Постанова

від 28.07.2015 по справі 3/64

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2015 року Справа № 3/64 Вищий господарський суд України у складі: суддя Харченко В.М. - головуючий, судді Васищак І.М. і Львов Б.Ю.

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Транстур", м. Київ

на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 09.02.2015

зі справи № 3/64

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Транстур", м. Київ (далі - Товариство)

до відповідача товариства з обмеженою відповідальністю "Маргіт", с. Солочин, Свалявський район, Закарпатська область

про зобов'язання відповідача виконати умови п. 3.4 ліцензійного договору від 18.08.2004 № 7 у частині визнання об'ємів реалізації мінеральної води "Лужанська 7" з 18.08.2004 по 18.08.2006 та стягнення заборгованості за ліцензійним договором від 18.08.2004 № 7 у розмірі 30 копійок за кожну реалізовану пляшку мінеральної води "Лужанська 7"

та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Маргіт", с.Солочин, Свалявський район, Закарпатська область

до товариства з обмеженою відповідальністю "Транстур", м. Київ

про визнання недійсним ліцензійного договору від 18.08.2004 № 7.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

позивача - Кудряшов О.Ю.;

відповідача - Олійник Р.Б.

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2009 року Товариство звернулося з позовом, згідно з яким просило зобов'язати відповідача виконати умови п.3.4 ліцензійного договору від 18.08.2004 № 7 у частині визначення об'ємів реалізації мінеральної води "Лужанська 7" з 18.08.2004 по 18.08.2006, а також стягнути заборгованість за цим же договором у розмірі 30 копійок за кожну реалізовану відповідачем пляшку мінеральної води "Лужанська 7".

Відповідач у вересні 2009 року звернувся із зустрічним позовом, згідно з яким просив визнати недійсним ліцензійний договір від 18.08.2004 № 7, який укладено сторонами зі справи.

Рішенням господарського суду Закарпатської області від 12.12.2014 у справі № 3/64 (суддя Мокану В.В.), яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 09.02.2015 (колегія суддів у складі: Давид Л.Л. - головуючий, судді Гриців В.М. і Кордюк Г.Т.), у задоволені первісного та зустрічного позовів відмовлено.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України позивач просить скасувати рішення господарського суду від 12.12.2014, постанову апеляційного господарського суду від 09.02.2015 та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скарга мотивована тим, що рішення попередніх судових інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню.

Відповідного висновку суд дійшов на підставі такого.

Як встановлено судами, 18.08.2004 Товариством (ліцензіар) та відповідачем (ліцензіат) було укладено ліцензійний договір №7, згідно з умовами якого ліцензіар надає ліцензіату невиключне право використання знака "Лужанська 7" для товарів і послуг 32, 35, 42 класів МКТП, для яких зареєстровано знак, за свідоцтвом України № 22921 на території Закарпатської, Львівської та Волинської областей.

Згідно з пунктами 3.4, 3.5 договору об'єм виробництва та реалізації мінеральної води, що позначена знаком "Лужанська-7", визначається ліцензіатом самостійно. Ліцензіат самостійно реєструє даний договір, всі наступні додатки до нього у відповідності до вимог чинного законодавства в управлінні патентування і ліцензування, публікує відомості про реєстрацію в офіційному бюлетені.

Пунктом 5.1 договору сторони встановили, що він діє протягом двох років з дня його підписання.

Відповідно до п.6.1 договору ліцензійна винагорода за договором складає 0,30 грн. з кожної реалізованої пляшки.

Пунктом 8.5 договору сторони передбачили, що ліцензіат зобов'язаний провести реєстрацію ліцензійного договору у встановленому законом порядку.

Товариство, звертаючись з позовом до суду, вказувало на те, що відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання за договором щодо визначення об'ємів реалізації мінеральної води, у зв'язку з чим не оплачував позивачу ліцензійну винагороду за використання згаданого знака, що, на думку позивача, є порушенням його прав та інтересів, які підлягають захисту у судовому порядку.

Відповідач у зустрічному позові зазначав про те, що оспорюваний договір був підписаний не уповноваженою особою від імені ТОВ "Маргіт", та він був укладений всупереч приписам частини другої статті 6, частини восьмої статті 16 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", частини п'ятої статті 157 ГК України, що, на погляд відповідача, є підставою для визнання його недійсним у відповідності до положень ст.ст.203, 215 ЦК України.

Сукупності встановлених по справі обставин суди дали належну оцінку і дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовів.

При цьому суди правильно виходили з того, що відповідно до пункту 3.4 договору у відповідача був відсутній обов'язок вчиняти щодо позивача певні дії, зокрема доводити до його відома інформацію щодо об'єму виробництва та реалізації мінеральної води, і, оскільки в межах дії ліцензійного договору позивач не звертався до відповідача з вимогою надати будь-яку інформацію щодо реалізації мінеральної води "Лужанська 7", права та інтереси Товариства не можна вважати порушеними. Суди також вірно зазначили, що за наведених обставин обраний позивачем спосіб захисту своїх прав не відповідав вимогам частини другої статті 20 ГК України, оскільки обов'язок відповідача вчинити певні дії не випливав із змісту п.3.4 договору.

Висновок місцевого суду, з яким погодився й апеляційний суд, про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення заборгованості, є законним та обґрунтованим, оскільки ця вимога була заявлена Товариством абстрактно без визначення ціни цієї заборгованості та складових її розрахунку, тобто була неконкретизованою, а її предмет був сформульований з порушенням вимог ст.54 ГПК України.

Отже, твердження позивача про те, що відповідач не виконав взяті на себе договірні зобов'язання, зокрема щодо сплати винагороди за використання згаданого знака, апеляційний суд обґрунтовано не взяв до уваги з огляду на їх безпідставність.

Такі висновки попередніх судових інстанцій не суперечать вимогам чинного законодавства та відповідають фактичним обставинам справи.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суди правильно виходили з того, що, всупереч ст.ст. 33, 34 ГПК України, відповідач не довів тих обставин, на які він вказував у своєму зустрічному позові як на підстави для визнання недійсним ліцензійного договору. Судові рішення у цій же частині, як вбачається зі змісту касаційної скарги, Товариством не оскаржуються.

Враховуючи зазначене, а також з огляду на те, що інші наведені у касаційній скарзі доводи висновків попередніх судових інстанцій не спростовують і зводяться виключно до переоцінки поданих за справою доказів, суд не бере їх до уваги і вважає, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам чинного законодавства і підстав для їх скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Закарпатської області від 12.12.2014 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 09.02.2015 у справі № 3/64 залишити без змін, а касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Транстур" - без задоволення.

Суддя В.Харченко Суддя І.Васищак Суддя Б.Львов