Постанова

від 24.11.2015 по справі 914/723/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 листопада 2015 року Справа № 914/723/15

Вищий господарський суд України в складі колегії суддів:

Овечкін В.Е. - головуючого, Корнілова Ж.О., Чернов Є.В., за участю представників: Генеральної прокуратури України Міністерства оборони України ТОВ "Західенергокомплект" Фонду державного майна України ПуАТ "Укрсоцбанк" розглянув касаційну скаргу розглянув касаційну скаргу ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6, ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 Товариства з обмеженою відповідальністю "Західенергокомплект"; Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року у справі№ 914/723/15 господарського суду Львівської області за позовомПершого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, м. Київ доДержавного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд" Товариства з обмеженою відповідальністю "Західенергокомплект" за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору Фонду державного майна України; Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" провизнання недійсним договору купівлі-продажу від 15.09.2003 року № 18, застосування наслідків недійсності правочину В С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду Львівської області від 22.05.2015 року (суддя Крупник Р.В.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Місцевий господарський суд дійшов висновку, що відчуження державного майна за оспорюваним договором купівлі-продажу №18 від 15.09.2003р. суперечило чинному на той час законодавству України, оскільки відповідного дозволу Міністерство оборони України не надавало.

Разом з цим, розглянувши заяву про застосування строків позовної давності, суд зазначив, що вказана заява є обґрунтованою та в позові слід відмовити у зв'язку з пропуском прокурором та позивачем позовної давності.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 р. (судді: Кордюк Г.Т., Давид Л.Л., Данко Л.С.) рішення господарського суду Львівської області від 22.05.2015 р. скасовано.

Прийнято нове рішення. Позов задоволити.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 15.09.2003 року №18, укладений між Державним підприємством Міністерства оборони України "Західвійськбуд" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Західенергокомплект" щодо відчуження нерухомого майна - будівлі складу площею 1188,3 кв.м по АДРЕСА_1.

Зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Західенергокомплект" (80383, Львівська область, Жовківський район, с.Малехів, вул.Київська,24, код ЄДРПОУ 23884881) повернути нерухоме майно - будівлі складу площею 1188,3 кв.м по АДРЕСА_1 до державної власності в особі Міністерства оборони України у господарське відання ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" (80383, Львівська область, Жовківський район, с.Малехів, вул.Лесі Українки,45, код ЄДРПОУ 24308317).

Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" в касаційній скарзі просить постанову апеляційного господарського суду скасувати з підстав порушення норм матеріального права, рішення господарського суду першої інстанції залишити в силі.

Скаржник доводить порушення судом ст.ст. 261, 267 ЦК України, не врахування висновків Верховного Суду України, що викладені постанові від 25.03.2015 р. у справі № 3-21гс15, та постанові від 23.12.2014 р. у справі № 3-194гс14, оскільки позивач мав об'єктивну можливість дізнатися про вчинення оспорюваного договору не пізніше 20.02.2004 р.; крім того з встановлених обставин вбачається, що прокуратурі теж було відомо про реалізацію майна, що вбачається з повідомлення військової прокуратури Західного регіону від 05.03.2004 р. при вирішенні питання про відмову в порушенні кримінального провадження відносно посадових осіб першого відповідача при відчуженні нерухомого майна по АДРЕСА_2.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Західенергокомплект" в касаційній скарзі просить постанову апеляційного господарського суду скасувати з підстав порушення норм матеріального права, рішення господарського суду першої інстанції залишити в силі.

Скаржник доводить неправильне застосування ст.ст. 261, 267 ЦК України, оскільки встановлені обставини свідчать про обізнаність позивача з оспорюваним договором 09.06.2008 р., а прокурора не пізніше 13.01.2012 р.; судом не враховано висновків Верховного Суду України, що викладені постанові від 29.10.2014 р. у справі № 6-152гс14, відповідно до яких слід врахувати, що обізнаність органів позивача свідчить про обізнаність самого позивача.

Судом неправильно застосовано ст. 35 ГПК України, оскільки обставини справи №5015/3297/12, враховані судом, відмінні від обставин даного спору. Позивач був обізнаний про порушення його права оспорюваним договором з 11.01.2012 р., тому позовна давність пропущена.

Судом не враховано ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", оскільки за висновком цього суду у справі "Стреч проти Обєднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії" визнання недійсним договору згідно якого покупець отримав майно від держави та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон є неприпустимим.

Вищий господарський суд України, розглянувши доводи касаційних скарг, заслухавши представників учасників судового процесу, що взяли участь в судовому засіданні, приходить до висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Предметом спору є визнання недійсним договору та повернення майна, яке є його предметом до державної власності.

Судом встановлено, що 15 вересня 2003 року між Філіалом ДП МОУ "Західвійськбуд" - 20 Управління начальника робіт (продавець) та ТОВ "Західенергокомплект" (покупець) укладено договір купівлі-продажу №18.

Відповідно до пунктів 1.1 та 1.2 договору продавець продав, а покупець, як переможець конкурсу, купив будівлю складу, загальною площею 1188,3 кв.м., інв.номер 201074. Майно, що продається розташоване за адресою: АДРЕСА_1, позначене на план-схемі розміщення будівель та споруд Філіалу ДП МОУ "Західвійськбуд" - 20 Управління начальника робіт літерою "Б-2" та описане у звіті про експертну оцінку об'єктів нерухомості, що належатьДП МОУ "Західвійськбуд" станом на 30.06.2003р..

Відповідно до пунктів 1.4 та 1.5 договору майно, що є предметом цього договору, обліковується на балансі продавця, як необоротні матеріальні активи. Продавець гарантує законність набуття права власності на дане майно.

З матеріалів справи вбчається, що рішенням Малехівської сільської ради №4 від 19.09.2002р. "Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна за ДП МОУ "Західвійськбуд" визнано право загальнодержавної власності на майно, яке є предметом оскаржуваного Договору та належить ДП МОУ "Західвійськбуд" на праві повного господарського відання.

Відповідно до п.5 договору продавець гарантує, що він володіє всіма необхідними правами, пов'язаними з продажем майна і продаж здійснює на підставі ст.36 ЗУ "Про підприємства в Україні", ст.7 ЗУ "Про власність", а також те, що майно на момент укладення цього договору та акту прийому-передачі не продане, не подароване, не обтяжене суперечками, під забороною та в заставі не перебуває. На нього також не мають претензій треті особи (п.5 Договору).

Згідно п.2.1 договору продаж майна вчинено за 154 440 грн.

Укладенню оспорюваного договору передувало затвердження 10.02.2003р. Начальником централізованого будівельного управління Міністерства оборони України підполковником Д.В.Ісаєнком Бізнес-плану ДП МОУ "Західвійськбуд" на 2003 рік в якому йшлося про продаж будівлі складу НОМЕР_1 в с. Малехів Жовківського району Львівської області.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі, коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності (п.2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Як встановлено судом першої інстанції з посиланням на норми Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" та статут ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд", відповідач-1 не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією Збройних Сил України (військовою частиною) в розумінні даного Закону, він є державним підприємством, створеним з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних Сил України і інших замовників. За відповідачем-1 було закріплене на праві повного господарського відання державне майно, органом управління щодо якого є Міністерство оборони України. За оспорюваним договором купівлі-продажу відповідач-1 продав державне майно, яке належало до основних засобів підприємства згідно з Положенням (стандарт) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", затвердженим наказом Мінфіну України №92 від 27.04.2000р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18.05.2000р. за №288/4509.

На момент укладення договору порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, було врегульовано Положенням про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженим наказом Фонду державного майна України №1477 від 30.07.1999р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19.08.1999р. за №573/3866.

Стаття 48 ЦК УРСР, який діяв на час укладення оспорюваного договору, встановлює що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про власність" (в редакції Закону №697-ХІІ від 01.08.2003 року) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, а стаття 37 цього Закону передбачає, що майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства.

В Статуті Державного підприємства Міністерства оборони України "Західвійськбуд" зазначається, що воно засноване на майні Збройних Сил України, його майно є державною власністю, закріплюється за ним на праві повного господарського відання (пункт 4.2 Статуту) і відчуження засобів виробництва, що є державною власністю здійснюється за погодженням з Органом управління майном у порядку, що встановлюється законодавством (пункт 4.4 Статуту).

Згідно преамбули та пункту 1 Положення "Про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю", затв. наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999р. № 1447 (Положення), в редакції на час укладення оспорюваного договору, Положення визначало, зокрема, порядок відчуження майна шляхом продажу державного майна, закріпленого за державними підприємствами. При цьому зазначало, що відчуження майна - це передача права власності на державне майно, яке перебуває на балансі суб'єктів підприємницької діяльності, іншим юридичним особам шляхом його продажу за грошові кошти.

Пунктом 4 Положення визначено, що відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном, за погодженням з Фондом державного майна або його регіональними відділеннями.

При цьому пункт 6 Положення передбачає передачу до органу управління майном та Фонду державного майна України пакета документів, зокрема, звернення підприємства; техніко-економічне обґрунтування доцільності відчуження майна та використання коштів; акт про оцінку вартості основних засобів, які підлягають відчуженню згідно з даними бухгалтерського обліку - за встановленою формою; акт про інвентаризацію основних засобів, які підлягають відчуженню; акт про технічний стан майна; звіт про оцінку майна (акт оцінки майна) та інші.

Судом вірно відхилено доводи відповідача-2, стосовно того, що згодою на відчуження будівлі складу загальною площею 1188,3 кв.м. являвся Бізнес-план ДП МОУ "Західвійськбуд", оскільки такий затверджувався начальником централізованого будівельного управління Міністерства оборони України, якому відповідні повноваження делеговані Наказом Міністра оборони України №212 від 14.07.1999р. "Про вдосконалення управління підприємствами квартирно-будівельного комплексу Збройних Сил України". З вказаного наказу вбачається, що начальнику централізованого будівельного управління делеговано лише здійснення оперативного функціонального управління державним підприємством, яке створене на базі розформованих будівельних організацій і установ. Повноважень щодо відчуження майна державних підприємств цим наказом йому не делеговано.

Крім цього варто зазначити, що бізнес-план підприємства являється документом, що відображає докладне техніко-економічне обгрунтування комерційної діяльності підприємства, яка планується на відповідний період, з обстеженням ринку, капіталовкладеннями, враховуючи фінансові й економічні наслідки цих дій, а не документом в якому безпосередньо погоджуються вчинення передбачених в ньому дій.

За наведених мотивів суд правомірно визнав доведеним відсутність дозволу Міністерства оборони України на відчуження державного майна за договором купівлі-продажу №18 від 15.09.2003р..

Разом з цим, відповідачем 2 подано до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності.

За змістом п.6 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких встановлений попереднім законодавством, не сплив до 1 січня 2004 року.

Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відовідних правовідносин застосовується правила про позовну давність, передбачені Цивільним Кодексом Української РСР 1963 року (п. 1.5 Постанови Пленуму ВГС України №10 від 29.05.13 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" із змінами і доповненнями). Оскільки термін позовної давності за позовом прокурора про визнання недійсним правочину укладеного в 2003 році не сплив до 01.01.2004 року, тому застосовуються правила про позовну давність встановлені ЦК України.

Так, частинами 4 та 5 ст.267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо ж суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Як роз'яснено в п.2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", за змістом ч.1 ст.261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст.267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі. Висновок про застосування позовної давності відображається у мотивувальній частині рішення господарського суду.

Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі статті 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

При цьому, визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Враховуючи усталену судову практику та висновки Верховного Суду України касаційна інстанція визнає правильним висновки апеляційного господарського суду, що прокурор не наділений статусом самостійного позивача, тому відлік позовної давності слід починати з моменту коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

Судом апеляційної інстанції зазначено, що факти затвердження третьою особою-2 бізнес-плану на 2003р., подальшого подання відповідачем-1 у 2004р. звітності про свою фінансово-господарську діяльність за 2003р. на адресу третьої особи 2, а також складання акта ревізії від 09.06.2008, що було враховано місцевим господарським судом, не свідчать про обізнаність уповноваженого державного органу (Міністерства оборони України) зі змістом оспорюваного договору купівлі-продажу та з порушенням цим договором вимог закону та прав позивача.

Наведена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 20.08.2013р. по справі №6/17-4949-2011.

Визнаючи пропуск позивачем та прокурором строку позовної давності суд першої інстанції вважав, що Міністерство оборони України мало об'єктивну можливість довідатися про існування спірного договору не пізніше 20.02.2004 року, коли відповідач-1 подав йому звітність про фінансово-господарську діяльність підприємства за 2003 рік.

Крім цього, суд врахував акт ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП МОУ "Західвійськбуд" від 09.06.2008р. , складений Західним контрольно-ревізійним управлінням Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України в якому зазначено, що на підставі Бізнес-плану ДП МОУ "Західвійськбуд" на 2003р. у військовому містечку №371 с. Малехів Жовківського району Львівської області відчужено 7 об'єктів нерухомості, в тому числі, будівлю складу загальною площею 1183,3 кв.м. (котра виступає предметом оскаржуваного договору), що додатково підтверджує обізнаність позивача про наявність спірного договору.

Проте, касаційна інстанція визнає обгрунтованим висновки апеляційного господарського про відсутність обставин, які беззаперечно вказують, що про підстави недійсності спірного договору та його зміст Міністерство оборони України, яке не надавало згоди на його укладення, та будучи суб'єктом управління майном ДП "Західвійськбуд", могло довідатися після затвердження третьою особою-2 бізнес-плану на 2003р., з дня отримання третьою особою-2 звітності підприємства про фінансово-господарську діяльність за 2003р. або ж з моменту складання акта ревізії від 09.06.2008р. (така ж позиція міститься у постанові ВГС України від 28.07.15 у справі №5015/3297/12).

За встановлених обставин, касаційна інстанція не має підстав для переоцінки висновку суду апеляційної інстанції, що позивач дізнався про порушення свого права, а саме про те, що оспорюваний правочин вчинено без дозволу Міністерства оборони України з позовної заява, яка отримана Департаментом правового забезпечення МОУ 12.03.2015 (вх. №1742/с).

Відтак, апеляційний господарський суд обгрунтовано дійшов висновку, що строк позовної давності для звернення до суду за захистом інтересів держави в особі Міністерства оборони України у даному випадку не сплинув.

Відповідно до ч.2 ст. 48 ЦК УРСР, по недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Правові наслідки недійсності правочину визначені також ст. 216 Цивільного кодексу України, якою зокрема, передбачено, що у разі недійсності правочину, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Виходячи з даної норми матеріального права, позовні вимоги прокурора про зобов'язання відповідача повернути отримане ним нерухоме майно до державної власності у повне господарське відання ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд" підлягають задоволенню, а отримані ним кошти за нерухоме майно в сумі 154 440, 00 грн. підлягають стягненню на користь відповідача 2.

Касаційна інстанція зазначає, що згідно зі ст.111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Неправильного застосування норм матеріального права, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи і наданим сторонами доказам, порушень норм процесуального права, які визначені як безумовні підстави для скасування судового рішення судом касаційної інстанції не встановлено.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування постанови апеляційного господарського суду не вбачається.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 107, 108, 111 5 , 111 7 , 111 8 , 111 9 , 111 11 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 р. у справі № 914/723/15 господарського суду Львівської області залишити без зміни, а касаційні скарги - без задоволення.

Головуючий, суддя В. Овечкін

судді Ж. Корнілова

Є. Чернов