Постанова

від 24.11.2015 по справі 911/2770/15

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" листопада 2015 р. Справа№ 911/2770/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шапрана В.В.

суддів: Буравльова С.І.

Андрієнка В.В.

при секретарі Місюк О.П.

за участю представників:

від позивача - Казак Г.В.

від відповідача - Котенко О.В.

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Паком" на рішення Господарського суду Київської області від 10.09.2015 (суддя Лилак Т.Д.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта банк"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Паком"

про звернення стягнення на предмет іпотеки, -

Постанова прийнята 24.11.2015 в зв`язку із оголошенням перерви в судовому засіданні 12.11.2015 відповідно до ст. 77 ГПК України.

ВСТАНОВИВ:

Позивач ПАТ «Дельта банк» звернувся до Господарського суду Київської області із позовом до ТОВ «Паком» про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Господарського суду Київської області від 10.09.2015 позовні вимоги були задоволені частково.

Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій вказує, що рішення прийнято з порушення норм матеріального права, при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, а тому просить скасувати рішення суду повністю та постановити нове, яким в задоволені позовних вимог відмовити повністю.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.10.2015 апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 20.10.2015.

Ухвалою суду від 20.10.2015 розгляд апеляційної скарги був відкладений відповідно до ст. 77 ГПК України до 12.11.2015.

12.11.2015 в судовому засідання була оголошена перерва до 24.11.2015.

Через відділ документального забезпечення до суду від представника позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а тому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

В судове засідання 24.11.2015 з`явилися представники сторін та надали усні пояснення стосовно предмету спору.

Крім того, представником відповідача було подано через відділ документального забезпечення клопотання про зупинення провадження по справі, до моменту завершення ліквідаційної процедури ПАТ «Дельта банк» та заміни його правонаступником.

Колегія суддів вивчивши доводи апеляційної скарги, заслухавши думку представника позивача, дослідивши наявні матеріали справи, прийшла до висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання, зважаючи на таке.

Відповідно до ст. 79 ГПК України господарський суд наділений правом зупинення провадження у справі за клопотанням сторони, зокрема у випадку заміни однієї із сторін її правонаступником.

Як вбачається із наявних матеріалів справи, ПАТ «Дельта Банк» знаходиться в стані ліквідації відповідно до постанови НБУ від 02.10.2015 № 664, якою відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру ліквідації.

На даний час вказана процедура не завершена, банк не ліквідовано та стороною не надано доказів того, що в результаті ліквідації буде визначено правонаступника ПАТ «Дельта Банк».

Також в судовому засіданні 24.11.2015 представником апелянта було заявлено клопотання про призначення по справі будівельно-технічної експертизи для визначення вартості будівлі, що є предметом іпотеки в спірних правовідносинах, в рамках даної справи.

Колегія суддів вивчивши доводи апеляційної скарги, заслухавши думку представника позивача, дослідивши наявні матеріали справи, прийшла до висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання, оскільки фактично апелянт хоче встановити вартість вказаної будівлі для можливості в подальшому (у випадку виникнення судового спору) стягнення з іпотекодержателя різниці між вартістю будівлі та реальною сумою боргу відповідача за кредитним договором.

Апеляційний господарський суд, розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні матеріали справи, встановив наступне:

18.10.2011 між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Паком" (позичальник) був укладений договір кредитної лінії №ВКЛ-2007646.

Згідно умов п. 1.1. договору кредитор зобов'язується надати позичальнику грошові кошти, у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.

Відповідно до п. 1.1.1. договору, надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами, на умовах, визначених цим договором в межах відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 500000 грн., який зменшується рівними частинами в останні шість місяців у відповідності до графіку, наведеному у додатку №1 до цього договору, який є невід'ємною частиною цього договору, зі сплатою плати за користування кредитом у розмірі 24,99% річних, в порядку визначеному цим договором та кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом не пізніше 17 жовтня 2014 року на умовах, визначених цим договором.

З метою забезпечення виконання зобов'язань між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (іпотекодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Паком" (іпотекодавець), був укладений іпотечний договір від 18.10.2011.

Позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги зазначає, що оскільки відповідач має заборгованість перед ним за кредитним договором, то він просить звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення виниклої заборгованості відповідача на загальну суму 892271,37 грн.

Відповідач, заперечуючи проти заявлених вимог та оскаржуючи постановлене судом першої інстанції рішення, мотивує це тим, що вартість іпотечного майна є значно більшою, ніж борг, про стягнення якого заявлено позивачем.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

У відповідності до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язань - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

За приписами ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Відповідно до ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з частиною 1 статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до частини 2 цієї ж статті до відносин за кредитним договором застосовуються положення про позику, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Частиною 1 статті 1049 Цивільного кодексу України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно п. 1.1.3. договору, у разі прострочення кінцевого терміну повернення кредиту, який визначено в першому абзаці цього пункту договору, діюча на такий момент прострочена річна процентна ставка за цим договором збільшується на 20 процентних пунктів та починає застосовуватися до взаємовідносин сторін за цим договором починаючи з дня, наступного за кінцевим терміном (днем) погашення заборгованості за кредитом по день фактичного погашення заборгованості за цим договором. При цьому сторони погодили, що зазначене збільшення розміру річної процентної ставки по цьому договору не потребує додаткового двохстороннього погодження та внесення відповідних письмових змін до цього договору.

Пунктом 2.6. договору встановлено, нарахування процентів за користування кредитом (траншем) здійснюється у валюті кредиту щомісячно, в останній робочий день поточного місяця за фактичну кількість днів користування кредитом (траншем) в періоді (28-29-30-31/365). При розрахунку процентів враховується день надання та не враховується день погашення кредиту (траншу).

Як вбачається із тексту позовної заяви та доказів, долучених позивачем до позовної заяви, відповідачем порушуються умови кредитного договору щодо своєчасного погашення тіла кредиту та процентів за його користування, внаслідок чого утворилась заборгованість в розмірі 892271,37 грн., яка складається з суми боргу по кредиту, суми боргу по процентам, та нарахованої, за несвоєчасне повернення кредиту та процентів, пені та 3% річних.

Відповідач, не погоджуючись з вимогами, викладеними в позовній заяві, фактично не оспорює суму боргу та не надає доказів на підтвердження відсутності у нього заборгованості за кредитним договором, що фактично є визнанням такого боргу.

Крім того, відповідачем не оскаржувалося та не подавалися докази на спростування розміру заявлених позовних вимог та не подавався розрахунок, в якому борг визначений в меншому розмірі ніж заявлено позивачем до стягнення.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У відповідності до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Згідно зі ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Частиною 2 ст. 551 Цивільного кодексу України визначено, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком судуд першоїі інстанції стосовно того, що позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за договором, розмір якої станом на 08.06.2015 року становить 500000 грн. заборгованості за кредитом, 226283,50 грн. заборгованості за процентами, 116191,78 грн. пені за несвоєчасне повернення кредиту, 39828,23 грн. пені за несвоєчасне повернення процентів, 7520,55 грн. 3% річних від суми простроченого кредиту, 2447,31 грн. 3% річних від суми прострочених відсотків, а загалом 892271,37 грн. підлягають задоволенню у повному обсязі.

За приписами ст.546 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, заставою.

Як зазначалося вище, на забезпечення виконання кредитного договору, між відповідачем та позивачем був укладений іпотечний договір.

Відповідно до п. 1.1 договору його предметом є передання іпотекодавцем іпотекодержателю з метою забезпечення належного виконання зобов`язання за кредитним договором, належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме: будівля адміністративно-складського корпусу та виробничого цеху по переробці металобрухту, деревини та виробництву будматеріалів, загальною площею 2 309,00 кв.м., що складається з адміністративно-складського корпусу (літ.А) загальною площею 544,8 кв.м., виробничий цех по переробці металобрухту, деревини та будівельних матеріалів (літ.Б) загальною площею 1 687,5 кв.м., вагова (Літ.В) загальною площею 59,00 кв.м., трансформаторна підстанція з огорожею (Літ.Г), пунк охорони (Літ.Д) загальною площею 17,7 кв.м., вбиральня (Літ.Ж), оглядова яма (Літ.І), пилорама (Літ. К-К1), ємкості (Літ.Л), ємкість для зберігання рідкого топлива (Літ.М;Н), ворота (Літ. №1), ворота (Літ. №2), огорожа (Літ. №3), вольєр (Літ.О), розташований за адресою: Київська область, Обухівський район, місто Українка, вулиця Промислова (Теплична), будинок 59.

Згідно частини 1 статті 575 Цивільного кодексу України, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

У відповідності до ч. 1 ст. 12 Закону України "Про іпотеку", у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Положеннями ст. 35 Законом України "Про іпотеку" передбачено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення.

Частиною 1, 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до п. 7.1 іпотечного договору від 18.10.2011 іпотекодежатель набуває право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки у випадку, якщо у момент настання строку виконання зобов`язання, вони не будуть виконані (виконані належним чином) та у випадку, якщо інформація або документи, надані іпотекодавцем при укладанні цього договору виявиться недостовірними та/або недійсними, у випадку не виконання /неналежного виконання зобов`язань за кредитним договором та за цим договором, а у інших випадках, передбачених кредитним договором та чинним законодавством України.

Пунктом 7.2 іпотечного договору визначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішенням суду, виконавчого напису нотаріуса переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов`язання в порядку, встановленому ст. 37 ЗУ «Про іпотеку», продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому ст. 38 ЗУ «Про іпотеку».

Згідно із п. 7.3 договору іпотекодержатель має право на свій розсуд обрати порядок звернення стягнення на предмет іпотеки в межах, передбачених п. 7.2 цього договору.

Відповідно до ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Відповідач в своїй апеляційній скарзі зазначає, що відповідно до вимог позивача, заборгованість товариства перед банком становить 892271,37 грн. в той час як п. 2.3.1 ринкова вартість предмету іпотеки становить 3957648,28 грн.

Крім того, позивачем суду першої інстанції наданий висновок звіту про оцінку ТОВ "Експертна компанія "Професіонал", відповідно до якого вартість предмету іпотеки станом на 24.07.2015 визначена у розмірі 5572283 грн.

Зважаючи на те, що вартість предмету іпотеки, на яке позивач бажає здійснити звернення стягнення значно перевищує розмір заборгованості відповідача за кредитним договором, а приписами ЗУ «Про іпотеку», в такому випадку, іпотекодавцю має бути виплачено перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Проте, як зазначає апелянт, про таке не зазначено у позовній заяві позивача, та така вимога не була зазначена судом у постановленому рішенні.

Стосовно вказаного, колегія суддів зазначає наступне.

Умовами іпотечного договору від 18.10.2011, які не суперечать нормам чинного законодавства України, та у встановленому законом порядку не визнавалися недійсними, визначено, що у випадку набуття іпотекодержателем права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодавець підтверджує свою згоду на передачу у власність іпотекодержателю предмету іпотеки. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності, якого обирає іпотекодержатель для здійснення такої оцінки.

Крім того, п. 7.4.1 іпотечного договору визначено, що підписанням такого договору іпотекодавець засвідчує, що він надає іпотекодержателю згоду на прийняття іпотекодержателем одностороннього рішення про перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя у випадку виникнення у іпотекодержателя права звернення стягнення на предмет іпотеки, відповідно до умов цього договору, кредитного договору та вимог чинного законодавства України.

Отже, як зазначено вище, самі сторони, при підписанні іпотечного договору дійшли згоди щодо того, що при здійсненні звернення стягнення на предмет іпотеки, (у випадку виникнення такого права у іпотекодержателя) оцінка вартості предмету іпотеки здійснюється суб`єктом оціночної діяльності, якого обирає іпотекодержатель, що в свою чергу спростовує доводи апелянта щодо підання сумніву в частині дійсності, законності та обґрунтованості висновку експертної компанії «Професіонал» стосовно ринкової вартості предмету іпотеки.

Щодо твердження відповідача проте, що суд, при вирішенні питання звернення стягнення на предмет іпотеки має дати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом із вартістю іпотечного майна, чого місцевим судоми при постановлені оскаржуваного рішення зроблено не було, колегія суддів зазначає наступне.

Підставою для звернення позивача із даним позовом до суду стало ухилення відповідача від виконання свого зобов`язання за кредитним договором по поверненню отриманих коштів, чим було порушено права кредитора.

Відповідач не надав суду доказів поступового погашення виниклої заборгованості, а також не заперечував проти заявленої до стягнення суми основного боргу та процентів за користування кредитними коштами.

Все вище зазначене вказує на те, що відповідач ухиляється від виконання свого зобов`язання за кредитним договором та у позивача обґрунтовано існують реальні сумніви щодо можливості в добровільному порядку погашення боржником боргу по кредитному договору.

Крім того, на даний час постановою НБУ від 02.10.2015 № 664, відкликано банківську ліцензію позивача та розпочато процедуру ліквідації, а отже вказана сума позову є значною для банку і в подальшому може бути використана для погашення заборгованості банку перед його кредиторами.

Посилання апелянта на те, що Господарським судом Київської області не було вирішено питання щодо відшкодування позивачем перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя не приймаються до уваги колегією суддів, з огляду на те, що в даному конкретному випадку права відповідача не були порушені.

Дійсно, нормами чинного законодавства України, а саме ЗУ «Про іпотеку» іпотекодавець наділений правом на отримання такої різниці, проте, положенням вказаного закону не визначено, що про це має бути обов`язково зазначено у рішенні суду чи виконавчому написі нотаріуса чи у будь-який інший спосіб, при вирішення питання звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за іпотекодержателем права власності на іпотечне майно.

Відповідачем по справі не було надано ані суду першої ані суду апеляційної інстанції доказів можливого ухилення позивача від здійснення товариству такої виплати.

Наявність постанови НБУ від 02.10.2015 № 664, про відкликання банківської ліцензії позивача та розпочата процедура ліквідації не позбавляють права відповідача на зверненням у встановленому порядку до ліквідаційної комісії про визнання його кредитором банку та ту суму, що перевищує 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Стаття 15 Цивільного кодексу України встановлює, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

В свою чергу, статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Представником відповідача не було належними та допустимими доказами доведено ухилення позивача від виплати йому суми, що перевищує 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Також колегія суддів зазначає, що з урахуванням того, що відповідач в свою чергу не виконує свого зобов`язання за кредитним договором в частині повернення кредитних коштів та процентів за їх користування, зважаючи на те, що забезпечення виконання кредитних зобов`язань між сторонами було здійснено лише шляхом укладання іпотечного договору, кредитор (банк) позбавлений можливості в будь-який інший спосіб здійснити захист свого порушеного права крім звернення стягнення на предмет іпотеки.

Крім того, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати на те, що при укладанні договору іпотеки сторонами зазначалась ринкова вартість предмету іпотеки станом на жовтень 2011 року, яка становила 3957648,28 грн. та в цьому ж договорі вказувався розмір коштів, що були надані банком у кредит відповідачеві та становили 500000 грн.

Отже, вже на той час відповідач розумів та знав, що вартість предмету іпотеки в декілька раз (значно) перевищує розмір кредитних коштів, отриманих за кредитним договором, та підписуючи іпотечний договір у редакції, що є чинною на даний момент та надана судам обох інстанцій, без будь-яких зауважень, погоджувалась із його умовами, зокрема главою 7, щодо задоволення вимог іпотекодержателя, та, відповідно, був обізнаний із таким правом іпотекодержателя, яке визначене в п. 7.4 договору, розумів його зміст та можливі наслідки.

Згідно з ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 43 ГПК України встановлено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Таким чином, враховуючи все вище зазначене, колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції правомірно та обґрунтовано були задоволені позовні вимоги.

Стосовно зауваження апелянта, що Господарський суд Київської області, задовольняючи вимогу про стягнення з нього пені та 3% річних фактично притягує боржника двічі до відповідності за одне й теж порушення, колегія суддів зазначає наступне.

Дійсно, відповідач, при зверненні із позовом до суду крім основної суми боргу, процентів за користування кредитними коштами, просив також стягнути з відповідача пеню, яка передбачена умовами кредитного договору, та 3% річних, на підставі ст. 625 ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Апелянта помилково ототожнює такі поняття як 3% річних та проценти за користування чужими коштами, оскільки стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 ЦК України).

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Пленуму Вищого господарського суду України « 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань»

Умовами кредитного договору сторони визначили процент за користування кредитними коштами, а саме п. 1.1.1 було визначено, що за отримані кредитні кошти боржник сплачує 24,99% за користування такими коштами, в порядку визначеним цим договором, та вони нараховуються на суму кредиту і сплачуються боржником щомісячно одночасно із тілом кредиту, в т ой час як 3% річних нараховуються на прострочену суму боргу, що не була сплачена боржником, у випадку порушення ним строків повернення кредитних коштів та процентів за їх користування.

Отже, проценти за користування кредитними (чужими коштами) щомісячно обов`язково нараховуються банком та підлягають сплаті боржником, в той час як нарахування 3% річних є правом банку і вони можуть нараховуватися, а можуть і не нараховуватися, та к зазначалося нараховуються на прострочену суму боргу.

Тобто існування/не існування у боржника обов`язку по оплаті 3% річних повністю залежить від боржника та від його належного/неналежного виконання свого зобов`язання за кредитним договором.

Отже, в даному конкретному випадку, враховуючи правову природу кредитного договору та правовідносини, що виникли між сторонами, місцевий суд не порушив права відповідача та правомірно задовольнив до стягнення суми, визначені позивачем як пеня та 3% річних.

В той же час, колегія суддів не застосовує до даного конкретного спору висновки Верховного суду України, викладені у справах № 3-37гс13 від 24.12.2013, № 3-31гс14 від 01.07.2014, № 3-32гас14, про які зазначав в апеляційній скарзі відповідач, оскільки в даних постановах йдеться мова саме про ототожнення таких понять як пеня та процентів за користування чужими коштами, а в рамках даної справи, позивачем заявлялися вимоги про стягнення з відповідача 3% річних, визначених на підставі ст. 625 ЦК України.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції повно, всебічно і об'єктивно з`ясовано обставини справи, винесено рішення у відповідності до норм матеріального і процесуального права, з повним з`ясування обставин, що мають значення для справи, правомірно задоволені позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Дельта банк", а тому апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Паком" не підлягає задоволенню.

Зважаючи на те, що колегією суддів апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Паком" залишається без задоволення, судові витрати, відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на апелянта.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 102, п. 1 ч. 1 ст. 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Паком" залишити без задоволення, рішення Господарського суду Київської області від 10.09.2015 у справі № 911/2770/15- без змін.

Матеріали справи № 911/2770/15 повернути до Господарського суду Київської області.

Головуючий суддя В.В. Шапран

Судді С.І. Буравльов

В.В. Андрієнко