Рішення

від 28.10.2015 по справі 299/2513/15-ц

ВИНОГРАДІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Виноградівський районний суд Закарпатської області

Справа № 299/2513/15-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28.10.2015 року м.Виноградів

Виноградівський районний суд Закарпатської області в складі: головуючого-судді Трагнюк В.Р., при секретарі Конар В.М., за участю представника позивача адвоката Нечаєва В.В., представника відповідача сільської ради Феєр І.С., представника відповідача ОСОБА_3 адвоката Свида В.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_5 до Широківської сільської ради Виноградівського району, ОСОБА_6 про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до Широківської сільської ради Виноградівського району, ОСОБА_6 про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. За вимогами позову просить: визнати недійсним рішення Широківської сільської ради Виноградівського району Закарпатської області № 331, ухваленого 02 грудня 2014 року, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі у власність мешканці АДРЕСА_1 ОСОБА_6 для будівництва та обслуговування житлового будинку, площею 0,1056 га, кадастровий номер НОМЕР_1, землі житлової та громадської забудови в АДРЕСА_1. Визнати недійсним Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 11.12.2014 року інд. НОМЕР_2 на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,1056 га, кадастровий номер НОМЕР_1, і скасувати відповідну державну реєстрацію.

Заявлені позовні вимоги обґрунтовує тим, що позивач є власником житлового будинку в АДРЕСА_2, де наразі й проживає.

У 2012 році вона та її сусід, ОСОБА_7, який проживав АДРЕСА_1 вирішили приватизувати наші земельні ділянки, оскільки вони не мали правовстановлюючі документи на ці земельні ділянки.

Однак, у зв'язку зі спірними взаємовідносинами між ними, вони не хотіли підписувати один одному акти погодження меж земельних ділянок, оскільки між ними виник межовий спір (позивач хотіла визначити межу згідно з існуючими межами на місцевості, а сусід захотів відступити від існуючої огорожі).

Вони звернулися до Широківської сільської ради із заявами про вирішення межового спору між ними, в порядку ст. ст. 158, 159 ЗК України.

Рішенням сесії Широківської сільської ради № 141 від 22.11.2012 року, на думку позивача, було незаконно вирішено земельний межовий спір між нею та сусідом ОСОБА_7

Сільською радою було встановлено межі земельних ділянок всупереч ч.2 ст. 107 ЗК України. Замість встановлення межі по фактичному користуванню, сільська рада поділила межу між нами таким чином, що сусіду надали більше земельної ділянки, відступивши при цьому на пів метра від його будинку вглиб двору позивача.

Користуючись своїм правом на оскарження такого рішення, 08.05.2014 року позивач звернулась до Виноградівського районного суду із позовом про скасування вищезазначеного рішення сільської ради та зобов'язання відповідача повторно вирішити межовий спір між ними відповідно до вимог закону (справа № 299/1537/14-ц, головуюча суддя Рішко Г.І., Виноградівський районний суд, справа ще розглядається).

На час звернення до суду ОСОБА_7 помер, його права та обов'язки успадкувала гр. ОСОБА_6 відповідно до свідоцтва про спадщину.

Відповідно до положень ст. 161 ЗК України позивач знала, що оскаржуване нею рішення сільської ради в суді - призупиняє його виконання, допоки суд не поставить «крапку» і не зробить висновок чи законне рішення Широківської сільської ради чи ні. Тобто починаючи з 08 травня 2014 року по сьогоднішній день рішення сільської ради про вирішення земельного спору зупинено.

Однак, 12 лютого 2015 року адвокат позивач дізнався про те, що ОСОБА_6 оформила право власності на свою земельну ділянку по АДРЕСА_1. Така інформація стала доступною після відкриття Державою вільного доступу до реєстрів нерухомості через мережу Інтернет.

У відповідь на адвокатський запит отримали копію рішення Широківської сільської ради № 331 від 02 грудня 2014 року, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі у власність мешканці АДРЕСА_1 ОСОБА_6 для будівництва та обслуговування житлового будинку, площею 0,1056 га, кадастровий номер НОМЕР_1, землі житлової та громадської забудови в АДРЕСА_1.

Цим же рішенням вирішено передати земельну ділянку у власність даній громадянці та рекомендовано їй зареєструвати право власності на дану земельну ділянку.

11 грудня 2014 року гр. ОСОБА_6 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме на вищевказану земельну ділянку.

11.12.2014 року даній громадянці видано витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

ОСОБА_5 вже зверталась до Виноградівського районного суду в 2015 році з позовною вимогою про скасування рішення Широківської сільської ради № 331 від 02.12.2014 року в порядку адміністративного судочинства (справа № 299/783/15-а, Виноградівський районний суд, суддя Левко Т.Ю.).

В рамках розгляду даної справи позивачкою було витребувано з відділу Держземагенства у Виноградівському районі оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність гр. ОСОБА_6

Проте, ухвалою Виноградівського районного суду від 26.06.2015 року провадження у справі було закрите, оскільки спір належить вирішувати в цивільному порядку, а не в порядку КАС України.

Вказаним рішенням порушуються права позивача, оскільки розміри ділянки, наданої для приватизації ОСОБА_6 не співпадають з розмірами ділянки, якою вона фактично користувалася. На даний час між сусідами вирішується межовий спір, тому допоки такий спір не буде вирішений в судовому порядку - визнавати право власності на земельну ділянку сусідка ОСОБА_6 не має права.

Згідно статті 161 ч.1 ЗК України рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування вступає в силу з моменту його прийняття. Оскарження зазначених рішень в суді призупиняє їх виконання.

По цивільній справі у Виноградівському районному суді № 299/1537/14-ц за позовом позивача до Широківської сільської ради, тертя особа ОСОБА_6 про вирішення земельного спору, позивач ставить питання про скасування рішення Широківської сільської ради про вирішення межового спору, тому що таке є незаконним. Таким чином між сусідами не вирішено межовий спір. Саме тому сільська рада повинна була призупинити ухвалене сесією рішення від 22.11.2012 року, яким встановила межу між ділянками та нібито вирішила земельний спір.

В силу ст. 161 ч.1 ЗК України оскарження прийнятих органом місцевого самоврядування рішень в суді призупиняє їх виконання. На час подачі позовної заяви позивачкою по справі № 299/1537/14-ц (08.05.2014р.) ще не існувало рішення сільської ради про затвердження проекту землеустрою щодо ділянки по АДРЕСА_1.

Оскільки існує спір щодо меж земельної ділянки суміжників, то виконання рішення від 22.11.2012 року в силу ч.4 ст. 161 ЗК України сільській раді слідувало б призупинити. Вона цього не здійснила і землевпорядна організація виготовила проект землеустрою.

Як Широківська сільська рада, так і ОСОБА_6 знали про факт оскарження рішення Широківської сільської ради від 22.11.2012 року, оскільки являються учасниками по даній справі. Також їм було відомо про те, що дана справа ще не закінчилася.

Однак, всупереч вимогам ст. 161 ЗК України, сільська рада не призупинила дію рішення від 22.11.2014 року і не дочекавшись рішення суду по іншій цивільній справі - поспішно затвердила проект землеустрою по тій конфігурації межі, з приводу якої спір ще не вирішений.

Також слід зазначити, що межовий спір виник між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 Рішення сільської ради від 22.11.2012 року стосується також цих двох землекористувачів.

Однак проект землеустрою був складений та затверджений на ім'я ОСОБА_6, яка не була учасником земельного спору і яка не зверталася до ОСОБА_5 з пропозицією підписати акт погодження меж земельних ділянок.

Вважає рішення Широківської сільської ради Виноградівського району № 331 від 02.12.2014 року незаконним, та таким, що підлягає визнанню недійсним, як наслідок визнанню недійсним свідоцтва про право власності, яке видано на підставі зазначеного рішення.

В судовому засіданні представник позивача адвокат Нечаєв В.В. обставини та вимоги позову підтримав, звертав увагу суду на також на ту обставину, що сільській раді було відомо про оскарження в судовому порядку рішення сільської ради № 141 від 22 листопада 2012 року, сільська рада як відповідач по справі неодноразово повідомлялась про розгляд такої справи, на час прийняття нею рішення № 331 від 02 грудня 2014 року судовий спір вирішений не був. Також звертав увагу на ту обставину, що позивач не підписувала акт погодження меж земельної ділянки (а.с.14 проекту землеустрою).

Представник відповідача - Широківської сільської ради Феєр І.С. проти позову заперечував, пояснив, що при прийнятті оскаржуваного рішення сільська рада враховувала рішення апеляційного суду від 14 травня 2013 року. Про те, що рішення сільської ради № 141 від 22 листопада 2012 року позивачем оскаржується в судовому порядку, сільській раді було відомо.

Представник відповідача ОСОБА_6 адвоката Свида В.І. проти позову заперечував. Подане заперечення обґрунтовував тим, що рішення сільської ради № 141 від 22.11.2012 року про встановлення меж земельної ділянки та рішення земельної комісії № 153 вже були предметом судового розгляду. Апеляційний суд Закарпатської області прийняв рішення 14 травня 2013 року по справі №703/5224/12, яке вступило в законну силу. Даним рішенням суд відмовив у визнанні недійсним рішення № 141, оскільки при прийнятті спірного рішення сільською радою права позивача не були порушення, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення її вимог. Таким чином, спір щодо земельної ділянки був вирішений у відповідності до ст. 160 ЗК України. Тому сільська рада мала законне право прийняти рішення № 331 від 02.12.2014 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі у власність спадкоємцю ОСОБА_6

Судом встановлені такі факти і відповідні їм правовідносини.

У 2012 році ОСОБА_5 та її сусід, ОСОБА_7, який проживав АДРЕСА_1 вирішили приватизувати наші земельні ділянки, оскільки вони не мали правовстановлюючі документи на ці земельні ділянки.

Однак, у зв'язку зі спірними взаємовідносинами між ними, вони не хотіли підписувати один одному акти погодження меж земельних ділянок, оскільки між ними виник межовий спір (позивач хотіла визначити межу згідно з існуючими межами на місцевості, а сусід захотів відступити від існуючої огорожі).

Вони звернулися до Широківської сільської ради із заявами про вирішення межового спору між ними, в порядку ст. ст. 158, 159 ЗК України.

Рішенням сесії Широківської сільської ради № 141 від 22.11.2012 року вирішено земельний межовий спір між нею та сусідом ОСОБА_7 (а.с.14).

Користуючись своїм правом на оскарження такого рішення, 08.05.2014 року позивач звернулась до Виноградівського районного суду із позовом про скасування вищезазначеного рішення сільської ради та зобов'язання відповідача повторно вирішити межовий спір між ними відповідно до вимог закону (справа № 299/1537/14-ц, головуюча суддя Рішко Г.І., Виноградівський районний суд, розгляд справи триває) (а.с.9).

На час звернення до суду ОСОБА_7 помер, його права та обов'язки успадкувала гр. ОСОБА_6 відповідно до свідоцтва про спадщину (аркуш 23 проекту землеустрою).

Відповідно до положень ст. 161 ЗК України оскаржуване позивачем рішення сільської ради в суді - призупиняє його виконання, допоки суд не поставить «крапку» і не зробить висновок чи законне рішення Широківської сільської ради чи ні. Тобто починаючи з 08 травня 2014 року по сьогоднішній день рішення сільської ради про вирішення земельного спору зупинено.

Широківська сільська рада, так і ОСОБА_6 знали про факт оскарження рішення Широківської сільської ради від 22.11.2012 року, оскільки являються учасниками по даній справі. Також їм було відомо про те, що дана справа ще не закінчилася.

Однак, Широківською сільською радою прийнято рішення № 331 від 02 грудня 2014 року, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі у власність мешканці АДРЕСА_1 ОСОБА_6 для будівництва та обслуговування житлового будинку, площею 0,1056 га, кадастровий номер НОМЕР_1, землі житлової та громадської забудови в АДРЕСА_1 (а.с.10).

Цим же рішенням вирішено передати земельну ділянку у власність даній громадянці та рекомендовано їй зареєструвати право власності на дану земельну ділянку.

11 грудня 2014 року гр. ОСОБА_6 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме на вищевказану земельну ділянку (а.с.10зв).

11.12.2014 року даній громадянці видано витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с.10зв).

Вказаним рішенням порушуються права позивача, оскільки розміри ділянки, наданої для приватизації ОСОБА_6 не співпадають з розмірами ділянки, якою вона фактично користувалася.

Так, з оглянутого в судовому засіданні висновку експерта № 17/15 у справі № 299/1537/14-ц вбачається, що рожевим кольором позначена межа земельної ділянки ОСОБА_6 в АДРЕСА_1 згідно фактичного використання, а салатовим кольором - межа земельної ділянки ОСОБА_5 в АДРЕСА_2 згідно фактичного використання (додаток 1 до Висновку). Межа між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, встановлена рішенням Широківської сільської ради № 141 від 22.11.2012 року, не відповідає фактичній межі між цими ділянками (за умови незмінності у розташуванні і конфігурації об'єктів, від яких відбивалися розмірі), оскільки розташована на такій відстані від існуючої межі.

Також слід зазначити, що межовий спір виник між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 Рішення сільської ради від 22.11.2012 року стосується також цих двох землекористувачів.

Однак проект землеустрою був складений та затверджений на ім'я ОСОБА_6, яка не була учасником земельного спору і яка не зверталася до ОСОБА_5 з пропозицією підписати акт погодження меж земельних ділянок (аркуш 14 проекту землеустрою).

Згідно із ч. 1 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на момент грудня 2014 року) Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

За змістом ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

ОСОБА_6 набула право власності на спірну земельну ділянку на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_3.

Підставою видачі даного свідоцтва є рішення сьомої сесії шостого скликання Широківської сільської ради Виноградівського району Закарпатської області № 331 від 2 грудня 2014 року.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина перша статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист: прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (частина перша статті 55).

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності та його державної реєстрації, а відповідно до статті 126 ЗК України (в редакції на час отримання земельної ділянки позивачем) таким документом є Свідоцтво державного реєстратора про право власності на земельну ділянку.

Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України).

За положеннями глави 16 ЦК України правочин може бути визнано недійсним з підстав визначених законом. У випадку визнання недійсним правочину може бути визнано недійсними і правовстановлюючий документ, який посвідчує право власності на майно.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в абзаці другому пункту 2 постанови від 16 квітня 2004 року N 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", виходячи з положень статей 8, 124 Конституції України, статей 26, 30, 87 - 90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143 - 146, 149, 151, 153 - 158, 161, 210, 212 ЗК України, глав 27, 33, 34 ЦК України, статті 15 ЦПК України, статті 12 Господарського процесуального кодексу України судам підвідомчі (підсудні) справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками; про визнання недійсними угод купівлі-продажу, дарування, застави, обміну, ренти земельних ділянок, договорів довічного утримання, за якими набувачеві передаються у власність земельні ділянки, укладених із порушенням встановленого законом порядку.

Отже, державні акти на право власності на земельні ділянки (на час виникнення спірних відносин) визнавалися документами, що посвідчують право власності й видавалися на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень або цивільно-правових угод. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, угоди на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце уразі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішень чи угод. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Враховуючи, що Державні акти на право власності на земельну ділянку по чинному законодавству не видають, слід мати на увазі, що документами, які посвідчують право власності на земельну ділянку є Свідоцтва державних реєстраторів.

Таку саму правову позицію було висловлено Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України в постанові від 26 вересня 2012 року (справа N 6-103цс12) і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Стаття 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно, і зазначено, що перелік документів для здійснення державної реєстрації прав визначається Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Пункт 44 Постанови КМУ «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що Для проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку державної або комунальної власності заявник подає витяг з Державного земельного кадастру про таку земельну ділянку.

Для того, щоб отримати даний витяг необхідно виконати дії, передбачені Постановою КМУ № 105 «Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру», а саме:

Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку відповідно до пунктів 49 - 54 цього Порядку.

109. Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється за заявою:

1) особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки у разі її передачі у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи;

110. Для державної реєстрації земельної ділянки Державному кадастровому реєстраторові, який здійснює таку реєстрацію, подаються:

1) заява про державну реєстрацію земельної ділянки за формою згідно з додатком 22;

2) оригінал погодженої відповідно до законодавства документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки (разом з позитивним висновком державної експертизи землевпорядної документації у разі, коли така документація підлягає обов'язковій державній експертизі землевпорядної документації);

3) електронний документ.

За результатами перевірки Державний кадастровий реєстратор виконує одну з таких дій здійснює державну реєстрацію земельної ділянки.

112. Після прийняття органом державної влади чи органом місцевого самоврядування рішення про затвердження документації із землеустрою, яка є підставою для державної реєстрації земельної ділянки, та надання Держземагентству або його територіальному органові відповідно до компетенції засвідченої копії такого рішення Державний кадастровий реєстратор протягом двох робочих днів з моменту її отримання вносить відповідні відомості до Поземельної книги в електронній (цифровій) та паперовій формі.

Як вбачається із доводів позовної заяви, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність гр. ОСОБА_6 - складений із грубим порушенням прав та інтересів гр. ОСОБА_5, а саме: неправильно визначені межі(замість 5 міліметрів - півметра), використано рішення сесії ради, яке згідно з законом є зупинене на час судового розгляду справи, тощо.

Враховуючи, що рішення сьомої сесії шостого скликання Широківської сільської ради Виноградівського району Закарпатської області № 331 від 2 грудня 2014 року (про затвердження незаконного проекту) є незаконним та підлягає визнанню недійсним, за таких обставин повинне бути скасоване і Свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_3, оскільки таке видане на підставі вищезазначеного рішення сільської ради.

При вирішенні спору суд також враховує наступне.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 7 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 січня 1986 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

У справі «Федоренко проти України», на рішення Європейського суду з прав людини від 1 червня 2006 року в якій посилається в своєму рішенні суд, встановлено такі обставини. 9 квітня 1997 року заявник продав свій будинок Головному управлінню юстиції в Кіровоградській області. Згідно з договором купівлі-продажу продавець мав виплатити за будинок кошти в розмірі 35 000 грн. в два етапи: 5 та 30 000 грн. відповідно 1 травня та 1 вересня 1997 року. У договорі також зазначалося: «У випадку падіння валютного курсу гривні загальна сума, що підлягає сплаті, не може бути меншою за гривневий еквівалент 17 000 доларів США».

В подальшому покупець своєчасно розрахунку за придбаний будинок не провів, а тим часом курс гривні відносно долара США значно знизився, у зв'язку з чим, на думку заявника, він втратив приблизно 6 553 долари США.

Зважаючи на такі обставини справи, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що заявник мав щонайменше «законні сподівання» на дохід відповідно до пункту договору про доларовий еквівалент суми в гривні, і це сподівання може вважатися «майном» у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Європейський суд з прав людини також констатував, що дії управління юстиції можна розцінити як такі, що звели нанівець «законні сподівання» заявника за договором і позбавили його, зокрема, умови, на яку він погодився під час укладання договору.

За таких обставин Європейський суд зробив висновок, що в цій справі мало місце непропорційне втручання в мирне володіння своїм майном, а отже було порушено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

За обставинами справи «Стретч проти Сполученого Королівства», на рішення Європейського суду з прав людини від 24 липня 2003 року у якій також послався суд, заявник в 1969 році уклав договір оренди земельної ділянки строком на 22 роки. Відповідно до умов цього договору він за власні кошти побудував на цій земельній ділянці кілька будівель для легкої промисловості, які здав в суборенду. Договір оренди також надавав йому право в подальшому продовжити оренду ще на 21 рік. У 1990 році заявник повідомив місцеву владу про намір продовжити договір оренди, в процесі переговорів він погодився на збільшення орендної плати. Однак, орган місцевої влади повідомив заявника, що продовження договору оренди відбутися не може, оскільки, погодившись з умовою договору про можливість його пролонгації орган місцевої влади перевищив свої повноваження.

Застосовуючи положення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції до обставин цієї справи Європейський суд з праві людини вказав на таке. Заявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити термін його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цій умові. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.

Дії місцевої влади Європейський суд з прав людини розцінив як порушення права заявника на законне очікування виконання певних умов і, таким чином, вони утворювали акт втручання у реалізацію його права власності.

Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника Європейський суд з прав людини відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов'язання, взяті ним на себе у зв'язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат.

За таких обставин цієї справи Європейський суд з прав людини виніс рішення на користь заявника.

Однак у даній справі, яка вирішується, обставини справи є істотно відмінними.

Так, як зазначає позивач, відповідачка набула право власності на земельну ділянку незаконно, оскільки межовий спір по суті не вирішений, рішення сільської ради, яке враховувалось при прийнятті рішення, яке оспорюється у цій справі, зупиняло дію першого рішення.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення).

Отже, обставини справ «Федоренко проти України» і «Стретч проти Сполученого Королівства» та справи, яка розглядається, істотно різняться, а тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, а висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним прецедентом при розгляді даної справи.

Подані відповідачем заперечення не спростовують встановлені в судовому засіданні обставини, у зв'язку з чим суд такі заперечення не приймає.

За встановлених в судовому засіданні обставин, позов підлягає до задоволення.

Відповідно до ч.1 ст.88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалене рішення, суд присуджує з іншої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. З матеріалів справи вбачається, що позивач сплатив 243,60 грн. судового збору, а відтак ці витрати підлягають стягненню на її користь з відповідачів, з кожного по 121.80 грн.

Керуючись ст.ст. 208, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги задовольнити.

Визнати недійсним рішення Широківської сільської ради Виноградівського району Закарпатської області № 331 від 02 грудня 2014 року, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою передачі у власність мешканці АДРЕСА_1 ОСОБА_6 для будівництва та обслуговування житлового будинку, площею 0,1056 га, кадастровий номер НОМЕР_1, землі житлової та громадської забудови в АДРЕСА_1.

Визнати недійсним Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 11.12.2014 року Інд. НОМЕР_2 на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,1056 га, кадастровий номер НОМЕР_1, і скасувати відповідну державну реєстрацію.

Стягнути з ОСОБА_6 та Широківської сільської ради з кожного по 121,80 грн. судових витрат на користь ОСОБА_5.

На рішення може бути подана апеляційна скарга протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

ГоловуючийВ. Р. Трагнюк