Рішення

від 03.09.2015 по справі 910/17053/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.09.2015Справа №910/17053/15

Господарський суд міста Києва в складі:

головуючого судді Привалова А.І.

при секретарі Островській Г.С.

розглянувши справу № 910/17053/15

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна»

до 1) товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельно-будівельна

компанія «Кремель»;

2) товариства з обмеженою відповідальністю «Фест-Лайн»;

про стягнення 214 320,21 грн.

Представники сторін:

від позивача: Шпортило Я.І., довіреність б/н від 10.06.2015р.;

від відповідачів: не з'явились.

обставини справи:

До Господарського суду міста Києва звернулось товариство з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (надалі - позивач) з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельно-будівельна компанія «Кремель» (надалі - відповідач-1) та товариства з обмеженою відповідальністю «Фест-Лайн» (надалі - відповідач-2) про стягнення 214 320,21 грн.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення відповідачем-1 (лізингоодержувачем) - ТОВ «Торгівельно-будівельна компанія «Кремель» зобов'язань за договором фінансового лізингу № 00002749 від 13.01.2012р. в частині своєчасної сплати лізингових платежів, внаслідок чого у ТОВ «Торгівельно-будівельна компанія «Кремель» та в силу Договору поруки від 08.02.2013р. у товариства з обмеженою відповідальністю «Фест-Лайн» утворилась заборгованість у сумі 68 721,86 грн., за прострочення сплати якої нараховані пеня в сумі 6239,51 грн., інфляційні втрати - 38013,80 грн. та 3% річних у сумі 1871,86 грн. Крім того, позивач також просить стягнути з відповідачів проценти за користування чужими коштами, які нараховані на підставі ст. 1048 ЦК України, штраф за невиконання вимог по сплаті боргу в сумі 10 350,97 грн., а також збитки у вигляді: упущеної вигоди - 9082,75 грн., вартості послуг, спрямованих на виконання договору - 48 729,30 грн., вартості послуг автостоянки - 1200,00 грн., вартості послуг автосервісу - 8262,64 грн., вартості юридичних послуг - 10200,00 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.07.2015р. порушено провадження у справі № 910/17053/15 та призначено її розгляд на 06.08.2015р.

Присутній у судовому засіданні 06.08.2015р. представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги та подав витребувані судом докази.

Представники відповідачів в засідання суду 06.08.2015р. не з'явились та витребувані судом докази не подали.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.08.2015р. розгляд справи було відкладено на 03.09.2015р., у зв'язку з неявкою в судове засідання повноважних представників відповідачів та не поданням витребуваних судом доказів.

Присутнім у судовому засіданні 03.09.2015р. представником позивача підтримано позовні вимоги в повному обсязі та надано додаткові докази і пояснення до справи.

Представник відповідача в судове засідання вдруге не з'явились, про причини неявки суд не повідомили, вимоги ухвали від 06.07.2015р. та від 06.08.2015р. не виконали, витребувані документи, в тому числі відзиви на позов, суду не надіслали.

Відповідачі належним чином повідомлені про призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК України. (п. 3.9.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

Згідно ст. 64 Господарського процесуального кодексу України, ухвала про порушення провадження у справі надсилається сторонам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала направляється за адресою місцезнаходження сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

У відповідності до ст. 87 Господарського процесуального кодексу України, ухвалу про порушення провадження у справі від 06.07.2015р. та ухвала про відкладення розгляду справи від 06.08.2015р. були надіслані відповідачам рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення на адреси, що зазначені в позовній заяві та які підтверджені Витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Оскільки про поважні причини неявки в судове засідання представників відповідачів суд не повідомлений; клопотань про відкладення розгляду справи від відповідачів не надходило, тому суд вважає, що, у відповідності до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами, без участі представників відповідачів, яких достатньо для винесення рішення по суті.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 82 Господарського процесуального кодексу України, рішення прийнято господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих позивачем, у нарадчій кімнаті.

Згідно ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, в засіданні суду була оголошена вступна та резолютивна частини рішення.

Розглянувши подані позивачем документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

11.03.2011 р. між товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (за договором - лізингодавець) та товариством з обмеженою відповідальністю «Торгівельно-будівельна компанія «Кремель» (за договором - лізингоодержувач) був укладений Договір про фінансовий лізинг № 00002749, відповідно до умов якого лізингодавець купує об'єкт лізингу та передає його лізингоодержувачу на умовах фінансового лізингу, згідно з положеннями українського законодавства та договору, а лізингоодержувач користується об'єктом лізингу на умовах фінансового лізингу згідно з положеннями українського законодавства та забезпечує експлуатацію об'єкта лізингу у відповідності до договору (п.п. 3.2, 3.3 загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу (далі - умови лізингу), що становлять невід'ємну частину договору).

Об'єктом лізингу за договором визначено транспортний засіб Mercedes Benz E-class E 250 CDI, 2011 року виробництва, шасі №WDD2120031А376464 (далі - об'єкт лізингу).

Вартість об'єкту лізингу становить еквівалент 75 642,32 доларів США.

Відповідно до п. 4.4 умов лізингу, лізингоодержувач покриває всі витрати, понесені в результаті експлуатації об'єкта лізингу, включаючи, окрім іншого, витрати, що можуть бути понесені внаслідок дотримання обґрунтованих вимог лізингодавця щодо експлуатації та/або передачі об'єкта лізингу.

Відповідно до п. 6.1 умов договору, для експлуатації об'єкта лізингу лізингоодержувач виплачуватиме лізингодавцю лізингові платежі у відповідності до графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів, що являє собою невід'ємну частину договору, та інших положень договору. Щомісячний лізинговий платіж включає в себе: суму, яка відшкодовує частину вартості об'єкта лізингу; проценти; комісії; покриття витрат, пов'язаних з оплатою послуг та відшкодуванням, що підлягають сплаті (включаючи, окрім іншого, витрати на ремонт об'єкта лізингу, реєстраційні платежі, які передбачені або прямо пов'язані з договором).

Згідно з п. 6.3 умов договору, лізингові платежі, сторони погоджуються, що підлягають виплаті за договором на користь лізингодавця, відображають справедливу вартість об'єкта лізингу та забезпечують отримання лізингодавцем очікуваної станом на дату виконання договору суми на основі діючого курсу обміну доларів США, встановленого Національним Банком України або українським комерційним банком (Райффайзен Банк Аваль або іншого банку), яке буде обрано за рішенням лізингодавця станом на дату, коли кожен платіж підлягає сплаті. З цією метою лізингові платежі, страхові премії, а також будь-які інші платіжні зобов'язання, передбачені договором, розраховуються в доларах США на змінній основі та підлягають сплаті в українських гривнях за обмінним курсом вказаного вище банку, чинним на дату виставлення рахунку.

Відповідно до п. 6.5 умов договору лізингу, щомісячний платіж здійснюється на рахунок, зазначений лізингодавцем, не пізніше дати, вказаної у плані відшкодування.

Пунктом 12.2 умов лізингу, визначено, що строк лізингу починається з дати підписання акту приймання-передачі лізингоодержувачем об'єкта лізингу.

Графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів сторони погодили графік та суму сплати лізингових платежів ТОВ Торгівельно-будівельна компанія «Кремель», останнім днем внесення яких є 15.02.2016р.

Також судом встановлено, що з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором фінансового лізингу між товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (лізингодавець), товариством з обмеженою відповідальністю Торгівельно-будівельна компанія «Кремель» (лізингоодержувач) та товариством з обмеженою відповідальністю «Фест-Лайн» (поручитель) був укладений Договір поруки від 08.02.2013р., відповідно до якого поручитель несе солідарну відповідальність за виконання зобов'язань лізингоодержувача на підставі або у зв'язку з цим договором про фінансовий лізинг або будь-якою його невід'ємною частиною, а також за будь-якого лізингоодержувача, в разі переводу боргу/заміни особи лізингоодержувача чи смерті лізингоодержувача.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов договору фінансового лізингу позивач передав відповідачу-1 об'єкт лізингу, а саме - автомобіль Mercedes Benz E-class E 250 CDI, 2011 року виробництва, шасі №WDD2120031А376464, про що свідчить акт прийому-передачі від 16.03.2011р., внаслідок чого у відповідача-1 виник обов'язок сплачувати лізингові платежі.

Разом з тим, відповідач-1 неналежним чином виконав свої зобов'язання за договором фінансового лізингу, а саме: за період з березня 2014р. по листопад 2014р. лізингові платежі у загальній сумі 68721,86 грн. не сплатив, про що свідчать рахунки-фактури № 00184557 від 03.03.2014р., № 00192008 від 01.04.2014р., № 00198683 від 05.05.2014р., № 00204516 від 03.06.2014р., № 00211381 від 02.07.2014р., № 00217815 від 04.08.2014р., № 00223884 від 04.09.2014р., № 00229998 від 01.10.2014р., № 00238530 від 03.11.2014р.

Отже, на день розгляду справи у відповідача-1 існує перед позивачем заборгованість у сумі 68721,86 грн.

З огляду на встановлений ст. 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір про фінансовий лізинг як належну підставу у розумінні норм ст. 11 названого Кодексу України для виникнення у позивача та відповідача 1 взаємних цивільних прав та обов'язків.

За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами правочин є договором фінансового лізингу, який підпадає під правове регулювання норм статті 292 Господарського кодексу України та Закону України "Про фінансовий лізинг". Одночасно, відповідно до ст.2 вказаного нормативно-правового акту відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг (ст.806-809), найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відповідно до ст. 806 Цивільного кодексу України, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

За приписами ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг", фінансовим лізингом є вид цивільно-правових відносин, що виникають з договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про фінансовий лізинг», лізингодавець зобов'язаний, зокрема, у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору.

У ст. 11 вказаного Закону передбачено, що лізингоодержувач зобов'язаний прийняти предмет лізингу та користуватись ним відповідно до його призначення та умов договору.

Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів (ч. 1 ст. 807 Цивільного кодексу України та ст. 3 Закону України «Про фінансовий лізинг»).

За приписами п. 3 ч. 2 ст. 11 Закону України "Про фінансовий лізинг", лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами згідно зі ст. 629 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як встановлено судом, відповідач-1 порушив взяті на себе зобов'язання щодо повної та своєчасної сплати лізингових платежів, внаслідок чого за період з березня 2014р. по листопад 2014р. виникла заборгованість по лізинговим платежам у загальній сумі 68721,86 грн.

Як вбачається з умов договору лізингу, лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір та повернути об'єкт лізингу у разі, якщо лізингоодержувач не сплатив наступний лізинговий платіж у повному обсязі або частково, і строк невиконання зобов'язання зі сплати перевищує 30 днів (п. 12.6.1).

Пунктом 12.8 умов договору лізингу узгоджено, що після розірвання договору лізингодавець має право негайно скористатися всіма отриманими гарантіями для одержання повної суми всіх непогашених лізингових платежів та інших платежів незалежно від дати їхньої сплати.

Відповідно до п. 12.9 умов договору лізингу, у разі дострокового припинення договору з боку лізингодавця, лізингоодержувач зобов'язувався повернути об'єкт лізингу за власний рахунок у відмінному робочому і технічному стані до головного офісу лізингодавця впродовж 10 (десяти) робочих днів з дати одержання вимоги лізингодавця про таке повернення.

У випадках, передбачених пунктами 12.6 та 12.12 умов лізингу, договір припиняється на 10-й (десятий) робочий день з дня надіслання письмового повідомлення стороною на адресу іншої сторони (п. 12.13 умов лізингу).

Судом встановлено, що 03.10.2014 р. позивач звернувся до відповідача-1 з вимогами про сплату заборгованості та нарахованих на цю суму штрафних санкцій. У цій же вимозі позивач повідомив відповідача-1 про припинення договору фінансового лізингу та повернення йому об'єкта лізингу.

18.12.2014р. на підставі виконавчого напису приватного нотаріуса № 1857 від 20.11.2014р. об'єкт лізингу був примусово вилучений, згідно акту опису й арешту майна, складеного відділом державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції у м. Києві, та винесено постанову про закінчення виконавчого провадження.

Таким чином, зважаючи на встановлені обставини справи та на той факт, що договір фінансового лізингу припинив свою дію, а відповідач-1 не виконали свого зобов'язання по сплаті лізингових платежів за період з березня 2014р. по листопад 2014р., суд вважає, що заявлені вимоги про стягнення основної заборгованості за Договором фінансового лізингу № 00002749 від 11.03.2011 р. у сумі 68721,86 грн. є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Крім суми основного боргу, позивач також просив стягнути з відповідачів розраховані за період з 15.03.2014р. по 16.06.2015р. пеню у сумі 6239,51 грн., 3% річних - 1871,86 грн., інфляційні втрати в сумі 38013,80 грн., а також штраф у сумі 10350,97 грн., нарахований на підставі п. 8.2. договору.

Відповідно до положень ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Згідно з ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України, учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання. У разі, якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність.

Відповідно до ч. 1. ст. 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

У сфері господарювання, згідно з ч. 2 ст. 217 та ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, застосовуються господарські санкції, зокрема, штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Спеціальним законом, що регулює договірні правовідносини між платниками і одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за невчасне виконання грошових зобов'язань, є Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 22.11.1996р. № 543/96, відповідно до статті 3 якого, розмір пені за порушення грошового зобов'язання розраховується із суми простроченого платежу і не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Відповідно до пп. 8.2.1 договору, у випадку прострочення сплати платежу, лізингоодержувач сплачує пеню у розмірі 10% річних від вчасно не сплаченої суми за кожен день прострочення до моменту повної виплати.

Як вбачається з умов пп. 8.2.1. договору, сторони встановили, що пеня нараховується до повної виплати платежу, що свідчить про визначення сторонами більшого, ніж шість місяців, строку нарахування пені.

Перевіривши наведений позивачем розрахунок суми пені, судом визнано його обґрунтованим, відтак позовні вимоги в частині стягнення пені підлягають задоволенню в сумі 6239,51 грн.

Що стосується заявленого до стягнення штрафу у сумі 10350,97 грн., нарахованого на підставі пп. 8.2.2 умов договору, суд зазначає наступне.

Відповідно до пп. 8.2.2 договору, у випадку прострочення сплати лізингових платежів лізингоодержувач сплачує штрафи за вимоги щодо сплати, надіслані лізингоодержувачем (нагадування про несплату): еквівалент 15 доларів США за першу вимогу, 20 доларів США за другу вимогу та 25 доларів США за третю вимогу.

За твердженнями позивача, ним було направлено на адресу лізингоодержувача - відповідача-1, п'ятнадцять нагадувань про несплату лізингових платежів, у зв'язку з чим позивачем було нараховано штраф у сумі 10350,97 грн.

Разом з тим, матеріали справи не містять належних доказів, в розумінні ст.ст. 33, 34 ГПК України, направлення на адресу відповідача-1 вказаних нагадувань, при цьому умовами договору передбачено нарахування штрафу тільки за три направлені вимоги, а не як вважає позивач, за кожну направлену ним вимогу, у зв'язку з чим застосування штрафу до більшої кількості вимог суперечить умовам договору. При цьому, нагадування, на які посилається позивач, сформовані, як рахунки-фактури на оплату, що не є нагадуваннями про сплату заборгованості за своєю формою та змістом.

Водночас, судом враховано, що до справи надано вимогу від 03.10.2014р., в якій зазначалось не тільки про припинення договору фінансового лізингу, а й містилась вимога про сплату заборгованості по лізинговим платежам. Відповідач-1 вказану вимогу залишив без відповіді та задоволення.

Таким чином, виходячи з положень пп. 8.2.2. договору, суд визнає обґрунтованим нарахування штрафу в розмірі 15 доларів США за невиконання однієї вимоги про сплату заборгованості, що становить 194,10 грн., виходячи з офіційного курсу НБУ до долара США на день пред'явлення вимоги.

Отже, позовні вимоги в частині стягнення штрафу підлягають частковому задоволенню в сумі 194,10 грн.

Крім того, згідно ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Тобто, у разі неналежного виконання боржником грошового зобов'язання виникають нові додаткові зобов'язання, які тягнуть за собою втрату матеріального характеру.

За своїми ознаками, індекс інфляції є збільшенням суми основного боргу у зв'язку з девальвацією грошової одиниці України, а 3% річних є платою за користування чужими коштами в цей період прострочки виконання відповідачем його договірного зобов'язання, і за своєю правовою природою вони є самостійними від неустойки способами захисту цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань, а не штрафною санкцією.

З огляду на вищевикладене та наявності заборгованості у відповідача перед позивачем, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача трьох процентів річних у сумі 1871,86 грн. та втрат від інфляції в сумі 38013,80 грн. за розрахунками позивача, які судом визнано арифметично вірними.

Також, позивач просить стягнути з відповідача відсотки за користування чужими коштами в сумі 11 648,52 грн. В обґрунтування заявленої вимоги позивач послався на те, що у договорі фінансового лізингу між сторонами розмір процентів за користування чужими грошовими коштами не встановлено, проте здійснив нарахування цих процентів із застосуванням аналогії закону (ч. 1 ст. 8 ЦК України) на підставі приписів ч. 1 ст. 1048 ЦК України, якою передбачено, що у разі невстановлення договором позики розміру процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Отже, аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин (постанова Верховного Суду України від 02.07.2013р. у справі № 3-11гс13).

Договір фінансового лізингу, на якому ґрунтуються позовні вимоги, та договір позики, до якого застосовуються положення ст. 1048 ЦК України, не є подібними договорами за своєю правовою природою.

Відтак, позовні вимоги в частині стягнення 11 648,52 грн. процентів за користування чужими коштами задоволенню не підлягають.

Крім того, як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач просить стягнути з відповідача також збитки у вигляді: упущеної вигоди - 9082,75 грн., вартості послуг, спрямованих на виконання договору - 48 728,30 грн., вартості послуг автостоянки - 1200,00 грн., вартості послуг автосервісу - 8262,64 грн., вартості юридичних послуг - 10200,00 грн.

Відповідно до п. 8.2.3 договору лізингоодержувач зобов'язаний у випадку прострочення сплати заборгованості компенсувати лізингоодержувачу витрати, в тому числі, на винагороду юристам, судові та позасудові витрати, нараховані/сплачені з метою відшкодування заборгованості.

Статтею 224 ГК України встановлено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

У відповідності до ч. 1 ст. 225 ГК України, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

За змістом ч. 2 ст. 22 ЦК України, збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно з ч. 1 ст. 218 ГК України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарських відносин.

Відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише при наявності передбачених законом умов, сукупність яких створює склад правопорушення, яке є підставою для цивільної відповідальності відповідно до ст. 623 ЦК України.

Умовами покладення відповідальності на винну сторону є наявність збитків, протиправність дій цієї особи, причинного зв'язку між діями особи та збитками, які складають об'єктивну сторону правопорушення, та вини особи, внаслідок дій якої спричинено збитки.

Тобто збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони за договором, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником.

Обов'язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв'язок між неправомірними діями і збитками. Збитки є наслідком невиконання зобов'язань, а не причиною.

Разом з тим, законодавець встановлює, що при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Тобто, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів.

Тобто підставою для відшкодування упущеної вигоди є протиправні дії, які мали наслідком не отримання позивачем доходу, на який він розраховував.

З урахуванням вищенаведеного, суд зазначає, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено понесення збитків у вигляді упущеної вигоди в розмірі 9082,75 грн., тому вказана сума збитків задоволенню не підлягає

Згідно із ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 33 вказаного Кодексу, кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи положення ст. 22 ЦК України та ст. 225 ГК України, а також подані докази (рахунки на оплату, акти наданих послуг та платіжні доручення), суд вважає доведеним понесення позивачем збитків у вигляді вартості послуг автостоянки - 1200,00 грн. та вартості послуг автосервісу - 8262,64 грн.

Крім того, позивач просить стягнути з відповідача 48 729,30 грн. вартості послуг, наданих ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» на підставі Договору про надання послуг з повернення майна (об'єктів лізингу) від 03.02.2011р. та акту № 21 приймання-передачі наданих послуг. При цьому, позивач зазначає, що надання послуг ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» було пов'язано з примусовим вилученням у відповідача-1 об'єкту лізингу.

Однак, як вбачається з акту опису й арешту майна, складеного 18.12.2014р. відділом державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції у м. Києві, при вилученні об'єкту лізингу був присутній представник ТОВ «Порше Лізинг України». Доказів, що вказана в акті особа є співробітником ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» суду представлено не було, як не надано й інших доказів, які свідчили б про необхідність понесення позивачем витрат у сумі 48729,30 грн..

Таким чином, суд вважає, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено причинного зв'язку та вину відповідача у виникненні збитків у сумі 48729,30 грн., а відтак позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Крім того, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог в частині стягнення 4200,00 грн. (з урахуванням 20% ПДВ) збитків, понесених, у зв'язку з отриманням юридично-консультаційних послуг, наданих ТОВ «Юридична компанія «Тріпл Сі» на підставі Договору про надання юридично консультаційних послуг від 21.06.2012р. та акту наданих послуг № 478 від 20.11.2014р., оскільки в цій частині позивачем також належними і допустимими доказами не доведено причинного зв'язку та вину відповідача у виникненні збитків на вказану суму.

Водночас, судом визнаються обґрунтованими вимоги в частині стягнення 5000,00 грн. витрат, понесених на оплату юридичних послуг, наданих ТОВ «Магнуссон».

На підтвердження понесення вказаних витрат позивач надав Договір про надання юридичних послуг від 20.04.2015р., укладений між ТОВ "Порше лізинг Україна" (замовник) та ТОВ «Магнуссон» (виконавець), а також Додаток № 3 від 29.05.2015р. до вказаного Договору, відповідно до якого виконавець надає юридичні послуги, які полягають у підготовці процесуальних документів та участі у судових засіданнях стосовно справи про стягнення заборгованості з ТОВ «ТБК «Кремель» за порушення Договору фінансового лізингу № 00002749 від 11.03.2011р.

Сторони домовились, що на стадії провадження по справі в суді першої інстанції вартість послуг виконавця складає 5 000,00 грн. (п. 2.1 Додатку № 3 від 29.05.2015р.).

На виконання вказаного договору ТОВ «Магнуссон» надало позивачу юридичні послуги, що стосуються стягнення заборгованості з ТОВ «ТБК «Кремель» за договором фінансового лізингу № 00002749 від 11.03.2011р. у сумі 6000,00 грн., що підтверджується рахунком-фактурою № 87 від 24.03.2015 р. та платіжним дорученням № 50003044 від 16.06.2015р.

Разом з цим, до суми послуг (5000,00 грн.) позивач додав суму податку на додану вартість у розмірі 1000,00 грн., яку суд відхиляє, оскільки відповідно до ст.ст. 185, 186 Податкового кодексу України, об'єктом оподаткування є операції платників податку з: постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, у тому числі операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю, тощо.

Таким чином, оскільки позивачем заявлені до стягнення саме витрати, понесені ним в якості сплати винагороди за юридичні послуги, а не вартість самих послуг, то у останнього відсутні підстави для збільшення суми витрат на розмір податку на додану вартість, а тому позовні вимоги в частині стягнення збитків підлягають частковому задоволенню - у сумі 5000,00 грн.

Щодо вимог позивача про солідарне стягнення з відповідачів заборгованості за договором суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (ст.554 Цивільного кодексу України).

У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (ч.1 ст.543 Цивільного кодексу України).

До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ст.556 Цивільного кодексу України).

Зі змісту зазначених норм випливає, що договір поруки не покладає на боржника якогось нового обов'язку, крім того, який він вже має перед кредитором по основному зобов'язанню, а лише створює ймовірність переходу прав та обов'язків останнього до поручителя у разі виконання ним зобов'язання, забезпеченого порукою.

Наразі, приписами чинного законодавства не передбачено окремих умов, які сторони повинні визначити та погодити під час укладання договору поруки.

За умовами договору фінансового лізингу зобов'язання лізингоодержувача забезпечуються порукою товариства з обмеженою відповідальністю "Фест-Лайн" на підставі Договору поруки від 08.02.2013р.

Згідно умов поруки за договором, між лізингодавцем та поручителем погоджено, що останній несе солідарну відповідальність за виконання всіх зобов'язань лізингоодержувача, що виникають у нього на підставі та у зв'язку з договором. Зобов'язання поручителя включають, окрім іншого, лізингові платежі, інші платежі, штрафні санкції та відшкодування збитків, що підлягають сплаті лізингоодержувачем.

З огляду на встановлений ст. 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір як належну підставу у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України для виникнення між позивачем та відповідачем-2 взаємних прав та обов'язків і забезпечення виконання відповідачем-1 своїх грошових зобов'язань за договором

Отже, враховуючи наведені вище умови договору, позивачем і було заявлено позовні вимоги про солідарне стягнення заборгованості за договором з боржника і поручителя.

До того ж, господарський суд вважає за необхідне зауважити, що припинення договору не свідчить про припинення поруки відповідача-2, оскільки з припиненням правочину зобов'язання лізингоодержувача не є припиненими, що у даному випадку виключає можливість застосування до спірних правовідносин приписів ч. 1 ст. 559 Цивільного кодексу України.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України.

Так, відповідно до ст. 8 Конституції України, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується.

Частина 4 ст. 13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто, можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Крім того, за позицією Конституційного суду України, викладеною в рішенні №15-рп/2002 від 09.07.2002р. у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містять застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі, і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

До того ж, суд звертає увагу на позицію Верховного Суду України, яку наведено у постанові від 17.09.2014р. по справі №6-53цс14, стосовно того, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором може бути пред'явлено у судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто упродовж шести місяців із моменту настання строку погашення.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про солідарне стягнення заборгованості в сумі 68721,86 грн., збитків у сумі 14 462,64 грн. пені в сумі 6239,51 грн., штрафу - 194,10 грн., 3% річних у розмірі 1871,86 грн. та інфляційних втрат в сумі 38013,80 грн. є правомірними та такими що підлягають задоволенню у викладених вище розмірах.

Судові витрати, відповідно до ст. 49 ГПК України, покладаються на відповідачів пропорційно розміру задоволених вимог.

Керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В :

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути солідарно з товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельно-будівельна компанія «Кремель» (02125, м. Київ, пр. Алішера Навої, 57, кв. 57; код ЄДРПОУ 32662776) та товариства з обмеженою відповідальністю «Фест-Лайн» (04116, м. Київ, вул. Старокиївська, 26; код ЄДРПОУ 37270920) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" (02152, м. Київ, пр. Павла Тичини, буд.1-В, код ЄДРПОУ 35571472) заборгованості в сумі 68 721 грн. 86 коп., збитки в сумуі 14 462 грн. 64 коп., пеню - 6239 грн. 51 коп., штрафу - 194 грн. 10 коп., 3% річних у розмірі 1871 грн. 86 коп. та інфляційних втрат в сумі 38 013 грн. 80 коп. та витрати по сплаті судового збору - 2590 грн. 08 коп. Видати наказ.

3. В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, оформленого відповідно до вимог ст. 84 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено: 08.09.2015р.

Суддя А.І. Привалов