Рішення

від 26.10.2015 по справі 922/4715/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" жовтня 2015 р.Справа № 922/4715/15

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Денисюк Т.С.

при секретарі судового засідання Сіліній М.Г.

розглянувши справу

за позовом Заступника прокурора Київського району, м. Харків до 1. Харківської міської ради, м. Харків; 2. Обслуговуючого кооперативу "ЖБК "Фортуна", м. Харків; про скасування рішення, визнання недійсним державного акту за участю :

Прокурор - Кравцов В.І. посвідчення №026175 від 14.05.2014 року;

Представник 1-го відповідача - ОСОБА_1 довіреність №08-11/1604/2-15 від 09.04.2015 року;

Представник 2-го відповідача - ОСОБА_2 за довіреністю від 07.09.2015 року;

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора Київського району міста Харкова звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради (перший відповідач) та Обслуговуючого кооперативу "ЖБК "Фортуна" (другий відповідач) про визнання незаконним та скасування п.п. 22.2. додатку 1 до рішення 31 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва об'єктів" від 25.02.2009 року № 14/09; визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 512269, зареєстрованого в Управлінні Державного земельного агентства у місті Харкові; визнання відсутності в ОК "ЖБК "Фортуна" права власності на земельну ділянку площею 2,3849 га, яка розташована за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 307-309, вартістю 8 099 836,00 грн.. Окрім того, прокурор просив суд покласти на відповідачів судові витрати по справі.

Позовні вимоги вмотивовано тим, що оскаржуваним рішенням першим відповідачем було надано другому відповідачу у власність спірну земельну ділянку, яка належала територіальній громаді міста Харкова, за рахунок земель житлової та громадської забудови. Втім, прокурор вважає таке рішення незаконним, оскільки на його думку ОК "ЖБК "Фортуна" створено з порушенням вимог ст.ст. 133, 135, 137 ЖК України та Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 20.08.2015 року за позовною заявою було порушено провадження по справі № 922/4715/15 та призначено її до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Також прокурор в позовній заяві просив вжити заходів до забезпечення позову, а саме:

- накласти арешт на земельну ділянку, площею 0,8637 га, яка розташована за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 307-309;

- заборонити обслуговуючому кооперативу В«ЖБК В«ФортунаВ» (вул. Старова, 82-А, м. Харків, 610070, ЄДРПОУ 36224941) та будь-яким іншим особам вчиняти будь-які дії з земельною ділянкою, площею 2,3849 га, яка розташована за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 307-309 (кадастровий номер 6310136600:04:007:0111), у тому числі укладати договори, вчиняти інші правочини стосовно цієї земельної ділянки;

- заборонити державним реєстраторам реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції, управлінню Держземагенства у м.Харкові, Харківській міській раді та будь-яким іншим уповноваженим органам і особам здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо земельної ділянки, площею 2,3849 га, яка розташована за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 307-309.

Вказана заява була прийнята судом до розгляду.

Ухвалами суду розгляд справи неодноразово відкладався для надання сторонам можливості надати пояснення та докази вобґрунтування своєї правової позиції.

Через канцелярію суду 07.09.2015 року від Харківської міської ради надійшла заява (вх.№35227) про залишення позову без розгляду на підставі пункту 1 частини 1 статті 81 ГПК України.

Вказана заява була прийнята судом до розгляду.

Крім того, 22.09.2015 року 1-й відповідач вдруге надав до суду заяву (вх.№38048) про залишення позову без розгляду на підставі пункту 1 частини 1 статті 81 ГПК України.

Вказана заява також була прийнята судом до розгляду.

13 жовтня 2015 року 2-й відповідач (ОК "ЖБК "Фортуна") надав до суду клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності (вх.№41321) в якому просив суд відкласти розгляд справи з продовженням строку розгляду справи на 15 днів поза межами 2-х місячного строку вирішення спорів встановленого ст. 69 ГПК України. З гляду на те, що в описовій та прохальній частині вказане клопотання не містило вимоги про застосування наслідків спливу позовної давності, воно було розглнуте судом як клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою суду від 13.10.2015 року вказане клопотання 2-го відповідача було задоволено, продовжено строк розгляду справи №922/4715/15 на 15 днів до 03 листопада 2015 року, розгляд справи відкладено на 26 жовтня 2015 року.

26 жовтня 2015 року через канцелярію суду 1-й відповідач надав до суду клопотання (вх.№43288) про долучення до матеріалів справи документів.

Крім того, від 2-го відповідача 26.10.2015 року до суду надійшли письмові пояснення (правова позиція) шодо заяви Харківської міської ради про залишення позову без розгляду.

Надані сторонами докази були досліджені та долучені судом до матеріалів справи.

Розглянувши в судовому засіданні заяву про вжиття заходів забезпечення позову, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 66 Господарського процесуального кодексу України, за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи суд має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Згідно ст. 67 Господарського процесуального кодексу України, позов забезпечується, зокрема, накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві, забороною відповідачеві вчиняти певні дії, що стосуються предмету спору.

Пунктом 1. ОСОБА_3 Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 16 "Про деякі питання практики .застосування заходів до забезпечення позову" передбачено, що особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК (1798-12), обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову. У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Прокурором не подано до суду доказів того, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. Відсутні такі докази і в матеріалах справи.

За таких обставин суд приходить до висновку про те, що заява прокурора про вжиття заходів забезпечення позову є необгрунтованою, та такою що не підлягає задоволенню.

Присутній в судовому засіданні 26.10.2015 року прокурор наполягав на задоволенні позову у повному обсязі, проти заяви першого відповідача щодо залишення позову без розгляду заперечував.

Представник першого відповідача, який брав участь в судовому засіданні, проти позову заперечував в повному обсязі з мотивів зазначених у відзиві на позов та наполягав на задоволенні заяви про залишення позову без розгляду.

Представник другого відповідача також проти позовних вимог заперечував в повному обсязі з мотивів зазначених у відзиві на позовну заяву.

Суд, розглянувши заяви Харківської міської ради про залишення позову без розгляду (вх. №35227, вх. №38048), дійшов висновку про те, що вони не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 81 ГПК України господарський суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про прокуратуру" на прокуратуру України покладено представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про прокуратуру" органи прокуратури України вживають заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення.

Відповідно до ч. 1 ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Формою цього представництва є, зокрема, участь у розгляді судами справ.

Статтею 121 Конституції України на органи прокуратури України покладено функції представництва інтересів громадян та держави в судах.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави.

Згідно з ч. 2 ст. 2 ГПК України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому цолягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 ГПК України прокурор є самостійним учасником судового процесу.

Згідно з ч. 2 ст. 29 ГПК України у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача і як такий зазначається у позовній заяві.

В обґрунтування звернення до суду у якості позивача прокурор зазначив, що орган уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах відсутній, оскільки особа, яка наділена територіальною громадою міста відповідними повноваженнями, у даному випадку виступає у якості відповідача (Харківської міської ради).

Крім того, суд зазначає, що Державне агентство земельних ресурсів України є центральним органом виконавчої влади, а не органом державного контролю, не має права проводити перевірки відповідних органів, виявляти та вимагати усунення виявлених порушень законодавства. У Державної інспекції сільського господарства України не передбачено повноважень щодо звернення центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, до суду.

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку про те, що згідно з нормами чинного законодавства прокурор є органом, уповноваженим представляти інтереси держави у даних спірних правовідносинах.

За таких обставин, заяви 1-го відповідача (Харківської міської ради) про залишення позову без розгляду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 81 ГПК України суддею відхиляються.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, колегія суддів вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглянути справу за наявними у ній та додатково поданими на вимогу суду матеріалами та документами.

Розглянувши надані учасниками судового процесу документи і матеріали, всебічно та повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вислухавши пояснення учасників судового процесу, суд встановив наступне.

Як зазначає прокурор, в ході перевірки правомірності передачі у приватну власність земельних ділянок, розташованих на території м. Харкова, прокуратурою встановлено, що п.п. 22.2. додатку 1 до рішення 31 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва об'єктів" від 25.02.2009 року № 14/09 Обслуговуючому кооперативу "ЖБК "Фортуна" надано у власність земельну ділянку площею 2,3849 га (кадастровий номер 6310136600:04:007:0111), яка належить територіальній громаді міста Харкова за рахунок земель житлової та громадської забудови, для будівництва та подальшої експлуатації житлового будинку по вул. Шевченка, 307-309.

На підставі вказаного рішення Обслуговуючому кооперативу "ЖБК "Фортуна" видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 512269, зареєстрований в Управлінні Державного земельного агентства у місті Харкові 07 серпня 2009 року.

Відповідно до інформації Управління Держземагенства у м. Харкові Харківської області станом на 2015 рік, номативно-грошова оцінка вказаної земельної ділянки становить 8 099 836 грн.

В обґрунтування позовних вимог, прокурор посилається на те, що рішення 31 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва об'єктів" від 25.02.2009 року № 14/09 прийнято усупереч вимогам ст.41 Земельного кодексу, ст.ст.133, 135, 137 Житлового кодексу УРСР та Примірного статуту житлово-будівельного Кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30.04.1985 №186.

Так, всупереч ч.б ст.137 ЖК та абз. 2 п.4 Примірного статуту рішення про створення ОК В«ЖБК В«ФортунаВ» та список членів кооперативу, затверджений протоколом установчих зборів засновників кооперативу, не затверджено виконавчим комітетом Харківської міської ради, при тому що статут кооперативу зареєстровано саме у цій місцевій раді.

Також прокурор вказує на те, що відповідно до статуту Обслуговуючому кооперативу "ЖБК "Фортуна" та протоколу загальних зборів засновників, кооператив не створено при виконавчому комітеті місцевої ради народних депутатів, при підприємстві, установі чи організації, що суперечить ст.137 ЖК.

Усупереч вимогам ст.137 ЖК та абз. 2 п.5 Примірного статуту статут ОК В«ЖБК В«Парус-ПлюсВ» не відповідає вимогам Примірного статуту.

З огляду на викладене, оскільки п.п. 22.2. додатку 1 до рішення 31 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва об'єктів" від 25.02.2009 року № 14/09 є незаконним, і воно слугувало підставою для подальшого оформлення державного акту на право власності на зазначену земельну ділянку, прокурор вважає, що відповідний державний акт на право власності не відповідає законодавству та порушує права власника.

Дослідивши матеріали справи та подані учасниками судового процесу докази, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову з наступних підстав.

Суд вважає безпідставними доводи прокурора щодо невідповідності статуту ОК «ЖБК «Фортуна» вимогам ст. ст. 133, 135, 137 Житлового кодексу УРСР та Примірного статуту, на які посилається прокурор в позовній заяві, виходячи з наступного.

Відповідно до ОСОБА_3 Верховної ради України від 12.09.1991 р. № 1545-ХІІ "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" встановлено, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.

Акти законодавства Союзу РСР можуть бути застосовані лише за наявності наступних умов: 1. правовідносини не врегульовані законодавством України; 2. акти не суперечать Конституції і законам України.

Правові підстави позовних вимог прокурора ґрунтуються на нормах Житлового кодексу УРСР від 30.06.1983 р. № 5464-Х та Примірного Статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого ОСОБА_3 Міністрів УРСР від 30.04.1985 р. № 186. Згідно із п. 1 цієї ОСОБА_3 Примірний статут був затверджений на підставі ст. 137 ЖК України.

Отже, при розгляді цієї справи, суд, на підставі ст. 4 ГПК України має застосовувати акти, їх окремі норми (ЖК та Примірний статут), які не суперечать законодавству України.

Як вбачається зі змісту виписки з Єдиного реєстру юридичних та фізичних осіб та фізичних осіб-підприємців датою державної реєстрації ОК «ЖБК «Фортуна» є 22 грудня 2008 року.

Отже, на час створення Обслуговуючого кооперативу «ЖБК «Фортуна» діяли такі законодавчі акти, що регулюють питання створення кооперативів, а саме: Закон України "Про кооперацію" та Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців".

Положення даних законодавчих актів не містять вказівок на обов’язкове дотримання 2-м відповідачем умов, викладених у статтях 133, 135, 137 Житлового кодексу УРСР та Примірному статуті, на які посилається прокурор.

Крім того, суд звертає увагу на те, що найменування другого відповідача: Обслуговуючий кооператив «ЖБК «Фортуна», визначає його тип та напрям діяльності відповідно до різновидностей юридичних осіб організаційно-правових форм кооперативи, що узгоджується з п. 1.2. «Вимоги щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу» затверджених Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, від 09.06.2004, № 65, відповідно до якого, назва юридичної особи може складатися з власної назви юридичної особи, а також містити інформацію щодо мети діяльності, виду, способу утворення, залежності юридичної особи та інших відомостей згідно з вимогами до найменування окремих організаційно-правових форм суб'єктів господарювання, установлених Цивільним та Господарським кодексами України та законами України. Юридична особа, крім повного найменування, може мати скорочене найменування.

Статтею 6 цього Закону передбачено, що відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.

Отже, доводи прокурора про те, що ОК «ЖБК «Фортуна» не є житлово-будівельним кооперативом, а є обслуговуючим кооперативом є помилковим, оскільки поняття обслуговуючий кооператив та житлово-будівельний кооператив характеризують тип і напрям діяльності кооперативу та не є тотожними.

Проте, предметом пред'явленого позову не є оскарження порядку створення та діяльності ОК «ЖБК «Фортуна» відповідно до вимог Закону та Закону про реєстрацію, а є фактично вимоги про визнання незаконним та скасування п.п. 22.2. додатку 1 до рішення 31 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва об'єктів" від 25.02.2009 року № 14/09; визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 512269, зареєстрованого в Управлінні Державного земельного агентства у місті Харкові; визнання відсутності в ОК "ЖБК "Фортуна" права власності на земельну ділянку площею 2,3849 га, яка розташована за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 307-309, вартістю 8 099 836,00 грн.. Отже, в даному випадку, вищезазначені підстави, на які посилається прокурор, не є предметом розгляду даної справи, а є предметом розгляду іншого спору.

Відповідно до статті 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, яке знаходиться під особливою охороною держави.

Частиною 1 статті 116 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

За ст. 41 ЗК України житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

Визначена норма за своїм буквальним тлумаченням свідчить про відсутність будь-яких обмежень для ЖБК в частині отримання останніми земельних ділянок для житлового будівництва. Зокрема відсутні обмеження щодо площі земельної ділянки яка надається кооперативу, наявності житлових потреб членів кооперативу або його засновників, вікового цензу тощо.

Статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що виключною компетенцією міських рад є вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування наділені повноваженнями розпоряджатися землями, які перебувають відповідно у державній та комунальній власності. Таке розпорядження вони здійснюють шляхом продажу земель, безоплатної передачі у приватну власність громадянам, надання їх в оренду чи передачі їх у постійне користування (статті 118, 122, 123 Земельного кодексу України). Реалізовуючи зазначені повноваження, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування мають право змінювати цільове призначення земельних ділянок, які відчужуються або передаються в оренду чи постійне користування.

За загальним правилом лише органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування наділені повноваженнями розпоряджатися землями, які перебувають відповідно у державній та комунальній власності. Таке розпорядження вони здійснюють шляхом продажу земель, безоплатної передачі у приватну власність громадянам, надання їх в оренду чи передачі їх у постійне користування (статті 118, 122, 123 Земельного кодексу України). Реалізовуючи зазначені повноваження, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування мають право змінювати цільове призначення земельних ділянок, які відчужуються або передаються в оренду чи постійне користування.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Приписами частини 2 статті 144 Конституції України встановлено, що рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.

Верховним Судом України була прийнята ОСОБА_3 17 червня 2014 року по справі №21-195а14 (надалі - ОСОБА_3) відповідно до якої колегія суддів судових палат в адміністративних, господарських та цивільних справах на підставі аналізу п.12 «Перехідних положень», ст.41 ЗК України, ст..ст.133, 135, 137 ЖК УРСР, Примірного статуту дійшли висновку, що сільські, селищні та міські ради мають право розпоряджатися землями комунальної власності територіальних громад виключно в межах населеного пункту. При цьому, даючи дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки у власність ЖБК, відповідна рада має враховувати мету створення такого кооперативу, порядок його організації та діяльності відповідно до вимог ЖК УРСР та Примірного статуту.

Зазначена постанова і стала підставою для звернення прокурора до суду з проханням, зокрема, визнати незаконним та скасувати рішення міської ради в частині надання у власність Обслуговуючого кооперативу "ЖБК "Фортуна" земельної ділянки.

Конституційний Суд України в п. 5 мотивувальної частини рішення від 16.04.2009 № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Прийняте міськрадою (як суб'єктом владних повноважень) рішення про передачу кооперативу у власність та оренду земельної ділянки є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку або укладання договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватися за нормами цивільного законодавства.

Враховуючи наведене, позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Стосовно вимоги прокурора про визнання відсутності в ОК "ЖБК "Фортуна" права власності на земельну ділянку площею 2,3849 га, яка розташована за адресою: м. Харків, вул. Шевченка, 307-309, суд також вважає за необхідне зазначити наступне.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК України). Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ст. 317 ЦК України).

Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 ЦК України. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст. 318 ЦК України).

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених ч. 2 статті 353 ЦК України (ст. 321 ЦК України).

Суд, також вважає за необхідне зауважити, що відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_3 України, є частиною національного законодавства України.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17.07.1997 р. ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно положень ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. На рівні національної правової системи відповідне положення кореспондується з приписами ч. 1, 4 ст. 41 Конституції України, відповідно до яких кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Федоренко проти України" від 30.06.2006 р. визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 року "Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії" (Stretch v. United Kingdom, 44277/98) визнання недійсним договору, згідно з яким покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна (на підставі того, що державний орган порушив закон при укладенні договору) є неприпустимим.

Отже, застосування законодавства про захист права власності є межі допустимого (розумного) втручання держави в справи власника. Власник може володіти, користуватися і розпоряджатися майном у межах, передбачених законом. А оскільки закон є продуктом передусім державної діяльності, можна тлумачити цей принцип як можливість використання майна на свій розсуд у межах, передбачених державою, або в межах, передбачених державою та закріплених у законі.

У справі, яка розглядається, звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки з комунальної власності у приватну та повернення у власність територіальної громади землі, яка вибула з її власності.

Відповідно до практики Європейського суду, для того, щоб втручання в право власності вважалося допустимим, воно повинно служити не лише законній меті в інтересах суспільства, а повинна бути розумна співмірність між використовуваними інструментами і тією метою, на котру спрямований будь-який захід, що позбавляє особу власності. Розумна рівновага має зберігатися між загальними інтересами суспільства та вимогами дотримання основних прав особи (рішення у справі АГОСІ проти Об'єднаного Королівства). Іншими словами, заходи щодо обмеження права власності мають бути пропорційними щодо мети їх застосування.

З позиції Європейського суду «позбавлення майна згідно із другою нормою може бути виправданим тільки якщо доведена, крім іншого, наявність «інтересів суспільства» та «умов, передбачених законом». Більш того, будь-яке втручання у володіння майном повинно задовольняти принцип пропорційності. Європейський суду неодноразово зазначав, повинен бути встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства в цілому та вимогою захисту основних прав індивіда. Відчуження власності, яке здійснюється відповідно до законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою, може відповідати «суспільним інтересам», навіть якщо суспільство в цілому безпосередньо не використовує цю відчужену власність або не володіє нею».

Зважаючи на позицію, викладену у рішеннях Європейського суду з прав людини, суд вважає, що задоволення вимог прокурора призведе до того, що держава втрутиться в справи власника та позбавить другого відповідача права власності на земельну ділянку.

Крім того положеннями ст. 140 Земельного кодексу України передбачено, що підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Перелік підстав для припинення права власності на земельну ділянку, передбачений ст. 140 Земельного кодексу України, є вичерпним.

Отже, слід дійти висновку про те, що такої підстави припинення права власності на земельну ділянку, як скасування рішення органу виконавчої влади, на підставі якого було видано державний акт на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, Земельним кодексом України не передбачено.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

За загальним правилом обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

У відповідності до вимог статті 54 Господарського процесуального кодексу України, позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. До предмету доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.

Згідно ст.43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Враховуючи недоведеність з боку прокурора порушень відповідачами та норм чинного законодавства, діючого на момент виникнення спірних правовідносин, прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акту, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги прокурора е необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується статтею 49 Господарського процесуального кодексу України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до п. 4.6 ОСОБА_3 Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" від 21.02.2013 № 7, приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повного або часткового задоволення позову (скарги) стягує судовий збір з відповідача (повністю або пропорційно задоволеним вимогам), якщо він не звільнений від сплати судового збору; у разі ж повної або часткової відмови в позові судовий збір стягується з визначеного прокурором позивача (так само повністю або пропорційно задоволеним вимогам), за винятком випадків, коли останнього звільнено від сплати судового збору, та коли позивачем у справі є сам прокурор.

Таким чином, в даному випадку, судовий збір покладається на прокурора, а оскільки, відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" в редакції, яка діяла на момент подачі позову, органи прокуратури було звільнено від сплати судового збору, то судовий збір не стягується.

На підставі викладеного та керуючись статтями 6, 8, 14, 124, 129, 144 Конституції України, статтями 1, 41, 116, 118, 122, 123, Земельного кодексу України, статтями 21, 319, Цивільного кодексу України, статтями 1, 4, 12, 22, 32, 33, 43, 44, 49, 54, ст.80 ,82-85 Господарського процесуального кодексу України, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Повне рішення складено 02.11.2015 р.

Суддя ОСОБА_4

Справа № 922/4715/15.