КАС України). При цьому законність необхідно трактувати не суто формально - як дотримання вимог закону, а у ширшому значенні - у світлі верховенства права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи (у судовому засіданні, у порядку скороченого чи письмового провадження) з урахуванням вимог статті 70 КАС України щодо належності та допустимості доказів або обставин, які не підлягають доказуванню, та висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними.

Зокрема, судове рішення має міститись пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.

Окрім того, судом першої інстанції порушено норми процесуального права, які полягають у не з'ясуванні всіх обставин у справі, у тому числі щодо перевірки фактів, які викладені у акті перевірки, приписі та постанові відповідно до ч. 4 ст. 11 КАС України.

Зокрема, судом першої інстанції не перевірено відповідність нерухомого майна (його характеристикам), що зазначено в договорі купівлі - продажу від 14 вересня 1994 року, в свідоцтві про право власності від 27 грудня 1996 року, майну, що вказане в технічній документації.

Без перевірки таких обставини не можна стверджувати, що позивач у цих правовідносинах не є суб'єктом містобудування, на якого Законом покладено відповідальність за будівництво об'єкту без дозвільних документів.

Суд апеляційної інстанції помилки суду першої інстанції не усунув, надав перевагу одному доказу без спростування іншого, при цьому обмежився посиланням на ст. 72 КАС України.

Між тим, не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. При цьому, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які зазначені у резолютивній частині рішення.

Заслуговує на увагу той факт, що згідно частини 1 ст. 72 КАС України преюдиційність поширюється не тільки на осіб, що брали участь у справі, а й на особу, щодо якої відповідним рішенням встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі.

Водночас передбачене частиною першою статті 72 КАС України звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судом як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Адміністративні суди не повинні сприймати, як обов'язкові, висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях за інших адміністративних, цивільних чи господарських справ.

Для спростування преюдиційних обставин, передбачених частиною першою статті 72 КАС України, учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами статті 86 КАС України.

При цьому, суди повинні враховувати вимоги частин четвертої та п'ятої статті 11 КАС України щодо необхідності офіційного з'ясування всіх обставин справи і у відповідних випадках витребувати ті докази, яких, на думку суду, не вистачає для належного встановлення обставин у справі, що розглядається.

Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, чи ці обставини є першочергові по відношенню до похідних, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.

З урахуванням наведеного постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 грудня 2013 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2014 року підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до ч. 2 ст. 227 КАС України.

Під час нового розгляду судами необхідно врахувати вищенаведене та розглянути справу із з'ясуванням всіх обставин.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпрянка" задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 30 грудня 2013 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 березня 2014 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237, 238, 239-1 КАС України.

Судді: