cpg1251
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25.08.15 Справа№ 914/1998/15
Господарський суд Львівської області розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали справи:
за позовом (за позовом третьої особи з самостійними вимогами - відповідач 1 ): Приватного підприємства «Фірма «Істком» (м. Львів)
до відповідача (за позовом третьої особи з самостійними вимогами - відповідач 2): Державного підприємства Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут (м. Львів)
третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача - Фізична особа-підприємець Гойдик Любомира Степановича (м. Львів)
про: визнання незаконними дії щодо розірвання договору оренди приміщення від 09.08.2002 р.
за позовом третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору - Фізичної особи-підприємця Гойдик Любомира Степановича про: визнання недійсним (нікчемним) доповнення № 1 від 08.02.2011 року до договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. та виселення ПП «Фірма «Істком» із приміщення
Суддя: Пазичев В.М.
При секретарі: Черменєвій В.С.
Представники:
від позивача (відповідача 1): Не з'явився.
від відповідача (відповідача 2): Титаренко Ю.В. - довіреність № 904/2-37 від 23.06.2015 р.
від третьої особи: Медвідь Л.М. - довіреність № 1681 від 10.07.2015 року.
Суть спору: На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Приватного підприємства «Фірма «Істком» (м. Львів) до Державного підприємства Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут (м. Львів) про визнання незаконними дії щодо розірвання договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. та позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - Гойдик Любомира Степановича (м. Львів) до відповідача 1 - Приватного підприємства «Фірма «Істком» (м. Львів), відповідача 2 - Державного підприємства Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут (м. Львів) про визнання недійсним (нікчемним) доповнення № 1 від 08.02.2011 року до договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. та виселення ПП «Фірма «Істком» із приміщення.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 19.06.2015 року порушено провадження у справі і призначено до розгляду на 26.06.2015 року. 26.06.2015 року по справі оголошено перерву до 30.06.2015 року, згідно клопотання сторін. Ухвалою суду від 30.06.2015 року розгляд справи відкладено до 06.08.2015 року, згідно клопотання позивача та в зв'язку з відсутністю його представника. 06.08.2015 року по справі оголошено перерву до 07.08.2015 року, згідно клопотання сторін. 07.08.2015 року по справі оголошено перерву до 12.08.2015 року, для надання доказів. Ухвалою суду від 12.08.2015 року розгляд справи відкладено до 18.08.2015 року, для надання доказів. Ухвалою суду від 18.08.2015 року розгляд справи відкладено до 21.08.2015 року, в зв'язку з клопотанням третьої особи. Ухвалою суду від 21.08.2015 року розгляд справи відкладено до 25.08.2015 року, згідно клопотанням третьої особи з самостійними вимогами та в зв'язку з відсутністю представника відповідача.
Ухвалою суду від 30.06.2015 року клопотання відповідача за вх. № 2746/15 від 30.06.2015 року про залучення третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача задоволено. Залучено в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Фізичну особу-підприємця Гойдика Любомира Степановича.
06.08.2015 р. за вх. № 2790 на адресу Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Фізичної особи-підприємця Гойдик Л.С. як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про визнання недійсним (нікчемним) доповнення № 1 від 08.02.2011 року до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. та виселення ПП «Фірма «Істком» із приміщення.
Ухвалою суду від 06.08.2015 року позовна заява Фізичної особи - підприємця Гойдика Любомира Степановича та вступ у справу № 914/1998/15 як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору прийнята судом та призначена до спільного розгляду у судовому засіданні 07.08.2015 р.
Позивач (відповідач 1) вимог ухвали суду про порушення провадження у справі від 19.06.2015 року, про відкладення від 06.08.2015 року, від 12.08.2015 року, від 18.08.2015 року, від 21.08.2015 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, хоча і був своєчасно, належним чином, відповідно до ст. 64 ГПК України, повідомлений про час, місце і дату розгляду справи, про що свідчить підпис повноважного представника на бланку оголошення про відкладення розгляду справи на 25.08.2015 року, а явка позивача була визнана судом та визначена в ухвалах суду обов'язковою.
30.06.2015 року за вх. № 26743/15 позивач подав клопотання про відкладення розгляду справи.
06.08.2015 року за вх. № 32629/15 позивач подав письмові пояснення по справі.
07.08.2015 року за вх. № 33110/15 позивач подав заперечення проти прийняття позову третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору - ФОП Гойдика Л.С.
12.08.2015 року за вх. № 33804/15 позивач подав відзив на позовну заяву ФОП Гойдик Л.С.
18.08.2015 року за вх. № 34589/15 позивач (відповідач 1) подав додаткові письмові пояснення.
25.08.2015 року за вх. № 35305/15 позивач подав клопотання про відкладення розгляду справи, згідно якого, представник позивача перебуває у щорічній відпустці з 25.08.2015 р. по 01.09.2015 р., яке відхилено судом, в зв'язку з тим, що відповідач та третя особа заперечили проти задоволення даного клопотання.
Відповідач (відповідач 2) вимог ухвали суду про порушення провадження у справі від 19.06.2015 року, від 06.08.2015 року, від 12.08.2015 року, від 18.08.2015 року, від 21.08.2015 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання забезпечив.
26.06.2015 року за вх. № 26480/15 відповідач подав клопотання про відкладення розгляду справи.
30.06.2015 року за вх. № 26875/15 відповідач подав заперечення на позовну заяву.
30.06.2015 року за вх. № 2746/15 відповідач подав клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - ФОП Гойдика Л.С.
05.08.2015 року за вх. № 32541/15 відповідач подав додаткові докази до матеріалів справи.
05.08.2015 року за вх. № 32542/15 відповідач подав відзив на позовну заяву.
07.08.2015 року за вх. № 33227/15 відповідач подав відзив на позовну заяву третьої особи Гойдика Л.С.
17.08.2015 року за вх. № 34379/15 відповідач (відповідач 2) подав відзив на позовну заяву.
Третя особа з самостійними вимогами на предмет спору вимог ухвали суду про відкладення від 30.06.2015 року, від 06.08.2015 року, від 12.08.2015 року, від 18.08.2015 року, від 21.08.2015 року виконала частково, явку поважного представника в судове засідання забезпечила.
06.08.2015 року за вх. № 33072/15 третя особа подала клопотання про долучення документів до матеріалів справи.
07.08.2015 року за вх. № 33125/15 третя особа подала клопотання про долучення документів до позовної заяви.
07.08.2015 року за вх. № 33128/15 третя особа подала письмові пояснення по справі.
12.08.2015 року за вх. № 33846/15 третя особа подала додаткові пояснення до позовної заяви ФОП Гойдик Л.С.
18.08.2015 року за вх. № 34547/15 третя особа подала клопотання про відкладення розгляду справи.
21.08.2015 року в судовому засіданні третя особа подала клопотання про відкладення розгляду справи.
25.08.2015 року за вх. № 35497/15 третя особа подала клопотання про долучення додаткових доказів до матеріалів справи.
25.08.2015 року за вх. № 35498/15 третя особа подала додаткові пояснення до позовної заяви ФОП Гойдик Л.С.
Відповідно до ст. 85 ГПК України, вступну та резолютивну частини рішення виготовлено, підписано та оголошено 25.08.2015 року.
Розглянувши матеріали і документи, подані сторонами, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, сукупно оцінивши докази, які мають значення для справи, суд встановив наступне:
Як зазначено у позовній заяві, 09.08.2002 р. між ДП «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» (надалі - відповідач, відповідач 2, Орендодавець) та ПП «Фірма «Істком» (надалі - позивач, відповідач 1, Орендар) був укладений договір оренди приміщення (надалі - Договір), за яким Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування індивідуально визначене майно - приміщення прибудови корпусу 1А (надалі - майно), площею 157,35 м.кв., яке розміщено за адресою: 79060, м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі, що знаходиться на балансі ЛНДРТІ.
Позивач зазначає, що, відповідно до п. 11. 1 Договору оренди, цей договір діє з 15.09.2002 р. строком на 10 років.
Позивач звертає увагу на те, що 08.02.2011 р. до вищевказаного Договору оренди були внесені зміни шляхом підписання та скріплення печатками сторін Доповнення № 1 до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. між ЛНДРТІ та ПП «Фірма «Істком», відповідно до якого, строк Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. був продовжений до 15.09.2022 р.
Позивач зазначає, що Листами № 910/4-344 від 02.12.2014 р., № 910/4-197 від 20.05.2015 р. ДП «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» повідомив ПП «Фірма «Істком» про те, що Договір оренди приміщення від 09.08.2002 р. є розірваним у зв'язку з тим, що приміщення їдальні-бару площею 1008,00 кв.м за адресою: м.Львів, вул.Наукова, 7, де частина прибудови корпусу 1А площею 157,35 кв.м здається в оренду ПП «Фірма «Істком», було реалізоване на прилюдних торгах і, на даний час, власником цього майна є Гойдик Любомир Степанович.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3 ст. 291 ГК України, одностороння відмова від договору оренди не допускається. Договір оренди припиняється у разі:
закінчення строку, на який його було укладено;
викупу (приватизації) об'єкта оренди;
ліквідації суб'єкта господарювання-орендаря;
загибелі (знищення) об'єкта оренди. Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін.
На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.
Ч.ч. 1, 2 ст. 188 ГК України передбачено, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Згідно з ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», у разі зміни власника майна, переданого в оренду, до нового власника переходять права і обов'язки за договором оренди. Сторони можуть встановити в договорі оренди, що, в разі відчуження власником об'єкта, договір оренди припиняється.
Також відповідно до п. 11.8 Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р., реорганізація Орендодавця чи Орендаря, або перехід права власності на орендоване майно третім особам не визнається підставою для змін умов або припинення цього Договору і він зберігає свою чинність для нового власника орендованого майна (його правонаступників), за винятком випадку приватизації орендованого майна Орендарем.
Таким чином, за твердженням позивача, ані чинним законодавством (ГК України, Закону України «Про оренду державного та комунального майна»), ані Договором оренди приміщення від 09.08.2002 р. не передбачено такої підстави розірвання чи припинення договору оренди, як зміна власника орендованого майна, а, навпаки, і вищевказаними вимогами законодавства, і умовами Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. визначено, що такий договір оренди зберігає чинність для нового власника орендованого майна і до нового власника переходять права та обов'язки орендаря.
Після отримання позивачем листа відповідача № 910/4-344 від 02.12.2014 р. про розірвання Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р., позивач направив відповідачу письмову відповідь № 18 від 12.12.2014 р., в якій повідомив відповідача про незаконність такого одностороннього розірвання договору і ненадання своєї згоди на таке розірвання Договору. Однак, не зважаючи на це, відповідач 20.05.2015р. вдруге надіслав позивачу листа № 910/4-197 про нечинність Договору оренди.
Таким чином, на думку позивача, в даному випадку відсутні визначені законом чи Договором оренди приміщення від 09.08.2002 р. підстави для розірвання відповідачем в односторонньому порядку такого договору і ПП «Фірма «Істком», як орендар, не погоджується на розірвання Договору оренди приміщення від 09.08.2002р. та вважає, що дії відповідача щодо розірвання Договору оренди приміщення від 09.08.2012 р. в односторонньому порядку порушують вимоги законодавства та права і законні інтереси позивача, а тому, такі дії відповідача є незаконними.
Крім того, позивач зазначає, що після закінчення строку дії даного Договору, визначеного п. 11.1 Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р., відповідач протягом визначеного ст. 764 ЦК України одного місяця жодних заперечень з приводу цього не висловлював, а навпаки підписавши 08.02.2011 р. Доповнення № 1 до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. про продовження терміну дії Договору до 15.09.2022 р. підтвердив продовження (поновлення) такого Договору оренди на той самий строк і на таких саме умовах.
У своїх поясненнях позивач зазначає, що у своїх запереченнях відповідач зазначає про безпідставність позовних вимог ПП «Фірма «Істком», покликаючись на те, що з 27.05.2014 р. відповідач не є стороною Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р., оскільки 26.05.2014 р. приміщення їдальні-бару на вул. Науковій, 7 в м. Львові (в тому числі об»єкт оренди - приміщення прибудови корпусу 1А площею 157,35 м.кв.) було продане на прилюдних торгах третій особі - Гойдику Л.С.
Позивач зазначає, що відповідно до умов Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. (п.11.8) та вимог ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», у зв'язку з переходом права власності на приміщення їдальні-бару на вул.Науковій, 7 в м. Львові, Договір оренди приміщення-від 09.08.2002 р. не припинив свою дію, а всі права та обов'язки орендодавця за цим Договором перейшли від відповідача до третьої особи - Гойдика Л.С. Однак, не зважаючи на це, відповідач, після припинення його прав і обов'язків орендодавця за Договором оренди приміщення від 09.08.2002 р., листами № 910/4-344 від 02.12.2014 р., № 910/4-197 від 20.05.2015 р. повідомив позивача про розірвання зазначеного Договору оренди, хоча ані правових підстав для розірвання договору, ані прав сторони договору у відповідача на час надіслання вищевказаних листів не було, чим підтверджується незаконність дій відповідача.
Щодо заперечення відповідача про нікчемність договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. та відсутність реєстрації цього договору у регіональному відділенні Фонду держмайна України по Львівській області, то позивач зазначає, що відповідно до ст.204 ЦК України, передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Позивач ззаначає, що Договір оренди приміщення від 09.08.2002 р. відповідає вимогам законодавства, чинного на момент його укладення, а тому, немає підстав вважати цей договір нікчемним.
Позивач звертає увагу на те, що Договір оренди приміщення від 09.08.2002 р. оспорювався в судовому порядку Регіональним відділенням ФДМ по Львівській області, однак, постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15.06.2009 р. у справі № 23/41, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 18.11.2009 р., було відмовлено в позові Регіонального відділення ФДМ по Львівській області про визнання недійсним Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. та виселення, чим підтверджено дійсність і правомірність зазначеного Договору.
За твердженням позивача, покликання відповідача не відсутність згоди ДК «Укроборонпром» на продовження Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. є неправильним і безпідставним, оскільки наказ ДК «Укроборонпром» № 19 від 24.01.2012 р. був прийнятий після укладення додаткової угоди про продовження Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. (08.02.2011 р.) та в зазначеному наказі не міститься вимог необхідності згоди ДК «Укроборонпром» на продовження вже укладених договорів оренди, а йдеться про отримання згоди на укладення договорів оренди на майбутнє.
У запереченні проти прийняття третьої особи з самостійними вимогами позивач зазначає, що ст. 26 ГПК України передбачено, що треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, подавши позов до однієї або двох сторін. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу господарський суд виносить ухвалу. Таким чином, відповідно до вимог ст. 26 ГПК України, позов третьої особи з самостійними вимогами може бути прийнятий до розгляду виключно у випадку, коли за таким позовом третя особа заявляє такі позовні вимоги, які вказують на наявність самостійних вимог на предмет спору.
На думку позивача, в даній справі за позовом ПП «Фірма «Істком» предметом спору є оскарження дій відповідача - ДП «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» щодо розірвання договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. Натомість, третьою особою з самостійними вимогами на предмет спору - ФОП Гойдик Л.С. пред'явлені позовні вимоги про визнання недійсним (нікчемним) Доповнення № 1 від 08.02.2011 р. до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. та виселення з орендованого приміщення, що вказує на те, що такі позовні вимоги мають самостійний характер, а не є самостійними вимогами на предмет спору в даній справі № 914/1998/15 і не стосуються предмета спору по даній справі.
Позивач зазначає, що в абз. 2 п. 1.5 Постанови Пленуму ВГС України № 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зазначено, що питання про прийняття такої заяви, відмову в її прийнятті або про її повернення вирішується на загальних підставах, згідно зі статтями 61-63 ГПК. Зокрема, дійшовши висновку про те, що у відповідній заяві не зазначено обставин, на яких ґрунтується вимога третьої особи, та/або доказів, що підтверджують ці обставини, суд повертає заяву на підставі пункту 3 частини першої статті 63 названого Кодексу. Якщо ж така третя особа звертається з позовом, вимоги за яким не є тотожними вимогам за первісним позовом (наприклад, про визнання недійсним договору, тоді як первісний позов стосується стягнення заборгованості за тим же договором), позов третьої особи може бути повернуто на підставі пункту 5 частини першої статті 63 ГПК, оскільки третя особа може бути допущена до участі у справі лише тоді, коли її самостійна вимога стосується предмета спору між позивачем і відповідачем у справі. П. 5 ч. 1 ст.63 ГПК України передбачає, що суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду, якщо порушено правила об'єднання вимог або об'єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору.
У зв'язку з вищенаведеним та керуючись ст.ст. 22, 26, 63 ГПК України, позивач просить суд повернути позовну третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору - ФОП Гойдик Л.С.
Щодо доводів ФОП Гойдик Л.С. про нікчемність доповнення № 1 від 08.02.2011 р.до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. у зв'язку з відсутністю нотаріального посвідчення зазначеної угоди відповідно до ст.ст. 793, 794 ЦК України, то позивач зазначає, що відповідно до чинних на момент укладення вищевказаного договору оренди приміщення від 09.08.2002р. вимог законодавства (ст.13 Закону України «Про оренду державного комунального майна», ст. 257 ЦК УРСР ) зазначений договір оренди був укладений в письмовій формі. 08.02.2011 р. між позивачем і відповідачем за первісним позовом було укладено Доповнення № 1 до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р., відповідно до п. 2 якого сторони п. 11.1 Договору сформулювали у наступній редакції: «Цей договір діє до 15 вересня 2022 року».
Таким чином, за твердженням позивача, вищевказаним Доповненням № 1 до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. були внесені зміни до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. в частині строку дії договору оренди та продовжено такий договір оренди на новий строк.
Позивач зазначає, що на час укладення Доповнення № 1 до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. чинним був ЦК України від 16.01.2003 р. П. 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що до договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.
Відповідно до ст. 654 ЦК України, зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
На думку позивача, із змісту вищевказаної правової норми чітко вбачається, що законодавець в частині визначення форми угоди про внесення змін до основного договору робить прив'язку саме до форми основного договору, в якій він був укладений, а не до вимог законодавства щодо форми укладення основного договору, чинного на момент внесення змін до основного договору. Таким чином, оскільки основний Договір оренди приміщення від 09.08.2002 р. був укладений в письмовій формі, а вимогами закону (ЦК України, Закону України «Про оренду державного та комунального майна») не встановлено обов'язку нотаріально посвідчувати угоди про внесення змін до договорів оренди об'єктів нерухомості строком більше ніж на 3 роки, оспорювані Доповнення № 1 до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. були укладені в письмовій формі з дотриманням вимог ст. 654 ЦК України, а тому, жодних правових підстав вважати такий правочин нікчемним, у зв'язку з недодержанням вимог щодо нотаріального посвідчення, в даному випадку немає.
За твердженням позивача, покликання ФОП Гойдика на вимоги ст.ст. 793, 794 ЦК України є необґрунтованими та неправильними, оскільки, відповідно до зазначених норм, нотаріальному посвідченню підлягають первинно укладені правочини найму будівель, капітальних споруд строком на 3 і більше років, а не правочини про внесення змін до основного договору.
Також позивач зазначає, що, відповідно до ст. 794 ЦК України (в редакції Закону № 1878-УІ від 11.02.2010 р., що набрав чинності 10.03.2010 р.) державній реєстрації підлягають не договори оренди будівель, капітальних споруд строком на 3 і більше років, а право користування нерухомим майном, що виникло на підставі зазначених договорів оренди.
Крім того, позивач звертає увагу на те, що на момент укладення доповнення № 1 до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. (08.02.2011 р.) положення ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», не містили вимоги проведення нової оцінки об'єкта оренди, якщо на момент продовження дії договору оренди пройшло більш ніж 3 роки з часу проведення останньої оцінки.
Так, відповідно до ст.11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції Закону № 2856-УІ від 23.12.2010 р.), оцінка об'єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Оцінка об'єкта оренди передує укладенню договору оренди.
Таким чином, вищенаведеним підтверджується, що при укладенні Доповнення № 1 до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. сторонами були дотримані вимоги ст. 654 ЦК України щодо форми угоди про внесення змін та вимоги ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» щодо оцінки об'єкта оренди.
Щодо доводів ФОП Гойдик Л.С. про відсутність підстав для поновлення договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. на тих самих умовах і на той самий строк відповідно до ст. 764 ЦК України, ч. 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», то позивач зазначає, що ч. 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Аналогічні положення містить і ст.764 ЦК України. Також умовами п.11.7 Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. передбачено, що в разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору після закінчення його строку протягом одного місяця, він вважається продовженим на той самий термін і на тих саме умовах, які були передбачені договором.
В п.4.1 Постанови Пленуму ВГС України № 12 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренд у (найм) майна» зазначено, що з і змісту статей 759, 763 і 764 ЦК України, частини другої статті 291 ГК України, частини другої статті 17 та частини другої статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" вбачається, що після закінчення строку договору оренди він може бути продовжений на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець.
Оскільки зазначеними нормами визначено умови, за яких договір оренди вважається пролонгованим на строк, який був раніше встановлений, і на тих самих умовах, що були передбачені договором, то для продовження дії договору не вимагається обов'язкового укладення нового договору або внесення змін до нього.
Позивач зазначає, що оскільки відповідач протягом визначеного законодавством одного місяця після закінчення терміну дії договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. (15.09.2012 р.) жодних заперечень (заяв) щодо припинення такого договору чи зміну його умов не висловив, то такий договір, відповідно до Закону (ч. 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»), вважається продовженим на той самий термін (10 років), на тих саме умовах (в тому числі щодо орендної плати), і в даному випадку не вимагається укладення додаткової угоди про продовження договору. Таким чином, навіть якщо не брати до уваги Доповнення № 1 до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р., укладене між позивачем і відповідачем за первісним позовом, в даному випадку ПП «Фірма «Істком» на законних підставах користується приміщенням прибудови 1А за адресою: м.Львів, вул.Наукова, 7, а саме на підставі Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р., який, відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», вважається поновленим строком на 10 років та на тих же умовах.
За твердженням позивача, покликання ФОП Гойдика Л.С. на припинення Договору оренди приміщення від 09.08.2002р. у зв'язку з непроведенням нової оцінки об»єкта оренди є безпідставним і суперечить вимогам законодавства, оскільки згідно з ч. 2 ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», оцінка об'єкта оренди передує укладенню договору оренди. У разі якщо на момент продовження дії договору оренди остання оцінка об'єкта оренди була зроблена більш як три роки тому, для продовження (поновлення) договору оренди провадиться оцінка об'єкта оренди.
Зазначена ч. 2 ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» була викладена в такій редакції Законом № 3269-VІ від 21.04.2011 р. , що набрав чинності 24.05.2011р.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», оцінка об'єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.
Позивач зазначає, що п. 2 Методики оцінки об'єктів оренди, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. № 629, передбачено, що оцінка об'єктів оренди проводиться з метою визначення вартості таких об'єктів, згідно з положеннями (національними стандартами) оцінки майна та цією Методикою, з урахуванням положень (стандартів) бухгалтерського обліку для відображення її в договорі оренди та використання під час розрахунку орендної плати.
Беручи до уваги вимоги ч. 2 ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», п.2 Методики оцінки об'єктів оренди, а також зважаючи на те, що відповідно до ч.2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» в разі продовження договору оренди у зв'язку з відсутністю заяв орендаря про припинення договору, такий договір продовжується на тих же умовах, в тому числі на тій же умові щодо розміру орендної плати, а оскільки оцінка об'єкта оренди робиться для розрахунку орендної плати, то очевидним є те, що оцінка об'єкта оренди є необхідною виключно у випадку укладення договору оренди або у випадку продовження (поновлення) договору оренди за угодою сторін, а не у випадку автоматичної пролонгації договору оренди на підставі ч.2 ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
Згідно ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Позивач звертає увагу на те, що щодо позовних вимог ПП «Фірма «Істком» про визнання незаконними дій ДП «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» щодо розірвання договору оренди приміщення від 09.08.2002р. третя особа - ФОП Гойдик Л.С. зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту прав не передбачений ст.16 ЦК України, ст. 20 ГПК України, а дії відповідача щодо розірвання в односторонньому порядку Договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. не мають правових наслідків, а тому не порушують прав позивача.
У відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що між ДП ЛНДРТІ та ПП «Істком» 09.08.2002 р. був укладений договір оренди приміщення прибудови корпусу 1А площею 1008 кв.м, яке знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Наукова, 7.
Відповідач зазначає, що Державною виконавчою службою Головного управління юстиції у Львівській області, згідно протоколу № 1414183-1 від 26.05.2014 р., на прилюдних торгах було реалізовано нерухоме майно, а саме: приміщення їдальні-бару площею 1008 кв.м, яке знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Наукова, 7, де частина прибудови корпусу 1А площею 157,35 кв.м здавалася в оренду ПП «Істком». Після реалізації на прилюдних торгах приміщення їдальні-бару, ДП ЛНДРТІ перестало бути орендодавцем Договору.
Підсумовуючи вищенаведене, відповідач зазначає, що з 27.05.2014 р. ДП ЛНДРТІ не є стороною Договору, таким чином, позовні вимоги ПП «Істком» про визнання незаконних дій щодо розірвання договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. є безпідставними.
Згідно ст. 794 ЦК України, договір найму будівлі, або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше ніж на три роки, підлягає державній реєстрації. Ч. 1 ст. 210 ЦК України передбачено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, установлених законом і він є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Підсумовуючи вищенаведене, відповідач зазначає, що якщо сторони мали намір продовжити строк дії договору оренди на той самий строк і на тих самих умовах, то сторони мали укласти додатковий договір, який підлягає нотаріальному посвідченню та державної реєстрації, тож доповнення № 1 від 08.02.2011 року до договору оренди є нікчемними, оскільки суперечать положенням ст.ст. 793, 794 ЦК України і відтак жодних правових наслідків для сторін не створюють.
Крім цього, відповідач звертає увагу на те, що на момент повідомлення про розривання Договору оренди (лист № 910/4-344 від 02.12.2014 року та лист №910/4-197 від 20.05.2015 року) ДП ЛНДРТІ не був орендодавцем приміщення прибудови корпусу 1А площею 157,35 кв.м, яке розміщено за адресою: м. Львів, вул. Наукова, 7. На момент повідомлення про розривання договору оренди власником майна був ФОП Гойдик Л.С.
Щодо визнання недійсними доповнення № 1 від 08.02.2011 року до договору оренди приміщення від 09.08.2002 року укладеного між ДП ЛНДРТІ та ПП «Фірмою «Істком», то відповідач зазначає, що Державне підприємство «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» підтримує позовні вимоги третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору в частині визнання недійними Доповнення № 1 від 08.02.2011 року до договору оренди приміщення від 09.08.2002 року укладеного між ДП ЛНДРТІ та ПП «Фірмою «Істком». Як було зазначено вище, Доповнення № 1 від 08.02.2011 року до договору оренди суперечить вимогам положень ст.ст. 640, 793, 794 ЦК України тому, зважаючи на ч. 2 ст. 215 ЦК України, доповнення № 1 є недійсним.
У позовній заяві про визнання недійсним доповнення до Договору оренди та виселення третя особа зазначає, що ПП «Фірма «Істком» звернулось до господарського суду Львівської області із позовом про визнання незаконними дій Державного підприємства «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» щодо розірвання договору оренди приміщення від 09.08.2012 року. Як на підставу позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди не висловив заперечень щодо користування позивачем орендованим приміщенням, навпаки, 08.02.2011 року між ПП «Фірмою «Істком» та ДП «ЛНДРІ» підписано Доповнення № 1 до Договору оренди приміщення, якою продовжено термін дії договору оренди до 15.09.2022 року на той самий строк та на тих самих умовах. Таким чином, ПП «Фірма «Істком» вважає, що станом на момент подання ним позову користується приміщенням побудови корпусу 1А, яке розміщене за адресою: 79060, м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі за достатніх правових підстав, а саме на підставі Доповнення № 1 від 08.02.2011 року до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року.
Таким чином, з метою встановлення законності дій ДП «ЛНДРІ» щодо розірвання договору оренди обов'язком суду при розгляді даного спору являється встановлення чинності договору оренди станом на момент вчинення відповідачем 2 дій щодо розірвання такого договору.
Натомість, на переконання ФОП Гойдика Л.С., ПП «Фірма «Істком» користується приміщенням побудови корпусу 1 А, яке розміщене за адресою: 79060, м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі за відсутності правової підстави, оскільки строк дії Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року закінчився 15.09.2012 року, доповнення №1 до договору оренди являються нікчемними в силу їх невідповідності вимогам ст.ст. 793, 794 ЦК України щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Порушене право третьої особи обумовлюється тим, що згідно протоколу № 1414183-1 від 26.05.2014 року про реалізацію майна на прилюдних торгах, ФОП Гойдик Л.С. набув право власності на приміщення їдальні-бару площею 1008,0 кв.м., яке знаходиться за адресою м. Львів, вул. Наукова, 7 та включає частину прибудови корпусу 1А, площею 157,35 кв.м., що здавалась в оренду ПП «Фірмі «Істком» на підставі Договору оренди від 09.08.2002 року.
Третя особа зазначає, що при укладенні договору оренди приміщення від 09.08.2002 року правовідносини сторін регулювались чинним на той момент ЦК УРСР.
Третя особа звертає увагу на те, що станом на час укладення Договору оренди приміщення, ЦК УРСР містив вимоги щодо письмової форми договору оренди укладеного строком на 1 рік (ст. 257 ЦК УРСР в редакції від 30.10.1999 року).
Разом з тим, 08.02.2011 року ДП «ЛНДРІ» та ПП «Фірмою «Істком» укладено Доповнення № 1 до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року, яким сторони вирішили п. 11.1 сформулювати в наступній редакції: «Цей договір діє до 15 вересня 2022 р.».
Третя особа зазначає, що при цьому, на момент укладення Доповнень № 1 від 08.02.2011 року діяв ЦК України в редакції, що набрала чинності 15.01.2011 року.
Згідно п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, до договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.
Отже, додаткові угоди, що укладаються після 01.01.2004 р. мають вчинятися відповідно до вимог Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 793 ЦК України (в редакції чинній від 15.01.2011 року), договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі.
Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно ст. 794 ЦК України (в редакції станом на 15.01.2011 року), договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше ніж на три роки, підлягає державній реєстрації.
Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення (ч. 3 ст. 640 ЦК України).
Згідно ч. 1 ст. 209 ЦК України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК України).
Таким чином, на думку третьої особи, якщо сторони мали намір продовжити строк дії договору на той самий строк і тих самих умовах, внести зміни до основного договору - договору найму будівлі, який був укладений за правилами Цивільного кодексу Української РСР та у разі, якщо нові відносини між ними містили ознаки, закріплені у статті 793 та 794 Цивільного кодексу України, то сторони мали укладати додатковий договір, який підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації в Державному реєстрі правочинів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 30 листопада 2010р. у справі №15-30/146-09-3621 (копія додається).
Додатковий договір до основного договору за своєю суттю є правочином, який вносить зміни до останнього, оскільки включає у себе погоджені сторонами умови, що є відмінними від раніше закріплених умов.
Укладення додаткового договору змінює відносини між сторонами, породжуючи нові стосунки, які базуються на комплексі погоджених умов, як основного договору, так і умов додаткового договору. Тобто виникають нові, змінені і погоджені сторонами, взаємовідносини.
Як зазначалось раніше, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), який укладався у 2005-2006 роках строком на один рік і більше, підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Таким чином, за твердженням третьої особи, якщо сторони бажали внести зміни до основного договору - договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), який був укладений за правилами Цивільного кодексу Української РСР від 1963 року, та у разі, якщо нові відносини між ними містили ознаки, закріплені у ст. 793 та 794 Цивільного кодексу України, то сторони мали укладати додатковий договір, який підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації в Державному реєстрі правочинів.
На думку третьої особи, з наведеного випливає, якщо строк дії договору оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладеного до 10.01.2007 року (набрання чинності Законом №501-16 від 20.12.2006 року «Про внесення змін до ЦК України щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору найму будівлі») більший, аніж три роки, то для його пролонгації на той самий строк і на тих же умовах необхідно здійснити нотаріальне посвідчення та державну реєстрацію договору або укласти додаткову угоду стосовно продовження строку дії договору, яка підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації в Державному реєстрі правочинів.
В світлі наведеного вище, договір оренди приміщення діяв протягом строку встановленого Договором оренди від 09.08.2002 року, тобто до 15.09.2012 року. Доповнення № 1 від 08.02.2011 року до Договору оренди приміщення являються нікчемними, оскільки суперечать положенням ст.ст. 793, 794 ЦК України.
Згідно ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Частиною 1 статті 220 ЦК України встановлено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині (ч. 1 ст. 207 ГК України).
Відповідно до абз. 2 п. 3.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» (надалі - Постанова), у зв'язку з недодержанням вимоги щодо нотаріального посвідчення правочинів нікчемними є лише такі правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню чи такі, умовами яких передбачено обов'язкове нотаріальне посвідчення.
На думку третьої особи, враховуючи те, що Доповнення № 1 від 08.02.2011 року до Договору оренди від 09.08.2002 року не відповідають вимогам ст.ст. 793. 794 ЦК України, в редакції чинній станом на момент їх укладення, щодо їх нотаріального посвідчення та державної реєстрації, відповідно зазначені доповнення є недійсними (нікчемними), відтак жодних правових наслідків для сторін не створюють.
Третя особа звертає увагу на те, що оцінка орендованого майна приміщення побудови корпусу 1А, яке розміщене за адресою: 79060, м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі проводилась в 2002 році перед укладенням Договору оренди від 09.08.2002 року.
Тобто, законодавцем встановлено умову обов'язкового проведення переоцінки об'єкта оренди як підстави для поновлення договору оренди державного та комунального майна, остання оцінка якого є застарілою, оскільки була зроблена більш як три роки тому.
Відповідно до ч. 3 ст. 762 ЦК України договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном.
Враховуючи, що станом на момент закінчення строку дії договору, 15.09.2012 року, з моменту останньої оцінки минуло більш як три роки для продовження (поновлення) договору оренди повинна бути проведена оцінка об'єкта оренди, однак, сторонами така оцінка проведена не була.
Відповідно до вимог ст. 11 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», замовниками оцінки майна можуть бути особи, яким зазначене майно належить на законних підставах або у яких майно перебуває на законних підставах, а також ті, які замовляють оцінку майна за дорученням зазначених осіб.
З аналізу даної норми вбачається, що орендар, у якого на законних підставах перебуває майно, що потребує проведення оцінки, має право бути замовником цієї оцінки. Разом з тим, послуги з проведення оцінки орендованого майна підлягають оплаті орендарем.
В світлі встановлення ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» необхідності проведення повторної оцінки майна, якщо така оцінка була проведена більш як три роки тому, як обов'язкової вимоги для продовження дії договору оренди на новий строк, відтак, для продовження дії договору оренди від 09.08.2002 року сторони повинні були укладати додаткову угоду, в якій, зокрема, передбачити уточнення вартості майна за результатами нової незалежної оцінки та відповідну зміну розміру орендної плати. Нова оцінка нерухомого або іншого окремого індивідуально визначеного майна має бути надана орендарем і прорецензована до укладення додаткової угоди.
Умовами договору, п. 2.4 передбачено, що у разі припинення цього договору майно повертається орендарем орендодавцю. Орендар повертає майно Орендодавцю аналогічно порядку, встановленому при передачі майна орендарю цим договором. Майно вважається поверненим орендодавцеві з моменту підписання сторонами акта прийому-передачі.
Відповідно до статті 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря, він зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.
Згідно пункту 1 частини 2 статті 291 Господарського кодексу України, договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.
Статтею 785 ЦК України встановлений обов'язок наймача у разі припинення договору негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Третя особа наголошує, що внаслідок закінчення строку дії договору позивач безпідставно займає вищевказане приміщення, яке належить на праві власності третій особі, порушуючи, таким чином, норми ст. 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст. 785 Цивільного та п. 1 ч. 2 ст. 291 Господарського кодексів України та умови вказаного договору в частині звільнення та повернення майна.
Третя особа звертає увагу на те, що після спливу строку дії договору оренди від 09.08.2002 року та станом на момент подання даного позову ПП «Фірма «Істком» орендовані приміщення не повернула, чим порушила права ФОП Гойдика Л.С., як власника орендованого майна.
Стаття 16 ЦК України, стаття 20 ГК України визначають способи захисту цивільних прав та інтересів, серед яких, зокрема, передбачено: примусове виконання обов'язку в натурі, присудження до виконання обов'язку в натурі, і якщо колишній орендар не звільняє орендовані приміщення після закінчення строку дії договору оренди, то позовна вимога про його виселення як примусове виконання обов'язку в натурі відповідає приписам ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України.
На підставі наведеного, третя особа просить визнати недійсними (нікчемними) Доповнення № 1 від 08.02.2011 року до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року укладеного між Державним підприємством «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» та Приватним підприємством «Фірмою «Істком», та виселити Приватне підприємство «Фірму «Істком» (код у ЄДРПОУ 14316244) із приміщення побудови корпусу 1А. яке розміщене за адресою: 79060, м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі.
Третя особа заперечує проти позовних вимог позивача в повному обсязі також з тих підстав, що станом на момент подання позову, строк дії договору оренди приміщення від 09.08.2002 року закінчився 15.09.2012 року, Доповнення № 1 до договору оренди являються нікчемними в силу їх невідповідності вимогам ст.ст. 793, 794 ЦК України щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації, в порушення вимог ст. 11 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» для продовження дії договору орендарем не проведено оцінки орендованого майна, відтак, ПП «Фірма «Істком» користується приміщенням побудови корпусу 1А, яке розміщене за адресою: 79060, м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі за відсутності правової підстави.
Крім цього, третя особа зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не передбачений ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГПК України, відтак ПП «Фірмою «Істком» невірно обрано спосіб захисту порушеного права.
Способи захисту цивільних прав та інтересів осіб встановлені ч. 2 ст. 16 ЦК України, згідно положень якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Отже, способи захисту цивільних прав передбачені правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини. У разі порушення цивільного права чи інтересу, у особи виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності між сторонами зобов'язальних правовідносин. Тобто, особа обирає саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу.
Разом з тим третя особа зазначає, що укладеним між сторонами договором оренди приміщення від 09.08.2002 року та жодним законодавчим актом не встановлений спосіб захисту порушеного права господарським судом, як визнання незаконними дій орендодавця щодо розірвання договору оренди.
За змістом частини другої статті 215 ЦК України, нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.
Отже, спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.
Згідно абз. З п. 2.6 цієї Постанови, у силу припису частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину.
Враховуючи положення ч. 1 ст. 203 ЦК України, п.п. 2.5.2, 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», третя особа викладає позовну вимогу про недійсність доповнень № 1 до договору оренди в наступній редакції: «Визнати недійсними доповнення №1 від 08.02.2011 року до договору оренди приміщення від 09.08.2002 року укладеного між Державним підприємством «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» та Приватним підприємством «Фірмою «Істком».
Право третьої особи на подання позову про визнання недійсними доповнень №1 від 08.02.2011 року до Договору оренди та виселення ПП «Фірми «Істком» обґрунтовується тим, що згідно свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 19.09.2014 року, зареєстрованого в реєстрі за №4080 ФОП Гойдик Л.С. набув право власності на приміщення їдальні-бару площею 1008,0 кв.м., яке знаходиться за адресою м. Львів, вул. Наукова, 7 та включає частину прибудови корпусу 1А, площею 157,35 кв.м., що здавалась в оренду ПП «Фірмі «Істком» на підставі договору оренди від 09.08.2002 року. Державна реєстрація права власності ФОП Гойдика Л.С. на вищевказане нерухоме майно проведена 19.09.2014 року, номер запису про право власності 7058464, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №27040729 від 19.09.2014 року.
Однак, незважаючи на закінчення строку дії договору оренди, станом на момент подання даного позову третьою особою, колишній орендар ПП «Фірма «Істком» вимог щодо звільнення орендованого майна встановлених п. 2.4 Договору оренди, ст. 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст. 785 ЦК України не виконав.
Отже, з метою визнання неправомірності користування ПП «Фірмою «Істком» приміщенням прибудови корпусу 1А яке знаходиться за адресою м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі на підставі договору оренди від 09.08.2002 року та доповнень №1 від 08.02.2011 року до цього договору, ФОП Гойдиком Л.С. подано даний позов до суду.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним.
Аналогічні положення закріплені ст.ст. 317, 321 ЦК України. Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
ПП «Фірма «Істком» у своєму позові у даній справі стверджує, що на підставі Доповнення № 1 від 08.02.2011 року до договору оренди вона має право користування належним на праві власності ФОП Гойдику Л.С. приміщенням прибудови корпусу 1А яке знаходиться за адресою м. Львів, вул. Наукова. 7 на першому поверсі будівлі. Тобто, позов ПП «Фірми «Істком» спрямований на захист права користування вищевказаним нерухомим майном.
Частина 2 статті 16 ЦК України встановлює способи захисту інтересів, зокрема: визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Такий перелік способів захисту інтересів у Цивільному кодексі України ( г-; ) не є вичерпним, оскільки ця стаття вміщує ще й припис про те, що "суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом".
Враховуючи вищевикладені положення законодавства, станом на час подання позову третьою особою у даній справі, право на пред'явлення позовної вимоги про виселення ПП «Фірми «Істком» із приміщення належить власнику цього майна, а саме, ФОП Гойдику Л.С. Позовна вимога третьої особи на виселення ПП «Фірми «Істком» із спірного приміщення спрямована захист права користування майном у спосіб припинення дії, яка порушує право третьої особи, а саме припинення користування майном ПП «Фірмою «Істком».
Третя особа зазначає, що за таких обставин, вищенаведеними аргументами підтверджується, те, що третя особа вправі звернутися із позовом про визнання недійсними доповнень №1 від 08.02.2011 року до Договору оренди від 09.08.2002 року з підстав їх невідповідності вимогам законодавства, незважаючи на те, що не є стороною цього правочину та вимагати виселення ПП «Фірми «Істком» із належного на праві власності третій особі приміщення з підстав непролонгування договору оренди з 15.09.2012 року.
Третя особа зазначає, що станом на момент укладення між ДП «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» та ПП «Істком» Договору оренди приміщення від 09 серпня 2002 року, правовідносини майнового найму регулювалися, зокрема, Цивільним кодексом Української РСР в редакції 1963 року (далі - ЦК Української РСР).
Частина перша статті 257 ЦК Української РСР встановлювала, що договір найму майна державних, кооперативних та інших громадських організацій повинен бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених окремими правилами.
На переконання третьої особи, позовні вимоги ПП «Фірми «Істком» до ДП «ЛНДРІ» про визнання незаконними дій щодо розірвання договору оренди від 09.08.2002 року не підлягають задоволенню судом з тих підстав, що позивачем не доведено вчинення відповідачем дій, які створюють негативні юридичні наслідки для позивача чим порушують права чи охоронювані законом інтереси позивача.
За змістом статей 782-784 ЦК України правом на розірвання договору оренди (найму) наділені виключно наймодавець та наймач. Тобто, дії щодо розірвання договору оренди (найму) можуть вчинятися лише сторонами за договором.
Відповідно дії відповідача щодо надіслання листів на адресу позивача в змісті яких констатовано факт розірвання та втрати чинності договором оренди від 09.08.2002 року не можуть кваліфікуватися як дії спрямовані на розірвання цього договору. Оскільки, в силу недійсності доповнення №1 до договору оренди та не пролонгації договору оренди на новий строк, строк дії договору закінчився 15.09.2012 року. Крім цього, станом на момент надіслання таких листів відповідач не являвся власником предмета оренди, у зв'язку з чим не був орендодавцем за спірним договором. Таким чином, надіслані відповідачем позивачу листи вих. №910/4-344 від 02.12.2014 року та вих. №910/4-197 від 20.05.2015 року жодних юридичних наслідків щодо правовідносин сторін за договором оренди від 09.08.2002 року не створюють, відповідно прав чи охоронюваних законом інтересів позивача не порушують.
Згідно статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Третя особа зазначає, що під час розгляду справи позивач, в порушення статті ст. 33 ГПК України, не надав жодних доказів на підтвердження того, що таке порушення його права чи охоронюваного законом інтересу відбулось. При цьому, неодмінною ознакою порушення права або охоронюваного законом інтересу є настання негативних наслідків для суб'єкта порушеного права. Як свідчать матеріали справи та пояснення представника позивача, надані в судовому засіданні, такі негативні наслідки на момент розгляду справи відсутні, а отже безпідставним є посилання позивача на порушення його права або охоронюваного законом інтересу.
На переконання третьої особи, обраний спосіб захисту свого порушеного права на користування приміщенням, яке належить йому на праві власності, шляхом виселення ПП «Фірми «Істком» із приміщення відповідає характеру порушення та спрямований на припинення порушення його прав.
Статтею 16 ЦК України передбачений перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно з якими кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу. Приписи даної норми кореспондуються із ст. 20 ГК України, якою також закріплені способи захисту суб'єктом господарювання та споживачем своїх прав і законних інтересів.
Положеннями ч.ч. 1-3 ст. 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
При цьому під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Слід мати на увазі, що п. 1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визнає право на доступ до правосуддя. Це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру порушення, яке мало місце.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним.
Аналогічні положення закріплені ст.ст. 317, 321 ЦК України. Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Третя особа зазначає, що беручи до уваги те, що додаткова угода №1 від 08.02.2011 року до договору оренди є недійсною, оскільки укладена всупереч вимогам законодавства, відповідно строк дії договору оренди закінчився 15.09.2012 року. За таких обставин, на даний час, ПП «Фірма «Істком» користуючись приміщенням по вул. Наукові, 7 у м. Львові, яке належить на праві власності третій особі, порушує право останньої на користування своєю власністю. Отже, обраний третьою особою спосіб захисту порушеного права користування майном шляхом виселення ПП «Фірми «Істком» із приміщення має на меті припинення дії. яка порушує право, а саме, припинення користування ПП «Фірмою «Істком» без відповідних на це правових підстав належним на праві власності третій особі приміщенням. На переконання ФОП Гойдика Л.С., зазначений спосіб захисту порушеного права відповідає змісту порушеного права третьої особи та характеру порушення, яке мало місце.
При прийнятті рішення суд виходив з наступного:
Відповідно до ст. 759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Згідно ст. 283 Господарського кодексу України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
Статтями 793 та 795 ЦК України встановлено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором.
Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Як встановлено в ході судового розгляду справи, ПП «Фірма «Істком» звернулось до господарського суду Львівської області із позовом про визнання незаконними дій Державного підприємства «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» щодо розірвання Договору оренди приміщення від 09.08.2012 року. Як на підставу позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач протягом місяця після закінчення строку дії Договору оренди не висловив заперечень щодо користування позивачем орендованим приміщенням, навпаки, 08.02.2011 року між ПП «Фірмою «Істком» та ДП «ЛНДРІ» підписано Доповнення № 1 до Договору оренди приміщення, якою продовжено термін дії договору оренди до 15.09.2022 року на той самий строк та на тих самих умовах. Таким чином, ПП «Фірма «Істком» вважає, що станом на момент подання ним позову користується приміщенням прибудови корпусу 1А, яке розміщене за адресою: 79060, м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі за достатніх правових підстав, а саме на підставі Доповнення №1 від 08.02.2011 року до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року.
Таким чином, з метою встановлення законності дій ДП «ЛНДРІ» щодо розірвання договору оренди обов'язком суду при розгляді даного спору являється встановлення чинності договору оренди станом на момент вчинення відповідачем 2 дій щодо розірвання такого договору.
Натомість, ПП «Фірма «Істком» користується приміщенням прибудови корпусу 1 А, яке розміщене за адресою: 79060, м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі за відсутності правової підстави, оскільки строк дії Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року закінчився 15.09.2012 року, Доповнення № 1 до Договору оренди являються нікчемними в силу їх невідповідності вимогам ст.ст. 793, 794 ЦК України щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Порушене право третьої особи обумовлюється тим, що згідно протоколу № 1414183-1 від 26.05.2014 року про реалізацію майна на прилюдних торгах, ФОП Гойдик Л.С. набув право власності на приміщення їдальні-бару площею 1008,0 кв.м., яке знаходиться за адресою м. Львів, вул. Наукова, 7 та включає частину прибудови корпусу 1А, площею 157,35 кв.м., що здавалась в оренду ПП «Фірмі «Істком» на підставі Договору оренди від 09.08.2002 року.
За таких обставин, станом на дату подання позову, позивач безпідставно користується вищевказаним приміщенням, яке належить на праві власності третій особі.
Оскільки орендодавець є Державним підприємством, до даного Договору застосовуються положення Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (надалі - Закон). Абзацами 1 та 2 статті 1 Закону передбачено, цей Закон регулює: організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності (далі - підприємства), їх структурних підрозділів та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.
Приписами абзацу 4 статті 4 цього Закону встановлено, що об'єктами оренди за цим Законом є: нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств.
Статтею 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлено, що відносини щодо оренди державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, регулюються договором оренди, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Станом на момент укладення між ДП «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» та ПП «Фірма «Істком» Договору оренди приміщення від 09 серпня 2002 року, правовідносини майнового найму регулювалися, зокрема, Цивільним кодексом Української РСР в редакції 1963 року (далі - ЦК Української РСР).
Частина перша статті 257 ЦК Української РСР встановлювала, що договір найму майна державних, кооперативних та інших громадських організацій повинен бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених окремими правилами.
Строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством (ч. 1 ст. 258 ЦК Української РСР). При цьому, Законом України «Про оренду державного та комунального майна» іншого щодо строку договору майнового найму не встановлював, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону (в чинній на момент укладення договору оренди приміщення редакції) термін договору оренди визначається за погодженням сторін.
Інших вимог щодо форми договору найму будівлі та виникнення права користування предметом найму законодавством, чинним на момент укладення договору оренди приміщення, не ставилось.
Як встановлено в ході судового розгляду справи, 09 серпня 2002 року між Приватним підприємством «Фірма «Істком» (надалі - позивач) та Державним підприємством «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» (надалі -відповідач) укладено договір оренди приміщення розташованого за адресою: м. Львів, вул. Наукова, 7, приміщення прибудови корпусу 1А, площею 157,35 м.кв.
Вказаний Договір оренди діяв з 15.09.2002 року та був укладений строком на 10 років. Термін дії повинен був закінчитися 15.09.2012 року (п. 11.1 Договору).
За вказаного вище, суд приходить до висновку, що, укладаючи 09 серпня 2002 року Договір оренди приміщення, позивачем та відповідачем дотримано вимог, зокрема, щодо форми цього договору, які ставились до такого виду договорів Цивільним кодексом Української РСР та Законом України «Про оренду державного та комунального майна».
Як також встановлено судом, до закінчення терміну дії Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року, сторонами за цим Договором шляхом підписання Доповнення №1 від 08.02.2011 року погоджено змінити, зокрема, пункт 11.1. Договору, виклавши його в наступній редакції: «Цей договір діє до 15 вересня 2022 року».
Суд відзначає, що внесення сторонами змін до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року шляхом підписання Доповнення № 1 від 08.02.2011 року мало місце вже в період дії Цивільного кодексу України в редакції 2003 року.
Відповідно до пункту 9 Перехідних положень Цивільного кодексу України до договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.
Відповідно до ч. 2 ст. 793 ЦК України, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди строком на один рік і більше підлягав нотаріальному посвідченню, а для набрання таким договором чинності вимагалася його державна реєстрація (ч. 1 ст. 794 ЦК України).
Згідно змін, внесених до ст.ст. 793, 794 Цивільного кодексу України Законом України від 20.12.2006 р. № 501-У «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору найму», обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягали договори найму будівлі або іншої капітальної споруди строком на три роки і більше, а набрання такими договорами чинності пов'язувалося з їх державною реєстрацією.
Таким чином, якщо сторони мали намір продовжити строк дії договору на той самий строк і тих самих умовах, внести зміни до основного договору - договору найму будівлі, який був укладений за правилами Цивільного кодексу Української РСР та у разі, якщо нові відносини між ними містили ознаки, закріплені у статті 793 та 794 Цивільного кодексу України, то сторони мали укладати додатковий договір, який підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації в Державному реєстрі правочинів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 30 листопада 2010 р. у справі № 15-30/146-09-3621.
Листом Міністерства юстиції України від 22.01.2007 р. № Ж-25069-19 надано наступні роз'яснення, що станом на сьогодні, згідно із Законом України від 20 грудня 2006 року «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору найму будівлі» (Закон набув чинності з 10 січня 2007 року), договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, у випадку його укладення на строк 3 роки і більше.
Роз'яснюючи питання щодо необхідності нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), який неодноразово пролонговувався на підставі статті 764 ЦК України чи частини другої статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Пленум Вищого господарського суду України у пункті 2.9. своєї Постанови від 29 травня 2013 року № 12 «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна» роз'яснив, що немає підстав для нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), який неодноразово пролонговувався на підставі статті 764 ЦК України чи частини другої статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», за умови якщо строк дії такого договору менший трьох років.
При цьому, якщо із закінченням строку договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного менше ніж на три роки, його дію було продовжено і наведене призвело до збільшення загального строку користування орендованим майном, який складає понад три роки, це не може бути підставою для визнання такого договору нікчемним, у зв'язку з відсутністю його нотаріального посвідчення та державної реєстрації, якщо на момент укладення такого договору він відповідно до частини другої статті 215 ЦК України відповідав вимогам частини другої статті 793 та статті 794 ЦК України.
Разом з тим, суд відзначає, що Договір оренди приміщення від 09 серпня 2002 року, укладений між ДП «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» та ПП «Істком» строком на 10 (десять) років, у зв'язку із чим для продовження його дії на підставі статті 764 ЦК України, чи частини другої статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» вимагалося нотаріальне посвідчення та державна реєстрація такого договору, оскільки, відповідно до роз'яснень постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 12 від 29.05.2013 р., без нотаріального посвідчення та державної реєстрації допускається продовження дії на підставі статті 764 ЦК України чи частини другої статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» договорів найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладених менше ніж на три роки.
З наведеного випливає, якщо строк дії договору оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного до 10.01.2007 року (набрання чинності Законом №501-16 від 20.12.2006 року «Про внесення змін до ЦК України щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору найму будівлі») більший, аніж три роки, то для його пролонгації на той самий строк і на тих же умовах необхідно здійснити нотаріальне посвідчення та державну реєстрацію договору або укласти додаткову угоду стосовно продовження строку дії договору, яка підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації в Державному реєстрі правочинів.
В світлі наведеного вище, договір оренди приміщення діяв протягом строку, встановленого Договором оренди від 09.08.2002 року, тобто до 15.09.2012 року. Доповнення №1 від 08.02.2011 року до Договору оренди приміщення являються нікчемними, оскільки суперечать положенням ст.ст. 793, 794 ЦК України.
Частиною 1 статті 220 ЦК України встановлено, що, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним.
Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині (ч. 1 ст. 207 ГК України).
Відповідно до абз. 2 п. 3.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» (надалі - Постанова), у зв'язку з недодержанням вимоги щодо нотаріального посвідчення правочинів нікчемними є лише такі правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню чи такі, умовами яких передбачено обов'язкове нотаріальне посвідчення.
Згідно п. 2.6 Постанови, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).
За змістом частини третьої статті 207 ГК України, господарське зобов'язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним з моменту його виникнення.
У силу припису частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину.
Вирішуючи спір за вимогою третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору про визнання недійсними Доповнення № 1 від 08.02.2011 року до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року суд відзначає, що відповідно до роз'яснень пункту 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 Цивільного кодексу України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено, у зв'язку із чим необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205-210, 640 ЦК тощо).
Не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину необхідна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК України, не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.
Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину. який не вчинено.
Разом з тим суд констатує, що ані нотаріальне посвідчення, ні державна реєстрація Доповнення № 1 від 08.02.2011 року до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року (основного договору), яке за своє суттю є правочином, який вносить зміни до основного договору, оскільки включає в себе погодженні сторонами умови, що є відмінними від раніше закріплених умов (змінено термін користування об'єктом оренди з 10 років на 20 років), не здійснювалися.
За вказаних вище обставин Доповнення №1 від 08.02.2011 року до Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року не є укладеним та не створює прав та обов'язків для сторін, у зв'язку із чим не може бути визнане судом недійсним.
Крім того, оцінка орендованого майна приміщення прибудови корпусу 1А, яке розміщене за адресою: 79060, м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі проводилась в 2002 році перед укладенням Договору оренди від 09.08.2002 року.
Вимогами абз. 4 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлено, що орендна плата та порядок її індексації є істотною умовою договору оренди державного і комунального майна.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», проведення оцінки майна є обов'язковим, зокрема, у випадку оренди державного майна.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», у разі, якщо на момент продовження дії договору оренди остання оцінка об'єкта оренди була зроблена більш ніж як три роки тому, для продовження (поновлення) договору оренди провадиться оцінка об'єкта майна.
Тобто, законодавцем встановлено умову обов'язкового проведення переоцінки об'єкта оренди, як підстави для поновлення договору оренди державного та комунального майна, остання оцінка якого є застарілою, оскільки була зроблена більш як три роки тому.
Відповідно до ч. 3 ст. 762 ЦК України, договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном.
Враховуючи, що станом на момент закінчення строку дії договору, 15.09.2012 року, з моменту останньої оцінки минуло більш як три роки, для продовження (поновлення) договору оренди повинна бути проведена оцінка об'єкта оренди, однак, сторонами така оцінка проведена не була.
В п. 3.1 Договору оренди від 09.08.2002 року сторони погодили, що орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 10.08.1995 року № 629 «Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів оренди. Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві коштів та цінних паперів» (в редакції від 20.09.2011 року) встановлено, що оцінка об'єктів оренди проводиться з метою визначення вартості таких об'єктів, згідно з положеннями (національними стандартами) оцінки майна та цією Методикою, з урахуванням положень (стандартів) бухгалтерського обліку для відображення її в договорі оренди та використання під час розрахунку орендної плати.
Оцінка обов'язково проводиться перед укладенням договору оренди та перед продовженням (поновленням) договору оренди у разі, коли на момент продовження дії такого договору остання оцінка об'єкта оренди була проведена більш як три роки тому.
Передбачені цією Методикою послуги з проведення незалежної оцінки об'єкта оренди (активів, що входять до складу об'єкта оренди) та аудиторської перевірки об'єкта оренди оплачує орендар.
Відповідно до вимог ст. 11 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», замовниками оцінки майна можуть бути особи, яким зазначене майно належить на законних підставах або у яких майно перебуває на законних підставах, а також ті, які замовляють оцінку майна за дорученням зазначених осіб.
З аналізу даної норми вбачається, що орендар, у якого на законних підставах перебуває майно, що потребує проведення оцінки, має право бути замовником цієї оцінки. Разом з тим, послуги з проведення оцінки орендованого майна підлягають оплаті орендарем.
В світлі встановлення ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» необхідності проведення повторної оцінки майна, якщо така оцінка була проведена більш як три роки тому, як обов'язкової вимоги для продовження дії договору оренди на новий строк, відтак, для продовження дії договору оренди від 09.08.2002 року сторони повинні були укладати додаткову угоду, в якій, зокрема, передбачити уточнення вартості майна за результатами нової незалежної оцінки та відповідну зміну розміру орендної плати. Нова оцінка нерухомого або іншого окремого індивідуально визначеного майна має бути надана орендарем і прорецензована до укладення додаткової угоди.
Відповідно до положень ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», у разі, якщо на момент продовження дії договору оренди, остання оцінка об'єкту оренди була зроблена більш як три роки тому, для продовження (поновлення) договору оренди проводиться оцінка об'єкта оренди.
Згідно з п.п.2, 6, 15, 16 Методики оцінки об'єктів оренди, затвердженої Постановою КМ України від 10.08.1995 р. № 629 (в редакції від 20.09.2011 р.), оцінка обов'язково проводиться перед укладенням договору оренди та перед продовженням (поновленням) договору оренди у разі, коли на момент продовження дії такого договору остання оцінка об'єкта оренди була проведена більш як три роки тому. Оцінка цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу проводиться у такій послідовності: укладення договору про проведення незалежної оцінки майна; проведення незалежної оцінки основних засобів, довгострокових біологічних активів, інших необоротних матеріальних активів, нематеріальних активів, оборотних матеріальних засобів (запасів) відповідно до положень (національних стандартів) оцінки майна; рецензування звіту про оцінку майна; відображення результатів незалежної оцінки в бухгалтерському обліку підприємства (у разі проведення оцінки з метою укладення договору оренди - з подальшим складенням передавального балансу); проведення стандартизованої оцінки цілісного майнового комплексу на підставі даних передавального балансу з урахуванням аудиторського висновку і складення акта встановленого зразка; рецензування і затвердження акта оцінки цілісного майнового комплексу. Оцінка цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу здійснюється у 45-денний строк з дня затвердження протоколу про результати інвентаризації та завершується складанням акта встановленого зразка. Акт оцінки цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, що передається в оренду, затверджується керівником відповідного органу, визначеного у абзацах другому і третьому статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Судом встановлено та позивачем не заперечується той факт, що до 15.09.2012 року попередня оцінка орендованого майна була проведена лише перед укладенням сторонами Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року, тобто більш як три роки тому; позивачем не надано доказів, які б підтверджували те, що оцінка об'єкта оренди у межах дії договору оренди проводилася повторно.
Зважаючи на вищенаведене суд вважає, що для продовження дії договору оренди від 09.08.2002 року, окрім мовчазної згоди сторін, вимагалася також відповідна оцінка об'єкту оренди, яка на момент продовження дії договору востаннє була зроблена більш як три роки тому.
З огляду на нікчемність Доповнень № 1 від 08.02.2011 року, строк дії Договору оренди закінчився 15.09.2012 року. Також, беручи до уваги те, що даний договір укладено строком на 10 років в простій письмовій формі без його нотаріального посвідчення та державної реєстрації, його продовження на той самий строк і на умовах передбачених договором суперечить положенням ст.ст. 640, 793, 794 ЦК України. Крім цього, з огляду на те, що сторонами протягом строку дії договору, тобто до 15.09.2012 року, не проведено оцінки орендованого майна, відповідно договір оренди припинив свою дію 15.09.2012 року.
Пунктом 11.9. Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року встановлено, що чинність даного договору оренди припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено.
Умовами договору, п. 2.4 передбачено, що у разі припинення цього договору майно повертається орендарем орендодавцю. Орендар повертає майно Орендодавцю аналогічно порядку, встановленому при передачі майна орендарю цим договором. Майно вважається поверненим орендодавцеві з моменту підписання сторонами акта прийому-передачі.
Відповідно до статті 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря, він зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.
Згідно пункту 1 частини 2 статті 291 Господарського кодексу України, договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.
Статтею 785 ЦК України встановлений обов'язок наймача у разі припинення договору негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Внаслідок закінчення строку дії договору позивач безпідставно займає вищевказане приміщення, яке належить на праві власності третій особі, порушуючи, таким чином, норми ст. 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст. 785 Цивільного та п. 1 ч. 2 ст. 291 Господарського кодексів України та умови вказаного договору в частині звільнення та повернення майна.
Після спливу строку дії договору оренди від 09.08.2002 року та станом на момент подання даного позову ПП «Фірма «Істком» орендовані приміщення не повернула, чим порушила права ФОП Гойдика Л.С., як власника орендованого майна.
Надаючи оцінку доводам позивача щодо автоматичної пролонгації Договору оренди приміщення від 09.08.2002 року на тих самих умовах та на той самий строк, відповідно до статті 764 Цивільного кодексу України та частини другої статті 1 7 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», як підставу правомірного користування ним приміщенням прибудови корпусу 1А. площею 157.35 м.кв., яке розміщене за адресою: м. Львів, вул. Наукова, 7, суд відзначає наступне.
Відповідно до статті 764 Цивільного кодексу України (в редакції від 13.06.2012 року) якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Надаючи господарським судам роз'яснення, з метою забезпечення правильного і однакового застосування господарськими судами норм законодавства у розгляді справ у спорах, пов'язаних з орендою (наймом) майна, Пленум Вищого господарського суду України в постанові від 29.05.2013 року № 12 зазначив, що зі змісту статей 759. 763 і 764 ЦК України, частини другої статті 291 ГК України, частини другої статті 17 та частини другої статті 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» вбачається, що після закінчення строку договору оренди він може бути продовжений на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець.
Частина друга статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції від 18.08.2012 року) встановлювала, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Разом з тим, слід зазначити, що законодавець у ст. 764 ЦК України пов'язує обов'язок орендодавця направити орендарю заяву про припинення або зміну договору оренди протягом місяця після закінчення його дії, однак, з матеріалів справи встановлено, що Доповнення 1 до Договору про його продовження було підписано до закінчення його дії, що унеможливило звернення орендодавця з такою заявою у встановлений законодавством строк.
Господарський суд вважає, що вказані роз'яснення пункту 4.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 12 слід застосовувати у їх системному зв'язку із роз'ясненнями пункту 2.9. цієї ж Постанови.
Роз'яснюючи питання щодо необхідності нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), який неодноразово пролонговувався на підставі статті 764 ЦК України чи частини другої статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Пленум Вищого господарського суду України у пункті 2.9. своєї постанови від 29 травня 2013 року № 12 «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна» роз'яснив, що немає підстав для нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), який неодноразово пролонговувався на підставі статті 764 ЦК України чи частини другої статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», за умови якщо строк дії такого договору менший трьох років.
При цьому, якщо із закінченням строку договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного менше ніж на три роки, його дію було продовжено і наведене призвело до збільшення загального строку користування орендованим майном, який складає понад три роки, це не може бути підставою для визнання такого договору нікчемним у зв'язку з відсутністю його нотаріального посвідчення та державної реєстрації, якщо на момент укладення такого договору він відповідно до частини другої статті 215 ЦК України відповідав вимогам частини другої статті 793 та статті 794 ЦК України.
Разом з тим суд відзначає, що договір оренди приміщення від 09 серпня 2002 року, укладений між ДП «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» та ГІП «Істком» строком на 10 (десять) років, у зв'язку із чим для продовження його дії на підставі статті 764 ЦК України чи частини другої статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» вимагалося нотаріальне посвідчення та державна реєстрацію такого договору, оскільки відповідно до роз'яснень постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 12 від 29.05.2013 р. без нотаріального посвідчення та державної реєстрації допускається продовження дії на підставі статті 764 ЦК України чи частини другої статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» договорів найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладених менше ніж на три роки.
Крім цього, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не передбачений ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України, відтак ПП «Фірмою «Істком» невірно обрано спосіб захисту порушеного права.
Способи захисту цивільних прав та інтересів осіб встановлені ч. 2 ст. 16 ЦК України, згідно положень якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Отже, способи захисту цивільних прав передбачені правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини. У разі порушення цивільного права чи інтересу, у особи виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності між сторонами зобов'язальних правовідносин. Тобто, особа обирає саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу.
Разом з тим, укладеним між сторонами договором оренди приміщення від 09.08.2002 року та жодним законодавчим актом не встановлений спосіб захисту порушеного права господарським судом, як визнання незаконними дій орендодавця щодо розірвання договору оренди.
Приписами ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно п. 2.5.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», необхідно з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та статті 207 ГК України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, частина перша статті 220. частина друга статті 228 ЦК України, частина друга статті 207 ГК України, стаття 13 Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" та особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України"), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (зокрема, частина перша статті 227, частина перша статті 229, частина перша статті 230, частина перша статті 232 ЦК України, частина перша статті 207 ГК України).
За змістом частини другої статті 215 ЦК України, нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.
Отже, спори про визнання нікчемних правочинів недійсними підлягають вирішенню господарськими судами у загальному порядку. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.
Згідно абз. 3 п. 2.6 цієї Постанови, у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину.
Враховуючи положення ч. 1 ст. 203 ЦК України, п.п. 2.5.2, 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», третя особа викладає позовну вимогу про недійсність Доповнень № 1 до договору оренди в наступній редакції: «Визнати недійсними доповнення №1 від 08.02.2011 року до договору оренди приміщення від 09.08.2002 року укладеного між Державним підприємством «Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут» та Приватним підприємством «Фірмою «Істком».
Право третьої особи на подання позову про визнання недійсними доповнень №1 від 08.02.2011 року до Договору оренди та виселення ПП «Фірми «Істком» обґрунтовується тим, що згідно свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 19.09.2014 року, зареєстрованого в реєстрі за №4080 ФОП Гойдик Л.С. набув право власності на приміщення їдальні-бару площею 1008,0 кв.м., яке знаходиться за адресою м. Львів, вул. Наукова, 7 та включає частину прибудови корпусу 1А, площею 157,35 кв.м., що здавалась в оренду ПП «Фірмі «Істком» на підставі договору оренди від 09.08.2002 року. Державна реєстрація права власності ФОП Гойдика Л.С. на вищевказане нерухоме майно проведена 19.09.2014 року, номер запису про право власності 7058464, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №27040729 від 19.09.2014 року.
Щодо аргументу представника ПП «Фірми «Істком», що право на подання позову про виселення орендаря із приміщення прибудови корпусу 1А, яке знаходиться за адресою м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі належить ДП «ЛНДРІ», а не ФОП Гойдику Л.С, третя особа зазначає, що, незважаючи на те, що строк дії договору оренди від 09.08.2002 року закінчився 15.09.2012 року, в цей час право власності на орендоване майно належало ДП «ЛНДРІ», на даний момент, останній не має права на звернення із позовом до ПП «Фірми «Істком» про виселення з орендованого приміщення, оскільки право власності на це майно перейшло до третьої особи.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним.
Аналогічні положення закріплені ст.ст. 317, 321 ЦК України. Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
ПП «Фірма «Істком» у своєму позові у даній справі стверджує, що на підставі доповнення №1 від 08.02.2011 року до договору оренди вона має право користування належним на праві власності ФОП Гойдику Л.С. приміщенням прибудови корпусу 1А яке знаходиться за адресою м. Львів, вул. Наукова. 7 на першому поверсі будівлі. Тобто, позов ПП «Фірми «Істком» спрямований на захист права користування вищевказаним нерухомим майном.
Із зазначеного слідує невизнання і заперечення ПП «Фірмою «Істком» наявності у третьої особи суб'єктивного права на користування даним нерухомим майном та відповідно створює невпевненість у правовому статусі ФОП Гойдика Л.С. як носія суб'єктивного права на користування майном. При цьому, підставою такого невизнання і заперечення ПП «Фірма «Істком» вказує доповнення №1 від 08.02.2011 року та автоматичну пролонгацію строку дії договору оренди на 10 років на підставі ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Разом з тим, станом на момент підписання Доповнення №1 від 08.02.2011 року до договору оренди, а також станом на дату закінчення строку дії договору оренди 15.09.2012 року третя особа не була власником спірного нерухомого майна, відтак її суб'єктивне право на користування спірним нерухомим майном на той час не було порушене. Враховуючи, що доповнення №1 від 08.02.2011 року та пролонгація строку дії договору оренди, на момент пред'явлення позову в даній справі, є підставою невизнання, заперечення права користування третьою особою спірним нерухомим майном, власником якого він є та призводить до обмеження у здійсненні такої правомочності права власності як право користування, відповідно пред'явлена третьою особою позовна вимога про визнання недійсними доповнення №1 від 08.02.2011 року до договору оренди спрямована на захист свого охоронюваного законом інтересу.
Згідно рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 року у справі №1-10/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу ( 1501-06 ) та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції ( 254к/96-ВР ) і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.
В даному випадку, охоронюваний законом інтерес третьої особи полягає в тому, що визнання недійсним доповнення №1 від 08.02.2011 року до договору оренди та встановлення обставини непролонгування договору оренди від 09.08.2002 року на той самий строк і на тих самих умовах, дасть можливість ФОП Гойдику Л.С. користуватися належним йому на праві власності приміщенням прибудови корпусу 1А яке знаходиться за адресою м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі.
Згідно статей 1, 12 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваннх законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
Частина 2 статті 16 ЦК України встановлює способи захисту інтересів, зокрема: визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Такий перелік способів захисту інтересів у Цивільному кодексі України ( г-; ) не є вичерпним, оскільки ця стаття вміщує ще й припис про те, що "суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом".
Необхідність захисту порушеного права та інтересу позивач пов'язує із вчиненням відповідачем дій, які заперечують право позивача на користування приміщенням прибудови корпусу 1А, площею 157,35 м.кв., яке розміщене за адресою: м. Львів, вул. Наукова, 7 (об'єкта оренди за договором оренди приміщення від 09.08.2002 року).
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими. Відповідно до ст. 33 ГПК України обов'язком позивача є доведення (підтвердження) в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.
При цьому, уявлення позивача про невідповідність дій відповідача нормам чинного законодавства за відсутності при цьому порушень прав та інтересів позивача, не є підставою для визнання таких дій незаконними в судовому порядку, оскільки відповідно до приписів ст. 1 ГПК України особа звертається до суду саме за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду чи на момент прийняття судом рішення, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні перегляду судових рішень господарських судів у справах, пов'язаних з недоведеністю порушення прав позивача (постанова ВСУ від 12.09.2011 у справі №33/341).
Надаючи об'єктивну оцінку наявності порушеного права позивача на користування приміщенням прибудови корпусу 1А, , яке розміщене за адресою: м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі господарський суд констатує, що договір оренди приміщення від 09.08.2002 року, як підстава на якій позивачем здійснювалося таке користування, припинився у зв'язку з закінченням строку, на який його укладено.
Таким чином встановлена при розгляді справи по суті обставина припинення права позивача за захистом якого останній звернувся до суду, свідчить про наявність підстав для прийняття рішення про відмову в позові.
Враховуючи вищевикладені положення законодавства, станом на час подання позову третьою особою у даній справі, право на пред'явлення позовної вимоги про виселення ПП «Фірми «Істком» із приміщення належить власнику цього майна, а саме, ФОП Гойдику Л.С. Позовна вимога третьої особи на виселення ПП «Фірми «Істком» із спірного приміщення спрямована захист права користування майном у спосіб припинення дії, яка порушує право третьої особи, а саме припинення користування майном ПП «Фірмою «Істком».
За таких обставин, вищенаведеними аргументами підтверджується, те, що третя особа вправі звернутися із позовом про визнання недійсними доповнень №1 від 08.02.2011 року до договору оренди від 09.08.2002 року з підстав їх невідповідності вимогам законодавства, незважаючи на те, що не є стороною цього правочину та вимагати виселення ПП «Фірми «Істком» із належного на праві власності третій особі приміщення з підстав непролонгування договору оренди з 15.09.2012 року.
Обставинами, якими третя особа з самостійними вимогами на предмет спору обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу, є фактичні дані, якими підтверджується набуття нею права власності на нерухоме майна щодо частини якого ця особа обмежена у здійсненні такого права.
При цьому, звертаючись до суду з вимогою щодо захисту на здійснення, в повному обсязі, права власності спірним приміщенням (його частиною), здійснення якою обмежене протиправним перебуванням в приміщенні (його частині) позивача, третя особа з самостійними вимогами на предмет спору, з покликанням на ст. ст. 16, 785 Цивільного кодексу України, ст. ст. 20, 291 Господарського кодексу України, ст. 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», просить захисти таке право шляхом виселення позивача з займаного приміщення (його частини), тобто фактично вимагає усунути перешкоди у здійсненні нею права користування своїм майном.
Стаття 16 ЦК України, стаття 20 ГК України визначають способи захисту цивільних прав та інтересів, серед яких, зокрема, передбачено: примусове виконання обов'язку в натурі, присудження до виконання обов'язку в натурі, і якщо колишній орендар не звільняє орендовані приміщення після закінчення строку дії договору оренди, то позовна вимога про його виселення як примусове виконання обов'язку в натурі відповідає приписам ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України.
Таким чином, третя особа з самостійними вимогами на предмет спору в обгрунтування своїх вимог посилається не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини.
Відповідно до роз'яснень пункту 3.12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
При розгляді справи по суті судом встановлено, що доказів, які б свідчили про користування належним третій особі з самостійними вимогами приміщенням на законних підставах Приватним підприємством «Фірма «Істком» не надано.
Здійснюючи правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин суд відзначає, що відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 391 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
При цьому суд за зазначає, що відповідно до роз'яснень пункту 3.12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог.
Таким чином, вимога щодо виселення Приватного підприємства «Фірма «Істком» із займаного приміщення, яке належить третій особі з самостійними вимогами на предмет спору є законною та такою, що ґрунтується на нормах чинного законодавства України, а отже підлягає задоволенню.
При цьому захищаючи право третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору шляхом виселення Приватного підприємства «Фірма «Істком» із займаного приміщення суд відзначає про необхідність при здійсненні судочинства застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року № ЕТ8 N 005 (надалі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Держава Україна несе обов'язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
На це вказано, зокрема, у пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема, і судом, як основним засобом захисту прав, свобод і інтересів у Державі.
Крім того, Конституційний суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
З наведеного вище, суд приходить до висновку, що ефективним способом захисту порушеного права третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору, яке забезпечить реалізацію відповідного порушеного права, є виселення ПП «Фірма «Істком» із займаного приміщення.
Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно ст.34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Враховуючи, що позивачем не представлено достатньо об'єктивних та переконливих доказів в підтвердження своїх позовних вимог, а відповідач та третя особа позовні вимоги заперечили та спростували поданими доказами, суд прийшов до висновку, що позов Приватного підприємства «Фірма «Істком» до Державного підприємства Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут про визнання незаконними дії щодо розірвання договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. не є обґрунтованим та не підлягає до задоволення.
Крім того, третьою особою представлено достатньо об'єктивних та переконливих доказів в підтвердження своїх позовних вимог, а позивач (відповідач 1) та відповідач (відповідач 2) належними та допустимими доказами не заперечили та не спростували, суд прийшов до висновку, що позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - Гойдик Любомира Степановича до відповідача 1 - Приватного підприємства «Фірма «Істком», відповідача 2 - Державного підприємства Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут про визнання недійсним (нікчемним) доповнення № 1 від 08.02.2011 року до договору оренди приміщення від 09.08.2002 р. та виселення ПП «Фірма «Істком» із приміщення є обґрунтованим та підлягає до задоволення.
Згідно ст. 44 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно ч.1 ст.3 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється: за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України; за видачу судами документів.
Згідно ч.1 ст.4 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Згідно п. 2 ч. 2 ст.4 Закону України «Про судовий збір», ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру - 2 відсотки ціни позову, але не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 60 розмірів мінімальних заробітних плат.
Як доказ сплати судових витрат, позивач (відповідач 1) подав платіжне доручення № 178 від 27.05.2015 року на суму 1218,00 грн.
Згідно ст.49 ГПК України, судові витрати слід залишити за позивачем.
Як доказ сплати судових витрат, третя особа подала квитанцію № 6 від 05.08.2015 року на суму 2436,00 грн.
Господарські витрати за позовом третьої особи, відповідно до ст. 49 ГПК України, слід покласти на сторони пропорційно задоволених позовних вимог.
Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 33, 43, 49, 75, 84, 85 ГПК України, суд, -
ВИРІШИВ:
1. У задоволенні позовних вимог Приватного підприємства «Фірма «Істком» - відмовити.
2. Позовні вимоги Фізичної особи-підприємця Гойдика Любомира Степановича - задоволити частково.
3. Виселити Приватне підприємство «Фірму «Істком» (79060, м. Львів, вул. Наукова, 7, код ЄДРПОУ 14316244) із приміщення побудови корпусу 1А, яке розміщене за адресою: 79060, м. Львів, вул. Наукова, 7 на першому поверсі будівлі.
4. В іншій частині позовних вимог Фізичної особи-підприємця Гойдика Любомира Степановича - відмовити.
5. Стягнути з Приватного підприємства «Фірма «Істком» (79060, м. Львів, вул. Наукова, 7, код ЄДРПОУ 14316244) на користь Фізичної особи-підприємця Гойдика Любомира Степановича (79007, м. Львів, вул. Дорошенка, 53, кв. 1, ідент. код 2683520333) 1218 (одна тисяча двісті вісімнадцять) грн. 00 коп. судового збору.
6. Накази видати, в порядку ст. 116 ГПК України, після набрання рішенням законної сили.
Суддя Пазичев В.М.
Повний текст рішення виготовлено та підписано 28.08.2015 року
Суд | Господарський суд Львівської області |
Дата ухвалення рішення | 25.08.2015 |
Оприлюднено | 03.09.2015 |
Номер документу | 49339737 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Господарський суд Львівської області
Пазичев В.М.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні