Постанова

від 18.04.2007 по справі 38/460

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

38/460

донецький апеляційний господарський суд

Постанова

Іменем України

18.04.2007 р.                                                                            справа №38/460

Донецький апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:

суддів  

при секретаріАбдулазізовій О.Д.

за участю представників сторін:

від позивача:Щербатюк Л.В. - по Дов. №03-01/364 від 30.01.07,

від відповідача:не з"явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Гастроном Россія" м.Донецьк

на рішення господарського суду

Донецької області

від13.02.2007 року

по справі№38/460 ( суддя Радіонова О.О.)

за позовомДонецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів м.Донецьк

доТовариства з обмеженою відповідальністю "Гастроном Россія" м.Донецьк

простягнення 4 222грн.61коп.

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2005року Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів  м.Донецьк ( далі – відділення Фонд) звернулось до господарського суду Донецької області з позовом  про стягнення  з Товариства з обмеженою відповідальністю „Гастроном „Росія” м.Донецьк   ( далі –Товариство) 3919грн.05коп.  заборгованості зі сплати штрафних санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2005 році та суму нарахованої пені у розмірі 303грн.56коп за порушення строків сплати штрафних санкцій, всього  4222грн.61коп.    

Позовні вимоги вмотивовані тим, що відповідачем на порушення   ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" №875-ХІІ від 21.03.91р.        ( далі —Закон України №875-ХІІ від 21.03.91р.), п.п.14 Положення про робоче місце інваліда та порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95р. №314 ( далі – Положення )  не виконано нормативу по створенню одного  робочого місця для забезпечення працевлаштування інвалідів, не перераховано добровільно суму штрафу у зв'язку з чим просив стягнути вищевказану суму штрафних санкцій та пеню, нараховану на повну суму недоїмки за  248 діб згідно ст..20 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись ст..ст.18,19 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р.,  зазначив, що  чинне законодавство передбачає сплату саме штрафних санкцій за скоєне нею правопорушення, Товариство правопорушення не скоював, відсутня його вина в невиконанні нормативу працевлаштування  інвалідів, так як не зобов'язане займатись працевлаштуванням інвалідів, оскільки, обов'язок  працевлаштування інвалідів здійснюється  державною службою зайнятості та  органами, зазначеними в Законі, з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК, створення  підприємством умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації неможливо без самого інваліда, на його думку, немає підстав для накладання відповідальності, встановленої ст..20 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р.

Рішенням господарського суду Донецької області від 13.02.07року у справі №38/460, ухваленим суддею Радіоновою О.О., позов задоволено повністю. Стягнуто з  Товариства :

а) на користь відділення Фонду  штрафні санкції в розмірі 3919грн.05коп. за недодержання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів за період 2005 року та пеня в розмірі 303грн.56коп. за несвоєчасну сплату штрафу;

б) в доход Державного бюджету України державне мито в сумі 102грн.00коп.;

в) на користь ДП „Судовий інформаційний центр” витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у сумі 118грн.00коп.

Прийняте судове рішення мотивовано тим, що позивачем  доведена вина відповідача в нестворені робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів та правомірно нарахована пеня за порушення строків сплати адміністративно-господарських санкцій, так як  виконанню відповідними органами обов'язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття підприємством   необхідних заходів для забезпечення такого працевлаштування, до яких  належать, зокрема, здійснення заходів зі створення в установленому порядку робочих місць у межах нормативу та інформування названих органів про наявність вакантних посад для інваліда, відповідач не інформував  вищевказані органи про створення таких робочих місць.

Відповідач, Товариство,  не погоджуючись з ухваленим судовим актом від 13.02.07р. у справі №38/460, звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати зазначене рішення та прийняти нове рішення, яким  відмовити у позові повністю. В обґрунтування скарги зроблено посилання на неправильне застосування судом попередньої інстанції матеріального та процесуального права. Зокрема, скаржник зазначає, що норматив по створенню робочих місць не був забезпечений через  те, що підприємство готувалось до ліквідації, на підприємстві існувала заборгованість з заробітної плати перед працівниками, спрацював у 2005 році збитково і прибутку не одержав, обов'язок  працевлаштування інвалідів здійснюється  державною службою зайнятості та  органами, зазначеними в Законі, уповноваженими органами інваліди для працевлаштування на підприємство не направлялись, самостійно Товариство не може виконати свої зобов'язання щодо працевлаштування інваліда без наявних рекомендацій медико-соціальної експертизи. Також, вважає, що господарським судам не підвідомчі справи у спорах, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, отже спір повинен розглядатись за правилами  Кодексу адміністративного судочинства України, безпідставно на Товариство віднесені судові витрати із сплати державного мита та інформаційно-технічного забезпечення судового процесу.

Повноважний представник відділення Фонду у відзиві на скаргу  №03-01/801 від 19.03.07р. та в судовому засіданні проти доводів викладених в апеляційній скарзі заперечував, підтримав свої раніше висловлені доводи.

Скаржник не скористався своїм процесуальним правом щодо участі свого повноважного представника у судовому засіданні апеляційної інстанції. Про час і місце слухання справи повідомлений у встановленому законом порядку. В зв'язку з неявкою в судове засідання  21.03.07р. розгляд справи відкладався. Ніяких клопотань на адресу суду до дня розгляду справи  18.04.07р.  не надійшло.

Справа розглядається без представника Товариства за матеріалами наявними в справі.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши присутнього повноважного представника позивача, відділення Фонду, судова колегія встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, Товариство,  зареєстровано як суб'єкт підприємницької діяльності з приватною формою власності 14.11.1995р. виконавчим комітетом Донецької міської ради, про що видане відповідне свідоцтво. Метою створення і діяльності Товариства є роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах переважно з продовольчим асортиментом. ТОВ „Гастроном „Росія” є юридичною особою з моменту реєстрації.

           Господарським судом Донецької області встановлено, що:

- відповідно до середньооблікової чисельності штатних працівників (21 особа) відповідач у 2005 році мав створити 1 робоче місце для працевлаштування інвалідів;

            - фактично в 2005 році  на підприємстві жодного інваліда не працювало, що підтверджується наданою звітністю за Ф-10ПІ;

            -  середньорічна  заробітна плата відповідача  в 2005 році складала   3919грн.05коп.,

          - розрахунок суми штрафних санкцій за нестворені робочі місця для працевлаштування інвалідів у звітному 2005 році становить    3910грн.05коп. та нарахована пеня за 248 діб в розмірі 303грн.56коп., всього 4222грн.61коп., яку самостійно Товариством не сплачено.  

Причиною виникнення спору зі справи стало питання про правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р.  штрафних санкцій за недотримання установленого нормативу працевлаштування інвалідів та  нарахування пені.

Перевіривши повноту встановлених судом першої інстанції обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, заслухавши представника відділення Фонду,  колегія суддів Донецького апеляційного господарського суду дійшла висновку про необґрунтованість апеляційної скарги, та відповідність оскарженого судового акта зі справи вимогам чинного законодавства з таких підстав.

Обґрунтовуючи свою правову  позицію відділення Фонду виходить з того, що відповідач не створив робочі місця для інвалідів і повинен нести відповідальність за ст..20 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р.

Статтею 19 Закону для підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 8 до 25 чоловік у кількості одного робочого місця.

Водночас, частиною першою статті 18 Закону обов'язок працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.

Згідно пункту 3  Положення робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим  вимогам  робочого місця для інвалідів відповідної нозології,  атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.

Разом з тим, згідно з пунктом 5 Положення підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Відповідно до пункту 10 Положення №314 від 03.05.1995, працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.

Пунктом 14 Положення визначено, що підприємства, зокрема, у межах  нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів; інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.

Отже, з наведеного випливає, що працевлаштування інвалідів може здійснюватись органами працевлаштування інвалідів за наявності отриманої від підприємства інформації про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватись праця інвалідів.

Відповідальність за  незабезпечення зазначених нормативів  відповідно до частини другої статті 19 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р. покладається на керівників підприємств, а в разі, коли  кількість працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом, то відповідальність покладається на підприємства у вигляді щорічної сплати штрафних санкцій, сума яких визначається у розмірі середньої заробітної плати на підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом ( ч.1 ст.20 Закону).

Робоче місце інваліда –це окреме робоче місце, або ділянка виробничої площі  на підприємстві ( об'єднанні), в установі та організації, незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда.

Створеним робочим місцем є те, яке введено в дію шляхом працевлаштування інваліда. Закон зобов'язує відповідача, відповідно до 4-х відсоткового нормативу, створити  робочі місця для праці інвалідів, зазначити їх у колективному договорі і інформувати центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду , а органи працевлаштування –підібрати  робоче місце і  працевлаштувати інваліда.

Наказом   Державного   комітету статистики України від 06.07.1998 № 244, зареєстрованим   в   Міністерстві   юстиції   України   17.07.1998   за № 464/2904, затверджено Інструкцію щодо заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення працівників”, відповідно до підпункту 2.1 пункту 2 якої:

- звіт за формою № 3-ПН подається підприємствами, незалежно від форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28 числа щомісячно;

- у разі потреби термінового заміщення наявних вільних робочих місць, що виникли у між звітний період у зв'язку зі звільненням працівників, дані про ці місця подаються додатково, в міру їх виникнення;

- в графі 4 звіту за  формою № 3-ПН проставляється наявність вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок броні, встановленої Законом, для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також для пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної категорії громадян окремо під встановленими шифрами (інваліди мають шифр “14”).

Відповідач вимоги Закону не виконав. Згідно зі звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2005 рік Ф-10-ПІ (а.с. 6) фактично не було створено 1 робоче місце для інваліда, що й не спростовується відповідачем. В матеріалах справи відсутні документ на підтвердження надання  звітності за формою 3-ПН.

Не розроблялись Товариством заходи щодо створення робочих місць для інвалідів ( не застосовувались міри організаційного характеру, не включались необхідні міроприємства в колективний договір).

Відділення Фонду надало господарському суду документи на підтвердження своїх доводів стосовно не інформування Товариством органів зазначених в ст..18 Закону, а саме:  лист Донецького міського центру зайнятості  №02-09/227 від 25.01.07р.  

Отже, не створення відповідачем робочого місця інваліда та неповідомлення органів працевлаштування, перелічених у статті 18 Закону, про наявність такої вакантної посади унеможливило направлення цими органами до Товариства  інвалідів для працевлаштування у звітному періоді.

Щодо посилань скаржника на неможливість організувати необхідні робочі місця для інваліді через відсутність інформації про інваліда, який  може звернутися, або буде направлений з метою працевлаштування, судова колегія зазначає наступне.

Частиною четвертою статті 43 Конституції України проголошено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України „Про охорону праці” працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи.

Статтею 12 цього Закону визначено, що  підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників. У випадках, передбачених законодавством, роботодавець зобов'язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій.

У відповідності зі ст.17 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р. інвалідам забезпечується право працювати на підприємствах ( об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів.

Отже, чинним законодавством України передбачено гарантії соціального захисту інвалідів шляхом встановлення особливих вимог щодо організації робочого місця інваліда та покладання на підприємства обов'язку забезпечувати для інвалідів належні та безпечні умови праці з урахуванням медичних показань, але без  встановлення для підприємств  жодних обмежень щодо обов'язку працевлаштування інвалідів.

Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає підстави для висновку про те, що виконанню відповідними органами обов'язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття підприємством необхідних заходів для забезпечення такого працевлаштування, до яких належать, зокрема, створення в установленому порядку робочих місць у межах нормативу та інформування названих органів про наявність таких вакантних посад для інвалідів.

Таку правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України від 20.07.2004  зі справи № 2-23/9789-03, від 11.01.2005 зі справи № 6/203, від 25.01.2005 зі справи № 8/203-04, в яких Верховний Суд України вимагав обов'язкового з'ясування, зокрема, того, чи були створені підприємством в установленій кількості робочі місця для інвалідів та чи повідомляло підприємство органи працевлаштування про кількість таких робочих місць.

Виходячи з наведеного, не  можуть бути прийняті до уваги судовою колегією доводи відповідача про те, що відсутня його вина в невиконанні нормативу  працевлаштування інвалідів  та відсутні підстави для застосування штрафу.

Зі змісту наведених норм вбачається, що підприємство вважається таким, що належним чином виконало покладені на нього  Законом обов'язки у тому випадку, коли доведе виконання ним належним чином покладених законодавством обов'язків. Відповідач це не довів.

Судова колегія Донецького апеляційного господарського суду вважає правильним  висновок господарського суду Донецької області стосовно доведеності підстав для застосування до відповідача санкцій відповідно до чинного законодавства  за не створенні робочих місць для працевлаштування інвалідів.

ТОВ „Гастроном „Росія” надав до суду звіт про фінансові результати Товариства за 2005 рік ( а.с. 19-20), з якого вбачається, що Товариство є неприбутковим, збитки становлять 46,1 тис.грн.

Відповідно до частин третьої і четвертої статті 20 Закону, сплату штрафних санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів підприємства (об'єднання), установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності коштів, штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на їх майно в порядку, передбаченому законом.

Відповідно  до  частини  шостої  статті 20 Закону  порядок і терміни сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду України соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів затверджуються Кабінетом Міністрів України.  

У разі несплати штрафних санкцій в установлений термін відділення Фонду вживають заходів щодо їх стягнення у судовому порядку.”

Згідно абзаца другого статті 20 Закону, передбачено, що порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120% річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

В цій же статті передбачено, що адміністративно - господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною 1 ст..19 Закону. Звідси, правомірно  нарахована  Фондом пеня за період з 15.04.2006р. по 18.12.2006р.

Інші доводи відповідача, а саме, посилання на те, що з 2005 року ТОВ „Гастроном „Росія” готувалось до ліквідації та  в 2005 році з підприємства масово  звільнялись працівники, на підприємстві існувала заборгованість з заробітної плати, заробітна плата була встановлена мінімальна,  не можуть також бути  взяті до уваги судовою колегією, так як  рішення учасників Товариства про припинення діяльності ТОВ „Гастроном „Росія” ухвалене його засновниками 02.02.2007року. На час виникнення спору, Товариство працювало, з  Державного реєстру не виключено.

Згідно ст.216 Господарського кодексу України  учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим  Кодексом, іншими законами та договорами.

Відповідно до ч.І ст.218 Господарського кодексу України підставою для господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є  вчинене ним  правопорушення у сфері господарювання.

Частиною 2 наведеної статті встановлено, зокрема, учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення  господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення  господарського правопорушення.

Судова колегія  суду апеляційної інстанції вважає безпідставними  посилання апелянта на порушення господарським судом попередньої інстанції норм процесуального права, передбачену ст.12 Господарського процесуального кодексу України, що визначає  підвідомчість справ господарському суду та необхідність розглянути спір за правилами Кодексу адміністративного судочинства України з такого.

З процесуальних документів в даній справі вбачається, що спірні правовідносини виникли у зв'язку із застосуванням Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" №875-ХІІ від 21.03.91р.  ( далі —Закон України №875-ХІІ від 21.03.91р.).

За предметом позову йдеться про стягнення з Товариства сум несплачених штрафних санкцій та пені за нестворені робочі місця для працевлаштування інвалідів у 2005 році. Господарський суд Донецької області здійснив правосуддя в порядку передбаченому нормами Господарського процесуального кодексу України.

Підвідомчість справ господарським судам визначено ст.12 Господарського процесуального кодексу України.

В частині 1 пункту 1 вказаної статті цього Кодексу зазначено, зокрема, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладені, розірвані і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів, з підстав, зазначених у законодавстві.

01.09.05р. набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України, який суттєво змінив перелік категорій спорів, підвідомчих господарським судам, пунктом 4 частини 1 статті 17 якого передбачено, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори за зверненнями суб'єкта  владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Вказане положення містить два критерії, за якими спір можна віднести до категорії адміністративних. По –перше, позов до суду повинен бути пред”явлений суб'єктом владних повноважень, а по –друге –лише у випадках, встановлених законом.

Визначення суб'єкта владних повноважень дається в пункті 7 статті 3 цього Кодексу, згідно з яким –це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб”єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Судова колегія погоджується із твердженням скаржника про те, що  відповідно до підпункту 3 пункту 4 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого Постановою кабінету Міністрів України від 26.09.02р. №1434 Фонд відповідно до покладених на нього завдань здійснює контроль за своєчасним перерахуванням сум штрафних санкцій, що  надходять від підприємств, установ і організацій за недодержанням ними нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Тобто, відділення Фонду, звертаючись до суду із позовом про стягнення заборгованості зі сплати штрафних санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, діяло як орган державної влади при здійсненні ним владних управлінських функцій і, відповідно, як суб”єкт владних повноважень.

За змістом статті 20 Закону України №875-ХІІ від 21.03.91р. саме Фонду надано право на стягнення санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Також, слід погодитись із скаржником, що у  судовій практиці Верховного Суду України, Вищого господарського суду України та Вищого адміністративного суду України  неоднозначна позиція з питань підвідомчості певних категорій спорів. Про те, мова йдеться про окремі постанови суддів з вирішення спірного питання.

Разом з тим, скаржник не враховує, що згідно ч.2 ст.4 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Так, частинами 3,4 статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України,   встановлено, що відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт  владних повноважень, якщо інше не встановлено Кодексом. Юридичні особи, які не є суб'єктами  владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб”єкта владних повноважень у встановлених  випадках.

Частиною 4 статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України  встановлено перелік позовів, за якими юридичні особи, що не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за позовами суб'єктів владних повноважень, який на даний час є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено  інших випадків подання суб”єктами владних повноважень адміністративних позовів до суб'єктів господарювання.

З цього, спори за позовами суб'єктів владних повноважень до суб'єктів господарської діяльності про застосування адміністративно-господарських санкцій ( глава 27 Господарського кодексу України), яким є в даному випадку стягувані суми, у межах їх владних повноважень не віднесено до компетенції адміністративних судів. Зазначені спори підвідомчі господарським судам.

З аналізу наведених норм чинного законодавства господарський суд дійшов вірного висновку, що даний спір підвідомчий господарським судам, так як Товариство не є суб”єктом  владних повноважень, спір виник між сторонами про  стягнення штрафних санкцій, розгляд якого не належить до компетенції адміністративного суду.

Судова колегія Донецького апеляційного суду вважає неправомірними доводи апелянта стосовно перевищення  господарським судом Донецької області меж своїх повноважень щодо винесення ним рішення  про  стягнення з Товариства судових витрат.

Згідно статті 45 Господарського процесуального кодексу України позовні заяви, заяви про вжиття запобіжних заходів і заяви про оскарження рішень, ухвал, постанов господарського суду оплачуються державним митом, крім випадків встановлених законодавством.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, приймаючи рішення зі справи на користь позивача, провадження у якій порушено за позовом сторони, яка звільнена від сплати державного мита, про задоволення позову повністю або частково, державне мито до Державного бюджету України  стягується з відповідача в доход бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати державного мита.

В  ст.4  Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито” №7-93 від 21.01.93р. надано перелік установ, організацій, яким надані пільги щодо сплати державного мита, Товариство, відповідач у справі,  від сплати державного мита не звільнене.

Отже, господарським судом правомірно віднесено судові витрати, які підлягають сплаті  за позовом, у вигляді держмита,  у розмірі 102грн.00коп  та з інформаційно-технічних послуг у сумі 118грн.00коп., всього 220грн.00коп.  на відповідача.

При перевірці рішення від 13.02.2007року, апеляційним  судом  не було встановлено  порушення норм матеріального та процесуального права господарським судом Донецької області.

Враховуючи наведені обставини в їх сукупності судова колегія прийшла до висновку, що судовий акт прийнято в межах повноважень наданих суду, відповідає фактичним обставинам та матеріалам справи, чинному законодавству, і не вбачає підстав для скасування.

Керуючись ст.ст.91,99,101,103,105 Господарського процесуального кодексу України, суд -    

ПОСТАНОВИВ:

          Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Гастроном „Росія” м.Донецьк  на рішення  господарського суду Донецької області   від 13.02.2007року  у справі №38/460  залишити без задоволення.

               Рішення   господарського суду Донецької області   від 13.02.2007 року  у справі №38/460 залишити без змін.

Постанова  набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено  до Вищого господарського суду України у касаційному порядку через апеляційний господарський суд.

Результати розгляду апеляційної скарги оголошені в судовому засіданні.

Головуючий          

Судді:          

          Надруковано: 6 прим.

          1. позивачу

          2. відповідачу

          1 у справу

          1 ДАГС

          1 ГСДО