Рішення

від 25.09.2009 по справі 16/134-09

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

16/134-09

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,  

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" вересня 2009 р.                                                            Справа № 16/134-09

вх. № 7245/5-16

Суддя господарського суду  

при секретарі судового засідання

за участю представників сторін:

позивача - Даншина Г.О., довіреність №01-62 юр/4241 від 22.05.2009р.;

відповідача - не з`явився;

розглянувши справу за позовом Акціонерної компанії "Харківобленерго" м. Харків  

до  Товариства з обмеженою відповідальністю "Тау-Система", м. Харків  

про визнання недійсним правочину 3/26/02

ВСТАНОВИВ:

У судовому засіданні 23.09.2009р. оголошувалась перерва до 11:40 год. 25.09.2009р.

Позивач звернувся до господарського суду з позовною заявою, в якій просить визнати недійсним правочин за договором №2/26/02 від 26.02.2008р. укладений між АК "Харківобленерго" та ТОВ "Тау-Система", на тій підставі, що ТОВ «Тау-Система» порушує умови договору, свої вимоги позивач обґрунтовує статтями 203, 629 Цивільного кодексу України.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримує в повному обсязі, надав пояснення щодо суті спору.

Представник відповідача у судове засідання не з'явився, своїм правом наданим ст. 22 Господарсько процесуального кодексу України не скористався, відзив на позов та витребуванні судом документи не надав, про час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином, надав до канцелярії господарського суду клопотання, в якому він просить суд розглядати справу без участі представника відповідача в судовому засіданні.

Враховуючи, що відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування і подання доказів покладено на сторони, суд згідно за статтею 75 Господарського процесуального кодексу України розглядає справу за наявними в ній матеріалами.

Вивчивши матеріали справи, повно та всебічно дослідивши обставини справи та докази на їх підтвердження, судом встановлено наступне.

26 лютого 2008 року між ТОВ "Тау-Система" (в особі директора Бойменко В.М., яка діяла на підставі Статуту) та АК "Харківобленерго" (в особі  голови правління – Кирика С.В.) було укладено договір № 3/26/02 (надалі – Договір), відповідно до умов якого постачальник (відповідач)  зобов'язався в порядку та на умовах, визначених цим договором поставити товар, а покупець (позивач) зобов'язався в порядку та на умовах, визначених цим договором, прийняти та оплатити такий товар.

Згідно п.3.1. Договору, загальна вартість товару, що є предметом даного Договору, становить 8 105 602,67грн., у тому числі ПДВ –  1 350 933,78 грн. та складається із вартості усіх товарів, вказаних у Специфікації.

Відповідно до пункту 1.2 Договору, відомості про товар, що поставляється, визначаються Специфікацією, яка підписується сторонами одночасно з підписанням цього договору і з моменту її узгодження сторонами стає його невід'ємною частиною.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених  цим кодексом.

Норми цивільного законодавства встановлюють свободу сторін в укладанні договору, що підтверджує вільність волевиявлення сторін.

Згідно до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює  підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ст.11 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов'язань.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено те, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно із ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

У відповідності до частини першої статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У п. 5.1. Договору сторони узгодили, що розрахунок за цим Договором між відповідачем та позивачем проводиться шляхом попередньої оплати на розрахункових рахунок відповідача у розмірі 100% від вартості партії товару, згідно наданого відповідачем рахунку, за умов його відповідності Специфікації та наданої позивачем заявки на конкретну поставку.

На виконання Договору позивач перерахував грошові кошти, що підтверджується наданими до матеріалів справи платіжними дорученнями №№ 9879 від 08.04.2008р., 9354 від 04.04.2008р.

Відповідно до п. 3.3. Договору право власності на товар переходить до позивача в момент підписання документів, що підтверджують передачу товару від відповідача до позивача.

Як вбачається з видаткових накладних: №№ РН-525 від 22.04.2008р., РН-563 від 06.05.2008р., РН-902.1 від 09.07.2008р., РН-711 від 02.06.2008р., РН-1381 від 16.10.2008р., РН-241 від 08.04.2009р. відповідач передав, а позивач прийняв зазначений у накладних товар, що підтверджується підписами представників сторін та не заперечується представником позивача у судовому засіданні.

Відповідно до п.2.1. Договору якість товару повинна повністю відповідати чинним в Україні державним стандартам або затвердженим в установленому порядку технічними умовами для такого роду товару і підтверджується документами, передбаченими чинним законодавством.

Згідно п. 2.3. Договору вартість тари входить у ціну товару й окремо позивачем не оплачується. Якщо в накладних вартість тари не входить в ціну товару та визначається окремо, а також не вказано про повернення тари – право власності на тару переходить до позивача разом з товаром. Якщо в накладних зазначено повернення тари – право власності на тару залишається за відповідачем.

У видаткових накладних не зазначено про повернення тари, отже право власності на тару переходить до АК «Харківобленерго» разом з товаром.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, у ст. 16 Цивільного кодексу України міститься досить широкий перелік засобів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема одним із них є визнання правочину недійсним.

Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Правочин – це правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України недодержання сторонами або стороною в момент вчинення правочину вимог, встановлених частинами 1 - 3,  5,  6 ст.  203 Цивільного кодексу України, як правило, має наслідком визнання правочину недійсним.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину визначені ст. 203 Цивільного кодексу України, згідно якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 Цивільного кодексу України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону.

Частина третя ст. 215 Цивільного кодексу України встановлює, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Тобто право на судовий захист у суб'єкта господарювання виникає у разі порушення або оспорювання його права або охоронюваного законом інтересу.

В даному разі позивачем всупереч вимог ст.4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень) не зазначено на підставі якого саме пункту статті 203 Цивільного кодексу України договір вважає недійсним.

За таких обставин, враховуючи необґрунтованість позовних вимог в частині відсутності посилань на відповідний пункт ст. 203 Цивільного кодексу України, на підставі якого позивач вважає договір недійсним, суд приходить до висновку про відсутність підстав для судового захисту права.

До того ж, статтями 6 та 627 Цивільного кодексу України визначено свободу договору, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст.628 Цивільного кодексу України).

Згідно до ч. 1 ст. 32 Господарсько процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються  вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору; ці дані встановлюються письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів, поясненнями представників сторін та інших осіб,  які беруть участь в  судовому процесі.

Відповідно ч. 1 ст. 43 Господарсько процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28.04.1978 р. N 3 угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Зважаючи на викладене, позивач не довів, а суд не встановив підстав для визнання правочину недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України, у зв'язку чим вимоги заявленого позову є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

У відповідності зі статтями 44, 49 Господарського процесуального кодексу України  витрати по сплаті державного мита  та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 11, 16, 202, 203, 204, 215, 526, 530, 629, 712 Цивільного кодексу України, статтями 179, 193 Господарського кодексу України та статтями 1, 4, 12, 22, 33, 43, 44 - 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Суддя                                                                                            

Повний текст рішення складено та підписано  25.09.2009р.