Ухвала

від 16.07.2015 по справі 822/401/14

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 липня 2015 року м. Київ К/800/32440/14

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Суддів:Черпіцької Л.Т. Розваляєвої Т.С. Мороз Л.Л. провівши попередній розгляд адміністративної справи за касаційною скаргою Реєстраційної служби Старокостянтинівського районного управління юстиції на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 04 березня 2014 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2014 року у справі № 822/401/14 за позовом ОСОБА_4 до Реєстраційної служби Старокостянтинівського районного управління юстиції про визнання рішення незаконним та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИЛА:

У лютому 2014 року ОСОБА_4 звернулась з позовом до Реєстраційної служби Старокостянтинівського районного управління юстиції, в якому просила:

- визнати незаконним рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Ткачука В.М. від 30 грудня 2013 року № 9686340 про відмову у державній реєстрації права власності на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_1, яка належить їй відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданого Старокостянтинівською райдержадміністрацією 09.01.2007 року;

- зобов'язати Реєстраційну службу Старокостянтинівського районного управління юстиції зареєструвати її право власності на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_1, яка належить їй відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданого Старокостянтинівською райдержадміністрацією 09.01.2007 року.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначила, що рішення реєстратора є незаконним, оскільки право власності на земельну ділянку вона набула будучи громадянкою України, а тому посилання відповідача на приписи ст.ст. 81, 145 ЗК України є безпідставними, оскільки законодавством не передбачено обов'язок відчуження землі сільськогосподарського призначення особами, які набули її будучи громадянами України, а в подальшому набули іноземного громадянства.

Постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 04 березня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2014 року, позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Старокостянтинівського районного управління юстиції №9686340 від 30.12.2013 року про відмову у державній реєстрації права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, Реєстраційна служба Старокостянтинівського районного управління юстиції звернулась з касаційною скаргою, у якій просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачці на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 1,2342 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Сахновецької сільської ради, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3.

19.12.2013 року представник позивача звернулась до Реєстраційної служби Старокостянтинівського районного управління юстиції із заявою про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку (пай) кадастровий номер НОМЕР_1, що розташована за адресою: Сахновецька сільська рада, Старокостянтинівський район, Хмельницька область. До заяви додала: нотаріально посвідчену довіреність №908 від 22.07.2013 року та Державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3.

30.12.2013 року державний реєстратор прийняв рішення №9686340 про відмову у державній реєстрації права власності на земельну ділянку, на підставі ст.24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та п.п. 16, 23 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМУ від 22.06.2011 р. № 703, у зв'язку з тим, що із заявою про реєстрацію права власності звернулась неналежна особа.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з відсутності підстав для відмови позивачу у державній реєстрації права власності на земельну ділянку, набутого та зареєстрованого відповідно до законодавства, яке діяло до прийняття Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». При цьому, суди зазначили, що реєстрація права власності на нерухоме майно є виключною компетенцією відповідача, а тому позовна вимога про зобов'язання зареєструвати право власності на земельну ділянку не підлягає задоволенню.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне.

Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації, та їх обтяжень, визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 року N 1952-IV (далі - Закон N 1952-IV).

Відповідно до ст.2 Закону N 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно з частиною 1 статті 3 Закону N 1952-IV, державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав.

Пунктом 1 частини 1 статті 4 Закону N 1952-IV визначено, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: 1) право власності на нерухоме майно; 2) право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном; 3) інші речові права відповідно до закону; 4) податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону N 1952-IV, у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Згідно з частиною 1 статті 19 Закону N 1952-IV державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом ; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Відповідно до пунктів 26, 27 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 р. №703, для проведення державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно та інші документи, визначені цим Порядком.

Документами, що підтверджують виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно є, серед іншого, державний акт на право власності на земельну ділянку або на право постійного користування земельною ділянкою.

Частиною 1 статті 24 Закону N 1952-IV визначено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено, зокрема, у разі, якщо: У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: 1) заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) об'єкт нерухомого майна або більша його частина розміщені на території іншого органу державної реєстрації прав; 3) із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа; 4) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; 5) заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону; 6) заявлене право вже зареєстровано.

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень (ч.2 ст.24 Закону N 1952-IV).

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для прийняття рішення про відмову у державній реєстрації права власності на земельну ділянку стало те, що ОСОБА_4 набула громадянства Російської Федерації з 03.11.2012 року, а тому виходячи з положень ст.ст. 81, 145 Земельного кодексу України повинна була відчужити земельну ділянку (пай) до 03.11.2013 р.

Між тим, судами попередніх інстанцій встановлено, що право власності на земельну ділянку площею 1,2342 га, що розташована на території Сахновецької сільської ради Старокостянтинівського району, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва позивач набула 09.01.2007 року, як громадянка України, до набрання чинності Законом N 1952-IV. Реєстрація права власності проведена у відповідності до законодавства, на момент його виникнення.

Частиною 4 статті 3 Закону N 1952-IV встановлено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.

Отже, Законом N 1952-IV передбачено, що у тому випадку, коли право власності на нерухоме майно виникло та зареєстроване відповідно до законодавства, що діяло на момент його виникнення до набрання чинності цим Законом, державний реєстратор лише підтверджує факт виникнення такого права власності шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Зважаючи на вище наведені правові положення, підстави для відмови ОСОБА_4 у проведенні державної реєстрації права власності на земельну ділянку, набутого та зареєстрованого відповідно до законодавства, яке діяло до прийняття Закону N 1952-IV, відсутні.

За таких обставин, судова колегія вважає вірними висновки судів про протиправність рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Старокостянтинівського районного управління юстиції №9686340 від 30.12.2013 року про відмову у державній реєстрації права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку, а відтак про наявність підстав для його скасування.

Колегія суддів також погоджується з позицією судів стосовно того, що Законом N 1952-IV повноваження щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно покладені на державних реєстраторів і суд не може підміняти їх функції, в тому числі щодо реєстрації таких прав.

Положеннями частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

При цьому, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.3 ст.2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Таке втручання не можуть бути виправдані з підстав доцільності та необхідності врегулювання спірних відносин.

Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є - здійснення правосуддя. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішення.

Таким чином, позовна вимога про зобов'язання відповідача прийняти певне рішення є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому задоволенню не підлягає.

За таких обставин, судова колегія вважає, що судом першої та апеляційної інстанцій повно і правильно встановлені фактичні обставини справи, характер правовідносин сторін і вірно застосовані до них норми матеріального права. Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Згідно із ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу Реєстраційної служби Старокостянтинівського районного управління юстиції відхилити, а постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 04 березня 2014 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2014 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута в порядку ст.ст. 235-239 1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді: