Ухвала

від 28.05.2015 по справі 2а-1670/4363/11

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 травня 2015 року м. Київ К/9991/30718/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Карася О.В. (головуючого), Олендера І.Я., Рибченка А.О.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Полтавській області на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 13.07.2011 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 08.12.2011 по справі № 2а-1670/4363/11

за позовом Приватного підприємства "Екмітранс"

до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Полтавській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,-

В С Т А Н О В И В:

У травні 2011 року Підприємством до суду заявлений позов про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 19.04.2011 № 0003432301/1351, яким позивачеві збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість (далі - ПДВ) за основним платежем на суму 41 716,00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями на суму 3 682,75 грн.

Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, позовні вимоги Підприємства задоволено.

Не погодившись із судовими рішеннями, відповідач до Вищого адміністративного суду України подав касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Під час підготовки справи до касаційного розгляду, враховуючи клопотання про заміну відповідача на правонаступника згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 № 229 "Про утворення територіальних органів Міністерства доходів і зборів", у відповідності до вимог ст. 55 Кодексу адміністративного судочинства України суд допустив заміну відповідача у справі - Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Полтавської області Державної податкової служби на його правонаступника - Кременчуцьку об'єднану державну податкову інспекцію Головного управління Міндоходів у Полтавській області.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді, перевіривши повноту встановлених обставин справи та правильність їх юридичної оцінки судами, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Судами першої і апеляційної інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що Державною податковою інспекцією проведена позапланова невиїзна перевірка Підприємства з питань взаємовідносин з ПП "Сільгоспнафтопродуктсервіс 10" за період з 01.12.2010 по 28.02.2011, за підсумками якої складено акт від 05.04.2011 № 1890/23-209/36542678. На підставі цього акта Державна податкова інспекція прийняла оспорюване податкове повідомлення-рішення.

У ході зазначеної перевірки встановлено порушення позивачем ст. 203, ст. 215, ст. 228 Цивільного кодексу України, пп.7.2.1 п. 7.2, пп. 7.4.1, пп.7.4.5 п. 7.4, пп. 7.5.1 п. 7.5 Закону України від 03.04.1997 № 198/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі -Закон № 198/97-ВР) та ст. 198, ст. 200 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено ПДВ на загальну суму 41 716,00 грн.

Такі висновки фахівців контролюючого органу вмотивовано тим, що фактично господарські операції між позивачем та його контрагентом ПП "Сільгоспнафтопродуктсервіс 10" не спричинили настання реальних правових наслідків, оскільки вказаний контрагент не має необхідних умов для здійснення господарських операцій (основних засобів, трудових ресурсів, виробничих, складських приміщень, транспортних засобів), а отже, на думку контролюючого органу, фактично проведено транзитні фінансові потоки, що спрямовані лише на отримання податкової вигоди. Вищезазначене свідчить про порушення позивачем ст. 203, ст. 215, ст. 228 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочину, а отже такий правочин є нікчемним та не породжує правових наслідків, зокрема, і щодо формування податкового кредиту.

Визначивши характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень, суд першої інстанції, з думкою якого погодився апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що висновки податкового органу щодо фіктивності операцій, внаслідок чого формування позивачем податкового кредиту спрямоване на отримання лише податкової вигоди, є безпідставними, оскільки господарські операції, за наслідками яких позивачем було сформовано дані податкового обліку фактично відбулися, що підтверджено відповідними первинними документами. В свою чергу, податковим органом належними доказами факту вчинення платником податку податкового правопорушення не підтверджено.

Предметом доказування у цій справі становили обставини, що надають право на податковий кредит у періоди, що регулюються Законами України "Про податок на додану вартість" (до 01.01.2011) та Податковим кодексом України (з 01.01.2011).

Отже, спірні правовідносини мали місце як до набрання чинності Податковим кодексом України так і після, внаслідок чого застосуванню підлягають як норми законів та інших нормативно - правових актів, які були чинні на момент виникнення даних правовідносин, так і норми Податкового кодексу України.

Так, відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

За змістом положень п. 198.6 цієї ж статті не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з п. 201.11 ст. 201 цього Кодексу), що кореспондуються з пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", яким визначено, що не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Отже, всі витрати господарюючого суб'єкта мають бути здійснені саме для і в межах провадження господарської діяльності, а не з іншими цілями, та підтверджені відповідними первинними документами. Водночас, наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів.

У ході розгляду справи судами було надано належну оцінку доказам, наданих позивачем та зібраних судом на підставі ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України, та іншим обставинам, що спростовують позицію державного податкового органу про недостовірність даних податкового обліку платника податків. Зокрема, судами досліджено первинні документи, які є підставою для бухгалтерського обліку та податкового обліку, встановлено реальне виконання договорів на придбання товарно-матеріальних цінностей (дизельне паливо, гума) укладених з контрагентом та подальше використання позивачем придбаних товарів у власній господарській діяльності, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями належно оформлених первинних документів (договори, податкові та видаткові накладні, товарно-транспортні накладні, рахунки-фактури, акти приймання - передачі товару), враховано також і правосуб'єктність сторін на час укладення спірного правочину, зокрема, контрагент ПП "Сільгоспнафтопродуктсервіс 10" на момент укладення договорів був належним учасником цивільних та господарських правовідносин та був платником ПДВ.

Також, необхідно зазначити, що для кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватись вина сторони, внаслідок чого необхідно довести наявність умислу у сторін при укладенні та вчиненні конкретного правочину щодо настання певних протиправних наслідків.

Посилання відповідача у акті перевірки та касаційній скарзі на статті 203, 215 Цивільного кодексу України є також безпідставними, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Статтею 204 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Наявність чи відсутність певних обставин встановлюється на підставі будь-яких фактичних даних, що мають значення для справи, та які є доказами у розумінні ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України та відповідають висунутим процесуальним законом критеріям належності, допустимості та достовірності таких доказів, а тому, за обставин, які склалися у даній справі, визначенню правочину як такого, що є нікчемний, повинен передувати або вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили, або рішення суду про визнання правочину недійсним.

Проте, всупереч вимогам ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідачем належних та допустимих доказів суду надано не було.

Також, колегія суддів зазначає, що позивач, як платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність за порушення контрагентом правил здійснення господарської діяльності та/або податкової дисципліни. У разі якщо контрагентом були допущені порушення норм податкового чи норм іншого законодавства то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи.

Отже, платник податків належними та допустимими доказами, оцінка яких зроблена судами з дотриманням норм ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, спростував доводи податкового органу щодо вчинення ним податкового правопорушення.

З огляду на зазначене у суду відсутні правові підстави для висновку про законність оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Зважаючи на викладене, порушень судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено, правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Полтавській області відхилити.

Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 13.07.2011 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 08.12.2011 по справі № 2а-1670/4363/11 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-239 1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Карась

Судді І.Я. Олендер

А.О. Рибченко