Постанова

від 16.04.2015 по справі 916/3250/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" квітня 2015 р. Справа№ 916/3250/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко А.І.

суддів: Отрюха Б.В.

Михальської Ю.Б.

За участю представників сторін:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: не з'явився;

від третьої особи: не з'явився;

розглянувши апеляційну скаргу Південної митниці Міндоходів

на рішення

Господарського суду м. Києва

від 22.12.2014р.

у справі № 916/3250/14 (суддя Ломака В.С.)

за позовом Південної митниці Міндоходів

до Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Спецсервіс"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Публічне акціонерне товариство "Іллічівськзовніштранс"

про стягнення 844 861, 51 грн.

ВСТАНОВИВ:

Південна митниця Міндоходів звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України «Спецсервіс» про стягнення 844 861, 51 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між Південною митницею, правонаступником якої є позивач, та відповідачем було укладено Договір про надання послуг складського зберігання від 18.02.2011 р. № 21. На підставі Акту передачі майна на відповідальне зберігання від 11.04.2012 р. відповідачу було передано на зберігання відповідні товари. Як зазначає позивач, комісією, створеною за наказом Південної митниці від 12.03.2013 р. № 41-аг з 21.03.2013 р. по 27.03.2013 р. за участю представника відповідача, було проведено інвентаризацію станом на 13.03.2013 р. вилучених, конфіскованих та прийнятих на зберігання товарів та транспортних засобів, розміщених на складах відповідача, в результаті чого виявлено нестачу частини товарів, прийнятих на зберігання. За результатами роботи вказаної комісії було складено Інвентаризаційний опис матеріальних цінностей, прийнятих (зданих) на відповідальне зберігання від 29.03.2013 р., Порівняльну відомість результатів інвентаризації товарів та транспортних засобів станом на 13.03.2013 р., Протокол засідання інвентаризаційної комісії від 29.03.2013 р., що підтверджують, за твердженням позивача факт нестачі товару, переданого на зберігання відповідачу. З метою визначення розміру збитків, завданих відповідачем, позивач уклав з Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром при Управлінні МВС України на Одеській залізниці Договір № 148 від 11.03.2014 р. про надання послуг з проведення незалежної оцінки майна, на виконання якого було складено Звіт про оцінку ринкової вартості втраченого від нестачі майна згідно додатку 1 до договору від 11.03.2014 № 148, наданого Замовником, станом на 29.03.2013 з урахуванням належних митних платежів, які підлягали сплаті при переміщенні даних товарів через митний кордон України. Відповідно до вказаного Звіту ринкова вартість втраченого майна склала 841 666, 31 грн. При цьому, витрати позивача на оплату послуг з проведення незалежної оцінки майна НДЕКЦ при УМВС України на Одеській залізниці склали 3 195, 20 грн. Враховуючи зазначене, позивач вирішив звернутись до суду з даним позовом та просити відшкодувати завдані відповідачем збитки на загальну суму в розмірі 844 861, 51 грн.

Рішенням Господарського суду м. Києва у справі № 916/3250/14 від 22.12.2014р. в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Позивач, не погодившись з прийнятим рішенням, звернувся до суду з апеляційною скаргою, просить рішення скасувати, та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю, посилаючись на порушення місцевим судом норм матеріального та процесуального права та неповне з'ясування обставин справи, що призвело до прийняття необґрунтованого рішення.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що місцевий суд першої інстанції не застосував пункт 2 Порядку обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.1998 № 1340, відповідно до якого облік, попередня оцінка, а також відповідальність за зберігання майна, зазначеного у пункті 1 цього Порядку, до передачі його для подальшого розпорядження відповідно до пункту 9 цього Порядку покладаються на органи (організації), що здійснили вилучення або зберігають його, з дотриманням таких вимог: попередня оцінка проводиться відповідно до пункту 8 цього Порядку на момент взяття на облік цього майна; аналітичний облік ведеться у спеціальних книгах за видами майна із зазначенням відмінних ознак, попередньої вартості, місця його знаходження; взяте на облік майно відображається на забалансових рахунках "Товарно - матеріальні цінності, прийняті на відповідальне зберігання" в органах (організаціях), що здійснили вилучення або зберігають його.

Також апелянт зазначає, що суд першої інстанції не застосував пункти 2, 3 Порядку обліку, зберігання, оцінки вилученого митними органами майна, щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію, передачі його органам державної виконавчої служби і розпорядження ним, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2001 № 1724, відповідно до якого облік, попередня оцінка, а також відповідальність за зберігання вилученого митними органами майна до прийняття судом рішення про його конфіскацію покладаються на ці органи. Облік майна до винесення судом рішення про його конфіскацію ведеться у спеціальних книгах за його видами із зазначенням відмітних ознак, попередньої оцінки, місця його знаходження. Взяте на облік майно відображається митними органами на забалансових рахунках "Товарно-матеріальні цінності, прийняті на відповідальне зберігання".

Крім того, суд першої інстанції не застосував пункт 4 Порядку взаємодії органів державної виконавчої служби та митних органів при переданні майна, конфіскованого за рішеннями судів, та розпорядженні ним, який затверджений наказом Міністерства юстиції України, Державної митної служби України від 12.10.2009 № 1833/5/943 (Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23.10.2009 за № 978/16994), відповідно до якого облік, попередня оцінка, а також відповідальність за зберігання конфіскованого за рішеннями судів майна до моменту його вилучення державним виконавцем або передачі торговельній організації покладаються на митні органи та здійснюються відповідно до Порядку обліку, зберігання, оцінки вилученого митними органами майна, щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію, передачі його органам державної виконавчої служби і розпорядження ним, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2001 № 1724 (зі змінами). Оскільки вищезазначеними нормами законодавства України відповідальність за зберігання вищезазначеного майна покладається на митницю, яка передала його для зберігання відповідачу за договором, то саме митниця має право звертатися до суду з позовом про відшкодування збитків, завданих поклажедавцеві втратою (нестачею) речі.

Апелянт зазначає, що ним додано до позовної заяви копії інвентаризаційного опису матеріальних цінностей, прийнятих (зданих) на відповідальне зберігання від 29.03.2013, протокол засідання інвентаризаційної комісії від 29.03.2013, які підтверджують нестачу матеріальних цінностей, переданих на відповідальне зберігання, а отже надано до суду докази неналежного виконання відповідачем умов договору зберігання. Однак, відповідач ДП МВС України "Спецсервіс" не подав до суду доказів відсутності своєї вини у порушенні договору зберігання, а ст. 33 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. На думку апелянта місцевий господарський суд порушив ч 1, 2 ст. 614 ЦК України, а висновок суду про те, що позивачем не було наведено доказів вини відповідача у нестачі спірних товарів не відповідає обставинам справи.

Апелянт звертає увагу суду на те, що Південна митниця передала, а ДП МВС України "Спецсервіс" прийняло на зберігання майно за адресою: місто Іллічівськ, вулиця Промислова, 2 про що сторони склали акти приймання-передачі від 24.02.2011, від 04.03.2011, від 04.03.2011, від 27.07.2011, від 05.09.2011, від 09.09.2011, від 11.10.2011, від 11.10.2011 тобто під час дії Договору про надання послуг складського зберігання від 18.02.2011 №21, а отже згідно з пунктом 7.2 вищезазначеного договору ДП МВС України "Спецсервіс" (Зберігач) несе відповідальність за втрату (нестачу) майна, переданого на зберігання передбачену ч. 1 ст. 951 ЦК України до моменту повернення цього майна до Південної митниці Міндоходів (Поклажодавця).

На думку апелянта, оскільки строк зберігання майна актами приймання-передачі від 09.02.2012, від 20.02.2014, від 28.03.2012, від 28 03.2012, від 28.03.2012, від 28.03.2012, від 28.03.2012, від 09.04.2012, від 11.04.2012, від 13.04.2012, від 18.04.2012, від 22.05.2012, від 24.05.2012, від 24.05.2012, від 30.05.2012, від 30.05.2012, від 25.07.2012, від 02.08.2012 не встановлений, відповідно до ч.2 ст. 938 ЦК України зберігач (ДП МВС України "Спецсервіс") зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, та ДП МВС України "Спецсервіс" (Зберігач) несе відповідальність за втрату (нестачу) майна, переданого на зберігання, передбачену ч. 1 ст. 951 ЦК України до моменту повернення цього майна до Південної митниці Міндоходів (Поклажодавця).

В судове засідання представники сторін не з»явились, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення рекомендованого поштового відправлення, про причини неявки суд не повідомлено.

Оскільки, всі учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, проте сторони не скористались своїми правами, передбаченими статтею 22 ГПК України, та виходячи з того, що явка сторін не визнавалася обов'язковою судом апеляційної інстанції, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обов'язком сторони, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про можливість розгляду апеляційної скарги по суті в судовому засіданні 16.04.2015 року за відсутності представників сторін.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні матеріали справи у повному обсязі, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення учасників процесу, колегія встановила наступне.

18.02.2011 р. між Південною митницею (поклажодавець за договором) та Державним підприємством Міністерства внутрішніх справ України «Спецсервіс» (зберігач за договором) та ЗАТ "Іллічівськзовніштранс" (підприємство за договором) було укладено Договір про надання послуг складського зберігання № 21.

Відповідно до п. 1.1. укладеного договору підприємство зобов'язалось надати сторонам на умовах цього договору право користування складським приміщенням (відкритим майданчиком), яке є тимчасовою зоною митного контролю (далі - ТЗМК) в розумінні вимог встановлених постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2012 р. № 1947; зберігач зобов'язався надати поклажодавцю послуги по зберіганню предметів, вилучених по протоколах про порушення митних правил, конфіскованих за рішенням суду, переданих для зберігання та інші предмети, що підлягають передачі у власність держави (далі - предмети); поклажодавець зобов'язався оплатити відповідні послуги.

Відповідно до п. 1.2.8. договору було визначено, що право власності на предмети до зберігача та підприємства не переходить, вони не можуть бути задіяні в господарському обороті зберігача, підприємства або бути передані ним третім особам.

Згідно з п. 5.2. договору місце надання послуг: Одеська область, місто Іллічівськ, вулиця Промислова, 2.

Пунктом 6.3. договору визначено, що зберігач зобов'язаний, зокрема, прийняти предмети на зберігання за актом приймання-передачі (пп. 6.3.5.), опломбувати склад печаткою, а також забезпечувати належні умови та вживати усіх відповідних заходів для забезпечення схоронності предметів в період дії цього договору (пп. 6.3.8.), зберігати предмети, прийняті від поклажодавця, в окремому приміщенні від інших предметів, які не належать поклажодавцю, суворо дотримуватись вимог режиму ТЗМК (пп. 6.3.9.); у разі зміни умов зберігання предметів, а також виявлення нестачі, пошкоджень або псувань предметів зберігач терміново складає відповідний акт та негайно повідомляє про це поклажодавця засобами зв'язку (пп. 6.3.10).

Згідно з п. 7.2. Договору сторони визначили, що зберігач несе відповідальність за забезпечення схоронності предметів з дати передання предметів на складське зберігання і до моменту їх повернення поклажодавцю у встановленому Законодавством України порядку.

Відповідно до п. 10.1. Договору його укладено строком на 1 рік, що діє з 01.01.2011 р. по 31.12.2011 р. включно.

При цьому, пунктом 10.6. Договору його сторони визначили, що Договір продовжується додатковою угодою на кожний поточний календарний рік, якщо за 1 місяць до закінчення терміну дії Договору жодна із сторін не повідомила про його припинення.

Позивач зазначає, що Південна митниця передала, а ООФ ДП МВС "Спецсервіс" прийняло на зберігання майно за адресою: місто Іллічівськ, вулиця Промислова, 2, про що сторони склали акти приймання-передачі від 24.02.2011 р. на суму 37 500, 00 грн., від 04.03.2011 р. на суму 13 650, 00 грн., від 04.03.2011 р. на суму 25 200, 00 грн., від 27.07.2011 р. на суму 17 640, 00 грн., від 05.09.2011 р. на суму 906 703, 14 грн., від 09.09.2011 р. на суму 25 802, 00 грн., від 11.10.2011 р. на суму 49 428, 52 грн., від 11.10.2011 р. на суму 94 978, 68 грн., від 09.02.2012 р. на суму 13 750, 00 грн., від 20.02.2014 р. на суму 119 801, 59 грн., від 28.03.2012 р. на суму 21 800, 20 грн., від 28.03.2012 р. на суму 43 374, 08 грн., від 28.03.2012 р. на суму 21 800, 20 грн., від 28.03.2012 р. на суму 43 374, 08 грн., від 28.03.2012 р. на суму 12 929, 37 грн., від 09.04.2012 р. на суму 12 280, 78 грн., від 11.04.2012 р. на суму 131 025, 06 грн., від 13.04.2012 р. на суму 291 007, 49 грн., від 18.04.2012 р. на суму 380 663, 18 грн., від 22.05.2012 р. на суму 65 049, 45 грн., від 24.05.2012 р. на суму 217 184, 85 грн., від 24.05.2012 р. на суму 1 285, 19 грн., від 30.05.2012 р. на суму 152 205, 16 грн., від 30.05.2012 р. на суму 5 572, 13 грн., від 25.07.2012 р. на суму 70 169, 47 грн., від 02.08.2012 р. на суму 504 008, 00 грн.

З матеріалів справи вбачається, що в період з 21.03.2013 р. по 27.03.2013 р. Південною митницею за участю представника відповідача було проведено інвентаризацію товарно-матеріальних цінностей, прийнятих на відповідальне зберігання станом на 13.03.2013 р., про що складено Інвентаризаційний опис від 29.03.2013 р., згідно з яким зафіксовано фактичну наявність на зберіганні відповідача товару в кількості 51 152, 86 (од.вим.) на суму 1 863 638,59 грн., проте як за даними бухгалтерського обліку його кількість мала складати 87 608, 36 (од.вим.) на суму 2 896 325, 34 грн.

29.03.2013 р. інвентаризаційною комісією за участю представника відповідача було складено протокол, яким відображено вказані вище відомості та суму нестачі майна у розмірі 1 032 686, 75 грн. і його список (додаток № 1 до Протоколу).

Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 р. № 229 "Про утворення територіальних органів Міністерства доходів і зборів" було передбачено реорганізацію шляхом приєднання до відповідних територіальних органів Міністерства доходів і зборів (в тому числі і до Південної митниці Міндоходів) територіальних органів Державної податкової служби та Державної митної служби (в тому числі і Південної митниці) згідно з додатком 2.

19.08.2013 р. було проведено державну реєстрацію припинення юридичної особи - Південної митниці в результаті реорганізації, тобто позивач є правонаступником Південної митниці.

11.03.2014 р. між позивачем (як замовником) та Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром при Управлінні МВС України на Одеській залізниці (як виконавцем) було укладено договір про надання послуг з проведення незалежної оцінки майна № 148.

Відповідно до п. 1.1.1. якого виконавець зобов'язався за дорученням замовника провести незалежну оцінку вартості втраченого від нестачі майна згідно додатку 1, наданого замовником станом на 29.03.2013 р. з урахуванням належних митних платежів, які підлягали сплаті при переміщенні даних товарів через митний кордон України.

Відповідно до п. 1.1.2. договору про надання послуг з проведення незалежної оцінки майна № 148 замовник зобов'язався прийняти і оплатити відповідну роботу з визначення вартості об'єкта оцінки.

Відповідно до п. 4.1. договору про надання послу з проведення незалежної оцінки майна № 148 його загальна сума становить 3 195, 20 грн. Розмір плати за проведення незалежної оцінки встановлений відповідно до обсягу робіт згідно переліку платних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 р. № 1098 "Деякі питання надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг".

У Додатку 1 до Договору про надання послу з проведення незалежної оцінки майна № 148 його сторони відобразили інформацію щодо втраченого майна від нестачі, яке було передано на відповідальне зберігання.

05.05.2014 р. Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром при Управлінні МВС України на Одеській залізниці було складено Звіт про оцінку ринкової вартості втраченого від нестачі майна згідно додатку 1 до Договору від 11.03.2014 № 148, наданого Замовником, станом на 29.03.2013 року з урахуванням належних митних платежів, які підлягали сплаті при переміщенні даних товарів через митний кордон України.

Відповідно до вказаного Звіту ринкова вартість втраченого від нестачі майна згідно додатку 1 до Договору від 11.03.2014 № 148, наданого Замовником, станом на 29.03.2013 року з урахуванням належних митних платежів, які підлягали сплаті при переміщенні даних товарів через митний кордон України складає 841 666, 31 грн. (з ПДВ).

19.05.2014 р. позивач оплатив послуги, надані Науково-дослідним експертно-криміналістичним центром при Управлінні МВС України на Одеській залізниці, перерахувавши останньому 3 195, 20 грн. на підставі платіжного доручення № 1583 від 19.05.2014 р.

Вважаючи, що внаслідок неналежного виконання відповідачем умов Договору про надання послуг складського зберігання № 21 від 18.02.2011 р. позивачу було завдано збитків на суму втраченого від нестачі майна, а також враховуючи понесені витрати на оплату послуг НДЕКЦ при УМВС на Одеській залізниці щодо визначення ринкової вартості втрачених товарів, позивач вирішив звернутись з даним позовом до суду.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором зберігання.

Положення статті 936 ЦК України визначають, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Згідно частини 1 статті 957 ЦК України за договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.

Відповідно до приписів статей 942, 949, 953 ЦК України зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі та повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості на його першу вимогу, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.

Згідно зі ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

За приписами статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків.

Категорія збитків в загальному розкривається в приписах ст. 22 ЦК України, передбачає як спеціальний предмет доказування, так і може стосуватись лише випадків завдання матеріальної шкоди або спричинення упущеної вигоди.

Статтею 22 ЦК України передбачено, що збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За приписами ст. 623 Цивільного кодексу України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки, розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором, збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом.

Також, згідно зі ст. 224 Господарського кодексу України визначено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання, або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено; під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Статтею 218 Господарського кодексу України передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Стягнення збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності.

Чинним законодавством передбачено, що для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків необхідна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: 1) факт порушення зобов'язання (протиправна дія або бездіяльність); 2) наявність і розмір завданих збитків; 3) причинний зв'язок між порушенням зобов'язання і збитками; 4) вина особи, яка порушила зобов'язання.

За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Слід довести, що протиправні дії чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - безумовним наслідком такої протиправної поведінки.

При цьому, слід враховувати, що збитки мають реальний характер та у разі, якщо сторона, вважає, що її права були порушені та нею понесені збитків, вона повинна довести як розмір збитків так і факт їх понесення.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 Господарського кодексу України визначено, що до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: 1) вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; 2) додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; 3) неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; 4) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Відповідно до п. 41 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 07.04.2008 р. № 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України" наголошено, що поняття збитків, наведені у частині п'ятій статті 225 ГК України та у частині другій статті 22 ЦК України, не є тотожними. ГК України встановлює особливості відшкодування збитків в господарських відносинах.

Зокрема, звертається увага на те, що ЦК України включає до складу збитків не тільки витрати, які особа зробила, а і ті, що вона мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Натомість ГК України включає до складу збитків лише витрати, понесені стороною, яка зазнала збитків. Тому у господарських відносинах витрати, які особа мусить зробити в майбутньому, до складу збитків не включаються.

Дослідивши матеріали справи та перевіряючи обставини справи, чи було діями відповідача щодо неналежного виконання укладеного між сторонами Договору завдано позивачу матеріальних збитків, колегія приходить до висновку про те, що Південна митниця не представила доказів, які б свідчили, що саме вона понесла будь-які збитки в розумінні ст. 225 ЦК України.

Позивач не є власником втрачених товарів, а спірний Договір було укладено з метою тимчасового зберігання предметів, вилучених по протоколах про порушення митних правил, конфіскованих за рішенням суду, та інших предметів, що підлягають передачі у власність держави.

Особливості обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, визначаються Постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р. № 1340.

У свою чергу, особливості обліку, зберігання, оцінки вилученого митними органами майна, щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію, передачі цього майна органам державної виконавчої служби і розпорядження ним, визначаються Постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2001 р. № 1724.

Відповідно до п. 3 Порядку обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, визначено, що майно, зазначене у пункті 1 цього Порядку, зберігається органами (організаціями) у власних (орендованих) спеціально обладнаних приміщеннях (на майданчиках) або передається ними для зберігання іншим організаціям за договорами.

Також, пунктом 5 Порядку обліку, зберігання, оцінки вилученого митними органами майна, щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію, передачі цього майна органам державної виконавчої служби і розпорядження ним, вставлено, що вилучене митними органами майно зберігається у власних (орендованих) спеціально обладнаних приміщеннях (на майданчиках) або передається ними для зберігання іншим організаціям за договорами.

За змістом вказаних нормативно-правових актів, відповідне майно в залежності від його виду та особливостей вилучення або переходить у власність держави, або реалізується з подальшим зарахуванням одержаних від продажу грошових коштів до державного бюджету.

За загальним правилом згідно ст. 951 ЦК України збитки, завдані поклажодавцеві нестачею речі, відшкодовуються зберігачем, зокрема у разі нестачі речі - у розмірі її вартості.

У даному випадку, з урахуванням того, що позивач не є власником втраченого майна, як і не є суб'єктом майнових прав на грошові кошти, які могли бути отримані від реалізації такого майна, - у суду відсутні підстави вважати, що втратою переданих на зберігання відповідача речей завдано збитків саме позивачу у даній справі, оскільки з наведеного вбачається, що відповідні збитки могли бути понесені державою, проте як позивач не є органом, уповноваженим на звернення до суду з вимогами, які можуть заявлятись в інтересах останньої.

Задоволення заявлених у даній справі вимог саме на користь позивача, на думку суду, може порушити визначений чинним законодавством порядок розподілу коштів, які мали бути отримані від реалізації конфіскованого та іншого майна, що було передано на зберігання.

Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р. № 1340 кошти одержані від реалізації майна, конфіскованого за рішенням суду, та іншого майна, що переходить у власність держави, крім вилученого митними органами майна, щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію, та коштів зазначених у пункті 3 цієї постанови, зараховуються до державного бюджету з вирахуванням сум комісійної винагороди, що надається підприємству, установі, організації, якій доручається розпоряджатися майном згідно з укладеною угодою.

Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2001 р. № 1724 кошти одержані від реалізації вилученого митними органами майна, щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію, та податки і збори зараховуються у визначених законом випадках до державного бюджету після відшкодування витрат, пов'язаних з оцінкою такого майна та з вирахуванням сум комісійної винагороди, що виплачується спеціалізованій торговельній організації, яка не може перевищувати 10 відсотків ціни реалізації майна. При цьому податки і збори, що підлягають сплаті при переміщенні майна (товарів і транспортних засобів) через митний кордон України, перераховуються митному органу, який здійснив вилучення майна, для подальшого зарахування до державного бюджету в установленому порядку.

Колегія звертає увагу суду на те, що позивач також не довів того, що ним особисто були понесені будь-які витрати через необхідність повернути майно або відшкодовувати його вартість власникам, у зв'язку із скасуванням рішень судів про конфіскацію майна тощо.

Крім того, колегія зазначає, що позивачем не було наведено доказів вини відповідача у нестачі спірних товарів, а також доказів продовження строку дії спірного Договору, який діяв до 31.12.2011 р. включно, і на подальші періоди, в тому числі на 2012 та 2013 рік, коли було проведено спірну інвентаризацію.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Позивач в порушення ст.ст. 224-225 ГК України, ст. 22 ЦК України, ст.ст.32-34 ГПК України не довів належним чином та відповідними доказами понесення збитків, а отже місцевий суд дійшов правильного висновку про безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору ( ст. 32 ГПК України).

Відповідно до ст. 43 ГПК України Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об»єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Колегія не приймає до уваги доводи апеляційної скарги, оскільки апелянтом не надано суду доказів, які б свідчили про обґрунтованість вимог позивача, а доводи викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування рішення місцевого суду.

Статтями 33, 34 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду м. Києва обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв'язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 80, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Південної митниці Міндоходів на рішення Господарського суду м. Києва від 22.12.2014р. у справі № 916/3250/14 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду м. Києва від 22.12.2014р. у справі № 916/3250/14 залишити без змін.

Матеріали справи № 916/3250/14 повернути до Господарського суду м. Києва.

Головуючий суддя А.І. Тищенко

Судді Б.В. Отрюх

Ю.Б. Михальська