Постанова

від 15.07.2015 по справі 910/25054/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2015 року Справа № 910/25054/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіГончарука П.А., суддіКондратової І.Д. (доповідач), суддіСтратієнко Л.В., за участю представника відповідачаЖукова Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотранзит" на рішення Господарського суду міста Києва від 26.01.2015 року, додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 09.02.2015 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 21.04.2015 року у справі № 910/25054/14 Господарського суду міста Києва за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Автотранзит" доПриватного підприємства "СКБ-1" простягнення 109700,00 грн,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Автотранзит" (надалі - ТОВ "Автотранзит", позивач) звернулось з позовом до Приватного підприємства "СКБ-1" (надалі - ПП "СКБ-1", відповідач) про стягнення 109700,00 грн, з яких: 109200,00 грн заборгованість за надані послуги з перевезення вантажу відповідно до договору-доручення (заявки) № 52д від 25.03.2014 року та 500,00 грн штраф за простій автомобіля АО 8718 АМ/ АО 5923 ХХ.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що строк оплати за договором поставки не настав. В судовому засіданні 12.12.2014 року представники відповідача усно заявили про застосування позовної давності, що відображено в протоколі судового засідання.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.01.2015 року (суддя Мельник В.І.) у позові відмовлено у зв'язку з пропущенням строку позовної давності, встановлено ч. 5 ст. 315 Господарського кодексу України (надалі - ГК України).

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.04.2015 року (судді: Коршун Н.М. (головуючий), Алданова С.О., Дикунська С.Я.) рішення суду першої інстанції від 26.01.2015 року було залишено без змін.

09.02.2015 року Господарський суд міста Києва прийняв додаткове рішення у цій справі, в якому вирішив задовольнити заяву відповідача про розподіл адвокатських витрат в сумі 15800,00 грн шляхом їх покладення на позивача.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.04.2015 року (судді: Коршун Н.М. (головуючий), Алданова С.О., Дикунська С.Я.) додаткове рішення суду першої інстанції від 09.02.2015 року було залишено без змін.

Відповідач надав відзив на касаційну скаргу, в якому з нею не погоджується та просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанови Київського апеляційного господарського суду від 21.04.2015 року - без змін.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, ТОВ "Автотранзит" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника відповідача, перевіривши згідно ст.ст. 111 5 , 111 7 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, суд касаційної інстанції вважає, що судові рішення слід скасувати з таких підстав.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 25.03.2014 року між ТОВ "АВТОТРАНЗИТ" (перевізник) та ПП "СКБ-1" (експедитор) було укладено договір-доручення (заявка) № 52/д від 25.03.2014 року на перевезення вантажів, на виконання якого ТОВ "АВТОТРАНЗИТ" було надано транспортні послуги по перевезенню вантажу автомобільним транспортом за встановленими маршрутами на загальну суму 109 200,00 грн., що підтверджується даними CMR (транспортних накладних) № 6845-1/4, № 6845-1/7, № 6845-1/8.

Відповідно до п. 1.18 цього договору-доручення оплата послуг мала бути здійснена протягом 30 днів з моменту належної доставки вантажу у місце призначення.

Іншими умовами договору-доручення, зокрема, п. 3 сторони передбачили, що оплата послуг перевізника здійснюється за рахунок коштів замовника.

Пунктом 9 договору-доручення встановлено, що у разі, якщо до моменту доставки вантажу у місце призначення від замовника не надійде експедитору оплата за надані послуги у зв'язку із доставкою вказаного вантажу, строк, визначений у п. 1.18 цього договору-заявки, розраховується з моменту одержання експедитором від замовника відповідних коштів.

Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідно до бухгалтерської довідки від 11.12.2014 року за підписом бухгалтера та директора станом на 11.12.2014 року на банківський рахунок ПП "СКБ-1" не надходило грошові кошти від Товариства з обмеженою відповідальністю "Євростар Лоджистик ", який за договором транспортного експедирування № 304 від 25.03.2014 року, що був укладений з відповідачем, є замовником перевезення вантажу, яке було виконано позивачем.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції на підставі ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) дійшов висновку про те, що позов до суду подано з пропущенням строку позовної давності, встановленого ч. 5 ст. 315 ГК України.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні, але з інших підстав. Апеляційний суд дійшов висновку, що посилання місцевого господарського суду про сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є передчасними, оскільки замовник перевезення (Товариство з обмеженою відповідальністю "Євростар Лоджистик ") не розрахувався з відповідачем за здійснене позивачем перевезення, тому строк виконання зобов'язання, визначений п. 1.18, п. 3 та п. 9 договору-доручення, щодо здійснення плати за перевезення вантажу не настав, і відповідно в позові слід було відмовити з підстав його необґрунтованості.

Вищий господарський суд України не може погодитись з таким висновком суду апеляційної інстанції з таких підстав.

Відповідно до ч. 3 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Отже, подія, яка може бути мірилом визначення строку, має бути такою, що неминуче настане.

В договорі сторони строк виконання зобов'язання сплатити належну плату за перевезення визначений вказівкою на подію, яка може настати, а може і ні (момент одержання експедитором від замовника коштів), що свідчить про вчинення правочину під відкладальною умовою (ч. 1 ст. 212 ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 212 ЦК України, якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.

Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509, ч. 2 ст. 627 ЦК України).

Отже, при вирішенні спору слід було надати оцінку умові договору щодо оплати вже здійснених послуг після отримання коштів від третьої сторони, яка не є стороною цього договору, на відповідність засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права, а також з'ясувати чи є в цьому випадку поведінка відповідача добросовісною та чи вживав він всіх доступних заходів для отримання коштів у замовника.

Апеляційний господарський суд на викладені вище вимоги закону уваги не звернув і належним чином не з'ясував обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, в обґрунтування рішення поклав помилкові висновки щодо підстав для відмови у задоволенні позову. Вказані процесуальні порушення та неправильне застосування норм матеріального права унеможливили правильне вирішення справи, тому постанова суду апеляційної інстанції не може залишатися без змін та підлягає скасуванню.

Рішення суду першої інстанції про відмову в позові у зв'язку з пропущенням строку позовної давності також не може залишатися в силі з таких підстав.

Частинами 4, 5 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

При цьому визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Суд першої інстанції у рішенні не зазначив, з якої дати слід рахувати перебіг позовної давності за заявленими вимогами, що свідчить про неповноту з'ясування ним всіх обставин справи.

Крім того, місцевий господарський суд, погоджуючись із доводами відповідача щодо застосування до спірних правовідносин положень ч. 5 ст. 315 ГК України, помилково не застосував положення ст. 926 ЦК України та п. 6 ст. 315 ГК України, якими передбачено, що у спорах, пов'язаних з міжнародними перевезеннями вантажів, порядок пред'явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Спір у цій справі, пов'язаний з міжнародними перевезеннями вантажів, тому порядок пред'явлення позовів та строки позовної давності мають визначатися відповідно до вимог ст. 32 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (надалі - Конвенція), а не за правилами ч. 5 ст. 315 ГК України.

Висновки суду першої інстанції про те, що за умовами ч. 1 ст. 32 Конвенції, термін позовної давності в один рік встановлюється для тих позовів, які пред'являються до перевізника, суперечить буквальному змісту цієї норми, яка передбачає, що термін позовної давності для вимог, що випливають з перевезення, на яке поширюється ця Конвенція, встановлюється в один рік. Відлік терміну позовної давності починається: a) у випадку часткової втрати чи пошкодження вантажу, або прострочення в доставці - з дня доставки; b) у випадку втрати всього вантажу - з тридцятого дня по закінченню узгодженого терміну доставки, або, за відсутності такого терміну, - з шістдесятого дня після прийняття вантажу перевізником для перевезення; c) у всіх інших випадках - по закінченню тримісячного терміну з дня укладання договору перевезення.

Посилання суду першої інстанції на п. 28 інформаційного листа від 07.04.2008 року N 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України", як на підставу аналогічного застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, є безпідставними, оскільки в цьому листі роз'ясняється порядок співвідношення та застосування норм ч. 3 ст. 925 ЦК України та ч. 5 ст. 315 ГК України при розгляді категорії справ, пов'язаних з перевезенням вантажів. Питання про порядок пред'явлення позовів у спорах, пов'язаних з перевезеннями у закордонному сполученні, у цьому листі не роз'яснюється. Так само безпідставними є посилання суду на постанову Вищого господарського суду України № 6/324 від 30.03.2011 року, оскільки із змісту постанови вбачається, що вона прийнята внаслідок інших фактичних обставин справи, встановлених судом, та за іншого матеріально-правового регулювання спірних правовідносин, аніж у справі, що переглядається. При прийнятті постанови № 6/324 від 30.03.2011 року суд взагалі не застосовував положення норми ст. 32 Конвенції та не посилався на неї.

За таких обставин, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, як такі що прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, а справа згідно п. 3 ст. 111 9 ГПК України - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки допущені порушення унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

При новому розгляді суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно встановити всі фактичні обставини справи, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті, правильно застосувати норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та ухвалити законне, обґрунтоване та достатньо мотивоване судове рішення.

У зв'язку із скасуванням рішення Господарського суду міста Києва від 26.01.2015 року, яким відмовлено в позові, що стало підставою покладення на позивача адвокатських витрат в сумі 15800,00 грн , додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 09.02.2015 року та постанова Київського апеляційного господарського суду від 21.04.2015 року також підлягає скасуванню. У випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд, розподіл суми, які підлягають сплаті за послуги адвоката, здійснюється судом за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись ст. ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 - 111 12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Автотранзит" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду міста Києва від 26.01.2015 року, додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 09.02.2015 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 21.04.2015 року у справі № 910/25054/14 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя Гончарук П.А. Суддя Кондратова І.Д. СуддяСтратієнко Л.В.