Ухвала

від 17.12.2015 по справі 495/4665/14-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Номер провадження: 22-ц/785/6909/15

Головуючий у першій інстанції Шевчук Ю. В.

Доповідач Панасенков В. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.12.2015 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - судді Панасенкова В.О.

суддів: Драгомерецького М.М.

Громіка Р.Д.,

при секретарі: Добряк В.І.,

за участю: представника позивачки ОСОБА_3 - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13 травня 2015 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, Реєстраційної служби Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції Одеської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Відділ Держземагенства у м. Білгород-Дністровському Одеської області, про визнання недійсними та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації права власності,

в с т а н о в и л а:

25 червня 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вказаним позовом, який згодом 18 листопада 2014 року уточнила в частині підстав позову та складу учасників процесу, обґрунтовуючи вимоги тим, що їй на праві спільної часткової власності належить 11/100 частин житлового багатоквартирного будинку АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу від 16 січня 1992 року. Рішенням виконкому Білгород-Дністровської міської ради №1040 від 18 липня 1991 року за двоповерховим житловим будинком АДРЕСА_1 зареєстрована земельна ділянка площею 1707 кв.м., яка є прибудинковою територію й знаходиться у спільному користуванні співвласників вказаного будинку та нежитлових приміщень. За місцем знаходження вказаного будинку 26 березня 2008 року утворено Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Дружба-11-а». Відповідачу ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності належить 3/100 частин житлового багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 23 грудня 2004 року. За житловим будинком АДРЕСА_2 зареєстрована земельна ділянка площею 2338 кв.м. Рішенням Білгород-Дністровської міської ради №381-V від 15 листопада 2007 року відповідачу ОСОБА_5 передана безоплатно у приватну власність земельна ділянка площею 0,0113 га за адресою: АДРЕСА_2, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (п. 1.23.), яка відноситьcя до прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення міською радою відповідачу ОСОБА_5 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 20 травня 2008 року, згідно якому останній став власником земельної ділянки площею 0,0113 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер НОМЕР_2. Вказане рішення міської ради прийнято на підставі рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 червня 2005 року по справі №2-4037/2005 за позовом ОСОБА_5 до Білгород-Дністровської міської ради про виділення земельної ділянки і надання дозволу для будівництва прибудови до квартири, яким позов задоволено та зобов'язано Білгород-Дністровську міську раду дозволити ОСОБА_5 будівництво прибудови до квартири АДРЕСА_2 відповідно до розробленого проекту, виділити ОСОБА_5 для будівництва прибудови до вказаної квартири №22 земельну ділянку площею 107 кв.м. із земельної ділянки площею 1701 кв.м., зареєстрованої за житловим будинком АДРЕСА_1. Додатковим рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 червня 2006 року у цій же справі зобов'язано Білгород-Дністровську міську раду дозволити ОСОБА_5 будівництво прибудови до квартири АДРЕСА_2 відповідно до розробленого проекту, виділити ОСОБА_5 для будівництва прибудови до вказаної квартири №22 земельну ділянку площею 107 кв.м. із земельної ділянки площею 1701 кв.м., зареєстрованої за житловим будинком АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_2. За її апеляційною скаргою ухвалою апеляційного суду Одеської області від 20 квітня 2010 року вказане рішення суду та додаткове рішення скасовані, провадження у справі закрито, оскільки даний спір підлягав розгляду в порядку адміністративного судочинства. Рішенням виконкому Білгород-Дністровської міської ради №514 від 23 червня 2011 року відповідачу ОСОБА_5 дозволено зведення прибудови (кухня, хол-їдальня) до житлового будинку, переобладнання коридору літ. 3-1 у тамбур та санвузол з встановленням перегородки у будинку по АДРЕСА_2. В 2011 році вона звернулась до суду з адміністративним позовом про визнання протиправними та скасування цих рішень міської ради та його виконкому. Постановою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 16 травня 2013 року у справі 2-а-3275/11 позов задоволено, суд визнав протиправними та скасував рішення Білгород-Дністровської міської ради №381- V від 15 листопада 2007 року (п. 1.23.) та рішення виконкому Білгород-Дністровської міської ради №514 від 23 червня 2011 року. З довідки виконкому Білгород-Дністровської міської ради від 25 січня 2005 року №К-32, що надана на звернення ОСОБА_5, вбачається, що для отримання дозволу на прибудову за рахунок прибудинкової території житлового будинку АДРЕСА_1 необхідно змінити цільове призначення земельної ділянки двох будинків, що можливо тільки при наданні згоди усіх співвласників. З цих підстав позивачка вважала, що державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий відповідачу, є незаконним й порушує її права.

Посилаючись на ці обставини та на ст. ст. 42, 116, 126, 143, 149, 151, 153, 155, 158 ЗК України, ст. ст. 15, 16 ЦК України, позивачка ОСОБА_3 просила суд визнати недійсними та скасувати державний акт серії НОМЕР_1 від 20 травня 2008 на право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,0113 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за НОМЕР_3, виданий на ім'я відповідача ОСОБА_5, та скасувати державну реєстрацію права власності відповідача ОСОБА_5 на земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_2 (а.с. 2-9, 68-76).

Відповідач ОСОБА_5 проти позову заперечував і в своїх поясненнях усних та письмових поясненнях зазначав, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства (а.с. 91-93).

Представники відповідача, Реєстраційної служби Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції Одеської області та третьої особи, Відділу Держземагенства у м. Білгород-Дністровському Одеської області, в судове засідання не з'явились.

Рішенням суду першої інстанції позов ОСОБА_3 задоволено. Суд визнав недійсним та скасував державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданий 20 травня 2008 року ОСОБА_5, на підставі рішення Білгород-Дністровської міської ради від 15 листопада 2007 року №381-V, згідно якого ОСОБА_5 є власником земельної ділянки площею 0,0113 га за адресою: АДРЕСА_2, яка надана для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_3, та скасував Державну реєстрацію прав власності на земельну ділянку площею 0,0113 га за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_3, яка здійснена на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого 20 травня 2008 року на підставі рішення Білгород-Дністровської міської ради від 15 листопада 2007 року №381-V (а.с. 133-138).

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_5 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального та матеріального права, а саме, судом першої інстанції не враховано, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, позивачка не набула право користування земельною ділянкою у встановленому законом порядку, том у неї немає права на звернення до суду з вказаним позовом (а.с. 181-183).

Відповідач ОСОБА_5 та його представник ОСОБА_6 в судове засідання не з'явилися, про розгляд справи сповіщені належними чином. Представник відповідача - ОСОБА_6, звернувся до суду з клопотанням про відкладення розгляду справи у зв'язку з службовим відрядженням, але вказана причина неявки в суд не є поважною, тому законних підстав для задоволення клопотання немає.

За змістом ст. ст. 11, 27 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд.

Тому у відповідності до ч. 2 ст. 305 ЦПК України у даному випадку їх неявка в суд не перешкоджає розглядові справи і не порушує право на доступ до суду апеляційної інстанції.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_5, пояснення на апеляцію представника позивачки ОСОБА_3 - ОСОБА_4, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду постановлено з дотримання норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до частин 2, 4 ст. 120 ЗК України, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

У разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності житлового будинку, будівлі або споруди.

У частині 1 ст. 377 ЦК України визначено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного) , будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

У підп. "ґ" п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16 квітня 2004 р. «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (з відповідними змінами та доповненнями) зазначено, що з 1 січня 2010 р. до особи, яка на була право власності на житловий будинок (крім ба гатоквартирного) , будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільово го призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) відповідно до статті 377 ЦК і статті 120 ЗК в редакції Закону України від 5 листопада 2009 р. № 1702-VI.

Частинами 3 та 4 ст. 88 ЗК України передбачено, що учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації.

Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

Як роз'яснив Верховний Суд України у пункті 21 вказаної постанови Пленуму, виходячи з того, що порядок користування спільною земельною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий бу динок, господарські будівлі та споруди, визначаєть ся насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд від повідно до статті 88 ЗК бере до уваги цю угоду при вирішенні спорів як між ними самими, так і за учас тю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов'язковою. Це правило стосується тих випадків, коли жилий буди нок було поділено в натурі.

За загальними правилами добросусідства, закріпленими законодавцем у статтях 103-109 ЗК, додержання правил добросусідства є обов'язком власників та землекористувачів земельних ділянок, які мають обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам та землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдасться щонайменше незручностей.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачці ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності належить 11/100 частин житлового багатоквартирного будинку АДРЕСА_1, а також гараж літ. «Є» та сарай літ. «Ж», які розташовані на земельній ділянці площею 1707 кв.м., на підставі договору купівлі-продажу від 16 січня 1992 року (а.с. 19-21).

Рішенням виконкому Білгород-Дністровської міської ради №1040 від 18 липня 1991 року за двоповерховим житловим будинком АДРЕСА_1 зареєстрована земельна ділянка площею 1707 кв.м., яка є прибудинковою територію й знаходиться у спільному користуванні співвласників вказаного будинку та нежитлових приміщень (а.с. 16).

За місцем знаходження вказаного будинку 26 березня 2008 року утворено Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Дружба-11-а» (а.с. 26).

Відповідачу ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності належить 3/100 частин житлового багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 (квартира 22) на підставі договору дарування від 23 грудня 2004 року. За житловим будинком АДРЕСА_2 зареєстрована земельна ділянка площею 2338 кв.м. (а.с. 16).

Рішенням Білгород-Дністровської міської ради №381-V від 15 листопада 2007 року відповідачу ОСОБА_5 передана безоплатно у приватну власність земельна ділянка площею 0,0113 га за адресою: АДРЕСА_2, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (п. 1.23.), яка відноситься до прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_1.

На підставі вказаного рішення міської ради відповідачу ОСОБА_5 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 20 травня 2008 року, згідно якому останній став власником земельної ділянки площею 0,0113 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер НОМЕР_2 (а.с. 22-25).

Вказане рішення міською радою прийнято на підставі рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 червня 2005 року по справі №2-4037/2005 за позовом ОСОБА_5 до Білгород-Дністровської міської ради про виділення земельної ділянки і надання дозволу для будівництва прибудови до квартири, яким позов задоволено та зобов'язано Білгород-Дністровську міську раду дозволити ОСОБА_5 будівництво прибудови до квартири АДРЕСА_2 відповідно до розробленого проекту, виділити ОСОБА_5 для будівництва прибудови до вказаної квартири №22 земельну ділянку площею 107 кв.м. із земельної ділянки площею 1701 кв.м., зареєстрованої за житловим будинком АДРЕСА_1 (а.с. 27-28).

Додатковим рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 червня 2006 року у цій же справі зобов'язано Білгород-Дністровську міську раду дозволити ОСОБА_5 будівництво прибудови до квартири АДРЕСА_2 відповідно до розробленого проекту, виділити ОСОБА_5 для будівництва прибудови до вказаної квартири №22 земельну ділянку площею 107 кв.м. із земельної ділянки площею 1701 кв.м., зареєстрованої за житловий будинком АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_2.с. 29).

За апеляційною скаргою позивачки ОСОБА_3 ухвалою апеляційного суду Одеської області від 20 квітня 2010 року вказане рішення суду та додаткове рішення скасовані, провадження у справі закрито, оскільки даний спір підлягав розгляду в адміністративного судочинства (а.с. 30-32).

Рішенням виконкому Білгород-Дністровської міської ради №514 від 23 червня 2011 року відповідачу ОСОБА_5 дозволено зведення прибудови (кухня, хол-їдальня) до житлового будинку, переобладнання коридору літ. 3-1 у тамбур та санвузол з встановленням перегородки у будинку по АДРЕСА_2.

В 2011 році позивачка ОСОБА_3 звернулась до суду з адміністративним позовом про визнання протиправними та скасування цих рішень міської ради та його виконкому. Постановою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 16 травня 2013 року у справі 2-а-3275/11 позов задоволено, суд визнав протиправними та скасував рішення Білгород-Дністровської міської ради №381-У від 15 листопада 2007 року (п. 1.23.) та рішення виконкому Білгород-Дністровської міської ради №514 від 23 червня 2011 року (а.с. 35-39).

Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як роз'яснено у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» оскільки обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники (ч. 3 ст. 61 ЦПК України), то в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах.

Під судовим рішенням, зазначеним у ч. 3 ст. 61 ЦПК України, мається на увазі будь-яке судове рішення, яким справа вирішується по суті, яке ухвалює суд у порядку цивільного судочинства (рішення, в тому числі й заочне, або ухвала, а також судовий наказ), у порядку господарського судочинства - відповідно до Господарського процесуального кодексу України, у порядку адміністративного судочинства - відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Аналізуючи зазначені норми права, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, з'ясовуючи вказані обставини та наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що з достовірністю підтверджено, що відповідач ОСОБА_5 набув право власності на земельну ділянку за рахунок прибудинкової території багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 незаконно.

У п. 19 вказаної постанови Пленуму Верховний Суд України зазначив, що при приватизації громадянами одно- або ба гатоквартирного будинку державного житлового фонду порядок користування закріпленою за ним прибудинковою територією згідно з пунктом 5 статті 10 Закону від 19 червня 1992 р. № 2482-ХІІ «Про приватизацію державного житлового фонду» здійснюється в порядку та на умовах, передбачених частиною третьою статті 42 ЗК, якою встановлено, що порядок використання земельних ділянок, де розташовані багатоквартирні жилі будинки, а та кож належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Якщо в жилому будинку приватизовано частину квартир, питання про користування прибудинковою терито рією вирішується відповідно до положень частини третьої статті 88 ЗК, тобто шляхом отримання в користування її частини, що відповідає частці при ватизованих квартир та інших приміщень у вар тості будинку і споруд. При цьому розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, ви значаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

Статтею 42 ЗК України передбачено, що земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників.

Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі відповідної землевпорядної документації.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» №417-УІІІ від 14 травня 2015 року, який набрав чинності 10 червня 2015 року, багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об'єктами нерухомого майна (1);

прибудинкова територія - територія навколо багатоквартирного будинку, визначена на підставі відповідної містобудівної та землевпорядної документації, у межах земельної ділянки, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди, що необхідна для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників та наймачів (орендарів) квартир, а також нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку (4).

З довідки виконкому Білгород-Дністровської міської ради від 25 січня 2005 року №К-32, що надана на звернення ОСОБА_5, вбачається, що для отримання дозволу на прибудову за рахунок прибудинкової території житлового будинку АДРЕСА_1 необхідно змінити цільове призначення земельної ділянки двох будинків, що можливо тільки при наданні згоди усіх співвласників (а.с. 16).

На земельній ділянці, що передана у власність відповідачу ОСОБА_5, знаходяться дерев'яний сарай літ. «Д» для вугілля, дров та іншого майна, яким користується позивачка ОСОБА_3 та гараж літ. «Є» і літня кухня літ. «Ж», які належать їй на праві власності.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).

У абзаці 2 п. 11 постанови № 14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз'яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб і, залежно від встановленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Аналізуючи зазначені норми права, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, з'ясовуючи вказані обставини та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності, колегія суддів приймає їх до уваги й вважає, що позивачкою ОСОБА_3 в судовому засіданні доведено, що видачею відповідачу державного акту на права власності на земельну ділянку порушено її права на користування прибудинковою територією.

За таких обставин, вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідачем ОСОБА_5 порушую ться права позивачки, тому порушені права позивачки у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України підлягають захисту судом.

Аналогічна право позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14, яка у відповідності до ч. 1 ст. 360-1 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Таким чином, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції виконав всі вимоги цивільного судочинства і вирішив справу згідно із законом.

Доводи відповідача ОСОБА_5, в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки судом першої інстанції не враховано, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, не приймаються до уваги з таких підстав.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, суддя своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в судах в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Відповідно до ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

У частині 1, п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правих актів чи правових актів індивідуальної дії), дії чи бездіяльності.

Отже, з огляду на вищезазначене, справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно правовий спір, який виник між конкретними суб'єктами стосовно їхні прав та обов'язків у правовідносинах, які передбачають владний вплив уповноваженого законом одного (суб'єкта владних повноважень) і поведінку іншого (підпорядкованого) суб'єкта, які відповідно до законодавства зобов'язані виконувати його вимоги та приписи.

Крім того, вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень ( п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).

Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органами державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно й прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

У пунктах 2, 3 та 6 постанови № 3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" від 01 березня 2013 року, Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз'яснив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону № 2453-VI).

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності.

Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (стаття 15 ЦПК). Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції (статті 108- 114 ЦПК).

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до статей 15, 16 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17; далі - КАС), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12; далі - ГПК), Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК) або Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

У зв'язку з наведеним суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Оскільки згідно зі статтею 16 ЦПК не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства. Разом із тим суд також має врахувати, що в порядку цивільного судочинства підлягають розгляду справи у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий.

При вирішенні питань, пов'язаних із компетенцією судів у спорах, що виникають із земельних відносин, судам слід ураховувати роз'яснення, викладені в пунктах 2 і 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (із змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2), а також Рішення Конституційного Суду України від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів „а", „б", „в", „г" статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України.

При цьому суди мають виходити з того, що згідно зі статтями 13 і 14 Конституції України, статтями 177, 181, 324 і главою 30 ЦК земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава і територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах із метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок. Отже, суд має з'ясувати, є спір приватноправовим або публічно-правовим; чи виник спір із відносин, урегульованих нормами цивільного права, чи пов'язані ці відносини зі здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності; чи виник спір щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень при реалізації ним управлінських функцій у сфері земельних правовідносин.

Таким чином, критеріями розмежування справи цивільного судочинства від справи адміністративного судочинства є одночасно: суб'єктивний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

З матеріалів справи вбачається, що звертаючись до суду із вказаним позовом ОСОБА_3 посилалась на те, що підставою для звернення до суду є наявність порушення її цивільних прав щодо визнання незаконним і скасування державного акту на право власності на земельну ділянку й ця вимога взаємопов'язана з вимогою про скасування державної реєстрації права власності і окремий їх розгляд неможливий.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні ст. 328 ЦК України та ст. ст. 116, 118 ЗК Україна Верховний Суд України у постанові від 24 квітня 2013 р. у справі № 6-14цс13 дійшов правового висновку про те, що «відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Правові підстави набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності визначено ч. 1 ст. 116 ЗК України. Такими підставами є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, передбачених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Видача державного акта на право власності на земельну ділянку без визначеної законом (ч. 1 ст. 116 ЗК України) підстави є неправомірною, а державний акт, виданий з порушеннями вимог статей 116, 118 ЗК України, - недійсним

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року у справі № 6-33цс13 та у постанові від 19 червня 2013 року у справі №6-57цс13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів України.

За таких підстав, суд першої інстанції правильно виходив з того, що даний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Доводи відповідача ОСОБА_5, в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки судом першої інстанції не враховано, що позивачка не набула право користування земельною ділянкою у встановленому законом порядку, том у неї немає права на звернення до суду з вказанимпозовом, не приймається до уваги за таких підстав.

В пункті 7 вказаної постанови Пленуму Верховний Суд України роз'яснив, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з ч. 3 ст. 152 ЗК шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існу вав до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або ство рюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкоду вання заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (ст. 16 ЦК). Власник земельної ділянки, права якого порушено, може вима гати відшкодування завданої цим моральної шкоди (ч. 3 ст. 386 ЦК).

За змістом ч. 2 ст. 152 ЗК України лише власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавлен ням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завда них збитків.

Частина 3 ст. 152 ЗК України визначає способи захисту порушених прав, а саме: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що пору шують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Судом першої інстанції з достовірністю встановлено, що на земельній ділянці, площею 0, 0113 га, що передана у власність відповідачу ОСОБА_5, знаходяться дерев'яний сарай літ. «Д» для вугілля, дров та іншого майна, яким користується позивачка ОСОБА_3, та гараж літ. «Є» і літня кухня літ. «Ж», які належать їй на праві власності.

Тому згідно із ст. 152 ЗК України позивачка ОСОБА_3 має право на захист порушеного права у суді.

Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом України у постанові від 24 квітня 2013 року №6-14цс13 та у постанові від 22 травня 2013 року у справі №6-33цс13, які у відповідності до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для всіх судів України.

Таким чином, суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував обставини, які мають значення для справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та виконав всі вимоги цивільного судочинства і вирішив справу згідно із законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК Украйни під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі немає.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилити, рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13 травня 2015 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою.

Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков

М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік