Ухвала

від 15.06.2016 по справі 813/5765/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 червня 2016 року м. Київ К/800/10435/15

Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Загороднього А.Ф., Зайцева М.П.,

секретар судового засідання Корецький І.О.,

за участю: представника позивача: Назарка А.Р.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Миколаївської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області

на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2015 року

у справі № 813/5765/13-а

за позовом Фермерського господарства «Орсан»

до Миколаївської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Львівській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення ,

в с т а н о в и в :

Фермерське господарство «Орсан» звернулось в суд із адміністративним позовом до Миколаївської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Львівській області (далі - Інспекція), в якому просило скасувати податкове повідомлення-рішення від 12 грудня 2012 року №0000652321.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 26 листопада 2013 року позов задоволено: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 12 грудня 2012 року №0000652321.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2015 року апеляційну скаргу Інспекції задоволено частково: постанову Львівського окружного адміністративного суду від 26 листопада 2013 року скасовано і прийнято нову постанову, якою позовні вимоги Фермерського господарства «Орсан» задоволено частково: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 12 грудня 2012 року №0000652321 в частині збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість на суму 547 047 грн., в тому числі 437 637 грн. за основним платежем та 109 410 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просив їх скасувати в частині задоволення позову та прийняти рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши представника позивача, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Інспекцією проведено перевірку позивача, за результатами якої складено акт від 23 листопада 2012 року № 260/2200/30439275, згідно з яким позивачем порушено вимоги:

- пункту 209.2 статті 209 Податкового кодексу України (далі - ПК України), внаслідок чого завищено різницю між податковим зобов'язанням та податковим кредитом у декларації з податку на додану вартість (скороченій) у загальній сумі 437 637 грн.;

- пункту 180.1 статті 180, пункту 185.1 статті 185, пункту 187.1 статті 187, пункту 188.1 статті 188, пункту 201.1 статті 201, пункту 209.2 статті ПК України, внаслідок чого занижено податок на додану вартість, що підлягає сплаті до бюджету, у загальній сумі 462 637 грн.

Висновки відповідача про порушення наведених норм ґрунтуються на тому, що позивачем реалізовувалась продукція вирощена на земельних ділянках, використання яких не ґрунтується на правових підставах внаслідок відсутності державної реєстрації договорів оренди, що, в свою чергу, виключає можливість використання господарюючим суб'єктом спеціального режиму оподаткування. Також позивач здійснив продаж (реалізацію) корнезбирального комбайну на загальну суму 150 000 грн., на виконання умов договору виписав накладну без сплати податку на додану вартість.

На підставі вказаного вище акта відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 12 грудня 2012 року №0000652321, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання по податку на додану вартість в розмірі 578 296 грн., в тому числі за основним платежем 462 637 грн. і за штрафними (фінансовими) санкціями 115 659 грн.

Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив із того, що висновки відповідача є протиправними.

Водночас, суд апеляційної інстанції роблячи висновок про правомірність оскаржуваного акта індивідуальної дії в частині зазначив, що позивач, перебуваючи на спеціальному режимі оподаткування податку на додану вартість, провів господарську операцію купівлі-продажу корнезбирального комбайна, який не виробленим (наданим) ним сільськогосподарським товаром (послуг) на власних або орендованих виробничих потужностях, відтак мав сплатити суми податку на додану вартість до державного бюджету.

В частині відмовлених позовних вимог рішення суду апеляційної інстанції не оскаржується, правильність висновків в цій частині не ставиться сторонами під сумнів.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що будь-яке право користування земельною ділянкою, на якій розташовані сільськогосподарські угіддя, безвідносно до підстав виникнення такого права, є належним для підтвердження частки сільськогосподарського товаровиробництва для цілей застосування спеціального режиму оподаткування.

Колегія суддів погоджується з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій, виходячи з наступного.

Порядок оподаткування діяльності у сфері сільського господарства податком на додану вартість врегульовано статтею 209 ПК України.

Згідно з пунктом 209.1 цієї статті ПК України резидент, який провадить підприємницьку діяльність у сфері сільського і лісового господарства та рибальства та відповідає критеріям, встановленим у пункті 209.6 цієї статті (далі - сільськогосподарське підприємство), може обрати спеціальний режим оподаткування.

За правилами пункту 209.2 статті 209 ПК України згідно із спеціальним режимом оподаткування сума податку на додану вартість, нарахована сільськогосподарським підприємством на вартість поставлених ним сільськогосподарських товарів/послуг, не підлягає сплаті до бюджету та повністю залишається в розпорядженні такого сільськогосподарського підприємства для відшкодування суми податку, сплаченої (нарахованої) постачальнику на вартість виробничих факторів, за рахунок яких сформовано податковий кредит, а за наявності залишку такої суми податку - для інших виробничих цілей.

Зазначені суми податку на додану вартість акумулюються сільськогосподарськими підприємствами на спеціальних рахунках, відкритих в установах банків та/або в органах, які здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 209.6 статті 209 ПК України сільськогосподарським вважається підприємство, основною діяльністю якого є постачання вироблених (наданих) ним сільськогосподарських товарів (послуг) на власних або орендованих основних фондах, а також на давальницьких умовах, в якій питома вага вартості сільськогосподарських товарів/послуг становить не менш як 75 відсотків вартості всіх товарів/послуг, поставлених протягом попередніх 12 послідовних звітних податкових періодів сукупно.

Таким чином, основною умовою застосування платником спеціального режиму оподаткування у сфері сільського господарства є здійснення таким платником діяльності з безпосереднього виробництва сільськогосподарської продукції у відповідних обсягах.

При цьому аналізовані приписи податкового законодавства не дають підстави для висновку про те, що право платника на застосування розглядуваного спеціального режиму оподаткування залежить від дотримання ним вимог цивільного та земельного законодавства.

Податкове законодавство не деталізує вимог до правового титулу, відповідно до якого у особи виникає право користування земельною ділянкою, на якій розташовані сільськогосподарські угіддя, а також до правовстановлюючих документів, якими підтверджуються відповідні права на земельні ділянки. А відтак будь-яке право користування земельною ділянкою, на якій розташовані сільськогосподарські угіддя, безвідносно до підстав виникнення такого права, є належним для підтвердження частки сільськогосподарського товаровиробництва для цілей застосування спеціального режиму оподаткування.

Також слід зазначити, що податкове законодавство не вимагає державної реєстрації договору оренди земельної ділянки (паю) як обов'язкової ознаки для кваліфікації відповідної ділянки як такої, що знаходиться у користуванні сільськогосподарського товаровиробника.

Таким чином, у податкових органів відсутні підстави для застосування будь-яких негативних наслідків до осіб, що застосовують спеціальний режим оподаткування податком на додану вартість, у разі недотримання такими особами норм земельного законодавства щодо реєстрації договорів оренди земельних ділянок, якщо при цьому дотримано вимоги законодавства податкового. Отже, операції з реалізації сільськогосподарської продукції рослинництва, вирощеної платником на будь-яких використовуваних ним земельних ділянках, у тому числі орендованих, незалежно від стану державної реєстрації відповідних орендних договорів, підпадають під наведений спеціальний режим оподаткування податку на додану вартість.

З урахуванням наведеного, юридично правильним є висновок про безпідставність тверджень податкового органу щодо відсутності у позивача підстав включати до податкового зобов'язання по податку на додану вартість продукції, яка вирощена на земельних ділянках, що використовувалися на підставі чинних договорів оренди.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваного судового рішення судом апеляційної інстанції були порушені норми матеріального чи процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин підстави для скасування рішення суду апеляційної інстанції відсутні.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в :

Касаційну скаргу Миколаївської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, що визначені статтями 236 - 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді О.А. Веденяпін

А.Ф. Загородній

М.П. Зайцев