Ухвала

від 08.06.2015 по справі 569/12644/14-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 червня 2015 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Рівненської області в складі: головуючого судді - Боймиструка С.В., суддів: Буцяка З.І., Гордійчук С.О.,

секретар судового засідання - Пиляй І.С.,

з участю ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду від 25 березня 2015 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсною довіреності, розірвання договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування договору позики

В С Т А Н О В И Л А :

Рішенням Рівненського міського суду від 25 березня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсною довіреності, розірвання договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування договору позики.

У поданій на вказане рішення апеляційній скарзі ОСОБА_1 покликалася на його незаконність та необгрунтованість через порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Вказувала, що судом першої інстанції не було взято до уваги, що на час укладання договору позики знаходилась в складному матеріальному становищі, хворіла сама і хворів її чоловік, а ст. 203 ЦК України передбачено, що договір може бути визнаний судом недійсним, якщо він був вчинений особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах.

При укладенні договору позики вона вважала, що підписані нею документи, які надав ОСОБА_3 пов'язані з укладенням саме договору позики та поруки, тобто помилялася щодо правових наслідків договору і це є обставиною, що має істотне значення, а тому є передбачені ст. 229 ЦК України підстави для визнання правочину недійсним.

Доводила, що враховуючи те, що довіреність від 04 лютого 2013 року та договір купівлі-продажу від 15 липня 2014 року - підлягають визнанню недійсним, тому ОСОБА_3 не міг передати такі права на вчинення правочину з нерухомим майном ОСОБА_2 Майно, а саме: нежитлова будівля-магазин за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 52,7 кв.м. та земельна ділянка, на якій знаходиться зазначена вище нежитлова будівля-магазин, за тією ж адресою, цільове призначення для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, площею 0,0035 га вибуло з її володіння не з її волі шляхом видання довіреності та укладання договору купівлі-продажу, які підлягають визнанню недійсними.

Справа №569/12644/14-ц Головуючий в суді І інст. - Діонісьєва Н.М.

Провадження № 22-ц /787/921/2015р. Суддя-доповідач - Боймиструк С.В.

Стверджувала, що як тільки дізналась в липні 2014 року про продаж її майна відразу скасувала відповідну довіреність видану на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 на розпорядження належною їй нежитловою будівлею (магазином та земельною ділянкою), посвідчену приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Сохацькою О.В., за реєстровим номером 141.

Враховуючи наведене, просила рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 березня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

ОСОБА_1 в судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити.

ОСОБА_2, ОСОБА_3, у встановленому законом порядку, завчасно були повідомлені про час і місце розгляду справи, однак до суду не з'явилися і причин неявки суду не повідомили, а тому колегія суддів прийшла до висновку про можливість розгляду справи за їх відсутності.

Причина неявки представника ОСОБА_3 судом визнана не поважною.

За результатами апеляційного розгляду колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не було надано жодного фактичного доказу на підтвердження вимог про підроблення договору позики, визнання виданої нею довіреності недійсною та укладеного згідно неї договору купівлі-продажу магазину та земельної ділянки, а тому вимога витребування майна з чужого незаконного володіння була визнана судом безпідставною.

Такий висновок місцевого суду відповідає обставинам справи та вимогам закону.

З матеріалів справи вбачається, що 04 лютого 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, за яким вона отримала в позику 65 200 грн.

На забезпечення виконання зобов'язань за договором позики, того ж дня, між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 та ОСОБА_9 було укладено договір поруки № 1.

Після укладення зазначених договорів та отримання коштів, ОСОБА_1 видала на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 довіреність від 04 лютого 2013 року на розпорядження належною їй нежитловою будівлею (магазином та земельною ділянкою), посвідчену приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Сохацькою О.В., за реєстровим номером 141.

15 липня 2014 року, відповідно до виданої ОСОБА_1 довіреності, ОСОБА_3 продав ОСОБА_2 належну їй нежитлову будівлю-магазин за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 52,7 кв.м. та земельну ділянку, цільове призначення для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, площею 0,0035 га.Договір купівлі-продажу було посвідчено приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Сохацькою О.В. та зареєстровано в реєстрі № 1447.

Вважаючи свої права порушеними, ОСОБА_1 за їх захистом звернулась до суду та просила визнати видану нею довіреність та укладений за цією довіреністю договір купівлі-продажу магазину недійсними та скасувати договір позики.

Суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні її позовних вимог.

Відповідно до ст.10 та ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

ОСОБА_1 не довела обставини, на які посилалась, зокрема вчинення правочинів внаслідок обману та на вкрай невигідних умовах внаслідок збігу тяжких сімейних обставин та матеріального стану.

Так, відповідно до вимог ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 ЦК України) такий правочин визнається судом недійсним.

Оспорювана довіреність від 04 лютого 2013 року була посвідчена приватним нотаріусом Рівненського нотаріального округу Сохацькою О.В. згідно вимог Закону України «Про нотаріат», були встановлені дійсні наміри учасників цивільних відноси, що підтверджуються власноручно написаним підписом та повним написанням прізвища, імені та по-батькові довірителя.

Як вбачається із заяв ОСОБА_1, написаних ОСОБА_10 у відповідь на його листи про порушення нею зобов'язань за договором позики, а саме: від 03.06.2014 року, 06.05.2014 року, 03.04.2014 року, 04.03.2014 року, вона зазначила, що у випадку невиконання нею взятого на себе зобов'язання, вона доручає уповноваженим нею особам самостійно на свій розсуд продати належний їй предмет іпотеки та за рахунок отриманих від продажу коштів погасити заборгованість по договору позики в повному обсязі (а.с.67-70).

Тобто, з тексту зазначених листів вбачається, що ОСОБА_1 було відомо про зміст виданої нею довіреності та необхідність відчуження приміщення магазину з земельною ділянкою для погашення існуючої заборгованості за позикою.

Відповідно до роз'яснень, даних в п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року №9, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину немає істотного значення.

Норми статті 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів.

Довіреність є одностороннім правочином, а тому вимога ОСОБА_1 не ґрунтується на нормі права та відповідно є безпідставною. В матеріалах справи відсутні будь-які докази повернення ОСОБА_1 позичених коштів ОСОБА_10, а тому вчинений ним договір купівлі-продажу магазину не суперечить повноваженням наданим довіреністю та попередньо досягнутим між ними домовленостям.

Відповідно до ч.1 ст.233 ЦК України, правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Згідно роз'яснень, що містяться в п.23 згаданої постанови, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її ім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Цю обставину ОСОБА_1 не довела, як і обставини підроблення цього договору та його фіктивності про які зазначала в додаткових позовних вимогах.

Проведення будь-яких технічних чи почеркознавчих експертиз на підтвердження своїх вимог та тверджень, зокрема, щодо підробки ОСОБА_3 її заяв про визнання боргу, ОСОБА_1 не ініціювала та вони відповідно судом не проводились.

В силу ст.6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Відповідно до ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ч.1 та ч.2 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

З договору позики від 04 лютого 2013 року вбачається, що у ньому передбачено всі істотні умови для такого виду договору, він підписаний сторонами без будь-яких застережень та зауважень, сторони дійшли згоди щодо укладання договору на зазначених у ньому умовах, що свідчить про вільне волевиявлення сторін при його укладанні.

Належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_3 та/або ОСОБА_1 в момент підписання даного договору було недодержано вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України та, що ОСОБА_1 була введена ОСОБА_3 в оману, чи уклала цей договір під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, була обмежена у праві вибору кредитної установи та умов кредитування або наявні інші умови, які є несправедливими, матеріали справи не містять.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого та законного висновку про те, що підстав для визнання недійсним договору позики немає.

Інші доводи апеляційної скарги правильність висновків суду 1-ї інстанції також не спростовують.

Рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому правові підстави для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 відсутні .

Подані ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції клопотання про витребування доказів виходять за межі апеляційної скарги та з підстав про які стверджує ОСОБА_1, позов не заявлявся і вони не були предметом дослідження в суді першої інстанції.

За таких обставин, оскільки рішення місцевого суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду наведених в ньому, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст.303, п.1 ч.1 ст. 307, 308, 313 - 315, 317, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Рівненського міського суду від 25 березня 2015 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий:

Судді: