Ухвала

від 17.06.2015 по справі 2а/2370/4835/2012

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 червня 2015 року м. Київ К/800/21524/13

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Приходько І.В.,

за участю секретаря Ігнатенко О.В.,

та представників сторін:

позивача - Ситніка В.І.,

відповідача - не з'явились,

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Черкасах Черкаської області Державної податкової служби (далі - Інспекція)

на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 04.02.2013

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28.03.2013

у справі № 2а/2370/4835/2012

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Айболит" (далі - Товариство)

до Інспекції

про скасування податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 04.02.2013, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28.03.2013, позов задоволено; скасовано податкове повідомлення-рішення від 20.08.2012 № 0003962301, згідно з яким позивачеві визначено грошове зобов'язання з податку на прибуток у сумі 1 169 076 грн. (у тому числі 1 032 471 грн. за основним платежем та 136 305 грн. за штрафними санкціями).

У прийнятті цих судових актів попередні судові інстанції виходили з того, що при формуванні у податковому обліку витрат за операціями з придбання рекламних послуг позивачем було дотримано законодавчо встановлені вимоги щодо документальної підтвердженості цих операцій та їх спрямування на отримання позитивного економічного ефекту.

Законність ухвалених у справі судових актів перевіряється у порядку глави 2 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з касаційною скаргою Інспекції, в якій вона просить скасувати ухвалені у справі судові акти та повністю відмовити у позові. На обґрунтування касаційних вимог скаржник зазначає, що установлені у ході контрольно-перевірочних заходів обставини щодо протиправною діяльності контрагентів позивача та відсутність доказів використання результатів отриманих послуг у власній господарській діяльності виключає правомірність врахування витрат за цими операціями при визначенні оподатковуваного доходу платника.

Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення розглядуваної касаційної скарги Інспекції з урахуванням такого.

Як вбачається з установлених судами обставин справи, підставою для прийняття оспорюваного акта індивідуальної дії став висновок Інспекції, викладений в акті від 10.08.2012 № 171/22-11/32941180 про результати планової виїзної перевірки Товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2009 по 31.03.2012, щодо фіктивного характеру операцій з придбання позивачем послуг з розробки, друку та розповсюдження рекламної продукції у рамках господарських правовідносин з приватним підприємством «ЛАБ», приватним підприємством «Індія», приватним підприємством «Канзас-С», приватним підприємством «Калінов», приватним підприємством «Інтерторгстрой» та з приватним підприємством «К.С.В.».

На обґрунтування цього висновку Інспекція зазначає, що вказані контрагенти не мають необхідного штату працівників та матеріально-технічної бази для виконання розглядуваних зобов'язань, не задекларували доходи з спірними операціями, у перевіреному періоді здійснювали протиправну господарську діяльність, пов'язану з надання податкової вигоди третім особам. Також відповідач послався на відсутність економічного ефекту у позивача від придбання розглядуваних послуг, що, на думку Інспекції, підтверджує спрямованість спірних операцій виключно на одержання податкової економії.

До 01.04.2011 порядок формування валових витрат був врегульований статтею 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 названого Закону передбачено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Абзацом четвертим підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону заборонено відносити до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Згідно з класифікацією витрат, наведеною у статті 138 Податкового кодексу України, витрати на рекламу належать до категорії витрат на збут, які включають витрати, пов'язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг (підпункту «г» підпункту 138.10.3 пункту 138.10).

В силу вимог пункту 138.2 цієї ж статті Кодексу витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Аналізовані законодавчі положення свідчать на користь висновку про те, що умовою визнання витрат платника у податковому обліку є факт їх понесення у межах господарської діяльності платника та підтвердженість таких витрат необхідними документами первинного обліку.

Керуючись наведеними правилами оподаткування при оцінці господарських операцій між позивачем та названими постачальниками, суди встановили, що реальність виконання спірних послуг з виготовлення та розповсюдження рекламних матеріалів підтверджується поданими платником договорами, актами приймання виконаних робіт, рахунками-фактурами, виписками з банківського рахунку Товариства про оплату придбаних послуг в безготівковому порядку, кошторисами робіт; також позивачем представлено плани розповсюдження рекламної продукції, копії виготовлених рекламних макетів та листівок, звіти про виконані роботи.

Оцінивши наведені докази за правилами статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, враховуючи існуючу в податковому праві презумпцію реальності господарської операції та достовірності поданих платником первинних документів (доки вказані факти не спростовано податковим органом в установленому порядку), суди дійшли об'єктивного висновку про реальність виконання цих операцій та їх відображення у податковому обліку Товариства відповідно до їх дійсного економічного змісту на підставі належних документів первинного обліку.

Доводи Інспекції, викладені у касаційній скарзі, не спростовують наведених висновків судів.

Адже такі обставини, як відсутність у контрагента трудових ресурсів, мінімальна кількість працівників, відсутність у власності основних засобів, майна також не можуть спростовувати фактичне виконання спірних операцій. Податковим органом не наведено, які саме ресурси необхідні постачальникам для поставки спірних послуг, а також не доведено зв'язку цього факту з неможливістю виконати розглядувані послуги із залученням інших фізичних осіб та орендованого майна за цивільно-правовими договорами.

Визнавши зазначені названими контрагентами у податковій звітності мінімальні та нульові значення сплати до бюджету як свідчення їх недобросовісності у податкових правовідносинах, суди не врахували, що сама по собі ця обставинам не є ознакою мінімізації оподаткування. Адже порядок формування бази оподаткування податку на прибуток не виключає навіть при значних кількісних показниках операцій з реалізації товарів (робіт, послуг) та витрат, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності, нарахування до сплати в бюджет незначних сум податків. До того ж, з огляду на принцип індивідуальної відповідальності платника у податковому праві у будь-якому випадку самі по собі порушення контрагентом-постачальником податкової дисципліни не може бути підставою для відповідальності платника податків - покупця за відсутності доказів узгодженості їх дій.

Не заслуговують на увагу і доводи скаржника про відсутність зв'язку розглядуваних витрат з господарською діяльністю платника.

Адже судами попередніх інстанцій встановлено, що зміст придбаних Товариством рекламних послуг відповідає основній діяльності платника з надання медичних послуг; місце розповсюдження реклами збігається з місцезнаходженням платника та його відокремлених підрозділів.

Слід зазначити, що вищенаведені норми податкового законодавства не ставлять визнання витрат у податковому обліку платника і залежність від факту та часу досягнення платником кінцевого результату у вигляді одержаного доходу. Інспекцією помилково ототожнено господарський характер витрат платника на оплату рекламних послуг з економічною ефективністю таких витрат. Адже витрати визначаються такими, що понесені у рамках господарської діяльності платника, якщо вони спрямовані на отримання платником позитивного економічного ефекту, є необхідними для забезпечення економічної діяльності платника з отримання прибутку.

Економічна ж ефективність витрат відображає лише ступінь умілості ведення господарської діяльності та є якісним показником; оцінка витрат з точки зору їх ефективності, раціональності не охоплюється сферою податкового контролю.

У розглядуваному випадку не свідчить на користь висновку про обов'язковість отримання платником доходу для врахування витрат податковому обліку і пункт 138.4 статті 138 Податкового кодексу України, згідно з яким витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Адже наведена норма регулює виключно порядок формування витрат, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг. Витрати ж на збут (до яких належать розглядувані витрати на рекламу) визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку (пункт 138.5 статті 138 Податкового кодексу України).

За таких обставин слід погодитися з висновком судів про незаконність оспорюваного податкового повідомлення-рішення, у зв'язку з чим процесуальних підстав для скасування оскаржуваних постанови та ухвали окружного і апеляційного адміністративних судів зі спору не вбачається.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Черкасах Черкаської області Державної податкової служби залишити без задоволення, а постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 04.02.2013 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28.03.2013 у справі № 2а/2370/4835/2012 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова І.В. Приходько