cpg1251
ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 червня 2016 року Справа № 902/1293/14
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого - суддіГрека Б.М., - (доповідача у справі), суддів :Бондар С.В., Васищака І.М.
розглянувши у відкритому судо-вому засіданні касаційну скаргуПриватного сільськогосподарського підприємства "Господар-Плюс" на постановуРівненського апеляційного господарського суду від 29.03.16
у справі№902/1293/14 господарського судуВінницької області за позовомПриватного сільськогосподарського підприємства "Господар-Плюс" до 1.Спілки (об'єднання) громадян-співвласників майна реорганізованого колективного сільськогосподарського підприємства "Зоря", 2.Приватного малого підприємства "Ювасер", 3.Товариства з обмеженою відповідальністю "Комінтерн-ВВ", 4.Володіївецької сільської ради Чернівецького району Вінницької області треті особи 1.Товариство з обмеженою відповідальністю "Чернівецький райсількомунгосп", 2. Фермерське господарство "Добробут - БСГ" провизнання права власності на майно за участю представників від: позивачаВласова Л.П. (директор), Крот А.Ю. (дов. від30.06.16) відповідачівБень В.В. (дов. від 24.06.16), Клюцківський Л.І. (голова), Богданова С.Д. (дов. від 29.06.16), Бугай С.Р. (голова) третіх осібне з'явилися, були належно повідомлені
В С Т А Н О В И В :
Приватне сільськогосподарське підприємство "Господар-Плюс" звернулося до господарського суду Вінницької області з позовом про визнання права власності на майно, яке розташоване у с. Володіївці Чернівецького району Вінницької області.
Рішенням господарського суду Вінницької області від 21.12.15 (колегія суддів у складі: головуючого-судді Банаська О.О., суддів: Колбасова Ф.Ф., Яремчука Ю.О.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 29.03.16 (колегія суддів у складі: головуючого-судді Розізнаної І.В., суддів: Петухова М.Г., Філіпова Т.Л.), у позові відмовлено за недоведеністю.
Не погоджуючись із судовими актами у справі, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, позов задовольнити. Скарга обґрунтована тим, що позивач зобов'язаний доказувати лише те, що ним набуто спірне майно на законних підставах й що це право підлягає захисту у порядку, передбаченому ст.392 ЦК України. Так, договір купівлі-продажу від 30.11.01, довіреність серія ДАЕ від 10.12.01 №275217, накладна від 10.12.01 №26, акт звірки взаємних розрахунків станом на 01.01.02, рішення третейського суду від 15.11.05 і від 09.12.05, витяги про реєстрацію права власності на нерухоме майно підтверджують законність набуття позивачем права власності на спірне майно.
ПМП "Ювансер" подало заперечення на касаційну скаргу, в якій заперечує проти її доводів, судові акти просить залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, Приватне сільськогосподарське підприємство "Господар-Плюс" звернулося до господарського суду Вінницької області з позовом про визнання права власності на майно, яке розташоване у с. Володіївці Чернівецького району Вінницької області (перелік наведений у судових актах). Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач в якості підстави позовних вимог посилається на реєстрацію за ним права власності на спірні об'єкти нерухомого майна, керуючись рішеннями постійно діючого третейського суду "Третейська ініціатива" Всеукраїнської громадської асоціації "Асоціація спеціалістів в аграрній сфері" у справах від 15.11.05 №12/09.2, від 09.12.05 №15/05.02, від 09.12.05 №16/05.02 та від 09.12.05 №17/05.02, якими проведено реєстрацію права власності, що у подальшому скасована за наслідком розгляду адміністративної справи №4/111-07. В якості нормативного правового обґрунтування заявленого позову позивач посилається на положення ст.ст.26, 48, 49 ЗУ "Про власність", ст.ст.47, 86, 94-95, 128, 224, 225 ЦК УРСР, ст.ст.15-16, 328, 334, 392 ЦК України.
Після скасування державної реєстрації права власності виникла необхідність у визнанні за позивачем права власності на спірне майно, який в якості правової підстави набуття ним права власності вказує на договір купівлі-продажу від 30.11.01 укладений з Приватним малим підприємством "Світоч" (ліквідоване 11.06.03), що, в свою чергу, придбало його згідно договору купівлі-продажу від 20.12.96 у Спільного малого підприємства-товариства з обмеженою відповідальністю "Чернівецький райсількомунгосп" (перереєстроване у ТОВ "Чернівецький райсількомунгосп"). Останнє набуло спірне майно у Колективного сільськогосподарського підприємства "Зоря" за договором купівлі-продажу від 04.11.96, який схвалений загальними зборами колективного сільськогосподарського підприємства "Зоря" 20.12.96.
Всі вищевказані договори на відчуження нерухомого майна укладені у простій письмовій формі, та не пройшли державну реєстрацію, хоча, відповідно до ст.227 ЦК УРСР (чинного на момент їх укладення), мали бути укладені з дотриманням вищевказаних вимог. А зі змісту ст.ст.47-48 ЦК УРСР, недодержання цих вимог є підставою для недійсності такого договору.
Суди зробили висновок про відсутність доказів реального виконання сторонами договорів від 04.11.96 та від 20.12.96, тому, укладаючи договір від 30.11.01 ПМП "Світоч" не було власником відчужуваного майна й набуття права власності на спірне майно ПСП "Господар-Плюс" не є правомірним. Суди виходили з наступного. Зміст договору від 04.11.96 свідчить про придбання об'єктів покупцем у безготівковому порядку, шляхом банківського переказу грошових коштів на рахунок продавця, який зобов'язаний передати предмет договору покупцю у користування. Право власності виникає у момент остаточного розрахунку. При цьому п.п.2.2, 3.1 договору суперечать змісту рішення загальних зборів від 20.12.96, на яких передбачалася передача майна підприємства у рахунок погашення існуючої заборгованості перед ТОВ "Чернівецький райсількомунгосп".
Матеріали справи не містять доказів проведення розрахунків ТОВ "Чернівецький райсількомунгосп" за договором від 04.11.96, чи зміни порядку проведення розрахунків у встановленому порядку (взаємозаліку в рахунок дійсно існуючої заборгованості продавця перед покупцем) та набуття права власності набувачем, а також належних та допустимих доказів передачі майна від КСП "Зоря" до ТОВ "Чернівецький райсількомунгосп", що з урахуванням умов договору свідчить про відсутність у ТОВ "Чернівецький райсількомунгосп" права власності на спірний об'єкт майна й те, що вказане майно не вибуло з володіння КСП "Зоря".
Аби узаконити вищевказані договори мали місце рішення Постійнодіючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Асоціація спеціалістів в аграрній сфері "Третейська ініціатива" від 15.11.05 №12/09.02, від 09.02.05 №15/05.02, від 09.12.05 №16/05.02 та від 09.02.05 №17/05.02, якими визнано право власності на спірне майно за позивачем.
Втім, ці рішення не були взяті до уваги судами, а Вищий господарський суд України вважає такий підхід правомірним, з огляду на слідуюче.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10.01.08 №1-рп/2008, правосуддя - це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ (п.3 мотивувальної частини ухвали КСУ від 14.10.97 №44-з).
Згідно з положеннями ч.1 ст.124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суд, здійснюючи правосуддя, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Тому, у контексті ст.55 Конституції України, органи судової влади можуть здійснювати функцію захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та/або юридичних осіб у сфері цивільних і господарських правовідносин.
Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України, шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Відповідно до Закону третейські суди приймають рішення тільки від свого імені (ст.46), а самі ці рішення, ухвалені у межах чинного законодавства, є обов'язковими лише для сторін спорів. Забезпечення здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абз.7 ст.ст.2-3 ЗУ "Про третейські суди", є здійснення ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного ч.5 ст.55 КУ.
Позовні вимоги позивача ґрунтуються на рішеннях Постійнодіючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Асоціація спеціалістів в аграрній сфері "Третейська ініціатива" від 15.11.05 №12/09.02, від 09.02.05 №15/05.02, від 09.12.05 №16/05.02 та від 09.02.05 №17/05.02.
Колегія суддів вважає, що вищевказані рішення Постійнодіючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Асоціація спеціалістів в аграрній сфері "Третейська ініціатива" є обов'язковими лише для сторін спору, не можуть мати преюдиціального значення при розгляді даної справи та не підпадають під визначення правовстановлюючого документу.
Відповідно до ч.1 ст.2 ЗУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" державна реєстрація речових прав це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.
Статтею 6 ЗУ "Про третейські суди" визначена підвідомчість справ третейським судам. Справи, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство не підвідомчі третейським судам.
Аналіз цієї норми закону дає підстави для висновку, що справи за делегованими повноваженнями зазначеного кола осіб також не підвідомчі третейським судам.
Згідно положення ст.55 ЗУ "Про третейські суди", виконання рішення третейського суду, якщо воно потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами, здійснюється лише за умови видачі компетентним судом виконавчого документа (що не мало місця у даному випадку).
Тобто третейські суди не вправі приймати рішення про дійсність договору на підставі ч.2 ст.220 ЦК України та визнання права власності на нерухоме майно, що є предметом такого договору.
Таким чином, позивач вважає себе власником спірного майна, посилаючись на три послідовні угоди про відчуження вказаного майна на користь різних осіб, кінцевим набувачем за якими є він, при тому, що жодна з цих угод не посвідчена нотаріально та не пройшла державної реєстрації. Фактично, позивач не є титульним володільцем майна (не має доказів того, що він володіє майном на підставах, встановлених законом чи договором).
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч.2 ст.16 ЦК України та ст.20 ГК України. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту, вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав.
Відповідно до приписів ст.392 ЦК України, якою позивач обґрунтовує заявлений позов власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Вказана стаття знаходиться в розділі 29 ЦК України "Захист права власності", тобто стосується випадків, коли існуюче, належно набуте від попереднього власника та належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в особи документів, що засвідчують належність їй такого права, у зв'язку з їх втратою.
Таким чином, відповідний позов пред'являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав та підтверджується належними та допустимими доказами. З цим кореспондується ст.11 ЦК України, яка визначає підстави виникнення цивільних прав та обов'язків.
Зі змісту ст.392 ЦК України видно, що позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності, у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів, наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними, а метою подання позову про визнання права власності є усунення невизначеності у суб'єктивному праві, належному особі щодо індивідуально визначеного майна.
Передумовою для застосування ст.392 ЦК є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.
Позов про визнання права власності спрямований на усунення перешкод у здійсненні власником свого права і виключення домагань на належне власнику майно за допомогою підтвердження у судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності, судове рішення про задоволення таких вимог має ґрунтуватися на встановленому судом у ході розгляду справи існуючого юридичного факті і не може підміняти собою правовстановлюючих документів.
Таким чином, захист права власності шляхом його визнання у судовому порядку можливий за наявності одночасно двох умов: по-перше, підтвердження у судовому порядку своїх прав на майно, шляхом подання належних і достатніх доказів, які достеменно підтверджують факт набуття права власності на законних підставах, і, по-друге, вичерпне спростування доводів третіх осіб, які оспорюють або не визнають право власності позивача.
Отже, у випадку якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно. Тобто підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до ст.392 ЦК України є спір або невизнання існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду.
Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого звернені до суду, що повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно. Об'єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою ж позову є обставини, що підтверджують наявність у позивача права власності чи іншого речового права на майно.
Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження у судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи, а також будь-які інші докази, що підтверджують приналежність позивачу спірного майна. Відтак, до предмету доказування за позовом про визнання права власності входить встановлення цивільно-правових підстав набуття позивачем права власності на спірне майно.
Главою 24 ЦК України закріплено набуття права власності.
Приписами ст.328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Таким чином, з огляду на те, що відповідно до ст.328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав чи в який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому ст.392 ЦК України (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 18.02.15 по справі №6-244цс14; та від 24.06.15 №6-318цс15).
У даному випадку ті докази, на які вказує позивач як на підставу виникнення у нього права власності: укладені у простій письмовій формі (не посвідчені нотаріально та не зареєстровані) договори купівлі-продажу від 04.11.96, від 20.12.96 та від 30.11.01, щодо яких відсутні докази їх реального виконання (зокрема, реальної наявності заборгованості, на погашення якої могло бути передане спірне майно за договором від 04.11.96; а подальше придбання за договором від 30.11.01 позивачем майна у особи, яка не його власником не може свідчити про набуття ним права власності на таке майно); рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Асоціація спеціалістів в аграрній сфері "Третейська ініціатива" від 15.11.05 №12/09.02, від 09.02.05 №15/05.02, від 09.12.05 №16/05.02 та від 09.02.05 №17/05.02 (які не є обов'язковими для суду, та інших суб'єктів господарського обороту, за винятком учасників провадження у такому суді), не підтверджують набуття позивачем права власності. Тому судами цілком правомірно відмовлено у позові.
При цьому суд касаційної інстанції не оцінює питання розпаювання майна КСП "Зоря", оскільки це не стосується предмету спору, так як на позивача (за його власним твердженням) покладено обов'язок доказування лише того, що ним на законних підставах набуто право власності на спірне майно та що це право підлягає захисту в порядку, передбаченому ст.392 ЦК України. Враховуючи, що відповідно до ст.33 ГПК України, позивач мав довести вищевказану обставину, але не довів, тому судами правомірно відмовлено у позові.
Посилання скаржника на практику Європейського суду з прав людини від 20.10.11 у справі "Рисовський проти України" (потреба держави виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. "Ризик будь-якої помилки державного органу повинен відноситися на рахунок держави, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються…") не заслуговують на увагу, оскільки у даному випадку, держава не допускала помилок, та не виправляла їх за рахунок сторін.
Отже, доводи касаційної скарги спростовуються вищевикладеним та не можуть бути підставою для скасування постанови у справі, а тому постанову апеляційного господарського суду слід залишити без змін, так як вона ухвалена при повному з'ясуванні всіх обставин справи та при вірному правозастосуванні.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст.111 5 , 111 7 , 111 9 , 111 11 ГПК України Вищий господарський суд України,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Господар-Плюс" залишити без задоволення, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 29.03.16 у справі №902/1293/14 залишити без змін.
Головуючий - суддя Б. М. Грек
Судді С. В. Бондар
І.М. Васищак
Суд | Вищий господарський суд України |
Дата ухвалення рішення | 30.06.2016 |
Оприлюднено | 04.07.2016 |
Номер документу | 58681309 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Вищий господарський суд України
Грек Б.М.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні