Ухвала

від 06.06.2016 по справі 918/1072/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

"06" червня 2016 р. Справа № 918/1072/15

Суддя Андрійчук О.В., розглянувши скаргу Державного підприємства "Березнівське лісове господарство" на дії органу ДВС

у справі

за позовом Державного підприємства "Березнівське лісове господарство"

до Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Вівад"

про стягнення заборгованості в сумі 19 134 грн 40 коп,

Присутні учасники судового процесу:

від позивача (стягувача, скаржника): ОСОБА_1, дов. від 10.05.2016 року

від відповідача (боржника): не з'явився

від органу ДВС: не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 20.10.2015 року (суддя Павленко Є.В.) позов задоволено частково.

03.11.2015 року на виконання рішення суду від 20.10.2015 року у справі № 918/1072/15 видано наказ, яким стягнено з Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Вівад" (34663, Рівненська область, Березнівський район, село Кургани, вулиця Шляхова, будинок 1, ідентифікаційний код: 23302761) на користь Державного підприємства "Березнівське лісове господарство" (34600, Рівненська область, місто Березне, вулиця Київська, будинок 1, ідентифікаційний код: 00992792) 17 876 (сімнадцять тисяч вісімсот сімдесят шість) грн 00 коп основного боргу, а також 1 137 (одну тисячу сто тридцять сім) грн 90 коп судового збору.

16.12.2015 року державним виконавцем відділу ДВС Березнівського районного управління юстиції Рівненської області винесено постанову про відкриття виконавчого провадження (ВП № 49661352) та 19.04.2016 року винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві.

11.05.2016 року через службу діловодства господарського суду скаржник, не погоджуючись з діями державного виконавця, вчиненими в ході примусового виконання наказу № 918/1072/15 від 03.11.2015 року, подав відповідну скаргу.

У зв'язку з прийняттям Указу Президента України № 21/2016 від 23.01.2016 року "Про переведення суддів" суддю Господарського суду Рівненської області Павленка Є.В. переведено на роботу на посаду судді Господарського суду міста Києва, розпорядженням керівника апарату суду від 12.05.2016 року № 01-04/118/2016 на підставі пунктів 2.3.49, 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду призначений повторний автоматичний розподіл, за результатами якого справу № 918/1072/15 передано на розгляд судді Андрійчук О.В.

Ухвалою суду від 12.05.2016 року справу № 918/1072/15 прийнято до свого провадження суддею Андрійчук О.В.

Ухвалою суду від 12.05.2016 року скарги призначено до розгляду в судовому засіданні на 23.05.2016 року.

Ухвалою суду від 23.05.2016 року розгляд скарги відкладено на 06.06.2016 року.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 121-2 ГПК України скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена.

Скарги на дії органів Державної виконавчої служби розглядаються господарським судом, про час і місце якого повідомляються ухвалою стягувач, боржник чи прокурор та орган виконання судових рішень. Неявка боржника, стягувача, прокурора чи представника органу Державної виконавчої служби в судове засідання не є перешкодою для розгляду скарги.

Як вбачається зі скарги стягувача, 19.04.2016 року постановою відділу ДВС Березнівського районного управління юстиції виконавчий документ - наказ Господарського суду Рівненської області № 918/1072/15 від 03.11.2015 року повернуто стягувачу.

Не погоджуючись з вказаною постановою, стягувач просить суд визнати незаконною та скасувати постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві.

В обґрунтування підстав поданої скарги стягувач посилається на те, що державним виконавцем вчинено не усіх передбачених чинним законодавством заходів, що призвело до невиконання судового рішення. У матеріально-правове обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на ст.ст. 11, 30 Закону України "Про виконавче провадження".

Суд, розглянувши скаргу стягувача, встановив таке.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 20.10.2015 року стягнено з Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Вівад" (34663, Рівненська область, Березнівський район, село Кургани, вулиця Шляхова, будинок 1, ідентифікаційний код: 23302761) на користь Державного підприємства "Березнівське лісове господарство" (34600, Рівненська область, місто Березне, вулиця Київська, будинок 1, ідентифікаційний код: 00992792) 17 876 (сімнадцять тисяч вісімсот сімдесят шість) грн 00 коп основного боргу, а також 1 137 (одну тисячу сто тридцять сім) грн 90 коп судового збору.

03.11.2015 року на виконання рішення Господарського суду Рівненської області від 20.10.2015 року видано наказ № 918/1072/15.

16.12.2015 року за заявою стягувача, яка надійшла до органу ДВС 15.12.2015 року, постановою державного виконавця відділу ДВС Березнівського районного управління юстиції винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Рівненської області № 918/1072/15 від 03.11.2015 року.

28.12.2015 року державним виконавцем відділу ДВС Березнівського районного управління юстиції у порядку ст. 57 Закону України "Про виконавче провадження" винесено постанову про накладення арешту на все рухоме та нерухоме майно боржника в межах суми боргу.

19.04.2016 року державним виконавцем відділу ДВС Березнівського районного управління юстиції у порядку п. 2 ч. 1 ст. 47, ст. 50 Закону України "Про виконавче провадження" винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві.

Станом на дату повернення виконавчого документа стягувачу судове рішення не виконане.

Суд, оцінивши дії державного виконавця, пов'язані із примусовим виконання судового рішення у цій справі, а відтак наявність (відсутність) обставин, пов'язаних із затримкою виконання судового рішення, встановив таке.

За ст. 11 Закону України В«Про виконавче провадженняВ» державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

У цьому випадку йдеться про грошовий спосіб виконання судового рішення, тобто стягнення з боржника на користь стягувача певної грошової суми, визначеної виконавчим документом.

Під порядком виконання судового рішення слід розуміти перелік та послідовність дій органу ДВС, визначених законодавством, спрямованих на виконання судового рішення.

Так, послідовність та перелік заходів, які повинен здійснити орган ДВС з метою своєчасного та повного виконання судового рішення, визначені, зокрема ст. 27 (у разі ненадання боржником у строки, встановлені ч. 2 ст. 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення), ст. 32 (заходами примусового виконання рішень є, зокрема звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб), ст. 52 (звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації) та ст. 66 Закону України "Про виконавче провадження" (у разі відсутності у боржника - юридичної особи коштів в обсязі, достатньому для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне такому боржникові або закріплене за ним) тощо.

Відповідно до ч.ч. 2, 5, 6 ст. 52 Закону України В«Про виконавче провадженняВ» стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. У разі якщо боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Статтями 57, 58 та ст. 62 Закону України "Про виконавче провадження" врегульовано порядок арешту, вилучення, оцінки майна та його реалізації.

Грошовий спосіб виконання може бути забезпечений як за рахунок грошових коштів (при їхній наявності), так і за рахунок коштів, отриманих від реалізації будь-якого іншого майна боржника, виявленого в ході примусового виконання судового рішення.

Таким чином, із системного аналізу норм Закону України В«Про виконавче провадженняВ» вбачається, що державний виконавець, здійснюючи заходи, пов'язані із примусовим виконанням рішення про стягнення грошових коштів, зобов'язаний у першу чергу звернути стягнення за грошові кошти, однак за їх відсутності чи недостатності - розпочати звернення стягнення на інше майно боржника.

Як вбачається з оскаржуваної постанови, остання винесена на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47, ст. 50 Закону України "Про виконавче провадження".

Статтею 47 Закону України "Про виконавче провадження" визначено вичерпний перелік підстав, з якими пов'язується можливість повернення виконавчого документа стягувачу.

Так, за п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а, здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Зі змісту наведеної норми вбачається, що підставою для повернення виконавчого документа стягувачу є виключно відсутність майна боржника, на яке може бути звернено стягнення, та безрезультатність заходів щодо його розшуку.

Під майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ч. 1 ст. 190 ЦК України).

У свою чергу, за ст. 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Як встановлено судом із наявних матеріалів справи, держаним виконавцем на підтвердження заходів, вчинених на примусове виконання судового рішення, долучено такі документи:

- відповідь Державної інспекції сільського господарства в Рівненській області № 09/01-8 від 01.03.2016 року, з якої, зокрема вбачається, що за іншими 58 фізичними особами, вказаними у запиті, станом на 01.03.2016 року зареєстрованої сільськогосподарської, дорожньо-будівельної та іншої техніки не значиться. При цьому самого запиту державного виконавця, в якому містився перелік осіб, щодо яких він подався, немає, що унеможливлює встановлення того, чи серед осіб, відносно яких запитувалася інформація, був боржник - юридична особа;

- відповідь № НОМЕР_1 від 30.03.2016 року державної податкової служби, за якою інформація про номери рахунків, відкриті у банках та інших фінансових установах України, не надходила. Знову ж таки запиту державного виконавця в матеріалах справи немає, а відповідь не містить найменування юридичної особи та її код ЄДРПОУ, тобто встановити. що вказана відповідь стосується боржника у цій справі неможливо;

- витяг з Державного реєстру обтяжень рухомого майна інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, інформацію про державну реєстрацію іпотеки, на підставі яких державним виконавцем зроблено висновок про те, що усе рухоме (транспортні засоби) та нерухоме майно боржника перебуває у заставі третьої особи - ОСОБА_2 У той же час, за боржником зареєстровані транспортні засоби, один з яких - причіп марки KOGEL AN18P, д.н.з. НОМЕР_2, не перебуває у заставі, однак вказана обставина залишена державним виконавцем поза увагою. Крім того, що майна, яке перебуває у заставі/іпотеці, то за ч.ч. 3-7 ст. 54 Закону України "Про виконавче провадження" для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю. Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна. Реалізація заставленого майна здійснюється в порядку, встановленому цим Законом. За рахунок коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, здійснюються утримання, передбачені ст. 43 цього Закону, після чого кошти використовуються для задоволення вимог заставодержателя. У разі якщо заставодержатель не є стягувачем у виконавчому провадженні, йому виплачуються кошти після належного підтвердження права на заставлене майно. У разі задоволення в повному обсязі вимог заставодержателя залишок коштів використовується для задоволення вимог інших стягувачів у порядку, встановленому цим Законом. Спори, що виникають під час виконавчого провадження щодо звернення стягнення на заставлене майно, вирішуються судом.

У свою чергу, матеріали справи не містяться доказів того, що державним виконавцем вирішувалося питання про те, чи перевищує вартість предмета застави розмір заборгованості боржника заставодержателю, а якшо так, то про можливість звернення стягнення на заставлене майно;

- Акт державного виконавця від 30.03.2016 року, відповідно до якого встановлено, що майна, належного боржникові на праві власності та на яке можна звернути стягнення, не виявлено. При цьому з надано акту не вбачається, за результатом вчинення яких дій він складений, зокрема чи оглядалися приміщення і сховища, що належать боржникові або зайняті ним, та чи є там інше майно, на яке можна звернути стягнення (основні засоби, необхідні для здійснення статутної діяльності, комп'ютерна та інша техніка тощо).

Крім того, серед наданих держаним виконавцем документів, не міститься виклику посадових осіб боржника з приводу виконавчого документа, що знаходиться у виконавчому провадженні, витребування від матеріально відповідальних і посадових осіб боржника надання пояснень за фактами невиконання рішення і, як наслідок, у разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, вирішення питання про звернення до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду керівника боржника - юридичної особи за межі України - до виконання зобов'язань за рішенням.

З наведеного вбачається, що надані державним виконавцем документи не містять повної та вичерпної інформації про обставини, про які в них йдеться, а повноваження, надані державному виконавцю, зокрема ст. 11 Закону України "Про виконавче провадження", не реалізовані у повному обсязі.

Згідно зі ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Статтею 115 ГПК України передбачено, що рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

Відповідно до ст. 1 Закону України В«Про виконавче провадженняВ» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Згідно з приписами ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України В«Про міжнародні договори УкраїниВ» і ст. 4 ГПК України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами міжнародних договорів, ратифікованих законами України.

У силу вимоги ст. 17 Закону України В«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людиниВ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У зв'язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону України В«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людиниВ» господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні (абз. 3 п. 2 інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року В«Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людиниВ» ).

У п. 43 рішення Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 року у справі "Шмалько проти України" (заява N 60750/00) суд наголошує, що п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини В«державний орган або інша юридична особа не може посилатися на відсутність коштів, щоб не виплачувати борг, підтверджений судовим рішенням. У такому випадку не може прийняти аргумент Уряду, що визначає таку відсутність як В«виняткові обставиниВ» (див. § 40 рішення Європейського суду з прав людини у справі В«Півень проти УкраїниВ» від 29.06.2004).

При цьому, Європейський суд з прав людини допускає, що В«затримки у виконанні рішення можуть бути обґрунтовані за окремих обставин, проте державні органи не можуть довільно посилатись на відсутність коштів як на вибачення за невиплату боргу за рішенням, а затримки не можуть бути такими, що зводять нанівець право, що захищається п. 1 ст. 6 КонвенціїВ» (див. § 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі В«Бакай та інші проти УкраїниВ» від 09.11.2004 року).

У рішенні Європейського суду в справі В«СОВТРАНСАВТО-ХОЛДИНГВ» проти України (заява № 48553/99) від 25.07.2002 року зазначено, що суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований ст. 6 §1, повинне тлумачитися в світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права, як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлене під сумнів (В«Брумареску проти РумуніїВ» ).

Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до рішення Європейського суду у справі В«Агрокомплекс проти УкраїниВ» (заява № 23465/03) від 06.10.2011 року існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов'язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для В«законного сподіванняВ» на виплату такої заборгованості і становить В«майноВ» цієї особи у значенні ст. 1 Першого протоколу (серед інших рішень, рішення у справі В«Бурдов проти РосіїВ» , заява № 59498/00, та інші справи, зазначені в цій).

Відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право мирного володіння майном, як це передбачено п. 1 ст. 1 Першого протоколу (справа В«ОСОБА_3 проти УкраїниВ» , заява №40450/04, рішення від 15.10.2009 року).

За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, в якій господарський суд або визнає доводи заявника правомірними і залежно від їх змісту визнає постанову державного виконавця щодо здійснення заходів виконавчого провадження недійсною, або визнає дії чи бездіяльність органу Державної виконавчої служби незаконними, чи визнає недійсними наслідки виконавчих дій, або зобов'язує орган державної виконавчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без достатніх підстав, або визнає доводи скаржника неправомірними і скаргу відхиляє. При цьому господарський суд не вправі самостійно вчиняти ті чи інші дії, пов'язані із здійсненням виконавчого провадження, замість державного виконавця (наприклад, відкривати або закінчувати виконавче провадження), але може зобов'язати державного виконавця здійснити передбачені законом дії, від вчинення яких той безпідставно ухиляється.

Зазначене також викладене в узагальненнях судової практики, наведеної у п. 9.13. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 року № 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України".

Частиною 3 ст. 121-2 ГПК України передбачено, що за результатами розгляду скарги виноситься ухвала, яка надсилається стягувачеві, боржникові та органові виконання судових рішень. Ухвалу може бути оскаржено у встановленому цим Кодексом порядку.

За таких обставин, керуючись ст. ст. 86, 121-2 ГПК України, суд

УХВАЛИВ:

1. Скаргу Державного підприємства "Березнівське лісове господарство" на дії відділу ДВС Березнівського районного управління юстиції задовольнити.

2. Визнати недійсною постанову відділу ДВС Березнівського районного управління юстиції ВП № 49661352 від 19.04.2016 року про повернення виконавчого документа стягувачеві.

3. Ухвала може бути оскаржена у порядку, визначеному ГПК України.

Суддя Андрійчук О.В.