Постанова

від 01.06.2016 по справі 921/942/15-г/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2016 року Справа № 921/942/15-г/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоГубенко Н.М. суддівБарицької Т.Л. Картере В.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Авербуд" на рішення від та на постанову відГосподарського суду Тернопільської області 24.11.2015 Львівського апеляційного господарського суду 17.03.2016 у справі Господарського суду№ 921/942/15-г/15 Тернопільської області за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Тегрос" доПриватного підприємства "Авербуд" простягнення заборгованості у судовому засіданні взяли участь представники: - позивача повідомлений, але не з'явився; - відповідача повідомлений, але не з'явився; ВСТАНОВИВ:

04.09.2015 Товариство з обмеженою відповідальністю "Тегрос" звернулось до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Приватного підприємства "Авербуд" про стягнення заборгованості у розмірі 83 980, 29 грн. (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог - т. 1 а. с. 264).

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 24.11.2015 у справі № 921/942/15-г/15 (суддя Галамай О.З.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.03.2016 (колегія суддів у складі: Кравчук Н.М. - головуючий суддя, судді Мирутенко О.Л., Якімець Г.Г.), стягнуто з Приватного підприємства "Авербуд" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Тегрос" заборгованість у розмірі 83 980, 29 грн.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Тернопільської області від 24.11.2015 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17.03.2016 у справі № 921/942/15-г/15, та прийняти нове рішення, яким відмовити у позові.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111 4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Спір, що виник між сторонами, стосується неналежного виконання відповідачем умов договору поставки № 1-П від 02.01.2013 в частині здійснення ним обов'язку щодо оплати товару поставленого відповідно до видаткових накладних № РН-0000132 від 26.12.2013 та № РН-0000133 від 26.12.2013.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, зокрема договорів та інших правочинів.

За змістом ст. ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного (господарського) законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частини перша та шоста статті 265 Господарського кодексу України передбачають, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

Частина друга ст. 712 ЦК України встановлює, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Згідно із ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною 1 ст. 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Здійснивши розгляд справи, господарські суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач передав відповідачу товар на загальну суму 133 126, 71 грн., що підтверджується видатковими накладними № РН-0000132 від 26.12.2013 та № РН-0000133 від 26.12.2013, які наявні у матеріалах справи; натомість, відповідач не виконав належним чином взяті на себе зобов'язання в частині своєчасної оплати за поставлений товар, в результаті чого за ним утворилась заборгованість на загальну суму 83 980,29 грн., що підтверджується наявними у матеріалах справи банківськими виписками, платіжними дорученнями, актом звірки взаємних розрахунків (підписаним сторонами без зауважень) та заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог (яка в установленому законом порядку недійсною не визнавалась); відтак, враховуючи встановлені обставини справи, суди попередніх інстанцій керуючись зокрема, ст. ст. 11, 509, 525, 526, 530, 610, 655, 692, 712 ЦК України, ст. 265 ГК України, дійшли правомірного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 83 980,29 грн.

Посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що умовами договору поставки не встановлено строк виконання відповідачем свого обов'язку щодо оплати поставленого товару, відтак не наступив його обов'язок щодо оплати товару не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки зі змісту ст. 692 ЦК України вбачається, що за загальним правилом, обов'язок покупця оплатити товар виникає після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на товар; це правило діє, якщо спеціальними правилами або договором купівлі - продажу не встановлено інший строк оплати; відтак обов'язок відповідача оплатити товар (з огляду на приписи статті 692 ЦК України) виникає з моменту його прийняття (така ж правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі № 925/1332/13 та від 30.09.2014 у справі № 927/1232/13).

Не приймаються також до уваги посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що він не отримував заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог, оскільки підтвердженням направлення даної заяви є наявні в матеріалах справи копії квитанції та опису вкладення до цінного листа (т. 2 а. с. 34-35).

Доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі про те, що ним було авансом сплачено 29 000 грн. (платіжні доручення № 612 від 12.12.2013 та № 622 від 13.12.2013) за товар поставлений відповідно до видаткових накладних № РН-000013 2 від 26.12.2013 та № РН-000013 3 від 26.12.2013, не приймаються колегією суддів до уваги з огляду на таке.

Відповідно до приписів п. 3.8. Інструкції "Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті", затвердженою постановою Правління Національного Банку України від 21.01.2004 № 22, реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України.

Згідно із ч. 5 ст. 51 Закону України "Про банки та банківську діяльність", платіжні інструменти (платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення) мають бути оформлені належним чином і містити інформацію про їх емітента, платіжну систему, в якій вони використовуються, правові підстави здійснення розрахункової операції і, як правило, держателя платіжного інструмента та отримувача коштів, дату валютування, а також іншу інформацію, необхідну для здійснення банком розрахункової операції, що цілком відповідають інструкціям власника рахунку або іншого передбаченого законодавством ініціатора розрахункової операції.

Питання віднесення платежу, у призначенні якого не зазначено періоду, в якому надані послуги чи товар, має визначатись одержувачем відповідно до умов договору між платником та одержувачем коштів таким чином: якщо порядок зарахування коштів врегульовано у договорі між платником та одержувачем коштів - згідно з положенням договору; якщо відповідні застереження відсутні у договорі та у разі заборгованості, в тому числі, що підлягає стягненню на підставі судових рішень, платежі мають відноситись на погашення заборгованості в хронологічному порядку, тобто починаючи з такої (заборгованості), що виникла у найдавніший період, до повного її погашення.

З огляду на наведене, оскільки умовами договору сторони не врегулювали порядок зарахування коштів у разі не зазначення періоду, за який здійснюється оплата, за позивачем закріплене право спрямувати кошти, які сплачуються відповідачем без чіткого зазначення призначення платежу, в першу чергу на погашення боргу, який виник раніше.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у призначенні платежу в платіжних дорученнях № 612 від 12.12.2013 та № 622 від 13.12.2013 зазначено "оплата авансу за матеріали зг рах № від 12.12.13р.", що не може підтверджувати факту здійснення авансу по спірним видатковим накладним, а тому позивач міг здійснити зарахування цих платежів в рахунок погашення заборгованості за минулий період, що не визначений позивачем у даній справі як спірний.

Всі інші доводи, викладені в касаційній скарзі, були предметом дослідження судів попередніх інстанцій, їм дана належна оцінка, тому відхиляються як необґрунтовані та такі, що не спростовують зроблених судами висновків. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 111 7 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Відповідно до ст. 111 5 ГПК України у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Згідно з ст. 111 7 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Авербуд" залишити без задоволення, рішення Господарського суду Тернопільської області від 24.11.2015 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17.03.2016 у справі № 921/942/15-г/15 залишити без змін.

Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО

Судді Т.Л. БАРИЦЬКА

В.І. КАРТЕРЕ