Постанова

від 16.12.2015 по справі 914/3236/14

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" грудня 2015 р. Справа № 914/3236/14

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого-судді Кордюк Г.Т.

суддів Давид Л.Л.

ОСОБА_1

розглянувши апеляційну скаргу ТзОВ В«Опора-БКБВ» від 22.05.2015 р.

на рішення Господарського суду Львівської області від 12.05.2015 р.

у справі № 914/3236/14

за позовом: Державної інспекції сільського господарства України

до відповідача-1: ТзОВ В«Опора-БКБВ»

до відповідача-2: ДП В«Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікаціїВ»

за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області

за участю третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Фонду державного майна України

за участю Прокурора Львівської області

про визнання недійсним інвестиційного договору № 42 від 07.12.2012р.,

за участю представників:

від прокуратури: ОСОБА_2 - прокурор;

від позивача: ОСОБА_3 - представник;

від відповідача-1: ОСОБА_4 - представник;

від відповідача-2: не з'явився;

від третіх осіб: ОСОБА_5 - представник;

Автоматизованою системою документообігу суду справу № 914/3236/14 розподілено до розгляду судді - доповідачу Зварич О.В. введено до складу судової колегії суддів Гриців В.М. та Хабіб М.І.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 29.05.15 апеляційну скаргу у даній справі прийнято до провадження, справу призначено до розгляду на 15.06.15.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суд від 15.06.15 розгляд апеляційної скарги відкладено на 27.07.15.

Розпоряженням голови Львівського апеляційного господарського суду від 27.07.15 до складу судової колегії внесно зміни - замість сіддів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 введено суддів Костів Т.С. та Кузь В.Л. з підстав, викладени у розпорядженні.

Ухавлою Львівського апеляційного господарського суду від 27.07.15 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Фонд державного майна України, розгляд справи відкладено на 07.09.15.

Розпорядженням голови Львівського апеляційного господарського суду від 07.09.15 змінено склад судової колегії - замість суддів Костів Т.С. та Кузь В.Л. введено суддів Хабіб М.І. та Юрченка Я.О. у зв'язку з обставинами, викладеними у розпорядженні.

Ухвалами суду від 07.09.15 та 28.09.15 розгляд апеляційної скарги відкладався.

Розпорядженням керівника апарату Львівського апеляційного господарського суду від 02.11.15 №60 призначено повторний автоматичний розподіл справи у зв'язку з відрядженням та відпусткою головуючого судді Зварич О.В., що призведе до порушення строків вирішення справи.

На підставі проведеного повторного автоматичного розподілу справи, автоматизованою системою документообігу суду справу № 914/3236/14 розподілено до розгляду судді Кордюк Г.Т. введено до складу судової колегії суддів Хабіб М.І. та Юрченка Я.О.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 02.11.15 розгляд апеляційної скарги відкладено на 19.11.15.

Розпорядженням в.о. голови Львівського апеляційного господарського суду від 19.11.15 частково змінено склад судової колегії, а саме - замість судді Хабіб М.І. введено суддю Давид Л.Л. з підстав, викладених у розпорядженні.

Ухвалою суду від 19.11.15 розгляд апеляційної скарги відкладено на 03.12.15 у зв'язку з обставинами, викладеними в ухвалі.

У судових засіданнях 03.12.15 та 10.12.15 оголошувалася перерва відповідно до 10.12.15 та 16.12.15.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 12.05.15 у справі №914/3236/14 (суддя Березяк Н.Є.) позов задоволено повністю. Визнано недійсним інвестиційний договір№ 42 від 07.12.2012р., укладений між Державним підприємством В«Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікаціїВ» та Товариством з обмеженою відповідальністю В«ОПОРА-БКБВ» . Стягнуто солідарно з Державного підприємства В«Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікаціїВ» та Товариства з обмеженою відповідальністю В«ОПОРА-БКБВ» 1218,00 грн. сплаченого судового збору на користь Державної інспекції сільського господарства України (з врахуванням ухвали про виправлення описки від 03.11.15). Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою господарського суду Львівської області від 16.04.2015 року.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний договір є договором про спільну діяльність, а томув силу п.п. ї п.1 ч.1 ст.7 ЗУ «Про управління об'єктами державної власності» повинен погоджуватися Фондом державного майна України, чого сторонами правочину не було здійснено, та не було погодження Фонду державного майна на відчуження державного майна.

Таким чином, суд першої інстанції прийшов до висновку, що при укладенні інвестиційного договору , відповідач2 не мав достатнього обсягу цивільної дієздатності на його укладення, що є порушенням ч.2 ст.203 ЦК України.

Крім того, місцевий господарський суд виходив з того, що спірним договором порушено встановлений порядок набуття права користування земельною ділянкою, також порушені норми законодавства щодо дотримання цільового призначення земельної ділянки, оскільки розміщення на цій земельній ділянці житлового будинку не допускається.

Протягом розгляду справи відповідачами не подано рішення (ухвали) Львівської міської ради щодо передачі земельної ділянки в користування відповідачу 1 та правовстановлюючого документу на земельну ділянку, оформленого на відповідача 2.

Крім того, судом першої інстанції зазначено, що умова інвестиційного договору (п.2.2) суперечить актам цивільного законодавства, а саме: ч. 4 та ч.5 ст. 26 Закону України В«Про регулювання містобудівної діяльностіВ» , що є порушенням ч. 1 ст. 203 ЦК України при його укладенні.

Відтак, місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що укладенням оспорюваного інвестиційного договору відповідачі порушили права держави як власника майна, переданого відповідачу-2, реалізацію яких здійснює позивач.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Господарського суду Львівської області від 12.05.15 у даній справі скасувати в частині визнання недійсним інвестиційного договору № 42 від 07.12.2012р., укладеного між Державним підприємством В«Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікаціїВ» та Товариством з обмеженою відповідальністю В«ОПОРА-БКБВ» та стягнення солідарно з Державного підприємства В«Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікаціїВ» та Товариства з обмеженою відповідальністю В«ОПОРА-БКБВ» 1218,00 грн. сплаченого судового збору на користь Державної інспекції сільського господарства України. В цій частині прийняти нове рішення - в позові відмовити. В решті рішення залишити без змін.

При цьому, скаржник посилається на недоведеність обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи , а також порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, скаржником зазначено, що відповідачу 2 згідно реєстраційного посвідчення серії КММ №015863 від 12.09.2002 року належить на праві державної власності приміщення побутового корпусу порщею 135, 7 кв.м. за адресою м.Львів, вул. Лемківська,9А, а отже він неможе відчужити більше майна ніж у нього є. Крім того, як зазначає апелянт, в результаті виконання інвестиційного договору відповідач 2 не відчужив приміщення, а безоплатно набув у власність додаткові квадратні метри приміщення, чим збільшує державну власність.

Також, апелянтом зазначено, що положеннями ЗУ «Про управління об'єктами державної власності» серед договорів, укладених державними підприємствами, які погоджуються з Фондом державного майна України не передбачено погодження інвестиційних договорів, що, на думку скаржника, доводить неправильне застосування судом першої інстанції вказаної норми Закону та підтверджує, що відповідач 2 при укладенні інвестиційного договору мав необхідний обсях цивільної дієздатності.

Крім того, скаржник вказує на те, що безпідставним є ототожнення порядку надання землі в користування з порядком використання такого права постійного користування, оскільки, як зазначено скаржником, відповідач 2 надаючи в якості інвестиції право користування земельною ділянкою, фактично здійснив інвестиційну діяльність, що дозволено ЗУ «Про інвестиційну діяльність».

Апелянтом вказано також на те, що сторонами інвестиційного договору дотримано вимог щодо цільового призначення належної відповідачу 2 на праві постійного користування земельною ділянкою, оскільки, як зазначає скаржник, відповідач 1 не здійснює будівництво житлового будинку, а здійснює реконструкцію з розширенням приміщень побутового корпусу на вул..Лемківській, 9А під багатоквартирний житловий будинок із закладами громадського пизначення та підземним паркінгом в м.Львові, що підтверджується технічним висновком ,актом розподілу площ реконструйованих приміщень та Декларацією про початок виконання робіт.

Також, на думку апелянта, в позивача відсутні повноваження на здійснення захисту та відновлення порушених прав держави, як власника майна, оскільки відповідно до п.10.1. Статуту відповідача в редакції 2011 року позивач лише здійснює повноваження щодо реалізації прав, пов'язаних з володінням користуванням і розпорядженням майном держави. Не передбачено права позивача на звернення до суду і в Положенні про Державну інспекцію сільського господарства України (затвердженому Указом Президента України від 13.04.11 № 459/2011), яке визначає завдання та повноваження позивача.

Апелянт покликається на безпідставне застосування судом першої інстанції норм ч.4 та ч.5 ст.26 ЗУ «Про регулювання містобудівноїдіяльності», оскільки законодавством не передбачено заборони передачі функцій забудовника іншій особі, а згідно ч.2 ст.5 ЗУ «Про інвестиційну діяльність» інвестори можуть виступати в ролі вкладників, а також виконувати функції будь -якого учасника інвестиційної діяльності.

11 червня 2015 року до суду від позивача надійшли заперечення на апеляційну скаргу, в яких зазначено про законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду, у зв'язку з чим просить залишити його без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

11 вересня 2015 року до суду від Фонду державного майна України надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а пеляційну скаргу без задоволення, з підстав обґрунтованості рішення місцевого господарського суду та дотримання ним норм матеріального та процесуального права.

16 грудня 2015 року від представника третіх осіб надійшли додаткові пояснення на апеляційну скаргу в яких зазначено про те, що ЗУ «Про інвестиційну діяльність» не передбачено механізму погодження інвестиційних договорів з Фондом державного майна України, крім того, як вказано в поясненнях, Державна інспекція сільського господарства України листом від 17.10.12 №33-8-11/5476 погодила спірний інвестиційний договір, при цьому зазначено, що інвестиційний договір ніяким чином не впливає на права та обов'язки Фонду державного майна України.

Відповідач 2 участі свого уповноваженого представника у судовому засіданні 16.12.15 не забезпечив, причини неявки суду не повідомив.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 ГПК України, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для реалізації якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Беручи до уваги те, що у матеріалах справи наявні відомості та документи, необхідні для перегляду рішення в апеляційному порядку, судова колегія Львівського апеляційного господарського суду дійшла висновку про можливість закінчення розгляду апеляційної скарги без участі представника відповідача 2.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши доводи представників сторін, прокурора та третіх осіб, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права зазначає наступне:

Як вбачається з матеріалів справи , 07.12.2012 р. між відповідачем - 1 (інвестор) та відповідачем - 2 (замовник) укладено інвестиційний договір №42, відповідно до п. 2.1 якого предметом договору є участь сторін у реконструкції (з добудовою і надбудовою) об'єкту з отриманням у власність відповідних часток у комплексі на умовах договору.

Згідно з п. 2.2 вказаного договору замовник передає інвестору свої функції з проектування та реконструкції об'єкту, за винятком функцій для забезпечення відведення та передачі згідно акту інвестору земельної ділянки для реконструкції об'єкта, розташованого на ній.

Замовник надає своє право користування земельною ділянкою у якості інвестиції, а інвестор інвестує в об'єкт реконструкції. Після здачі об'єкта в експлуатацію, замовник набуває право власності на реконструйовані нежитлові приміщення загальною площею не менше ніж 180 кв.м. відповідно до узгодженого сторонами акту розподілу площ (п.п. 2.3 - 2.5 спірного договору).

На період реконструкції інвестор безоплатно забезпечує замовника придатним для експлуатації приміщенням, що передбачено п.3.2.18 інвестиційного договору №42 від 07.12.2012 р.

В п.1.8 договору сторони визначили строк дії договору - до повного виконання своїх обов'язків сторонами. При цьому, на інвестора покладено обов'язки із забезпечення будівництва, перевірки актів виконаних робіт, здачу об'єкта в експлуатацію тощо.

Відповідно до державного акту на право постійного користування земельною ділянкою ЯЯ № 177923 від 05.10.2011 р., відповідачу - 2 надано у постійне користування земельну ділянку у м. Львів, вул. Лемківська, 9а площею 0,0795 га.

На вказаній земельній ділянці розташовувався належний до державної власності будинок: приміщення побутового корпусу площею 135,7 кв.м., що підтверджується реєстраційним посвідченням від 12.09.2002р., який підлягав реконструкції відповідно до умов договору. Будівля перебувала в аварійному стані, фізичний знос склав 79,3%, що підтверджується технічним висновком, наявним в матеріалах справи.

Відповідно до Положення про Державну інспекцію сільського господарства України, затвердженого Указом Президента України №459/2011 від 13.04.2011р., даний орган є центральним органом виконавчої влади, який здійснює у встановленому порядку управління майном державних інспекцій сільського господарства, зокрема, в областях, районах і підпорядкованих підприємств, установ та організацій, у т.ч. науково-дослідних установ та лабораторій (п. 4. 3)).

Наказом Державної інспекції сільського господарства України №113 від 25.10.2011р. В«Про затвердження статуту державного підприємства В«Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікаціїВ» , було затверджено статут відповідача - 2. Нова редакція такого статуту зареєстрована 02.11.2011 р. Відповідно до статуту відповідача - 2, він заснований на основі державної власності, входить до сфери управління Державної інспекції сільського господарства України і є підзвітним їй (п.1.1.). Відповідач - 2 уповноважений займатись будь-якими видами підприємницької діяльності, які не заборонені законодавством (п.3.2.20.), таку діяльність організовує самостійно, здійснює діяльність на засадах госпрозрахунку (п.4.2.), залучає і використовує матеріально-технічні, фінансові та інші ресурси, не заборонені законом (п. 4.5.). При цьому, відповідач - 2 володіє закріпленим за ним майном на праві господарського відання (п. 4.1.).

Відповідач - 2 має право відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, лише за попередньою згодою уповноваженого органу управління на конкурентних засадах, якщо інше не передбачено законом. Відповідач - 2 не має права без попереднього погодження з уповноваженим органом управління приймати рішення щодо укладення договорів про спільну діяльність (п.5.5.). При цьому, відповідач - 2 вправі здійснювати власне будівництво, реконструкцію, капітальний та поточний ремонт основних фондів (п.8.1.2.), самостійно, без погодження уповноваженого органу управління, укладати договори на суму, що не перевищує 1000000 грн. або розмір статутного капіталу (п.8.1.3.). Уповноважений орган управління забезпечує у встановленому порядку погодження підприємству договорів про спільну діяльність (п.10.2.8.), а також договорів на суму, що перевищує 1000000 грн. або розмір статутного капіталу (п.10.2.13).

Посилаючись на те, що Державна інспекція сільського господарства, як уповноважений орган управління щодо реалізації прав держави як власника майна, переданого відповідачу 2, пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням ним в межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб, Державною інспекцією сільського господарства подано позов до ТзОВ В«Опора-БКБВ» та ДП В«Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікаціїВ» (сторін інвестиційного договору) про визнання інвестиційного договору недійсним.

При цьому позивач посилався на те, що спірний договір за свою правовою природою є договором про спільну діяльність. Проте, вказаний договір укладено без погодження з Державною інспекцію сільського господарства, чим, на думку заявника, порушено приписи ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Рішенням господарського суду Львівської області від 20.11.2014 р. у справі №914/3236/14, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.12.2014 р., в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 02.03.15 року у даній справі скасовано прийняті судові рішення та передано справу на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

При цьому, Вищим господарським судом України зазначено, що господарські суди попередніх інстанцій не встановили в чиїй власності перебуває споруда, яка є об'єктом реконструкції за оспорюваним інвестиційним договором, а, отже, не визначили чи мав відповідач 2 достатній обсяг цивільної дієздатності для укладення спірного інвестиційного договору відносно даної споруди.

Також судом касаційної інстанції вказано на те, що відповідно до п. 2.3 спірного договору замовник надає своє право користування земельною ділянкою у якості інвестиції. Проте, місцевим та апеляційним господарськими судами не було надано належної правової оцінки даному положенню договору, з врахуванням цільового призначення цієї земельної ділянки та з огляду на приписи чинного законодавства України, що регулюють порядок набуття права користування землею.

Крім того, Вищим господарським судом вказано на те, що в судових рішеннях господарських судів попередніх інстанцій також не визначено яке саме право позивача порушили відповідачі укладенням спірного інвестиційного договору та в чому полягає таке порушення, оскільки вказане, в свою чергу, є єдиною підставою для застосування певного способу захисту, в тому числі і такого, як визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 111-12 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Оцінивши матеріали справи, докази, що містяться у ній, а також дотримання місцевим господарським судом вказівок ВГС України, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає наступне:

За приписами ст. 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

В свою чергу, інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій (ст. 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність").

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладання договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.

Отже, зміст інвестиційного договору складають взаємні права та обов'язки учасників інвестиційної діяльності, спрямовані на реалізацію інвестицій з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадку та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У пункті 8 постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 № 9 роз'яснено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.

За змістом ст.190 Цивільного кодексу України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Відповідно до ст.ст.317, 319 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування, розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Матеріалами справи підтверджується, що предметом договору є участь сторін у реконструкції об'єкта з отриманням у власність відповідних часток (п.2.1. інвестиційного договору). Об'єктом, відповідно до умов укладеного договору є одноповерхова споруда з виробничо - адміністративними приміщеннями, що знаходяться в аварійному стані та потребує реконструкції, розташована за адресою вул.Лемківська, 9А у м.Львові.

При цьому, як зазначено вище, зазначена будівля належить до державної власності і закріплена на праві господарського відання за Львівським виробничо - технічним центром стандартизації, метрології та сертифікації (Львівський центр «Облагростандарт»).

В матеріалах справи міститься лист Державної інспекції сільського господарства №33-8-11/5476 від 17.10.2012 р., адресований відповідачу 2, відповідно до якого позивачем надано погодження на укладення інвестиційного договору.

Суд надав оцінку листу та враховуючи, що законодавством не передбачена процедура для погодження позивачем договорів згідно вимог п.10.2.8 та 10.2.13 Статуту відповідача 2, прийшов до висновку, що наведений вище лист є належним допустимим доказом погодження позивачем інвестиційного договору №42 від 07.12.12.

Судом не приймаються до уваги доводи позивача про те, що лист Державної інспекції є неналежним доказом, так як поданий до підписання інвестиційного договору, оскільки вимогами Статуту відповідача 2 (п.10.2.8,п.10.2.13) не передбачено умов , що договора з відповідачем 2 мають обов'язково погоджуватися позивачем лише після їх укладення.

При цьому суд враховує і ту обставину, що сторонами інвестиційного договору передбачено в його умовах всі вимоги , які наведені в листі Державної інспекції сільського господарства України № 33-8-11/5476 ві 17.10.12. та приступили до його виконання, а саме відповідач 2 виїхав із займаного ним приміщення та уклав з відповідачем 1 на виконання п.3.2.18 інвестиційного договору (щодо обов'язку відповідача 1 забезпечити відповідача 2 іншим приміщенням на час реконструкції) договір про безоплатне користування приміщенням №43 від 07.12.12, а відповідач 1 приступив до реконструкції приміщень побутового корпусу по вул..Лемківській 9А в м.Львові.

Наявні обставини доводяться наявними в матерілах справи: Технічним висновком, який доводить перед аварійний сткан та обвал перекриття приміщення, яке підлягає реконструкції; Актом розподілу площ реконструйованих приміщень у м.Львові на вул..Лемківскій,9А від 26.03.14, згідно якого сторони інвестиційного договору на його виконання розподілили площі реконструйованих приміщень ; квитанціями, меморіальними ордерами та платіжними дорученнями, згідно яких відповідач 1 компенсував відповідачу 2 сплату земельного податку за користування земельною ділянкою на якій здійснюється реконструкція; Декларацією про початок виконання будівельних робіт №ЛВ083140630883 від 05.03.14; Дозволом №4 на виконання робіт із влаштування будівельного майданчика з тимчасовим порушенням благоустрою; Договором генерального підряду на капітальне будівництво №1 від 04.04.14; Загальним журналом виконання будівельних робіт №1 від 07.04.14; експертним звітом щодо розгляду проектної документації в частині міцності, надійності та довговічності об'єкта будівництва №14-0068-14 від 28.02.14 та робочим проектом реконструкції з розширенням приміщень побутового корпусу на вул..Лемківській 9А під багатоквартирний житловий будинок з закладами громадського призначення та підземним паркінгом в м.Львові, які доводять здійснення відповідачем 1 будівництва з реконструкції приміщень побутового корпусу відповідача 2 та виконання інвестиційного договору.

Разом з цим, ЗУ «Про інвестиційну діяльність» не передбачено механізму погодження інвестиційних договорів з Фондом державного майна України, про що зазначено також представником третіх осіб у свої поясненнях. А тому посилання місцевого господарського суду на відсутність погодження договору Фондом державного майна України є безпідставним.

Відповідно до ст.241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Згідно з п.3.4. Постанови Пленуму ВГС України № 11 від 29.05.13 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Таким чином , суд дійшов висновку , що інвестиційний договір №42 від 07.12.12 погоджений листом Державної інспекції сільського господарства України № 33-8-11/5476 від 17.10.12 та схвалений Державним підприємством «Львівський виробничо - технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації», що свідчить про відсутність підстав для визнання його недійсним згідно ст..215 та ст..203 ЦК України.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що свої позовні вимоги позивач обґрунтовує порушенням сторонами інвестиційного договору ст.215 ЦК України посилаючись на недотримання в момент вчинення вимог чинного законодавства.

Щодо цього колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого ст.ст.215, 216 Цивільного кодексу України. У разі встановлення наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст.388 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У випадку, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до ст.392 Цивільного кодексу України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Відповідна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 04.12.2012 у справі №3-55гс12 та від 11.12.2012 у справі №3-65гс12.

Відповідно до ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими; обов'язком позивача, відповідно до ст.33 Господарського процесуального кодексу України, є доведення (підтвердження) в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання його прав та інтересів. Позивач в даній справі фактично звернувся до суду з вимогою про визнання недійсним договору, в якому він не є стороною.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена іншою заінтересованою особою лише в тому випадку, якщо вчиненням правочину порушені її права та законні інтереси.

Позивач, не є стороною оспорюваного договору, укладеного щодо майнових прав на об'єкти нерухомості відповідачем 1 з відповідачем 2, крім того позивач не перебуває з ними у зобов'язальних правовідносинах, а тому обраний ним спосіб захисту - визнання договору недійсним, не регулює спірних правовідносин. Місцевий господарський суд не врахував вищенаведеного та дійшов невірного висновку про визнання недійсним інвестиційного договору за позовом особи, яка вважає себе органом уповноваженим власником здійснювати права власника щодо майна та не є стороною договору.

Крім того, судова колегія зазначає, що в результаті укладеного інвестиційного договору об'єкт не вибуває із власності держави, оскільки відповідно до умов договору замовник, відповідач 2 у справі після здачі об'єкта в експлуатацію набуває в установленому порядку приміщення не менше ніж 180 кв.м.

Зокрема, не знайшов свого підтвердження висновок місцевого господарського суду, про те, що виконання сторонами умов інвестиційного договору передбачає фактичне відчуження нерухомого майна з його переходом у приватну власність, саме майна, що відповідно до Акту розподілу площ реконструйованих приміщень і м.Львові по вул..Лемківській 9А від 07.12.2012 переходить до інвестора, а саме площа нежитлових приміщень першого поверху - 212,45 кв.м та загальною площею приміщенб (з третього по дев'ятий поверх) - 836,15 кв.м.

Зокрема приміщення першого поверху - 47,03 кв.м, нежитлові приміщення другого поверху - 212,45 кв.м та загальною площею приміщень ( з третього по дев'ятий поверх) 836,15 кв.м. будуть створені лише після виконання інвестиційного договору в результаті реконструкції, а на дату його укладення таких приміщень не існувало та позивач не надав доказів існування права власності на такі площі приміщень, відповідно відповідач 2 не міг шляхом укладення інвестиційного договору відчужувати приміщення, яких в нього не було у власності. Так відповідно до ст..658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власнику товару. Позивач не надав доказів перебування у власності відповідача 2 нежитлових приміщень першого поверху - 47,03 кв.м, нежитлові приміщення другого поверху - 212,45 кв.м та загальною площею приміщень ( з третього по дев'ятий поверх) 836,15 кв.м.. Згідно Реєстраційного посвідчення серії КММ № 015863 від 12.09.2002р. відповідачу 2 належить 135,7 кв.м приміщення, а в результаті реконструкції згідно Акту розподілу площ реконструйованих приміщень у м.Львові по вул..Лемківській 9А від 26.03.14 відповідачу виділено площу 183 кв.м. та за умовами інвестиційного договору відповідач 2 не зобов'язаний сплачувати будь - яких коштів.

Відповідно місцевим господарським судом безпідставно застосовано п.п.и) п.2 ч.1 ст.7 ЗУ «Про управління об'єктами державної власності» та висновок суду про фактичне відчуження таких приміщень з державної власності в приватну без погодження з органами Фонду державного майна України є безпідставним та не грунтується на матеріалах справи.

При цьому Фонд державного майна України в наданих суду поясненнях зазначив, що спірний Інвестиційний договір не потребує його погодження та такий ним не погоджувався, оскільки положення п.п.ї) п.1 ч.1 ст.7 ЗУ «Про управління об'єктами державної власності» не передбачено погодження інвестиційних договорів.

Щодо посилання місцевого господарського суду на те, що спірним договором порушено встановлений порядок набуття права користування земельною ділянкою, то колегія суддів зазначає:

Статтею 1 Закону України В«Про інвестиційну діяльністьВ» визначено, що інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери (крім векселів);

рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);

майнові права інтелектуальної власності;

сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (В«ноу-хауВ» );

права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;

інші цінності.

Об'єктами інвестиційної діяльності, відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України В«Про інвестиційну діяльністьВ» (в редакції чинній на дату укладання інвестиційного договору), можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права .

Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

Як зазначалось вище, внеском замовника є, зокрема, право користування земельною дялянкою як інвестиція ( п.2.3 договору.).

Судом встановлено , що положення інвестиційного договору про те, що замовник надає своє право користування земельною ділянкою в якості інвестиції не спричиняють припинення у відповідача 2 права постійного користування земельною ділянкою та не призводить до переходу такого права до відповідача 1, оскільки відповідач 2 не вчиняв жодних дій на відмову від права постійного користування земельною ділянкою площею 0,75 га в м. Львові по вулюЛемківській,9 А, а відповідач 1 зазначив , що така умова інвестиційного договору передбачена сторонами з метою виконання відповідачем 1 функцій замовника при виконанні будівельних робіт, надання відповідачу1 доступу до приміщення, яке потребує реконструкції, та для організації проведення будівельних робіт і подання декларації про початок виконання будівельних робіт з метою виконання інвестиційного договору з реконструкції належних відповідачу 2 приміщень. Наведене доводиться і діями сторін інвестиційного договору щодо виконання його умов.

Судом встановлено, що відповідач-1 здійснював інвестування власних грошових коштів в об'єкт інвестування - нерухоме майно відповідача-2, яке потребувало реконструкції, а відповідач 2 інвестував належне йому на підставі Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ №177923 від 05.10.2011р. право постійного користування земельною ділянкою, що відповідає положенням Закону України «Про інвестиційну діяльність» та не суперечить вимогам ст.13, 83, 116, 123, 124 Земельного кодексу України. Наведені положення статей Земельного кодексу України визначають підстави і порядок виникнення права постійного користування земельною ділянкою, а положення Закону України «Про інвестиційну діяльність» та інвестиційного договору визначають порядок і способи використання наданого відповідачу-2 права користування земельною ділянкою

З наведеного вбачається, що у спірному договорі мова йде саме про право користування земельною ділянкою, як нематеріального активу, а не про продаж чи передачу її відповідачу 1, оскільки ДП В«Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікаціїВ» не є власником земельної ділянки, ділянка лише надана йому в постійне користування ухвалою Львівської міської ради 16 сесії 5 скликання №3385 від 11.03.10р. та видано Державний акт на право постійного користування серії ЯЯ №177923 від 05.10.2011р. та спростовує висновки суду про відсутність у відповідача 2 правовстановлючого документу на земельну ділянку.

Таким чином, спростовуються посилання суду першої інстанції на порушення порядку передачі земельної ділянки у користування.

Не знайшли свого підтвердження висновки місцевого господарського суду про порушення вимог законодавства щодо дотримання цільового призначення землі при укладенні інвестиційного договору .

Так згідно Ухвали сесії Львівської міської ради №3385 від 11.03.10 відповідачу 2 передано земельну ділянку площею 0,0795 га на вул..Лемківській,9А у постійне користування для обслуговування побутового корпусу за рахунок земель, що надані у власність або користування, за функцією використання - землі громадського призначення.

Статтею 38 Земельного кодексу передбачено, до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Згідно ст.39 ЗК України використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради №898 від 15.11.13 дозволено розроблення детального плану території у межах вул..Під Дубом, просп..Чорновола, вул..Хімічна, вул..Лемківська, вул. Замарстинівська. Такий детальний план території розроблено та передбачено розміщення на належній відповідачу 2 земельній ділянці приміщень побутового корпусу на вул.Лемківська 9 А під багатоквартирний житловий будинок з закладами громадського призначення та підземним паркінгом в.м.Львові, що спростовує посилання на нецільове використання земельної ділянки.

Доводи позивача, відповідача 2 та прокуратури про порушення вимог законодавства при виконанні інвестиційного договору не є підставою для визнання його недійсним, оскільки згідно п.2.2 Постанови Пленуму ВГС України №11 від 29.05.13 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» за загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що місцевим господарським судом безпідставно застосовано норми ч.4 та 5 ст.26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», як підставу для визнання недійсним Інвестиційного договору згідно ч. 1 ст.203 ЦК України.

Зокрема, апеляційним судом встановлено, що на виконання умов Інвестиційного договору від 07.12.2012р. № 42 відповідачем-1 (ТзОВ «ОПОРА-БКБ») подано Декларацію про початок виконання будівельних робіт №ЛВ083140630883 від 05.03.2014р. в якій зазначено інформацію, що замовником реконструкції є ТзОВ «ОПОРА-БКБ» (відповідач-1) та для реконструкції використовується земельна ділянка на підставі Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ №177923 від 05.10.2011р.

Наведені дії ТзОВ «ОПОРА-БКБ» відповідають положенням ч.2 ст.5 Закону України «Про інвестиційну діяльність», згідно якої інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Законодавством не передбачено заборони передання функцій забудовника іншим особам, а тому погодження сторонами Інвестиційного договору в п.1.2. та 3.1.2. умов про виконання відповідачем-1 функцій відповідача-2 щодо реконструкції належного останньому нерухомого майна та надання для цих потреб земельної ділянки відповідає умовам ч.4 та 5 ст.26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Наведене спростовує доводи позивача та відповідача-2 про відсутність в ТзОВ «ОПОРА-БКБ» права здійснювати реконструкцію нежитлових приміщень на належній відповідачу-2 земельній ділянці площею 0,0795 га. в м.Львові по вул.Лемківській, 9А на виконання умов Інвестиційного договору від 07.12.2012р. №42.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що місцевим господарським судом солідарно стягнуто з відповідачів судовий збір, разом з цим, солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо вказаних в законі чи у договорі (ст.541 ЦК України), і при цьому кредитору надається право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі від усіх боржників разом або від одного із боржників. Якщо обов'язок не буде виконано в повному обсязі одним з боржників, кредитор вправі вимагати неодержане від інших солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними до того моменту, поки їх обов'язок не буде виконано повністю. Виконання обов'язку в повному обсязі одним з боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором (ст.543 ЦК України). Боржник, який викнав солідарний обов'язок, має право пред'являти регресну вимогу до решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, крім частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, яка належить солідарному боржнику, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці (ст.544 ЦК України).

З наведеного вбачається, що солідарна відповідальність виникає виключно у випадках визначених в законі чи в договорі. Проте, у даному випадку відсутній договір який би передбачав солідарну відповідальність відповідачів, не передбачена така відповідальність і Господарсько процесуальним кодексом України.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно ч.1 та ч.2 ст.43 ГПК України відповідно господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом; ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Зважаючи на вищенаведені обставини, які не були враховані місцевим господарським судом під час прийняття рішення, обґрунтованість доводів, що мітяться в апеляційній скарзі, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про скасування рішення Господарського суду Львівської області від 12.05.15 у данй справі.

Судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції покласти на позивача, в порядку вимог ст.ст. 49,105 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 104, 105 Господарського процесуального кодексу України, -

Львівський апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ :

1. Апеляційну скаргу ТзОВ В«Опора-БКБВ» задоволити.

2. Рішення Господарського суду Львівської області від 12.05.15 у справі №914/3236/14 в частині визнання недійсним інвестиційного договору № 42 від 07.12.2012р., укладеного між Державним підприємством В«Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікаціїВ» та Товариством з обмеженою відповідальністю В«ОПОРА-БКБВ» та стягненні солідарно з Державного підприємства В«Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікаціїВ» та Товариства з обмеженою відповідальністю В«ОПОРА-БКБВ» 1218,00 грн. сплаченого судового збору на користь Державної інспекції сільського господарства України скасувати.

3. Прийняти нове рішення. В позові Державної інспекції сільського господарства України відмовити.

4. В іншій частині рішення суду залишити без змін.

5. Стягнути з Державної інспекції сільського господарства України (03190, м. Києв, вул. Баумана, 9/12, ЄДРПОУ 37471760) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю В«ОПОРА-БКБВ» (79035, м. Львів, вул. Зелена, буд. 115, код ЄДРПОУ 37740921) 609 грн. судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

6. Місцевому господарському суду видати відповідний наказ.

7. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до ВГС України в порядку і строки встановлені ст.ст.109,110 ГПК України.

Головуючий суддя Кордюк Г.Т.

Суддя Давид Л.Л.

Суддя Юрченко Я.О.