Ухвала

від 16.06.2015 по справі 826/17710/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"16" червня 2015 р. м. Київ К/800/282/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Голубєвої Г.К.

Суддів Сіроша М.В.

Юрченко В.П.

при секретарі судових засідань: Чайці О.С. ,

розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СВС-Гарант»

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2014 року

по справі № 826/17710/13-а

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «СВС-Гарант»

до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

про скасування податкового повідомлення-рішення, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «СВС-Гарант» звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві про скасування податкового повідомлення-рішення від 29.10.2013 року №0006212207.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 травня 2014 року у даній справі позов задоволено повністю.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2014 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 травня 2014 року та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову з мотивів безпідставності заявлених вимог.

Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2014 року як таку, що прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, та залишити без змін постанову суду першої інстанції, оскільки скаржник вважає її такою, що прийнята з правильним застосуванням норм чинного законодавства.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що посадовими особами ДПІ у Шевченківському районі ГУ Міндоходів у м. Києві була проведена документальна позапланова виїзна перевірка ТОВ «СВС-Гарант» з питань дотримання податкового законодавства по податку на додану вартість за період з 01.11.2012 року по 28.02.2013 року, та податку на прибуток за період з 01.11.2012 року по 31.12.2012 року по взаємовідносинах з ТОВ «Гонза Лесс», та з питань дотримання податкового законодавства по податку на додану вартість по взаємовідносинах з ТОВ «Д.Т.Р. Трейд Нова» за період з 01.03.2013 року по 31.03.2013 року, за результатами якої встановлено допущення позивачем порушень: п.185.1 ст.185, п.198.1, п.198.3 і п.198.6 ст.198 ПК України, що призвело до заниження позивачем податку на додану вартість за звітні періоди листопад-грудень 2012 року, січень-березень 2013 року на загальну суму 322729,00 грн., та завищення від'ємного значення різниці між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту на загальну суму 1346,00 грн.

При цьому, під час проведення зазначеної документальної перевірки перевіряючими були враховані висновки інших актів, якими встановлено відсутність контрагентів позивача за місцезнаходженням, неможливість проведення зустрічних звірок, відсутність у них основних засобів, трудових ресурсів та ін.

У зв'язку із встановленими порушеннями податковим органом 29.10.2013 року було прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення №0006212207, яким визначено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 403411,00 грн. (в т.ч. 322729,00 грн. - основний платіж, 80682,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із недоведеності реальності здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами та, відповідно, формальності первинної документації, складеної на їх підставі, що, у свою чергу, позбавляє платника податків права на формування податкового кредиту.

Однак, з такими висновками апеляційного суду колегія суддів не погоджується з огляду на таке.

Підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий кредит визначено як суму, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом

Згідно зі статтею 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності) тощо.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених в ціні товару (послуги) та зменшення суми оподаткованого доходу на суму понесених витрат є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, тобто з презумпції економічної виправданості дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, дотримався правових позицій, що висловлені Верховним Судом України в постановах від 21 січня 2011 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 14367304) та від 27 березня 2012 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 24068062) та надав вірну оцінку обставинам реального здійснення господарських операцій.

Так, на підставі доказів, що містяться у справі: договори, рахунки, видаткові накладні, податкові накладні, платіжні доручення, оборотно-сальдові відомості, супровідні листи, договір оренди нежитлового приміщення, штатний розпис, табель обліку використання робочого часу, розрахунково-платіжна відомість, ліцензії, договір комісії, виписки з розрахункового рахунку та ін., оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд першої інстанції зробив юридично правильний висновок про підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами.

Крім того, факт сплати позивачем вартості придбаних товарів за спірними договорами відповідачем не заперечується.

Жодних доказів, які б підтверджували порушення з боку позивача при укладанні договорів публічного порядку, відповідачем не надано. На час укладання договорів із позивачем, його контрагенти були платниками ПДВ згідно чинного законодавства та належним чином зареєстрованими у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, тобто мали достатній об'єм правоздатності для укладення спірних угод.

Таким чином, доводи відповідача про нікчемність угод, укладених між позивачем та його контрагентами, судом першої інстанції правомірно не прийняті до уваги, оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження такого факту.

Щодо посилань податкового органу на встановлені в акті перевірки обставини відсутності контрагентів позивача за податковою адресою, невиконання ними податкових зобов'язань та неможливості здійснення вказаними контрагентами господарської діяльності з огляду на відсутність у них основних фондів і трудових ресурсів як на доказ відсутності реального характеру у даних господарських операцій, то колегія суддів звертає увагу на наступне.

Чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів. Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов'язань, адже, поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань. А відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.

Разом з тим, документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податкового обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, зміст послуг, що надають тощо. При цьому, сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податку у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В той же час, податковим органом під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Доводи касаційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалене по справі рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, а зазначена в касаційні скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

За таких обставин місцевий адміністративний суд дійшов обґрунтованого висновку щодо необхідності задоволення позовних вимог, правильно застосувавши норми матеріального та процесуального права до спірних правовідносин.

Відповідно до ст. 226 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

З огляду на вказані обставини колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку про скасування постанови апеляційного суду з підстав невідповідності її нормам матеріального та процесуального права, та залишенні в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 220, 223, 226, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд , -

У Х В А Л И В :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СВС-Гарант» задовольнити.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2014 року скасувати та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 травня 2014 року по справі № 826/17710/13-а.

Справу повернути до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-239 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий підписГолубєва Г.К. Судді підписСірош М.В. підписЮрченко В.П.

Ухвала складена у повному обсязі 19.06.2015 р.