Постанова

від 29.09.2015 по справі 910/14172/15

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" вересня 2015 р. Справа№ 910/14172/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Баранця О.М.

суддів: Калатай Н.Ф.

Синиці О.Ф.

при секретарі Матюхін І.В.

за участю представників:

від позивача: Буханцова Ю.В.

від відповідача 1: Палажченко О.О.

від відповідача 2: не з'явився.

розглянувши Товариства з обмеженою відповідальністю

апеляційну скаргу "ТПК Укрсплав"

на рішення

господарського суду міста Києва

від 12.08.2015 року

у справі № 910/14172/15 (суддя: Любченко М.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю

"ТПК Укрсплав"

до Публічного акціонерного товариства

"Акціонерний банк "Укоопспілка"

Колективного малого підприємства "Руслан"

про визнання договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.08.2015 року відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав", м. Донецьк до 1. Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укоопспілка", м. Київ, 2. Колективного малого підприємства "Руслан", м.Макіївка про визнання недійсним договору №8/2013/Z-P від 23.12.2013 р. поруки, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав", Публічним акціонерним товариством "Акціонерний банк "Укоопспілка" та Колективним малим підприємством "Руслан".

Повернуто Товариству з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" (83009, Донецька область, м. Донецьк, вул. Новоросійська, буд. 9, ЄДРПОУ 33393752) з Державного бюджету України судовий збір у розмірі 71862 грн., сплачений на підставі платіжного доручення №126 від 12.05.2015 р.

Не погоджуючись з рішення суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Києва від 12.08.2015 року та прийняти нове, яким визнати договір поруки № 8/2013/Z-P від 23.12.2013 року недійсним.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.09.2015 р. апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Києва від 12.08.2015 року прийнято до провадження та призначено до розгляду.

Розпорядженням секретаря палати Київського апеляційного господарського суду змінено склад колегії суду.

В судове засідання 29.09.2015 року представник відповідача 2 не з'явився.

Звертаючись з апеляційною скаргою апелянт просив призначити судову експертизу, дане клопотання відхилено колегією суддів оскільки позивач необґрунтовано ставить під сумнів дійсність волевиявлення позивача та відповідачів на укладення спірного договору.

Колегія суддів вважає за можливе здійснювати розгляд справи без участі представника відповідача 2, враховуючи що останній належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання.

Справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст. 75 ГПК України, а неявка вказаного учасника судового сору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються доводи та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів даної справи, що 23.12.2013 р. між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний банк "Укоопспілка" (кредитор) та Колективним малим підприємством "Руслан" (позичальник) було укладено договір №8/2013 про відкриття кредитної лінії, відповідно до п.2.1 якого банк за умови наявності власних кредитних ресурсів надає позичальнику кредит шляхом відкриття відновлювальної відкличної кредитної лінії зі встановленням ліміту кредитної лінії в розмірі 250000 доларів США, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти за його користування.

У п.2.2 вказаного правочину відповідачами було погоджено термін повернення кредиту не пізніше 22.12.2014 р.

Пунктом 3.2 договору №8/2013 від 23.12.2013 р. передбачено, що за користування кредитом позичальник сплачує проценти на рівні 14% річних.

Договір набирає чинності з дати його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками суб'єктів господарювання та діє до повного повернення позичальником отриманих сум кредитних коштів, сплати в повному обсязі процентів за користування ними та повного виконання позичальником будь-яких інших грошових зобов'язань, прийнятих на себе за договором (п. 6.1 договору № 8/2013 від 23.12.2013 р.).

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписом ст.ст. 11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Стаття 1054 Цивільного кодексу України визначає, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

З огляду на встановлений ст. 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги кредитний договір № 8/2013 від 23.12.2013 р. як належну підставу, у розумінні норм ст. 11 названого Кодексу України, для виникнення у Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укоопспілка" та Колективного малого підприємства "Руслан" взаємних цивільних прав та обов'язків щодо видачі та повернення кредитних коштів.

Зі ст. 626 Цивільного кодексу України вбачається, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 553 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Як свідчать матеріали справи, 23.12.2013 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" (поручитель), Публічним акціонерним товариством "Акціонерний банк "Укоопспілка" (кредитор) та Колективним малим підприємством "Руслан" (позичальник) було укладено договір № 8/2012/Z-P поруки, відповідно до п. 1.1 якого поручитель зобов'язується відповідати перед кредитором на засадах солідарного боржника за виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором № 8/2013 від 23.12.2013 р. про відкриття кредитної лінії, укладеним між кредитором та позичальником (з усіма додатковими угодами/договорами про внесення змін до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому).

Вказаний правочин підписано начальником Донецького відділення Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укоопспілка" Бортом К.О., директором Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" ОСОБА_5 та директором Колективного малого підприємства "Руслан" ОСОБА_7, посадовий стан яких підтверджується наявними в матеріалах справи витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України, ст. 180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст. 638 Цивільного кодексу України, ст. 180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п. 3 ст. 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За умовами п. 1.2 договору № 8/2013/Z-P від 23.12.2013 р. поручитель, у випадку невиконання та/або прострочення виконання позичальником будь-якого із зобов'язань за кредитним договором по сплаті кредитору заборгованості по наданому кредиту в формі відновлювальної кредитної лінії з лімітом у розмірі 250000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 22.12.2014 р.; процентів за користування кредитом у розмірі 14% річних, розмір яких може бути змінено на 3%; штрафних санкцій (неустойки, пені, штрафів), передбачених кредитним договором; збитків, завданих кредитору, зобов'язується виконати зобов'язання по сплаті вказаних і несплачених позичальником сум кредитору.

У п. 4.4 оспорюваного правочину сторонами погоджено, що договір діє з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та до 22.12.2019 року. Дія поруки припиняється достроково у випадку повного погашення заборгованості за кредитним договором (з урахуванням всіх договорів про внесення змін до нього).

Згідно з ч. 2 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до ст. 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

За змістом п. 2.6 Постанови № 11 від 29.05.2013 р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору № 8/2013/Z-P від 23.12.2013 р. поруки недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору поруки, підписано та скріплено печатками текст договору, а отже, спірний правочин було вчинено 23.12.2013 р.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст. 20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови № 11 від 29.05.2013 р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч. 1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009 р. Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно із частиною 1 статті 36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин в їх сукупності.

Приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов, позивач посилався на те, що договір №8/2013/Z-P від 23.12.2013р. було підписано директором Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" під час перебування у відпустці та без попередньої згоди учасників товариства. Одночасно, за твердженнями заявника, вказаний правочин було укладено всупереч обмежень, які передбачені для Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав", як позичальника за кредитними договорами, укладеними з іншими банками. Крім того, заявник посилався на збільшення курсу гривні по відношенню до долару США, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності поручителя. Вказані обставини, на думку позивача, є достатніми підставами для визнання договору №8/2013/Z-P від 23.12.2013 р. недійсним.

Відповідно до ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 1 ст. 92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно з ч. 3 ст. 92 вказаного Кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За приписами ст. 97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

У ст. 58 Закону України "Про господарські товариства", ст. 145 Цивільного кодексу України зазначено, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

За змістом положень ч. 1 ст. 62 Закону України "Про господарські товариства", ч. 2 ст. 145 Цивільного кодексу України у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

З п. 5.1 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" (в редакції, що діяла на момент укладання спірного правочину) зазначено, що органами управління товариством є, зокрема, загальні збори учасників - вищий орган та дирекція, яку очолює генеральний директор - виконавчий орган.

Пунктом 5.3.4 статуту позивача передбачено, що генеральний директор вирішує всі питання діяльності товариства за винятком питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів.

Генеральний директор вправі без довіреності вчиняти від імені товариства будь-які правочини, в тому числі, укладати будь-які угоди (договори, контракти), в тому числі, зовнішньоекономічні договори, давати довіреності, підписувати документи від імені товариства, а також вчиняти інші юридичні дії та правочини від імені товариства.

Тобто, зі змісту статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" вбачається, що генеральний директор має необхідний обсяг повноважень для укладання від імені відповідача правочинів без отримання дозволу учасників товариства. Будь-яких обмежень зазначеного права положення статуту відповідача не містять.

Укладання договорів поруки відповідно до змісту статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" не віднесено до виключної компетенції загальних зборів товариства.

Як вбачається з наявного в матеріалах справи протоколу №1 від 15.02.2005р. загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" вищим органом позивача було прийнято рішення про обрання генеральним директором товариства ОСОБА_5. Доказів визнання недійсним вказаного рішення загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" матеріали справи не містять.

Одночасно, як зазначалось вище, відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Частиною 2 ст. 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" передбачено, що в Єдиному державному реєстрі містяться, в тому числі, відомості щодо прізвища, ім'я, по батькові, дати обрання (призначення) та реєстраційних номерів облікових карток платників податків, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори; дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи.

З наявного в матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (складеного станом на дату укладення спірного правочину) вбачається, що керівником Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" був ОСОБА_5. Жодних відомостей щодо обмеження повноважень представництва вказаної особи витяг не містить.

Таким чином, приймаючи до уваги наведене вище, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо наявності у ОСОБА_5, як генерального директора позивача, достатнього обсягу повноважень для укладання від імені Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" договору №8/2013/Z-P від 23.12.2013р. поруки.

Крім того, перебування директора Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" під час підписання спірного правочину у відпустці не нівелює повноважень директора товариства на укладання договорів від імені господарського товариства.

Матеріалами справи підтверджується, що Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" було укладено договір №26-15-23/12 від 18.07.2012 р. кредитної лінії з Публічним акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" та договір №20-1893/2-1 від 10.11.2011 р. про відкриття кредитної лінії з Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк".

Пунктом 4.3.4 договору №20-1893/2-1 від 10.11.2011 р. передбачено відповідальність позивача, як позичальника, за залучення додаткової підпроцентної заборгованості.

У п. 5.3.10 договору № 26-15-23/12 від 18.07.2012 р. визначено, що позичальник не має права укладати будь-які інші кредитні договори чи, в тому числі, договори поруки без попереднього письмового погодження з банком.

Приписами чинного законодавства передбачено, що договір є обов'язковим саме для його сторін, тобто, обмеження позичальника, які передбачені окремими кредитними договорами, не можуть бути належною підставою для визнання недійсним договору, укладеного між іншими сторонами. До того ж, недодержання умов договору у відповідності до чинного законодавства не пов'язується з визнанням іншого правочину недійсним.

У даному випадку неналежне виконання позивачем своїх обов'язків, що виникли на підставі договорів з іншими контрагентами, може бути лише підставою для притягнення заявника до відповідальності, що передбачена такими правочинами.

Крім того, твердження Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" про те, що укладання оспорюваного правочину суперечить економічним інтересам позивача, не мають значення для надання юридичної оцінки правовідносинам сторін, оскільки приписи чинного цивільного та господарського законодавства викладені позивачем обставини не визначають в якості підстави для визнання договору поруки недійсним.

Збільшення розміру відповідальності поручителя внаслідок коливань курсу гривні України по відношенню до долару США (в якому і виражене зобов'язання, за належне виконання якого позивач поручився) не свідчить про те, що договір №8/2013/Z-P від 23.12.2013 р. поруки суперечить приписам чинного на момент його укладання законодавства.

При укладанні договору №8/2013/Z-P від 23.12.2013 р. поруки у п.1.2 сторони дійшли згоди, що розмір основного зобов'язання, в тому числі, та не виключно процентів за користування кредитом, може бути змінений протягом строку дії кредитного договору без додаткового повідомлення поручителя. Поручитель підтверджує, що він ознайомлений з текстом кредитного договору та останньому зрозумілі всі його умови.

Тобто, скріплення позивачем спірного правочину своєю печаткою презюмує те, що останній був обізнаний щодо зобов'язань, які на себе приймає. Отже, останній усвідомлював, що зобов'язання, яке виражене в іноземній валюті, у будь-якому випадку залежить від коливань курсу валют станом на момент його виконання.

Збільшення обсягу відповідальності поручителя не є підставою для визнання договору поруки недійсним, а тягне самостійні правові наслідки, передбачені Цивільним кодексом України.

За таких обставин, враховуючи, що позивачем не було доведено наявності підстав для визнання недійсним договору поруки №8/2013/Z-P від 23.12.2013 р., суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позов Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" до 1. Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укоопспілка", 2. Колективного малого підприємства "Руслан" про визнання недійсним договору №8/2013/Z-P від 23.12.2013 р. поруки, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав", Публічним акціонерним товариством "Акціонерний банк "Укоопспілка" та Колективним малим підприємством "Руслан", є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Клопотання позивача, про призначення по справі судової експертизи з метою визначення чи дійсно спірний правочин підписано від імені Колективного малого підприємства "Руслан" ОСОБА_7 вірно залишене судом першої інстанції, без задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 41 Господарського процесуального кодексу України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.

Згідно із положеннями ст. 1 Закону України "Про судову експертизу" судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи.

За змістом п. 5 Постанови № 4 від 23.03.2012 р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" питання про призначення судової експертизи повинно вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів сторін щодо необхідності такого призначення.

Як зазначено в листі № 01-8/2651 від 27.11.2006 р. Вищого господарського суду України "Про деякі питання призначення судових експертиз" судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Аналогічні за змістом положення містить ч. 2 п. 2 Постанови № 4 від 23.03.2012 р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики призначення судової експертизи".

Звертаючись з вказаним клопотанням, позивач необґрунтовано ставить під сумнів дійсність волевиявлення відповідача 2 на укладення спірного договору, яке, натомість, відповідачем 2 не заперечувалось та не оспорювалось. До того ж, обставини стосовно справжності підпису спірного правочину ОСОБА_7 та обсягу його повноважень не є підставою заявленого позову, а отже не входять до предмету доказування по справі.

При цьому, задоволення клопотання позивача та призначення по розглядуваній справі експертизи фактично могло призвести до затягування строків вирішення спору.

Крім того, в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Таким чином, враховуючи наведене вище, відсутні будь-які підстави для призначення експертизи по справі №910/17172/15, а отже клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "ТПК Укрсплав" є необґрунтованим та з наведених підстав вірнозалишенню судом першої інстанції без задоволення.

Тож, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 99, 101 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення Господарського суду міста Києва від 12.08.2015 року у справі №910/14172/15 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

2. Справу № 910/14172/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Копію постанови направити сторонам.

Головуючий суддя О.М. Баранець

Судді Н.Ф. Калатай

О.Ф. Синиця

Повний текст постанови складено 29.09.2015 року.