Рішення

від 03.09.2015 по справі 490/13669/14-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №490/13669/14-ц 03.09.2015 07.08.2015 03.09.2015

Провадження № 22ц/784/1387/15 Суддя першої інстанції Гуденко О.А.

Категорія 2 Суддя-доповідач апеляційного суду ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

3 вересня 2015 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Царюк Л.М,

суддів: Козаченка В.І., Мурлигіної О.Я.,

при секретарі Горенко Ю.В.,

за участю: прокурора - Цвілікевич Н.В.,

представника відповідачки - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_2 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 квітня 2015 року за позовом прокурора м. Миколаєва в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_3 про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та зобов'язання повернути земельну ділянку, скасування державної реєстрації, -

В С Т А Н О В И Л А:

3 листопада 2014 року прокурор в інтересах держави звернувся з вищезазначеним позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, який мотивував тим, що пунктами 7, 7.1. розділу 3 рішення Миколаївської міської ради № 27/46 від 4 квітня 2013 року затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж в натурі (на місцевості) та передачі у приватну власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 910 кв.м для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по вул. Променевій, 63-г в м. Миколаєві.

19 квітня 2013 року на підставі вказаного рішення реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області видано свідоцтво про право власності ОСОБА_4 на вищезазначену земельну ділянку.

Проте, перевіркою прокуратури було установлено, що спірна земельна ділянка була передана з порушенням вимог земельного та водного законодавства, оскільки розташована у зеленій зоні загального користування і відноситься до земель рекреаційного призначення та знаходиться в межах прибережної захисної смуги річки Інгул.

8 липня 2013 року ОСОБА_4 уклала з ОСОБА_3 договір купівлі продажу спірної земельної ділянки, внаслідок чого за останньою було незаконно зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку.

Посилаючись на викладене, прокурор, уточнивши свої вимоги, просив суд визнати незаконними та скасувати рішення у вказаній частині, визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане ОСОБА_4, визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 8 липня 2013 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну земельну ділянку, зобов'язати ОСОБА_3 на підставі ст. 216 ЦПК України повернути зазначену земельну ділянку у власність Миколаївської міської ради.

Заперечуючи проти позову, Миколаївська міська рада та відповідачі посилались на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель житлової забудови міста та не є землями рекреаційного призначення та водного фонду. Крім того, на їх думку, спірним рішенням міської ради інтереси держави не були порушені.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 квітня 2015 року позов задоволено. Визнано незаконними та скасовано п.п. 7, 7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради № 27/46 від 4 квітня 2013 року про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж в натурі (на місцевості) та передачі у приватну власність ОСОБА_4В земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084 площею 910 кв.м під прибудинковою територією з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд по вул. Променевій, 63-г в м. Миколаєві.

Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно № 2635271, видане 19 квітня 2013 року реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084 площею 910 кв.м по вул. Променевій, 63-г у м. Миколаєві, укладений 08 липня 2013 року зареєстрованим за № 605 , між ОСОБА_4 та ОСОБА_3

Скасовані рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 3741676 від 08 липня 2013 року та запис про інше речове право 1556199 від 08 липня 2013 року , 718965 від 17 квітня 2013 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Зобов'язано ОСОБА_3 повернути земельну ділянку з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084, площею 910 кв.м по вул. Променевій, 63-г в м. Миколаєві - у комунальну власність.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального права та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Вирішуючи позовні вимоги про визнання незаконними та скасування п.п. 7, 7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради № 27/46 від 4 квітня 2013 року та визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане 19 квітня 2013 року на ім'я ОСОБА_4 суд першої інстанції правильно виходив з того, вказаний пункт рішення міськради не відповідає вимогам Конституції України, Земельному кодексу України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», прийнятий з порушенням встановленого законом порядку щодо відведення спірної земельної ділянки, а саме земельна ділянка передана у приватну власність із земель рекреаційного призначення та водного фонду зі зміною її цільового призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

Відповідно до ст.ст. 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови, землі рекреаційного призначення й землі водного фонду. Віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно їх повноважень.

Положеннями частини першої статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Згідно зі ст. 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користування, подає заяву до відповідної ради за місцем знаходження земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймаються у місячний строк на підставі технічних матеріалів і документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, рішенням Миколаївської міської ради від 24 липня 2011 року № 11/32 ОСОБА_4 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, а рішенням тієї ж ради від 21 серпня 2012 року № 19\44 (п. 4) затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки загальною площею 600 кв.м. під прибудинковою територією за рахунок земель міста з віднесенням їх до земель житлової забудови - та передано у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку , площею 600 кв.м, що розташована по вул. Променевій, 63а, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а.с. 20).

Відповідно до пункту 6 аналогічного рішення від 22 листопада 2012 року № 22\42, внесено зміни до пунктів 4, 4.2 розділу 4 рішення від 21 серпня 2012 року № 19\44, а саме: цифри "600" замінено цифрами "910", адресу "по вул. Променевій, 63а" замінено "по вул. Променевій, 63г" (а.с.21).

4 квітня 2013 року пунктами 7, 7.1 рішенням Миколаївської міськради № 27/46 затверджено технічну документацію з землеустрою щодо встановлення меж в натурі (на місцевості) земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084 та передано у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 910 кв.м, нормативною грошовою оцінкою 115115 грн., у тому числі 910 кв. м, під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по вул. Променевій, 63-г в м. Миколаєві (а.с.11-17).

Право власності ОСОБА_4 на спірну земельну ділянку було зареєстровано в установленому законом порядку та остання отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно № 2635271, видане 19 квітня 2013 року реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області. У наступному ОСОБА_4 було відчужено на користь ОСОБА_3 указану земельну ділянку за договором купівля - продажу від 8 липня 2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області ОСОБА_5

За визначенням ст. 50 ЗК України землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів відносяться до земель рекреаційного призначення.

З приписів ст. 51 ЗК України вбачається, що до складу земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст і інших населених пунктів.

Згідно з довідкою виконавчого комітету Миколаївської міської ради з посиланням на Генеральний план м. Миколаєва, земельна ділянка по вул. Променевій, 63г віднесена до території зелених насаджень загального користування, а відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради № 15/41 від 17 жовтня 2003 року спірна земельна ділянка належить до ландшафтно-рекреаційної території ( а.с. 30-33).

За такого, посилання відповідачів на те, що спірна земельна ділянка не належала до земель рекреаційного призначення правильно не прийнято районним судом до уваги.

Крім того, за даними довідки комунального підприємства госпрозрахункового проектно-виробничого архітектурно - планувального бюро та топографічної зйомці межі спірної земельної ділянки перебувають в межах прибережної захисної смуги (а.с. 37-38).

Частина друга ст. 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) визначає, що до водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Як випливає зі змісту ст. 59 ЗК України, чинним законодавством встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так, хоча й у ч. 1 ст. 59 ЗК України передбачено, що такі землі можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, разом з тим ст. 59 ЗК України у частинах 2-4 закріплює обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно до пункту «2» ч. 3 ст. 83 ЗК України та ч. 4 ст. 84 ЗК України землі водного фонду, які перебувають у державній або комунальній власності взагалі не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків передбачених законодавством.

Відповідно до ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації (ч. 3 ст. 60 ЗК України).

Крім того, за положеннями ч. 4 ст. 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Таким чином, землі зайняті поверхневими водами: природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами і іншими водними об'єктами та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на яких знаходиться водний фонд України та на який розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них». Тобто сама по собі відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги, а відтак передача у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі суперечить вимогам ст. ст. 59, 83, 84 ЗК України.

Саме такий правовий висновок міститься в постановах Верховного Суду України у справі № 6-14цс14 від 21 травня 2014 року та у справі 6-175 цс14 від 19 листопада 2014 року і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Статтею 83 Земельного кодексу України встановлено, що землі водного фонду перебувають виключно у державній та комунальній власності, їх надання у приватну власність заборонено.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання, відповідно до ст. 21 ЗК України, недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, тощо.

Надані по справі докази не містять даних про те, що стосовно спірної земельної ділянки Миколаївською міською радою приймалися рішення щодо зміни її з категорії земель рекреаційного призначення та водного фонду на землі забудови з дотриманням встановленого Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 року № 502.

Також суд обґрунтовано прийняв до уваги постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 10 березня 2015 р., за якою визнано протиправним та скасоване рішення Миколаївської міської ради № 17/4 від 31.05.2012 «Про затвердження робочого проекту "Встановлення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг річок Інгул, Південний Буг і Бузького лиману на території землекористування м. Миколаєва», на яке посилаються відповідачі у своїх запереченням проти позову, так як зі скасуванням зазначеного рішення міськради втрачаються ті правові наслідки, які з нього випливають, а отже, межі водоохоронних зон та прибережних захисних смуг річок Інгул, Південний Буг і Бузького лиману на території землекористування м. Миколаєва не встановлювалися.

Матеріалами топографічної зйомки, здійсненої комунальним підприємством «Госпрозрахункове проектно-виробниче архітектурно-планувальне бюро» проведеною в жовтні 2014 року, з яких вбачається, що підприємством проводилися топографо-геодезичні роботи з визначення меж 100 - метрової прибережної захисної смуги на земельних ділянках, зокрема, за адресою вул. Променева, 63-г, виділено в адміністративних межах Миколаївської міської ради. За результатами виконаних робіт складено детальну карту-схему розміщення зазначених земельних ділянок та встановлено, що всі ці земельні ділянки розташовані в 100-метровій прибережній захисній смузі річки Інгул (відповідно до ч.ч. 2,3 ст. 60 ЗК України прибережні захисні смуги встановлюються по берегах середніх річок уздовж узрізу води шириною 50 м. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється).

Із доданої карти-схеми вбачається, що усі земельні ділянки розташовані в межах 100-метрової прибережної водозахисної смуги річки з урахуванням крутизни схилу у 5 градусів та відносяться до земель водного фонду, а відтак не підлягають передачі у приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

За такого, надання спірної земельної ділянки для таких цілей суперечить вимогам вищенаведених норм земельного та водного законодавства.

При задоволенні позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого ОСОБА_4 на спірну земельну ділянку, суд першої інстанції правильно виходив із того, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно є правоустанавлюючим документом, який видається на підставі рішення відповідного органу місцевого самоврядування, така вимога є похідною й залежить від доведеності незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого видане оспорюванє свідоцтво.

З огляду на викладене, у частині визнання незаконним та скасування певного пункту рішення органу місцевого самоврядування та, як наслідок, визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно колегія суддів погоджується з висновками суду.

Між тим, задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 8 липня 2013 року, суд першої інстанції виходив із положень ч.ч. 1, 2, ст. 203, ст. 215 ЦК України та ст. 210 ЗК України, згідно з якими угоди, укладені з порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, ренти, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду. Ураховуючи, що відповідачка ОСОБА_3 отримала у власність земельну ділянку, свідоцтво про право власності на яку, визнано недійсним, суд першої інстанції вважав, що договір купівлі-продажу такої ділянки також є укладеним з порушенням вимог закону.

На підставі зазначеного районний суд визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, відновив становище, яке існувало до порушення, шляхом зобов'язання ОСОБА_3 повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність.

Проте, колегія суддів не погоджується з висновками суду в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу та зобов'язання ОСОБА_3 повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність з таких підстав.

За приписами ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України.

Відповідно ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Статтею 216 ЦК України, на яку посилається в уточненому позові прокурор на обґрунтування зазначених позовних вимог, визначені особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існували на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Отже, районний суд не врахував, що реституція як спосіб захисту цивільного права ( ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Між прокурором, яким заявлено позов фактично в інтересах територіальної громади, та набувачем земельної ділянки за договором купівлі продажу - ОСОБА_3 відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, встановленого ст.ст. 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Таким чином, належним способом захисту порушеного права власності є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред'явлення віндикаційного позову.

Такий висновок викладений в постановах Верховного суду України від 25 червня 2014 року у справі № 6-67цс14, від 19 листопада 2014 року у справі № 6-170цс14, від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 та від 13 травня 2015 року у справі № 6-67цс15, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Суд першої інстанції на порушення вимог ст.ст. 214, 215 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, пояснень представника відповідача ОСОБА_3 в достатньому обсязі не перевірив, неправильно визначився з характером спірних правовідносин та висновків про наявність підстав для задоволення позову в цій частині дійшов помилково.

Ураховуючи, що не підлягає задоволенню вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, відсутні і правові підстави для зобов'язання ОСОБА_3 повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність.

Щодо розглянутих позовних вимог прокурора про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 3741676 від 8 липня 2013 року та запис про інше речове право 1556199 від 08 липня 2013 року, 718965 від 17 квітня 2013 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно колегія суддів дійшла висновку про наступне.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» ( надалі - Закон) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визначення і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змісту ст.ст. 6,8, 26 Закону реєстрацією об'єктів нерухомого майна та скасуванням такої реєстрації займаються органи державної реєстрації прав, утворені Міністерством юстиції України в установленому законом порядку.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У даній справі рішення про реєстрацію речових прав на спірну земельну ділянку приймала реєстраційна служба Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

Отже, позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 3741676 від 08 липня 2013 року та запису про інше речове право 1556199 від 08 липня 2013 року, 718965 від 17 квітня 2013 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно адресовані саме реєстраційній службі Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

В той же час, слід зазначити, що територіальне Управління юстиції Миколаївської області не було вказано прокурором як відповідач, у такому процесуальному статусі воно не було залучено до участі у справі, що унеможливлює прийняття рішення про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки відсутні правові підстави для покладення такого обов'язку як скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на цю юридичну особу.

В постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року по справі № 6-523цс 15 по аналогічним позовним вимогам щодо скасування державної реєстрації суд дійшов висновку, що позовну заяву прокурора в цій частині слід залишити без розгляду на підставі п. 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК України.

Між тим, колегія суддів не погоджується з такою позицією з огляду на таке.

Право вибору способу захисту належить виключно позивачеві (ч.1 ст. 20 ЦК України, ст.ст. 3,4 ЦПК України).

При цьому неправильно обраний спосіб захисту права власності чи іншого речового права не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви чи залишення її без руху, а в певних випадках за таких обставин може бути відмовлено в позові.

Зі змісту цивільно - процесуальної норми, передбаченої п. 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, вбачається, що ця норма застосовується у разі встановлення судом позивачеві строку для виправлення відповідних недоліків позову, та у разу, не усунення позивачем цих недоліків, суд залишає позов без розгляду.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, будь-яких недоліків позову районний суд не зазначав та відповідного строку на їх усунення не надавав, а відтак, на думку колегія суддів, відсутні правові підстави для застосування вказаної цивільно-процесулаьної норми.

Оскільки допущені судом порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки по вул. Променевій, 63-г в м. Миколаєві з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084 площею 910 кв.м, укладеного 8 липня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, та відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом зобов'язання ОСОБА_3 повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність та позовні вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.

Доводи скарги щодо незаконності звернення прокурора з вказаним позовом, оскільки відсутні інтереси держави, правильно не прийняті районним судом до уваги з огляду на таке.

Відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладається представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 45 ЦПК України прокурор здійснює у суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 під представництвом прокуратурою інтересів держави треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією України повноваження вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави з урахуванням того, що «Інтереси держави» є оціночним судженням, у зв'язку з чим прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посилання на законодавство підставу позову, та визначає, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Поняття «Орган уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до ст.ст. 6,7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Так, в позові прокурор міста Миколаєва вказав про те, що звертається в інтересах Державної інспекції сільського господарства України, яка здійснює контроль за використанням та охороною земель, оскільки спірна земельна ділянка є державною власністю.

З наведеного вбачається, що прокурор м. Миколаєва звернувся до суду в межах наданих йому діючим законодавством повноважень і належним чином мотивував підстави представництва.

Наслідком ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні частини позовних вимог, відповідно до ст. 88 ЦПК України, є скасування рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_3 в дохід держави судових витрат у розмірі 243 грн. 60 коп.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 309, 313 - 316 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 квітня 2015 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, зобов'язання ОСОБА_3 повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

В задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки по вул. Променевій, 63-г в м. Миколаєві з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084 площею 910 кв.м, укладеного 8 липня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3; зобов'язання ОСОБА_3 повернути зазначену земельну ділянку у власність Миколаївської міської ради та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 3741676 від 8 липня 2013 року та запис про інше речове право номер 1556199 від 8 липня 2013 року та номер 718965 від 17 квітня 2013 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відмовити.

Зазначене рішення в частині стягнення судових витрат з ОСОБА_3 в дохід держави у розмірі 243 грн. 60 коп. скасувати.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий Судді