Ухвала

від 06.05.2015 по справі 359/9779/14-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 359/9779/14-ц Головуючий у І інстанції Величко В. П. Провадження № 22-ц/780/2472/15 Доповідач у 2 інстанції Мережко М. В. Категорія 20 06.05.2015

УХВАЛА

Іменем України

06 травня 2015 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Київської області у складі :

Головуючого - Мережко М.В.

Суддів Данілова О.М., Коцюрби О.П.

При секретарі -Ромашині І.В.

Розглянувши в відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Військового прокурора Центрального регіону України на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 лютого 2015 р. по справі за позовом Заступника Прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним .

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів ,-

В с т а н о в и л а :

У вересні 2014 року заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до суду з вищевказаним позовом.

Свої вимоги обґрунтовував тим , що 24 травня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір дарування будинку( реєстровий номер НОМЕР_1) розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та заборонити у будь-який спосіб відчужувати вказане нерухоме майно.

У позові зазначав , що у провадженні прокуратури Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері перебуває кримінальне провадження

№ 42014110340000025 за підозрою ОСОБА_2 у вчиненні злочину, передбаченого ч.4

ст. 369 КК України. Санкція статті передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої та із спеціальною конфіскацією.

ОСОБА_2 15 травня 2014 року повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 369 КК України.

Судом 19 травня 2014 року надано дозвіл на затримання ОСОБА_2 та доставки до суду для обрання запобіжного заходу.

В той же день, а саме 19 травня 2014 року ОСОБА_2 оголошено в розшук, в якому він перебуває і в теперішній час.

Постановою Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року на вищевказане майно ОСОБА_2 накладено арешт.

Прокуратурою встановлено, що ОСОБА_2 знаходячись за межами України, переховуючись від правосуддя (слідства), бажаючи уникнути покарання та конфіскації майна, 24 травня 2014 року здійснив відчуження на користь своєї доньки ОСОБА_3 будинку садівницького товариства, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, на земельній ділянці розміром 0,0697 га (кадастровий номер НОМЕР_2) за договором дарування № НОМЕР_1 від 24 травня 2014 року. У зв'язку з наявністю реальної загрози подальшого порушення інтересів держави у випадку відчуження вказаного нерухомого майна, враховуючи суспільний резонанс справи, а також те, що ОСОБА_2 здійснює поступову реалізацію окремого нерухомого майна, на яке не має обтяжень, позивач звернувся до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування будинку та щодо заборони його відчуження.

Укладення оспорюваного договору дарування спрямовано на уникнення відповідальності у вигляді конфіскації майна, тобто зазначений правочин суперечить інтересам держави та суспільства , а також його моральним засадам .

Позивач просив визнати недійсним договір дарування з підстав порушення ч.1 ст. 203, ст. 215 ЦК України .

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 лютого 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права , та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, визнати договір дарування недійсним . В апеляційній скарзі зазначав , що суд неповно з»ясував обставини ,що мають значення для вирішення справи , висновки суду не відповідають обставинам справи .

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та

обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з"ясованих обставин справи, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами , які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається, як на підставу свої вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Як встановлено судом першої інстанції , у провадженні прокуратури Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері перебуває кримінальне провадження № 42014110340000025 за підозрою ОСОБА_2. у вчиненні злочину, передбаченого ч.4 ст. 369 КК України. Санкція даної статті передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої та із спеціальною конфіскацією. (а.с. 6).

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 16 травня 2014 року відмовлено у клопотанні прокурора про застосування до підозрюваного ОСОБА_2 мірі запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.( а.с. 106-107).

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 19 травня 2014 року надано дозвіл на затримання ОСОБА_2 з метою приводу для розгляду клопотання про обрання відносно підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою( а.с. 127-128).

Постановою Печерського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року на все вищевказане майно ОСОБА_2 накладено арешт.( а.с. 129-130)

Відповідно договору дарування від 24 травня 2014 року , посвідченого державним нотаріусом Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори ( реєстровий номер НОМЕР_1) , ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований на земельній ділянці площею 0,0697га за адресою ; АДРЕСА_1 ( а.с. 42) .

Відповідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності - власником будинку є ОСОБА_3.( а.с. 131).

Відповідно до ч.3 ст. 10 та ч. 1 ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Відповідно до ст.627 ЦК України визначено свободу договору , сторони є вільними в укладенні договору .

Договір дарування оформлений з дотриманням вимог закону ( ст.ст.. 203, 215, 719 ЦК України ) , посвідчений державним нотаріусом Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори . Відповідно до умов вказаного договору волевиявлення позивача є вільним і усвідомленим і відповідає його внутрішній волі. Відповідно до 19 договору одночасно з договором дарування будинку посвідчується і договір дарування земельної ділянки , на якій розташований будинок.

Згідно ч. 1 ст. 717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до п.4 Постанови Пленуму Верховного суду України за № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначається, що судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

В пункті 8 вищевказаної Постанови зазначено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК України не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03 березня 2004 року передбачено, що нотаріуси посвідчують правочини, нотаріальне посвідчення яких передбачено законом, зокрема : договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна (статті 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 Цивільного кодексу України). Нотаріус зобов'язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину.

Відповідно до п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року « Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК:

1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК).

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Отже, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Такі способи захисту передбачені статтею 16 ЦК України.

Вирішуючи питання про застосування правових наслідків недійсності правочину, судам слід з'ясовувати наявність у позивача права на звернення з такими вимогами з урахуванням положень статей 15 , 16 , 216 ЦК (постанова Верховного Суду України від 10 жовтня 2011 р. у справі № 3-104гс11).

З матеріалів справи видно що оспорюваний договір дарування будинку відповідає вимогам ст.203 ЦК України, а саме: волевиявлення учасника правочину є вільним і відповідає його внутрішній волі, правочин вчинений у формі, встановленій законом, спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, його зміст не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, укладений сторонами при повному усвідомленні значення своїх дій, розумінні всіх обставин, які мають істотне значення, на звичайних умовах та підстав визнавати його недійсним у суду немає.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України , позивач належних та допустимих доказів , які б свідчили ,що укладення зазначеного договору спрямовано на уникнення відповідальності у вигляді конфіскації майна не надав ні суду першої інстанції , ні суду апеляційної інстанції , оскільки санкція статті, за якою ОСОБА_2 пред»влено підозру передбачає лише можливість конфіскації (з конфіскацією майна або без такої та із спеціальною конфіскацією.). Крім того, відсутні будь-які докази , що ОСОБА_2 засуджений і вирок не виконується , а тому відсутні підстави вважати ,що право позивача порушено.

Враховуючи вищевикладене, суд прийшов до вірного висновку про недоведеність позивачем недійсності договору дарування будинку, оскільки доводи позивача про те, що зазначений правочин суперечить інтересам держави та суспільства, а також його моральним засадам жодними належними доказами не підтверджено.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції , відповідно до ст. 303 ЦПК України , колегія суддів вважає рішення законним та обґрунтованим, постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права , відповідає фактичним обставинам справи , доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України , колегія суддів ,-

У х в а л и л а :

Апеляційну скаргу Військового прокурора Центрального регіону України - відхилити.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 лютого 2015 р. - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена протягом двадцяти днів у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді