Постанова

від 21.07.2015 по справі 910/25622/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2015 року Справа № 910/25622/14

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий (доповідач), судді Львов Б.Ю. і Харченко В.М.

розглянув касаційну скаргу приватного підприємства "Дольче Віта", м. Київ (далі - Підприємство),

на рішення господарського суду міста Києва від 20.03.2015 та

постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.05.2015

зі справи № 910/25622/14

за позовом приватної організації "Українська ліга авторських і суміжних прав", м. Київ (далі - Організація),

до Підприємства

про стягнення 30 115,21 грн., та за

зустрічним позовом Підприємства

до Організації

про визнання правочину недійсним.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

Організації - Хлєбнікова С.Г.,

Підприємства - не з'яв.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського міста Києва від 20.03.2015 (суддя Прокопенко Л.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.05.2015 (колегія у складі: Гарник Л.Л. - головуючий, Пантелієнко В.О. і Сотніков С.В.): первісний позов задоволено; стягнуто з Підприємства на користь Організації основний борг з урахуванням індексу інфляції в сумі 27 663 грн., 3% річних у сумі 705,29 грн., пеню в сумі 1 746, 26 грн., судовий збір у сумі 1 827 грн.; у зустрічному позові відмовлено.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Підприємство просить: скасувати оскаржувані рішення і постанову попередніх судових інстанцій; у первісному позові відмовити; зустрічний позов задовольнити; визнати недійсним договір від 01.11.2011 № КБР-06/11/11 (далі - Договір); застосувати наслідки недійсності Договору, укладеного Підприємством і Організацією, шляхом стягнення з Організації на користь Підприємства всіх отриманих за Договором грошових коштів у подвійному розмірі, а саме в сумі 55 200 грн. Скаргу з посиланням на положення статті 54 Конституції України, статей 215, 216, 227-230, 1109 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) мотивовано невірним застосуванням та "незастосуванням взагалі" попередніми судовими інстанціями норм матеріального права, які підлягали застосуванню, порушенням ними вимог норм процесуального права щодо повного та всебічного дослідження всіх обставин справи.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Сторони відповідно до статті 111 4 ГПК України належним чином повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судові інстанції у розгляді справи виходили з таких обставин та висновків.

Сторонами зі справи було укладено Договір, відповідно до якого:

- Організація є організацією, яка має право надавати дозвіл на використання об'єктів авторського та суміжних прав способом публічного виконання та здійснювати збір за таке використання на підставі свідоцтва про реєстрацію як організації колективного управління, виданого Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України від 24.01.2011 за № 19/2011, та договору доручення від 20.10.2011 № УУ-01/20/11 з єдиною в Україні організацією, уповноваженою на збір платежів за використання об'єктів суміжних прав, - Організацією (преамбула);

- Організація надає користувачу на умовах, визначених Договором, право (невиключну ліцензію) на публічне виконання оприлюднених музичних творів, публічне виконання фонограм, а також зафіксованих у фонограмах виконань (твори), а користувач зобов'язується виплачувати винагороду (роялті) Організації відповідно до Договору та Закону України "Про авторське право і суміжні права" (пункт 2.1);

- Підприємство зобов'язується перерахувати на поточний рахунок Організації винагороду (роялті), узгоджену сторонами у відповідних додатках до Договору, не пізніше ніж за 5 днів до початку місяця, за який здійснюється платіж (пункт 2.3);

- платіж за дні, з яких складається залишок місяця, в якому укладено Договір, здійснюється не пізніше 3-х календарних днів після підписання даного договору;

- у разі затримки платежів Підприємство зобов'язане виплатити Організації пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня (пункт 2.6);

- даний договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 01.11.2012, а в частині невиконання фінансових зобов'язань, фінансових санкцій та будь-яких інших зобов'язань - до їх повного виконання (пункт 4.1);

- у випадку якщо жодна із сторін не повідомить письмово іншу сторону про припинення дії Договору протягом місяця до настання зазначеної в пункті 4.1 дати припинення дії Договору дія останнього вважається подовженою на той самий строк і на тих же умовах. Таке повідомлення має бути надіслане засобами поштового зв'язку (рекомендованим листом), при цьому належним доказом повідомлення є квитанція відділу поштового зв'язку із зазначенням вказаних у цьому договорі поштових реквізитів сторони, на адресу якої направлено листа (пункт 4.2).

У матеріалах справи відсутні докази припинення дії Договору, отже, він автоматично пролонговувався і станом на день прийняття рішення місцевим господарським судом є чинним.

Відповідно до пункту 1.2 додатку № 2 до Договору загальна сума щомісячної винагороди з дня набуття Договором чинності становить 1 200 грн. Ця сума щомісячно перераховується на розрахунковий рахунок Організації згідно з умовами Договору.

Організація зазначає, що Підприємство неналежним чином виконує умови Договору щодо оплати роялті, у зв'язку з чим за Підприємством утворилася заборгованість у сумі 26 400 грн. Крім того, Організація просила суд стягнути з Підприємства "інфляційні втрати" в сумі 1 263,66 грн., 3% річних у сумі 705,29 грн. і пеню в сумі 1 746,26 грн.

Підприємством було порушено умови Договору, в зв'язку з чим первісний позов підлягає задоволенню. При цьому здійснений Організацією розрахунок сум, заявлених до стягнення, відповідає матеріалам справи.

Підприємство в зустрічному позові зазначало про недійсність Договору та просило суд визнати цей договір недійсним і застосувати наслідки недійсності Договору, стягнувши з Організації на користь Підприємства усі отримані за Договором кошти в подвійному розмірі, а саме в сумі 55 200 грн. При цьому Підприємство посилалося на те, що Організація не мала повноважень на передачу обсягу прав, які було зазначено в Договорі.

Підприємство починаючи з 2011 року сплачувало Організації винагороду (роялті) за публічне виконання творів, як це було передбачено пунктом 1 додатку № 2 до Договору, тобто Підприємству було відомо про наявність Договору і в нього не виникало сумнівів щодо недійсності цього договору.

Судом апеляційної інстанції додатково з'ясовано та зазначено таке.

За умовами Договору:

- користувач зобов'язується не пізніше 20-го числа місяця, наступного за звітним кварталом, надавати Організації звіт про публічно виконані твори за формою, наведеною в додатку № 4 до Договору (пункт 2.4);

- користувач зобов'язується протягом 5 днів письмово повідомити Організацію про припинення публічного виконання творів у закладах користувача, зазначених у відповідних додатках до Договору. В разі несвоєчасного повідомлення про настання таких обставин користувач зобов'язується сплатити винагороду, узгоджену сторонами у відповідних додатках до Договору, в повному обсязі і за весь період (пункт 3.3).

Згідно з додатком № 1 до Договору використання творів здійснюється у ресторані - піцерії "Дольче-Віта".

Використання Підприємством музичних творів, фонограм, відеограм та зафіксованих у них виконань у діяльності названого ресторану Підприємством не оспорюється, так само як і те, що воно не зверталося до Організації з повідомленнями про припинення дії Договору, який, таким чином, діяв протягом періоду, за який стягується спірна заборгованість, тобто з січня 2013 року по жовтень 2014 року включно.

Докази належного виконання зобов'язання щодо сплати суми заборгованості у матеріалах справи відсутні. Підприємством також не подано суду контррозрахунку щодо заявлених Організацією позовних вимог.

На момент підписання Договору Організація мала необхідний обсяг цивільної дієздатності для передання контрагенту за Договором невиключного права на використання необмеженого переліку музичних творів. Підстави для визнання Договору недійсним, у тому числі згідно із статтями 227-230, частиною дев'ятою статті 1109 ЦК України, відсутні.

Причиною спору в даній справі стали питання про наявність або відсутність підстав для стягнення сум, заявлених Організацією як позивачем за первісним позовом, і для визнання недійсним оспорюваного Договору (за зустрічним позовом), на підставі якого відповідні суми й стягуються.

Зазначаючи про недійсність Договору, Підприємство посилалося, зокрема, на:

- статтю 227 ЦК України, вважаючи, що Договір є недійсним як такий, що вчинений юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії);

- статтю 229 ЦК України, вважаючи, що Договір є недійсним як такий, що вчинений під впливом помилки щодо його істотних умов;

- статтю 230 ЦК України, вважаючи, що Договір є недійсним як такий, що вчинений під впливом обману щодо його істотних умов.

Крім того, Підприємство вважало, що Договір "містить ознаки нікчемного в силу положень ч. 9 ст. 1109 ЦК України та статті 228 ЦК України".

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, якими передбачено, що: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з іншими нормами ЦК України, на які посилалося Підприємство в обґрунтування своїх вимог за зустрічним позовом:

- правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним (частина перша статті 227);

- правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави (стаття 228);

- якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки (частина перша і абзац перший частини другої статті 229);

- якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (стаття 230);

- за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону. Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними. Умови ліцензійного договору, які суперечать положенням цього Кодексу, є нікчемними (частина перша, п'ята і дев'ята статті 1109).

Посилання скаржника в обґрунтування своїх вимог на статтю 227 ЦК України є безпідставним. У зазначеній статті йдеться не про ліцензійні договори, а про ліцензії, які є необхідними для здійснення деяких видів господарської діяльності, зазначених у статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", а також у випадках, визначених Законами України "Про банки і банківську діяльність", "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів" тощо (підпункт 3.6 пункту 3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Стосовно доводів скаржника, пов'язаних із застосуваннями згаданих норм статей 229-230, 1109 ЦК України, слід зазначити таке.

Згідно з положеннями статей 435, 440, 441, 443 ЦК України і статей 7, 15, 31 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі - Закон) право на використання твору належить автору або іншій особі, яка одержала відповідне майнове право у встановленому порядку (за договором, який відповідає визначеним законом вимогам); використання твору здійснюється лише за згодою автора або особи, якій передано відповідне майнове право (за виключенням випадків, вичерпний перелік яких встановлено законом); розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі або у договорах, що укладаються за дорученням суб'єктів авторського права організаціями колективного управління з особами, які використовують твори.

Відповідно до Закону:

- суб'єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми правами особисто, через свого повіреного або через організацію колективного управління (стаття 45);

- особи, які використовують твори, виконання, програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), зобов'язані надавати організаціям колективного управління точний перелік використаних (усіх) творів, виконань, примірників фонограм (відеограм), програм мовлення разом з документально підтвердженими даними про одержані прибутки від їх використання та повинні виплачувати організаціям колективного управління винагороду в передбачений термін і в обумовленому розмірі (частина четверта статті 47);

- повноваження на колективне управління майновими правами передаються організаціям колективного управління авторами та іншими суб'єктами авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів, укладених у письмовій формі. Організації колективного управління можуть управляти на території України майновими правами іноземних суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів з аналогічними іноземними організаціями, в тому числі й про взаємне представництво інтересів (частини третя, четверта статті 48);

- на основі одержаних повноважень організації колективного управління надають будь-яким особам шляхом укладання з ними договорів невиключні права на використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав; організація колективного управління має право вимагати від осіб, які використовують об'єкти авторського права і суміжних прав, надання їм документів, що містять точні відомості про використання зазначених об'єктів, необхідні для збирання і розподілу винагороди (частини п'ята, шоста статті 48).

Водночас за змістом пункту "в" частини сьомої статті 48 Закону існує можливість управління організацією колективного управління майновими правами й осіб, які не передали їй повноважень згідно з частиною третьою цієї статті.

Як зазначено в пункті 49 1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 № 12 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" (у редакції постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 13):

- згідно з приписами пункту "в" частини першої статті 49 Закону до функцій організацій колективного управління належить збір, розподіл і виплата зібраної винагороди за використання об'єктів авторського і (або) суміжних прав не лише суб'єктам авторського і (або) суміжних прав, правами яких вони управляють, а також й іншим суб'єктам прав відповідно до цього Закону;

- водночас згідно з положеннями частини другої тієї ж статті суб'єкти авторського права, які не передали організаціям колективного управління повноважень на управління своїми правами, в тому числі щодо збирання винагороди, мають право вимагати від організацій колективного управління, які таку винагороду за використання їхніх творів і об'єктів суміжних прав зібрали, виплати цієї винагороди, а також вимагати вилучення своїх творів і об'єктів суміжних прав із дозволів на використання, які надаються організаціями колективного управління шляхом укладення договорів з особами, які використовують ці об'єкти;

- отже, надавши організаціям колективного управління можливість дозволяти використання об'єктів авторського права, які хоча й не перебувають в їх управлінні, але не вилучені з нього в установленому порядку, законодавець врахував специфіку діяльності суб'єктів господарювання, які здійснюють постійне використання великої кількості різноманітних об'єктів авторського права, завчасне визначення переліку яких (із встановленням правовласників та одержанням необхідного дозволу від кожного з них) є надмірно складним або взагалі неможливим (телерадіоорганізації; особи, що здійснюють ретрансляцію телерадіопрограм; власники закладів, де відбувається публічне виконання творів, тощо);

- такий підхід водночас забезпечує дотримання прав суб'єктів авторського права - як щодо дозволу на використання творів, так і стосовно отримання винагороди - та дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати використання необмеженого переліку творів без порушення майнових авторських прав, уклавши відповідний договір з однією організацією колективного управління.

Частиною другою статті 49 Закону передбачено також, що суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав, які не передали організаціям колективного управління повноважень на управління своїми правами, в тому числі щодо збирання винагороди, мають право вимагати від організацій колективного управління, які таку винагороду за використання їхніх творів і об'єктів суміжних прав зібрали, виплати цієї винагороди, а також вимагати вилучення своїх творів і об'єктів суміжних прав із дозволів на використання, які надаються організаціями колективного управління шляхом укладання договорів з особами, які використовують ці об'єкти.

Наведеним спростовуються доводи скаржника стосовно наявності підстав для визнання Договору нікчемним (недійсним) за ознаками наведених приписів статей 1109 та 228 ЦК України.

Щодо застосування до спірних правовідносин приписів статей 229 і 230 ЦК України слід відзначити таке.

Як зазначено в підпунктах 3.9 і 3.10 пункту 3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11"Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (з подальшими змінами):

- під помилкою (в розумінні статті 229 ЦК України) слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину; обов'язок доведення відповідних обставин покладається на позивача;

- у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі, зокрема, статті 230 ЦК України відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. При цьому під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

За приписами ГПК України:

- судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами (частини перша і друга статті 4 3 );

- кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх, зокрема, вимог (частина перша статті 33);

- господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи (частина перша статті 34).

Із змісту оскаржуваних судових рішень та інших матеріалів справи, у тому числі й касаційної скарги, не вбачається подання скаржником у судах попередніх інстанцій належних доказів існування на час укладення Договору обставин стосовно:

- наявності помилки Підприємства (щодо тих обставин, які мали істотне значення для укладення Договору), та/або

- обману Підприємства з боку Організації, наявності безпосереднього зв'язку такого обману (якби він мав місце) з волевиявленням Підприємства щодо вчинення відповідного правочину, а також наявності відповідного умислу в діях Організації й істотності значення обставин, щодо яких Підприємство (на його думку) було введене в оману.

Наведені скаржником з цього приводу доводи мають характер загальних міркувань, без опори на конкретні докази, що були б подані до судів попередніх інстанцій та відповідно оцінені ними. Посилання ж на те, що "працівники Позивача (Підприємства) займаються в сфері ресторанного бізнесу" і він (позивач) "не має необхідних знань в галузі авторського права" прийняті бути не можуть, оскільки за таких обставин Підприємство не позбавлене було права й можливості звернутися по правову допомогу до відповідних фахівців, у тому числі й під час укладення Договору, а відсутність такої можливості Підприємством також не доведена.

Таким чином, попередні судові інстанції дійшли заснованого на законі висновку про відсутність підстав для визнання Договору недійсним.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, зокрема існування заборгованості Підприємства перед Організацією за Договором у зв'язку з неналежним виконанням Підприємством його умов щодо оплати роялті, відсутність доказів погашення такої заборгованості та керуючись статтями 525, 526, 530, 610, 611, 612, 625 ЦК України, статтями 193, 216, 218, 230 Господарського кодексу України, попередні судові інстанції обґрунтовано задовольнили позовні вимоги Організації щодо стягнення сум заборгованості (з урахуванням індексу інстанції), 3% річних та пені. Заперечення Підприємства з цього приводу зводяться до недійсності Договору та знайшли своє спростування в тому числі й за даною постановою.

Визначених процесуальним законом підстав для скасування оскаржуваних судових рішень не вбачається.

Керуючись статтями 111 7 , 111 9 ,111 11 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду міста Києва від 20.03.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.05.2015 зі справи № 910/25622/14 залишити без змін, а касаційну скаргу приватного підприємства "Дольче Віта" - без задоволення.

Суддя В. Селіваненко

Суддя Б. Львов

Суддя В. Харченко