Постанова

від 14.09.2009 по справі 3/609

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД  міста КИЄВА 01025,  м.

Київ,  вул. Десятинна,  4/6, тел. 278-43-43

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М   У К

Р А Ї Н И

м. Київ

 14.09.2009 р.           11:39           № 3/609

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі

головуючої судді          Блажівської Н.

Є., суддів Григоровича П. О. та Федорчука А. Б., при секретарі судового

засідання Миколаєнко І. О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні

адміністративну справу

За позовом                 ОСОБА_1

до                                  Кабінету

Міністрів України

про                               визнання

незаконними та нечинними пунктів Постанови Кабінету

                                    Міністрів

України № 992 «Про порядок працевлаштування  

                                    випускників вищих

навчальних закладів, підготовка яких

 здійснювалась за

державним замовленням»від 22 серпня 1996 року

 та додатків до

нього та визнання бездіяльності протиправною

У судовому засіданні 14 вересня 2009 року  відповідно до пункту 3 статті 160 Кодексу

адміністративного судочинства України проголошено вступну та резолютивну

частину Постанови.

О Б С Т А В И Н И  С П Р А В И

ОСОБА_1 (надалі -Позивач) звернувся до Окружного

адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України

(надалі -Відповідач) та з урахуванням уточнених позовних вимог просив про

визнання незаконними та нечинними пунктів 4, 8, 14, 17-20 Порядку

працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких

здійснювалась за державним замовленням, затвердженого Постановою Кабінету

Міністрів України № 992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих

навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням»від

22 серпня 1996 року та додатків 1 та 2 до нього; визнання бездіяльності

Кабінету Міністрів України у вигляді невжиття заходів щодо усунення порушених

прав Позивача протиправною; зобов'язання Кабінет Міністрів України скасувати

пункти 4, 8, 14, 17-20, додатків 1, 2 Порядку працевлаштування випускників

вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним

замовленням, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 992 від 22

серпня 1996 року; стягнення з Відповідача на користь Позивача 1700 грн. шкоди.

Позовні вимоги мотивовані тим, що пункти 4, 8, 14, 17-20

Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких

здійснювалась за державним замовленням, затвердженого Постановою Кабінету

Міністрів України № 992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих

навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням»від

22 серпня 1996 року та додатки 1 та 2 до нього є незаконними та такими, що не

відповідають вимогам законів України, міжнародно-правових актів а також такими,

положення яких порушують право Позивача на вищу освіту у випадку, якщо останній

відмовиться працювати три роки за державним направленням після закінчення

вищого навчального закладу.

В судовому засіданні Позивачем було зазначено про те,

що, отримавши у жовтні 2008 року копію позовної заяви, що містила обґрунтування

протиправності окремих положень оскаржуваної постанови, Відповідач, в силу

положень частини 1 статті 276 Цивільного кодексу України, зобов'язаний був

вжити заходів щодо усунення порушення прав Позивача. Оскільки зазначених

заходів вжито не було, така бездіяльність Кабінету Міністрів України, на

думкуОСОБА_1, є протиправною.

Представник Відповідача в судовому засіданні проти

позовних вимог заперечила, вказавши на їх необґрунтованість та безпідставність.

В обґрунтування заперечень на позов представником

Кабінету Міністрів України було зазначено про те, що положення пунктів 4, 8,

14, 17-20 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів,

підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого

Постановою Кабінету Міністрів України № 992 «Про порядок працевлаштування

випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за

державним замовленням»від 22 серпня 1996 року та додатків 1 та 2 до нього, є

законними та такими, що відповідають вимогам законодавства України, що регулює

порядок надання вищої освіти в Україні.

Представник Відповідача також зазначила про пропуск

Позивачем річного строку звернення до адміністративного суду та наполягала на

відмові в задоволенні позову з цієї підстави.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали та

заслухавши пояснення Позивача та представників Відповідача, всебічно і повно

з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно

оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення

спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

                                           В С

Т А Н О В И В

Положеннями частини третьої статті 53 Конституції

України встановлено, що держава забезпечує доступність і безоплатність

дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в

державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної

загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної

освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і

студентам.     

Відповідно до частини четвертої вказаної статті

Основного Закону громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в

державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Згідно з частиною 2 статті 44 Закону України «Про

освіту»вищі навчальні заклади здійснюють свою діяльність за державним

контрактом (замовленням) та угодами як основною формою регулювання відносин між

навчальними закладами та підприємствами, установами, організаціями,

громадянами.

Частиною 2 статті 52 Закону України «Про

освіту»визначено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту

за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і

зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом

Міністрів України.

Відповідно до частини 2 статті 197 Кодексу законів про

працю України молодим спеціалістам -випускникам державних навчальних закладів,

потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями,

надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, визначеному

Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 52 Закону України «Про освіту», на

виконання Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77 «Про заходи щодо

реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників

вищих навчальних закладів»в редакції Указу Президента України від 16 травня

1996 року № 342 та статті 197 Кодексу законів про працю України було розроблено

Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких

здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою Кабінету

Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992 (надалі також -«Порядок»).

Пунктом 4 Порядку визначено, що керівники вищих

навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням

укладають з ними угоду за формою згідно з додатком № 1.

Відповідно до пункту 8 Порядку випускники, які уклали

угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні

відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років. Особи, зараховані до

вищих навчальних закладів на цільові місця відповідно до постанови Кабінету

Міністрів України від 21 липня 1992 р. № 408 «Про пільги для сільської молоді

при прийомі до вищих навчальних закладів, удосконалення системи перепідготовки

і підвищення кваліфікації кадрів»(ЗП України, 1992 р., N 8, ст. 192), після

закінчення вищого навчального закладу направляються на роботу на підприємства,

до організацій сільського, лісового, водного господарства, переробних галузей

агропромислового комплексу, закладів соціальної сфери села і зобов'язані

відпрацювати за призначенням не менше трьох років.

У разі неприбуття молодого фахівця за направленням або

відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення

його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за

власним бажанням протягом трьох років випускник зобов'язаний відшкодувати у

встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати

замовникові всі витрати (пункт 14 Порядку).

Порядок працевлаштування випускників, які навчались за

державним замовленням, визначено пунктами 17-23 Порядку.

Так, згідно з пунктом 17 Порядку випускники вищих

навчальних закладів працевлаштовуються на місця, доведені до вищого навчального

закладу виконавцями державного замовлення.

Керівництво вищого навчального закладу не пізніше ніж за

рік до закінчення навчання пропонує випускнику посаду відповідно до укладеної

угоди. При цьому вищим навчальним закладом оформляється картка працевлаштування

випускника (додаток N 2) у двох примірниках на кожну особу. Перший примірник

зберігається у вищому навчальному закладі, другий надсилається замовникові.

Замовник не пізніше ніж за два місяці до закінчення навчання на підставі

одержаної картки працевлаштування підтверджує вищому навчальному закладу

достовірність надісланого ним переліку місць працевлаштування випускників.

(пункт 18 Порядку).

Відповідно до пункту 19 Порядку вручення випускникові

диплома про закінчення вищого навчального закладу, направлення на роботу

(додаток N 3) та видача належних йому коштів, які перераховані до вищого

навчального закладу замовником, здійснюється протягом семи днів після

закінчення ним вищого навчального закладу. Оформлене замовником або вищим

навчальним закладом (за домовленістю із замовником) направлення на роботу є

підставою для укладання трудового договору між молодим фахівцем і замовником.

Пунктом 20 Порядку встановлено, що молодий фахівець

повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні на

роботу.

Додатком № 1 до Порядку затверджено Типову угоду про

підготовку фахівців з вищою освітою.

Додатком № 2 до Порядку затверджено Картку

працевлаштування випускника.

Згідно із частиною другою статті 43 Конституції України

держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю,

гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує

програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів

відповідно до суспільних потреб.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за

конституційним поданням 50 народних депутатів України про офіційне тлумачення

положень частини третьої статті 53 Конституції України «держава забезпечує

доступність і безплатність дошкільної, повної загальної середньої,

професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних

закладах»№ 5-рп/2004 від 4 березня 2004 року надано офіційне тлумачення статті

53 Основного Закону, а саме «безоплатність освіти як конституційна гарантія

реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і

комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні

послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів

освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою статті 53 Конституції

України... Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути

її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і

комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (частина четверта статті

53 Конституції України) в межах обсягу підготовки фахівців для

загальносуспільних потреб (державного замовлення)».

Проаналізувавши вимоги чинного законодавства України в

сфері надання освітніх послуг та, дослідивши матеріали справи, Суд вважає за

необхідне зазначити наступне.

В обгрунтування заявлених позовних вимог Позивач

посилається на невідповідність оспорюваних пунктів Порядку положенням законів,

що регулюють порядок надання освіти в Україні та міжнародно-правових актів.

Відповідно до положень статті 56 Закону України «Про

вищу освіту»випускники вищих навчальних закладів вільні у виборі місця роботи.

Випускник вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням і

якому присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою певного

освітньо-кваліфікаційного рівня, працевлаштовується на підставі направлення на

роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, керівником вищого

навчального закладу та випускником.

Положення частини третьої статті 53 Конституції України,

яке стосується вищої освіти, та положення частини четвертої цієї статті про

конкурсну основу її здобуття слід розглядати з урахуванням положень частини

другої статті 43, тобто безоплатне здобуття вищої освіти за рахунок державних

коштів здійснюється «лише для суспільних потреб, які визначаються обсягом

державного замовлення на підготовку фахівців». Обсяг безоплатної вищої освіти в

навчальних закладах державної і комунальної форм власності (на конкурсній

основі в межах ліцензованого обсягу) регулюється державним замовленням і

фінансується за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів. Забезпечення

фінансування зазначених у частині третій статті 53 Конституції України видів

освіти здійснюється за відповідними державними стандартами і нормативами за

рахунок бюджетних асигнувань.

За Конституцією України (частина друга статті 43)

держава створює умови для підготовки кадрів за основними напрямами відповідно

до суспільних потреб, на задоволення яких виключно Законом про державний бюджет

України визначаються будь-які бюджетні видатки держави (частина друга статті

95). Виходячи з суспільних потреб та розмірів бюджетних призначень, визначених

у Законі про державний бюджет України, формується державне замовлення на

підготовку фахівців з вищою освітою за напрямами і спеціальностями відповідних

освітньо-кваліфікаційних рівнів. Тому обсяги фінансування вищих державних і

комунальних навчальних закладів за рахунок бюджетних коштів пов'язані передусім

з підготовкою такої кількості фахівців з вищою освітою, яка визначається

щорічно у державному замовленні.

Отже, безоплатність вищої освіти (безоплатність

навчання) в державних і комунальних навчальних закладах зобов'язує державу

створити відповідні можливості, за яких громадянин України на рівних конкурсних

умовах (частина четверта статті 53 Конституції України) може здобути без

внесення плати у будь-якій формі вищу освіту в межах обсягу потрібних державі

та суспільству фахівців.

Як зазначено в Преамбулі Порядку працевлаштування

випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за

державним замовленням, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від

22 серпня 1996 року № 992  метою прийняття

даного акту є забезпечення реалізації права на роботу за фахом випускникам

вищих навчальних закладів.

Суд звертає увагу, що зміст пункту 8 та пункту 14

Порядку передбачає наявність двох альтернативних положень стосовно регулювання

правовідносин по наданню та здобуттю вищої освіти:

1) Випускники, які уклали угоду з вищим навчальним

закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем

призначення не менше трьох років (пункт 8 Порядку);

2) У разі неприбуття молодого фахівця за направленням

або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням,

звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни,

звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов'язаний

відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та

компенсувати замовникові всі витрати (пункт 14 Порядку).

Вказані нормативні положення є взаємовиключними та

такими, що не можуть застосовуватися одночасно. Це означає, що відповідні

суб'єкти правовідносин наділяються правом вибору відповідної моделі поведінки.

Суд не погоджується з посиланнями Позивача на те, що

відповідне покладення обов'язку на особу, яка скористалася своїм правом на вищу

освіту, щодо відпрацювання на роботі, визначеній державою, є примусовою працею,

яка є забороненою відповідно до вимог чинного національного та міжнародного

законодавства, виходячи із наступного.

Безоплатність освіти (навчання за державним замовленням)

передбачає надання відповідних освітніх послуг без внесення за це оплати

будь-якого виду. Дані правовідносини між особою та, в конкретному випадку,

державою, передбачають виникнення наступного правового зв'язку між зазначеними

суб'єктами: праву особи на безоплатну освіту (навчання за державним

замовленням) кореспондує обов'язок держави надати таку освіту у встановленому

законом порядку.

Однак, повна реалізація відповідних прав та обов'язків

по наданню державою особі безоплатної освіти (навчання за державним

замовленням) передбачає виникнення іншого складу правовідношення, в якому вже

праву держави на результати трудової діяльності особи, яка здобула вищу освіту

за державним замовленням кореспондує обов'язок цієї особи здійснювати таку

трудову діяльність на встановлених державою умовах. Це вже інший вид

правовідносин, який виникає в результаті реалізації особи права на безкоштовну

вищу освіту.

Водночас, Суд зауважує, що, укладаючи угоду (правочин) з

вищим навчальним закладом про надання освітніх послуг за державним замовленням,

особа (абітурієнт) бере на себе відповідні зобов'язання, які як випливають із

вимог нормативно-правових актів в даній сфері, так і передбачені самими угодами

(правочинами) про надання освітніх послуг, а саме зобов'язання після закінчення

навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі

народного господарства не менше ніж три роки (взамін чого отримують вищу освіту

безкоштовно).

Згідно теорії договірного права одностороння відмова від

умов правочину за загальним правилом не допускається.

Однак, пункт 14 Порядку містить виняток із загального

правила і допускає можливість відступлення особи (випускника вищого навчального

закладу) від взятих зобов'язань за певної умови -відшкодування вартості

навчання. В даному випадку немає підстав говорити про незаконність такої

нормативної умови, оскільки вона, як вже зазначалося, розширює варіанти

поведінки особи і надає їй ширший спектр вибору. В протилежному випадку (за

відсутності альтернативного варіанту поведінки) відмова особи, яка навчалася за

державним замовленням, працювати в державному секторі народного господарства

протягом трьох років буде розцінюватися не інакше як порушення умов договору

про надання освітніх послуг. У випадку застосування виключно положень Закону

України «Про вищу освіту»не може йти мови про можливість відмови від подальшого

працевлаштування у державному секторі народного господарства особами, які

навчалися за державним замовленням, оскільки передбачений статтею 56 Закону

припис є імперативним.

Тому Суд не розцінює припис пункту 14 Порядку як такий,

що звужує перелік наданих особі прав в галузі здобуття вищої освіти за

державним замовленням.

Водночас, Суд звертає увагу на те, що, направлення на

роботу не є примусовою працею, оскільки, вступу особи до вищого навчального

закладу за державним замовленням, передує вільний вибір такою особою майбутньої

професії та роду занять. Укладаючи угоду про підготовку фахівців з вищою

освітою, особа обізнана із родом та характером майбутньої роботи, яка може бути

запропонована особі виключно в межах її спеціальності та кваліфікації, а тому

підстави стверджувати про примусову працю, в даному випадку, відсутні.  

Посилання Позивача на те, що застосування оскаржуваних

положень порядку є порушенням принципу вільного вибору місця проживання є

необґрунтованими, оскільки за даних обставин (за умов навчання за державним

замовленням) мова йде не про право особи на вільний вибір місця проживання, а

про виконання умови договору про відпрацювання у відповідному секторі

економіки. Суд звертає увагу на те, що вступаючи на навчання за державним

замовленням та укладаючи відповідний правочин, особа-абітурієнт є обізнаною із

фактом необхідності відпрацювання певного строку після закінчення навчання, а

тому, у випадку неприйнятності місця майбутньої роботи, має законну можливість

відмовитися від укладення даного правочину.

          Крім

того, представник Відповідача в судовому засіданні наполягала на застосуванні

судом наслідків пропуску Позивачем строку звернення до адміністративного суду

за захистом прав, свобод та інтересів.

Відповідно до частини 1 статті 100 Кодексу

адміністративного судочинства України пропущення строку звернення до

адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного

позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.

Відповідно до частини 2 статті 99 Кодексу

адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду

за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який

обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення

своїх прав, свобод чи інтересів.

Строк звернення до адміністративного суду -це проміжок

часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого

особа має право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою за

вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Після

закінчення цього часу особа не втрачає права звернутися із адміністративним

позовом, але у задоволенні цього позову може бути відмовлено на тій підставі,

що пропущено строк звернення.

Дотримання строку звернення з адміністративним позовом є

однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах.

Вона дисциплінує учасників цих відносин у випадку, якщо вони стали спірними,

запобігає зловживанням і сприяє стабільності діяльності суб'єктів владних

повноважень щодо виконання своїх функцій.

Встановлення процесуальних строків законом та судом

передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та

своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства

України певних процесуальних дій.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє

досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також

стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до

виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі

правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не

звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Як встановлено в судовому засіданні та не заперечується

Позивачем, 1 вересня 2005 року між Ільченком Дмитром Олеговичем та Херсонським

державним університетом Міністерства освіти і науки України було укладено Угоду

про підготовку фахівців з вищою освітою № 682. Вказану угоду було підписано

Ільченком Дмитром Олеговичем, про що свідчить його особистий підпис у

відповідній графі угоди.

Відповідно до пункту 3 Угоди про підготовку фахівців з

вищою освітою, студент зобов'язується, зокрема, прибути після закінчення вищого

навчального закладу на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років; у

разі відмови їхати за призначенням, відшкодувати до державного бюджету вартість

навчання в установленому порядку.

Таким чином, Суд звертає увагу на те, що Позивач був

обізнаним з вимогами нормативно-правових актів, які стосуються направлення

особи, яка навчалася за державним замовленням, на роботу, а також обов'язку

відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку у

разі відмови їхати за призначенням.

Постанову Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996

року № 992 «Про Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів,

підготовка яких здійснювалась за державним замовленням»було офіційно

опубліковано в газеті «Урядовий кур'єр», 1996, 10, 10.10.96 № 191 - 192 та

Зібранні постанов Уряду України, 1996, №N 

17, ст.  460.

Позивачем не зазначено про обставини, що можуть бути визнані судом

поважними для пропуску строку звернення до суду, встановленого статтею 99

Кодексу адміністративного судочинства України.

Річний строк звернення до адміністративного суду за

захистом порушеного права, свобод та інтересів відраховується з моменту, коли

Позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення його прав.

Підписуючи 1 вересня 2005 року угоду про підготовку

фахівців з вищою освітою            №

682, ОСОБА_1 був обізнаний із вимогами пункту 3 вказаної угоди.

Позивачем не надано обгрунтованих пояснень стосовно

причин пропуску строку звернення до адміністративного суду стосовно частини

позовних вимог, а також не надано належних доказів на підтвердження поважності

причини пропуску  строку звернення до

суду.

Вивчивши матеріали справи, Суд встановив, що Позивач

звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із порушенням строку

звернення до адміністративного суду стосовно позовних вимог про визнання

нечинними та скасування оскаржуваних положень Порядку, оскільки

адміністративний позов подано до Окружного адміністративного суду міста Києва

24 вересня 2008 року (про що свідчить відповідний реєстраційний напис на першій

сторінці позовної заяви), а тому позовні вимоги стосовно частини позовних вимог

не підлягають задоволенню з підстав пропуску строку звернення до суду

відповідно до вимог частини 1 статті 100 Кодексу адміністративного судочинства

України.

Позовну вимогу про визнання бездіяльності Кабінету

Міністрів України у вигляді невжиття заходів щодо усунення порушених прав

Позивача протиправною Суд вважає необґрунтованою, виходячи з наступного.

          Згідно

зі статтею 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової

влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах та

відповідно до законів України.

           Статтею

19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи  місцевого 

самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в

межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією  та 

законами України.

           В

розумінні Кодексу адміністративного судочинства України бездіяльність суб'єкта

владних повноважень -це пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка

може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної

особи.

Таким чином, протиправною може бути визнано

бездіяльність суб'єкта владних повноважень у випадку, якщо вказаний суб'єкт

утримується від вчинення дій, обов'язок вчинення яких прямо передбачений

відповідними нормами чинного законодавства України.

Судом не встановлено, а Позивачем не наведено конкретних

фактів порушення Кабінетом Міністрів України прав Позивача у сфері надання вищої

освіти, оскільки оскаржувані пункти Порядку, на протиправність яких посилається

Позивач, як встановлено Судом, є законними та такими, що відповідають вимогам

нормативно-правових актів вищої юридичної сили.

          Стосовно

позовної вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача            1700 грн. завданої шкоди, Суд

вважає за необхідне зазначити про те, що Позивачем не доведено протиправності

дій чи бездіяльності Кабінету Міністрів України, як і не наведено фактів прояву

завданої, на думку Позивача, йому шкоди в розмірі 1700 грн., так і не наведено

причинно-наслідкового зв'язку між діями Відповідача та завданою шкодою.

Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного

судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних

судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними

суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1

статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що кожна

сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та

заперечення.   

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного

аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, Суд дійшов

висновку, що викладені в позовній заяві посилання Позивача є необґрунтованими,

та відповідно такими, що не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 7, 8, 9,

99, 100, 158, 159, 160, 161, 162, 163, 254 Кодексу адміністративного

судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

                                         П О С

Т А Н О В И В

В задоволенні адміністративного позову -відмовити

повністю.

Постанова може бути оскаржена в порядку та строки,

визначені статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

       Головуюча Суддя                                                                          

Н. Є.  Блажівська

       Судді                                                                                                

П. О. Григорович

А. Б. Федорчук