Рішення

від 07.06.2016 по справі 905/1227/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

07.06.2016 Справа № 905/1227/16

за позовом Приватного підприємства "Автоелемент", м.Маріуполь, Донецька область

до Маріупольської міської ради Донецької області, м.Маріуполь, Донецька область

про стягнення 2076483грн18коп.

Суддя Говорун О.В.

Представники:

від позивача - ОСОБА_1, довіреність б/н від 21.07.2015;

від відповідача - ОСОБА_2, довіреність № 031-41 від 04.01.2016, ОСОБА_3, довіреність № 031-157 від 14.03.2016.

Приватне підприємство "Автоелемент" (далі - позивач) звернулось до господарського суду Донецької області з позовом до Маріупольської міської ради (далі - відповідач) про стягнення 2076483грн18коп.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішенням господарського суду Донецької області від 03.09.2015 визнано недійсним договір щодо набуття права оренди земельної ділянки від 29.12.2007 та стягнуто з відповідача грошові кошти у розмірі 1200000грн. Однак, як зазначає позивач, внаслідок прийняття незаконних рішень відповідачем, йому була завдана майнова шкода, яка виявилась у втраті грошовими коштами частини своєї реальної вартості, у зв'язку з інфляційними процесами які відбувались в державі з часу перерахування грошей відповідачу до часу їх повернення позивачу, а саме з 01.02.2008 по 01.02.2016.

Відповідач у відзиві на позов заперечував проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що позивачем не доведено спричинення йому збитків, а нарахування інфляції можливо лише на грошове зобов'язання відповідача, яке у нього відсутнє. Крім того, відповідач заявляє про застосування позовної давності до вимог позивача.

В судовому засіданні відповідачем було заявлено клопотання про колегіальний розгляд справи.

06.06.2016 в судовому засіданні було оголошено перерву до 07.07.2016.

Суд, заслухавши представників сторін, дослідивши письмові докази у судовому засіданні, встановив наступні факти та відповідні ним правовідносини.

26.09.2006 відповідачем було прийнято рішення № 5/5-582 "Про затвердження Детального плану території прибережної зони Приморського району м.Маріуполя", (далі-рішення №5/5-582), відповідно до п.1 якого було затверджено Детальний план території прибережної зони Приморського району м.Маріуполя.

Відповідно до рішення відповідача "Про узгодження переможцю конкурсу місця розміщення торгівельно-розважального комплексу та дозволу розробки проекту відводу земельної ділянки по пр.Нахімова Приморського району міста" від 23.10.2007 № 5/15-2888 (далі - рішення №5/15-2888), було вирішено виставити на конкурс земельну ділянку із земель рекреаційного призначення, площею 0,35га для розміщення торгівельно-розважального комплексу по пр.Нахімова Приморського району міста. Також, зазначеним рішенням було дозволено переможцю конкурсу розробку проекту відводу земельної ділянки для будівництва торгово-розважального комплексу.

Рішенням відповідача "Про надання земельної ділянки по пр.Нахімова в Приморському районі м.Маріуполя" від 23.02.2010 №5/41-6400 (далі-рішення №5/42-6400), позивачу було затверджено проект землеустрою та надано із земель рекреаційного призначення земельну ділянку площею 0,35 га для будівництва та обслуговування торгівельно-розважального комплексу за зазначеною адресою на підставі якого 23.03.2010 був укладений договір оренди.

Не погодившись з прийнятим рішенням відповідача №5/5-582, прокурор м.Маріуполя Донецької області звернувся до Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області з вимогою про скасування вищезазначеного рішення.

Згідно з постановою Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 06.04.2009 позовні вимоги прокурора були задоволені.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 30.07.2009 постанову Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 06.04.2009 у справі № 2а-13/09/0519 скасовано.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 15.03.2011 було залишено в силі постанову Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 06.04.2009, якою було скасовано рішення відповідача №5/5-582 оскільки зазначене рішення було прийняте за відсутності державної екологічної та державної санітарної експертизи, що є порушенням Закону України "Про планування і забудову території", Закону України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" та Закону України "Про екологічну експертизу".

Після цього, прокурор м.Маріуполя звернувся до суду з вимогами скасувати рішення відповідача №5/15-2888 та №5/41-6400.

Постановою Жовтневого районного суду від 22.10.2012 у справі № 2а/0519/317/2012, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 06.12.2012 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27.11.2014, позовні вимоги прокурора про визнання рішень Маріупольської міської ради № 5/15-2888 та №5/41-6400 незаконним були задоволені. Зазначені рішення були скасовані оскільки були прийняті на підставі рішення відповідача №5/5-582, яке було скасовано в судовому порядку.

Таким чином, за ініціативи прокурора, всі зазначені вище рішення відповідача на підставі яких з позивачем були укладені договори щодо набуття права оренди земельної ділянки від 29.12.2007 та договір оренди земельної ділянки, були визнані незаконними та скасовані.

21.07.2015 позивач звернувся до господарського суду з позовними вимогами до відповідача, в яких просив визнати недійсним договір щодо набуття права оренди земельної ділянки від 29.12.2007, укладений між позивачем та відповідачем, а також просив стягнути з відповідача грошові кошти у розмірі 1200000грн., які були перераховані відповідачу, у зв'язку із застосуванням наслідку недійсності правочину.

Рішенням господарського суду Донецької області від 03.09.2015 у справі №905/1004/15 було задоволено позовні вимоги позивача про визнання недійсним договору щодо набуття права оренди земельної ділянки від 29.12.2007, укладеного між сторонами у справі та стягнуто з відповідача грошові кошти у розмірі 1200000грн. Рішення про стягнення зазначених грошових коштів було обґрунтовано застосування судом наслідків недійсності правочину, згідно з ст.216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Грошові кошти в сумі 1200000грн. були перераховані позивачу 08.04.2016, що підтверджується меморіальним ордером №33/1024.

Як встановлено статтею 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ст.1173 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Статтею 22 ЦК України передбачений захист цивільних прав шляхом відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до ч.3 ст.35 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), обставини, встановлені рішенням суду, зокрема, у господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").

Статтею 1 першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі-Конвенція), ратифікованої Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції", визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності (п.21 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Федоренко проти України", заява №25921/02 від 01.06.2006).

Таким чином, позбавлення позивача права оренди внаслідок скасування незаконних рішень відповідача з ініціативи прокурора, розглядається судом як позбавлення позивача певного майна в розумінні ст.1 першого протоколу Конвенції.

Як зазначається в п.70 рішення ЄСПЛ у справі "Рисовський проти України", заява №29979/04 від 20.10.2011 (остаточне 20.01.2012), суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

В п. 71 цього ж рішення зазначається, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 53, та "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).

Відповідно до ст.144 Конституції України (в редакції чинній на час прийняття відповідачем рішення №5/41-6400), органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Згідно з ч.3,4 ст.21 Закону України "Про прокуратуру" (в редакції чинній на час прийняття відповідачем рішення №5/41-6400), протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється прокурору. У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду може бути подано протягом п'ятнадцяти днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого законом строку для його розгляду. Подача такої заяви зупиняє дію правового акта.

В рішенні Конституційного суду України від 16.04.2009 у справі №1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) Конституційний Суд України дійшов висновку, що за змістом частини другої статті 144 Конституції України, частини десятої статті 59 Закону рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються прокурором у встановленому Законом України "Про прокуратуру" порядку з одночасним зверненням до суду.

Відповідач не довів, що він діяв вчасно та в найпослідовніший спосіб, оскільки після прийняття остаточного рішення у справі та скасування рішення відповідача № 5/5-582, на підставі якого були прийняті рішення відповідача №5/15-2888 та №5/41-6400, цілком обґрунтовано можна було припустити про подальше скасування рішень відповідача №5/15-2888 та №5/41-6400 (які і були в подальшому скасовані), однак відповідач не повідомив позивача про скасування рішення №5/5-582 та не ініціював відповідних процедур направлених на усунення недоліків встановлених судом під час вирішення справи щодо оскарження рішення №5/5-582 або на повернення грошових коштів позивачу, продовжуючи користуватися зазначеними грошовими коштами.

Крім того, відповідач, будучи обізнаним про наявність спору щодо законності рішення №5/5-582 та дія якого була зупинена, у зв'язку із зверненням прокурора до суду, не повідомивши позивача про наявність зазначених обставин, прийняв інше рішення про затвердження проекту землеустрою та надання земельної ділянки в користування від 23.02.2010 №5/41-6400 на підставі рішення №5/5-582.

Позивач, в свою чергу, не міг піддати сумніву правомірність прийнятих рішень відповідачем, оскільки цілком обґрунтовано розраховував на законність їх прийняття органом місцевого самоврядування з чітким дотриманням вимог законодавства.

Визнання недійсним рішень відповідача та договору щодо набуття позивачем права оренди суд розцінює як втручання в право мирно володіти своїм майном, однак, суд вважає, що втручання в зазначене право позивача є виправданим, здійснено з метою захисту інтересів суспільства та направлено на захист від помилок органу місцевого самоврядування, який діяв за межами повноважень, наданих йому законодавством (п.54 рішення ЄСПЛ у справі "Україна-Тюмень" проти України", заява №22603/02 від 22.02.2008).

В такому разі суд повинен пересвідчитись, чи було дотримано принцип пропорційності при втручанні в право позивача мирно володіти своїм майном.

Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (п. 53 рішення ЄСПЛ "Суханов та Ільченко проти України", заяви №68385/10 та 71378/10, від 26.06.2014, остаточне 26.09.2014; п. 101 рішення ЄСПЛ "Новоселецький проти України", заява №47148/99, від 22.02.2005; п.28 Рішення ЄСПЛ "Федоренко проти України, заява №25921/02, від 01.06.2006; п.55 рішення ЄСПЛ у справі "Україна-Тюмень" проти України", заява №22603/02 від 22.02.2008).

Відповідно до рішення господарського суду від 03.09.2015 у справі №905/1004/15, договір щодо набуття права оренди від 29.12.2007, укладений між сторонами у справі був визнаний недійсним та судом було застосовано наслідки недійсності правочину. Згідно зазначеного рішення з відповідача на користь позивач було стягнуто грошові кошти в сумі 1200000грн., які становили ціну договору від 29.12.2007.

Згідно з п 2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 №11, правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших.

Тобто, за зазначеним рішенням судом було застосовано двосторонню реституцію, зміст якої полягає у повернення сторін за недійсним договором до початкового стану (який існував на момент укладання правочину).

Інфляція - тривале зростання загального рівня цін, що відображує зниження купівельної спроможності грошової одиниці.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період складає місяць.

Суд в цій справі розглядає інфляцію як економічну категорію, що проявляється у зменшенні купівельної спроможності грошей та, відповідно, завдає шкоди майновим інтересам особи. З огляду на зазначене, стягнення інфляційних втрат в цій справі не розглядається судом як відповідальність за порушення грошового зобов'язання.

Внаслідок існування за період з дати перерахуванням грошових коштів відповідачу за недійсним правочином до дати фактичного повернення цих грошей позивачу відповідачем суттєвих інфляційних процесів в державі, після повернення позивачу грошових коштів в сумі 1200000грн. сплачених за договором в 2008 році, неможливо стверджувати про повернення сторін недійсного договору до стану, що існував до укладання договору від 29.12.2007, оскільки купівельна спроможність зазначеної суми була суттєво зменшена.

Особи, укладаючи будь-який договір мають справедливі очікування, які гарантовані законодавством, у разі визнання недійсним договору, повернення до початкового стану, що існував на момент укладання такого договору.

З урахуванням зазначених вище обставин, позивач зазнав майнової шкоди, яка полягає у значному зменшенні купівельної спроможності сплачених за договором грошових коштів.

Таким чином, суд приходить до висновку, що внаслідок прийняття відповідачем свавільних рішень, які в подальшому були скасовані судом як незаконні, позивачу була завдана шкода, яка виявляється у зменшенні купівельної спроможності суми грошових коштів, що були передані відповідачу за договором про набуття права оренди, а вимога про стягнення з відповідача може розглядатися судом як справедлива компенсація за шкоду, завдану відповідачем внаслідок прийняття незаконних рішень, тому вимога позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат за період з 01.02.2008 по 01.02.2016 підлягає задоволенню.

Крім того, суд зазначає, що відповідач рішення суду від 03.09.2015, в частині стягнення на користь позивача 1200000грн, виконав лише 08.04.2016.

Здійснивши перевірку розрахунку позивача, суд прийшов до висновку, що він є вірним.

Під час розгляду справи відповідачем було заявлено клопотання про колегіальний розгляд справи.

Відповідно до ст.4-6 ГПК України, справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що відноситься до підсудності цього суду, залежно від категорії і складності справи, може бути розглянуто колегіально в складі трьох суддів.

Суд відмовляє в задоволенні зазначеного клопотання, оскільки суд не знаходить підстав для його задоволення, а нормами процесуального закону не передбачений обов'язковий колегіальний розгляд справи за клопотанням будь-якого учасника судового процесу.

Щодо клопотання відповідача про застосування позовної давності, то суд відмовляє в його задоволенні виходячи з наступного.

Позивач не був стороною справи щодо оскарження рішення відповідача №5/5-582.

Остаточне рішення про скасування рішень відповідача №5/15-2888 та №5/41-6400 були прийняті 27.11.2014, договір про набуття права оренди визнаний судом недійсним 03.09.2015.

За таких обставин суд вважає, що позивач звернувся в межах строку встановленого ст.257 ЦК України для захисту свого цивільного права.

02.06.2016 відповідачем через канцелярію суду було подано клопотання про залучення до участі у справі прокурора м.Маріуполя Донецької області. Зазначене клопотання судом не розглядалось, оскільки відповідачем не зазначено ані в клопотанні, ані під час розгляду справи, процесуальний статус особи, яку відповідач просив залучити до участі у справі.

Порядок вступу прокурора до участі у справі, як самостійного учасника судового процесу, визначний ст.29 ГПК України.

Згідно з ст.33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Водночас, судом зазначається, що, на підставі ст.38 ГПК України, господарський суд витребовує докази за наявності відповідного клопотання, у разі неможливості самостійно надати докази сторонами.

Згідно з ч.1 ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

За таких обставин, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню повністю.

Господарські витрати розподілити відповідно до ст.49 ГПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 49, 82-85 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Маріупольської міської ради (87500, Донецька область, м. Маріуполь, пр. Леніна, 70, код ЄДРПОУ 33852448) на користь Приватного підприємства "Автоелемент" (87500, Донецька область, м.Маріуполь, пр.Леніна, 101-91, код ЄДРПОУ 34745859) 2076483грн18коп.

Стягнути з Маріупольської міської ради (87500, Донецька область, м.Маріуполь, пр.Леніна, 70, код ЄДРПОУ 33852448) на користь Державного бюджету України (Управління державної казначейської служби м.Харкова, код ЄДРПОУ 37999649, банк отримувача ГУ ДКСУ у Харківській області, МФО 851011, рах. №31216206783002) 31147грн25коп. судового збору.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів, через господарський суд, який розглянув справу.

Повне рішення складено 13 червня 2016 року.

Суддя О.В. Говорун