Постанова

від 23.04.2015 по справі 921/1213/14-г/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 квітня 2015 року Справа № 921/1213/14-г/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддяБакуліна С.В., суддіПрокопанич Г.К., Яценко О.В. розглянувши матеріали касаційних скарг Приватного підприємства "Авербуд" на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 16.03.2015 року у справі№ 921/1213/14-г/14 господарського судуТернопільської області за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Тегрос"" доПриватного підприємства "Авербуд" простягнення заборгованості в сумі 138 574, 24 грн.

В засіданні взяли участь представники:

- позивача:не з'явився, - відповідача:не з'явився ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Тегрос" (далі за текстом - ТОВ "Тегрос") звернулось до господарського суду Тернопільської області з позовом до приватного підприємства "Авербуд" (далі за текстом - ПП "Авербуд") про стягнення заборгованості в сумі 138 574, 24 грн.

24.12.2014 року ТОВ "Тегрос", в порядку ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, подано клопотання про зменшення розміру позовних вимог в частині стягнення основної заборгованості до суми 41 246, 26 грн., яке задоволено місцевим господарським судом та, як наслідок, справа розглядалась з урахуванням зменшення розміру позовних вимог.

Рішенням господарського суду Тернопільської області від 25.12.2014 року у справі № 921/1213/14-г/14 позовні вимоги ТОВ "Тегрос" задоволено: стягнуто з ПП "Авербуд" на користь ТОВ "Тегрос" - 41 246, 26 грн.

Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, ПП "Авербуд" звернулось до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення господарського суду Тернопільської області від 25.12.2014 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 16.03.2015 року у справі № 921/1213/14-г/14 апеляційну скаргу ПП "Авербуд" залишено без задоволення, а рішення господарського суду Тернопільської області від 25.12.2014 року - без змін.

Не погоджуючись з вказаними судовими актами, ПП "Авербуд" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Тернопільської області від 25.12.2014 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 16.03.2015 року у справі № 921/1213/14-г/14 та прийняти у справі нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, аргументуючи порушення норм права, зокрема, ст. ст. 530, 712 Цивільного кодексу України.

Ухвалою від 15.04.2015 року колегії суддів Вищого господарського суду України у складі головуючого - Ходаківська І.П., суддів - Рогач Л.І., Яценко О.В. (доповідач) касаційна скарга приватного підприємства "Авербуд" прийнята до провадження, справа призначена до розгляду у судовому засіданні на 23.04.2015 року.

Розпорядженням секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 22.04.2015 року № 03-05/661 для розгляду касаційної скарги у справі № 921/1213/14-г/14, у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді Ходаківської І.П. та перебуванням у відпустці судді Рогач Л.І. сформовано колегію суддів у складі: головуючий - Бакуліна С.В., судді Прокопанич Г.К., Яценко О.В. (доповідач).

22.04.2015 року на адресу Вищого господарського суд України надійшло клопотання від відповідача про відкладення розгляду справи, в задоволенні якого колегією суддів касаційної інстанції відмовлено з огляду на те, що явка представників сторін судового процесу не визнавалась обов'язковою та обмеженістю строку розгляду касаційної скарги передбаченого ст. 111 8 Господарського процесуального кодексу України.

Учасників судового процесу відповідно до статті 111 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 02.01.2013 року ТОВ "Тегрос" (постачальник) та ПП "Авербуд" (покупець) уклали договір поставки № 1-П, відповідно до умов якого постачальник зобов'язується продати (передати у власність) та поставити покупцю товар в кількості, асортименті та на умовах, зазначених у цьому договорі, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього ціну, визначену відповідно до його умов.

Положеннями п. 2.1. вказаного вище Договору погодили, що вид, кількість товару, що повинен бути поставлений постачальником покупцю, визначається сторонами відповідно до додатків до цього договору, якими сторони визначають обсяг поставок товару на певний строк, вказаний в такому додатку.

Відповідно до п. 5.1. Договору ціна, кількість та порядок оплати товару, а також загальна вартість товару, що буде поставлятися постачальником протягом терміну дії договору встановлюється в додатку до нього; додаток складається окремо на кожну партію товару, якщо інше не передбачено сторонами окремо.

Згідно п. п. 8.1., 8.2. Договору, останній набирає чинності з дня його підписання сторонами і скріплення їх печатками та діє до 31.12.2013 року.

Місцевим та апеляційним господарськими судами досліджено, що 02.01.2014 року сторони уклали додаткову угоду до договору поставки № 1-П від 02.01.2013 року, згідно з умовами якої сторони погодилися продовжити термін дії договору до 31.12.2014 року.

Судами досліджено, що перед здійсненням поставок матеріальних цінностей за договором № 1-П, постачальником виписувались рахунки-фактури, які направлялись покупцю та зазначались у видаткових накладних, а саме на виконання умов договору, позивачем було виставлено відповідачу рахунок-фактуру № СФ-000018 від 01.04.2014 року та здійснено поставку товару на загальну суму 398 798, 12 грн. згідно видаткових накладних: № ТН-0000028 від 30.04.2014 року на суму 252 672, 02 грн., № РН-0000031 від 30.05.2014 року на суму 138 574, 24 грн.; згідно рахунку-фактури № СФ-000070 від 18.07.2014 року здійснено поставку товару по видатковій накладній: № РН-0000053 від 30.07.2014 року на суму 2 157, 30 грн.; згідно рахунку-фактури № СФ-000071 від 24.07.2014 року здійснено поставку товару по видатковій накладній: № РН-0000054 від 30.07.2014 року на суму 3 943, 82 грн.; згідно рахунку-фактури № СФ-000072 від 31.07.2014 року здійснено поставку товару по видатковій накладній: № РН-0000055 від 14.08.2014 року на суму 1 450, 74 грн. Вказані видаткові накладні підписані представниками сторін та скріплені печатками підприємств без застережень.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що факт отримання продукції по даних накладних підтверджується актом звірки взаємних розрахунків за період з 01.01.2014 року по 01.09.2014 року, який підписаний обома сторонами.

Так, судами досліджено, що відповідач по рахунках-фактурах № СФ-000070 від 18.07.2014 року, № СФ-000071 від 24.07.2014 року, № СФ-000072 від 31.07.2014 року за поставлений товар відповідно до видаткових накладних № РН-0000053 від 30.07.2014 року, № РН-0000054 від 30.07.2014 року та № РН-00000055 від 14.08.2014 року розрахувався повністю на загальну суму 7 551, 87 грн., що підтверджується банківськими виписками.

В той же час, суди встановили, що по рахунку-фактурі № СФ-00018 від 01.04.2014 року, відповідно до видаткових накладних № ТН-0000028 від 30.04.2014 року та № РН-0000031 від 30.05.2014 року на суму 391 246, 26 грн., відповідач розрахувався частково лише на суму 350 000, 00 грн., що підтверджується платіжними дорученнями, у яких в графі "призначення платежу" вказано "оплата згідно рахунку № СФ-000018 від 01.04.2014 року": № 55 від 01.04.2014 року на суму 120 000, 00 грн., № 119 від 19.04.2014 року на суму 100 000, 00 грн., № 117 від 18.04.2014 року на суму 100 000, 00 грн., № 198 від 13.05.2014 року на суму 20 000, 00 грн., № 285 від 05.06.2014 року на суму 10 000, 00 грн.

Отже, судами вірно встановлено, що заборгованість відповідача перед позивачем за отриманий товар становить 41 246, 26 грн. (заява про зменшення розміру позовних вимог від 23.12.2014 року, яка прийнята місцевим господарським судом).

Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Однією з підстав виникнення зобов'язань, згідно ст. 11 Цивільного кодексу України є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

За приписами ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Положеннями ст. 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що за загальним правилом, обов'язок покупця оплатити товар виникає після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього. Це правило діє, якщо спеціальними правилами або договором купівлі-продажу не встановлено інший строк оплати.

Господарські суди попередніх інстанцій вірно відхили доводи скаржника стосовно того, що сторонами у договорі не було узгоджено терміну виконання зобов'язання, а вимогу про оплату товару відповідач не отримував, відтак обов'язку проведення грошового розрахунку немає з огляду на те, що згідно з вищенаведеними нормами права у відповідача виник обов'язок оплатити товар з моменту його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, що останнім виконано не в повному обсязі та не у встановлені строки.

Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За таких обставин колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком судів щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості в розмірі 41 246, 26 грн., оскільки відповідач не розрахувався в повному обсязі за поставлений позивачем товар, а докази погашення не надано.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає необґрунтованими посилання скаржника щодо відсутності простроченої по договору поставки № 1-П від 02.01.2014 року по рахунку № СФ-000018 від 01.04.2014 року заборгованості із посиланням на невірне зарахування позивачем сплачених на підставі платіжних доручень № 3434 від 06.06.2014 року, № 346 від 25.06.2014 року та № 392 від 04.07.2014 року на загальну суму 25 000, 00 грн. коштів з огляду на наступне.

Згідно п. 3.8. Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного Банку України від 21.01.2004 № 22, реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України.

Так, п. 5.4. Договору сторони погодили, що при здійсненні оплати за товар згідно умов цього договору, покупець зобов'язаний у графі призначення платежу в платіжному дорученні на перерахуванні відповідних сум, робити посилання на даний договір, із зазначенням його номеру та дати укладення.

Однак, як встановлено судами, у наданих відповідачем платіжних доручень у графі "призначення платежу" відсутня підстава розрахунку як то договір № 1-П від 02.01.2014 року чи рахунок № СФ-000018 від 01.04.2014 року, натомість зазначено - "оплата за матеріали".

Також, судами встановлено, що між сторонами існують і інші господарські відносини, зокрема, згідно акту звірки взаємних розрахунків станом на 01.09.2014 року у відповідача перед позивачем існує заборгованість в розмірі 59 652, 31 грн., яка виникла раніше спірної заборгованості.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком судів про те, що в даному випадку, відповідач в платіжних документах не зазначав конкретного призначення платежу, за який вноситься плата, відтак судами вірно вказано, що позивач міг здійснити зарахування цих платежів в рахунок погашення заборгованості за інший період, що не визначений позивачем у даній справі як спірний.

Отже, обґрунтованим є висновок судів про відсутність правових підстав для зарахування сплачених на підставі платіжних доручень № 3434 від 06.06.2014 року, № 346 від 25.06.2014 року та № 392 від 04.07.2014 року сум в рахунок погашення заборгованості саме по договору поставки № 1-П від 02.01.2014 року та рахунку № СФ-000018 від 01.04.2014 року.

Разом з тим, суди вірно відхилили посилання скаржника на довідки банку № 137/530/1992 від 23.12.2014 року та № Р7-В101/2692 від 23.12.2014 року про виправлення помилок у спірних платіжних дорученнях з огляду на приписи п. 3.1. вказаної вище Інструкції Національного банку України, згідно якого платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в додатку 2 до цієї Інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в додатку 8 до цієї Інструкції, та подається до банку, що обслуговує його, у кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків.

Згаданим нормативно-правовим актом вчинення банком таких дій як виправлення описки взагалі не передбачено. Натомість, платник наділений правом в будь-який час до списання платежу з рахунку відкликати з банку, що його обслуговує, платіжні доручення в порядку, визначеному внутрішніми правилами цього банку. У спірних правовідносинах цього місця не мало.

Також, судами вірно відхилено доводи скаржника стосовно того, що спірний борг ним погашався частково не грошовими коштами, а поставкою товару (видаткова накладна від 23.04.2014 року № РН-0000004) та наданням послуг (акт № ОУ-0000076 від29.04.2014 року), оскільки такий порядок оплати не передбачений п. 5.2. Договору; відповідач на час розгляду справи з даного приводу заяв, передбачених ст. 601 Цивільного кодексу України, своєму контрагенту не надсилав; перелічена поставка товарів та надані послуги за даними акту звірки розрахунків станом на 01.09.2014 року обома сторонами зараховані в погашення заборгованості перед ТОВ "Тегрос", яка у хронологічному порядку виникла раніше від спірної.

Всі інші доводи скаржника не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та зводяться до переоцінки доказів, яким вже було надано оцінку судами попередніх інстанцій.

Отже, колегія суддів касаційної інстанції приходить до висновку, що під час розгляду справи місцевим та апеляційним господарськими судами фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, господарськими судами вірно застосовані норми права, а доводи скаржників не спростовують законності прийнятих у справі судових актів.

Відповідно до п. 1 ст. 111 9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками місцевого та апеляційного господарських судів, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись ст. ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу приватного підприємства "Авербуд" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 16.03.2015 року у справі № 921/1213/14-г/14 залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 16.03.2015 року у справі № 921/1213/14-г/14 залишити без змін.

Головуючий суддяС.В. Бакуліна СуддіГ.К. Прокопанич О.В. Яценко