Постанова

від 01.12.2011 по справі 2а/2470/2652/11

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15:14 01 грудня 2011 року м.Чернівці Cправа 2а/2470/2652/11

Чернівецький окружний адміністративний суд в складі:

головуючого - судді Ковалюка Я.Ю.,

при секретарі -Василику Г.В.,

за участю: представників: позивача -ОСОБА_1, відповідача 1-Іванюка Р.В.; ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу за адміністративним позовом Державної податкової інспекції у м. Чернівці до МПП «СИВ», ТОВ «Монтарія»про стягнення коштів,-

ВСТАНОВИВ:

Державна податкова інспекція у м. Чернівці (далі -позивач) звернулася з адміністративним позовом до МПП «СИВ»та ТОВ «Монтарія»з адміністративним позовом, з врахуванням клопотання про уточнення позовних вимог, в якому просила: визнати недійсним договір №04/05 від 4.05.2011 року укладений між МПП «СИВ»(далі - відповідач 1) та ТОВ «Монтарія»(далі - відповідач 2); стягнути в дохід держави з МПП «СИВ»кошти в розмірі 13 983 182, 9 грн, як вартість оплачених товарів по вказаному договору; стягнути в дохід держави з ТОВ «Монтарія»кошти в розмірі 13 983 182, 9 грн. отриманні на виконання вказаного договору.

Ухвалою суду від 01.12.2011 року в частині позовних вимог щодо визнання недійсним договору укладеного між відповідачами, провадження закрито.

В обґрунтування решти позовних вимог позивач зазначив таке.

Працівниками позивача проведена позапланова виїзна перевірка МПП «СИВ»з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податку на додану вартість при здійсненні господарських відносин із ТОВ «Монтарія»за травень 2011 року.

Відповідно до пояснень керівника підприємства ОСОБА_3 в травні 2011 року на замовлення Христинівського молокозаводу було підібрано обладнання, постачальником якого було ТОВ «Компанія Авертус». Пошуком постачальника займався головний інженер ОСОБА_4, таким чином був заключений договір з директором ОСОБА_5 на поставку комплектуючих, з керівником ТОВ «Компанія Авертус»безпосередньо не знайомий. Даний договір надав ОСОБА_4 вже завірений та підписаний постачальником - директором ОСОБА_5 Зазначений договір був підписаний та направлений на адресу ТОВ «Компанія Авертус». Обладнання було вивезене транспортом замовника. Організаційними питаннями по доставці обладнання на Христинівський молокозавод займався ОСОБА_4 За придбані комплектуючі у ТОВ «Компанія Авертус»- МПП «СИВ»не розрахувалося.

Отриманого обладнання було недостатньо для виконання умов договору з Христинівським молокозаводом.

З цією метою головним інженером ОСОБА_4 було знайдено постачальника комплектуючих ТОВ «Монтарія . Таким чином був заключений договір №04/05 від 4.05.2011 року з директором ОСОБА_6 на поставку комплектуючих для Христинівського молокозаводу, Шполянського молокозаводу та Городищенського маслозаводу. З директором ОСОБА_6 безпосередньо не знайомий. Вказаний договір надійшов по пошті, відповідно вказаний договір підписано та один екземпляр направлено засобами поштового зв'язку на адресу ТОВ «Монтарія».

Обладнання придбане від ТОВ «Монтарія»передано замовникам, а саме Христинівському молокозаводу, Шполянському молокозаводу та Городищенському молокозаводу. Організаційними питаннями займався ОСОБА_4

Первинними документами бухгалтерського та податкового обліку задокументовано придбання комплектуючих, обладнання та запчастини від ТОВ «Монтарія» та реалізацію їх на адресу ПАТ «Христинівський молокозавод», ПАТ «Шполянський молокозавод»та ПАТ «Городищенський маслозавод».

ДПІ у Шевченківському районі м. Києва проведено позапланову невиїзну перевірку фінансово - господарської діяльності з питань правильності нарахування податкових зобов'язань та податкового кредиту по податку на додану вартість за січень, лютий, березень, квітень та травень 2011 і року ТОВ «Монтарія»код за ЄДРПОУ 37270391 (акт від 01.08.2011р. №1760/23-04/37270391) матеріали, якої направлено в електронному вигляді до ДПІ у м. Чернівці, в ході якої було встановлено, що суб'єкт господарювання за адресою вул. Щербакова, 49/А оф. 91 м. Київ, 04111 не знаходиться.

Згідно пояснення засновник ТОВ «Монтарія»ОСОБА_7, наданого службовою запискою ГВПМ ДПІ у Шевченківському районі м. Києва від 21.07.2011р. №4526/ДПІ/26-10/3, не є засновником ТОВ «Монтарія», підприємство не реєстрував, жодних наказів чи протоколів на призначення директора та головного бухгалтера не складав та не підписував документів (хто такий ОСОБА_6 не відомо) та не здійснював жодних фінансово-господарських взаємовідносин з іншими підприємствами.

ТОВ «Монтарія»не надано підтверджуючих документів щодо виникнення податкових зобов'язань, в т.ч.: головних книг, журналів-ордерів та карток рахунків №№ 311 «1 поточні рахунки у національній валюті», 361 «Розрахунки з вітчизняними покупцями», 70 «Доходи від реалізації», 641 Розрахунки по податкам», 643 «Податкові зобов'язання)-, 681 «Розрахунки по авансам отриманим», податкових накладних, реєстрів виданих податкових накладних, видаткових накладних, актів виконаних робіт тощо.

Зазначені операції ТОВ «Монтарія»та контрагентів-покупців не містять у суті своїй розумних економічних або інших причин (ділової мети) систематичного (протягом місяця) придбання та продажу товарів. Такі причини можуть бути наявними лише за умови, що платник податку має намір одержати економічний ефект у результаті підприємницької або іншої економічної діяльності. Наслідком діяльності ТОВ «Монтарія» є виключно чи переважно формування податкових зобов'язань та податкового кредиту на адресу контрагентів.

В ході перевірки встановлено відсутність реальної можливості поставок товарів (робіт, послуг) підприємству МПП «СИВ»від вищезазначених контрагентів - постачальників, а саме відсутність майна, трудових ресурсів, виробничо-складських приміщень, технічного персоналу, основних фондів, виробничих активів, складських приміщень, засобів для транспортування та іншого майна, які економічно необхідні для здійснення господарських операцій у зазначених обсягах, що свідчить про відсутність необхідних умов для реального настання результатів відповідної господарської діяльності.

У зв'язку з вищенаведеним, операції не підтверджуються з врахування реального часу здійснення операцій, місцезнаходження майна, наявності трудових ресурсів, виробничо - складських приміщень та іншого майна, які економічно необхідні для виконання такого постачання або здійснення діяльності, що свідчить про відсутність необхідних умов для результатів відповідної господарської, економічної діяльності, технічного персоналу, основних фондів, виробничих активів, складських приміщень і транспортних засобів.

Діяльність МПП «СИВ»була спрямована на штучне формування податкового кредиту з метою заниження бази оподаткування по податку на додану вартість підприємств-контрагентів та несплати відповідних сум податків.

Отже, перевіркою не встановлено, а МПП «СИВ»для перевірки не надано документи від ТОВ «Монтарія», які мають юридичну силу та доказовість зафіксувати факти здійснення господарських операцій щодо поставки комплектуючих, обладнання, запчастин саме ТОВ «Монтарія». Виявлено лише документування тих операцій, які для цілей оподаткування безпосередньо пов'язані з виникненням податкової вигоди контрагента-замовника та третіх осіб.

Отже, правочини, які було здійснено між МПП«СИВ»з ТОВ «Монтарія»є недійсними в зв'язку з тим, що по ним не відбувалося руху матеріальних цінностей, а лише надавалися документи стосовно поставки комплектуючих, обладнання, по нікчемних правочинах.

МПП «СИВ»з контрагентом ТОВ «Монтарія»оформлення договорів, видаткових накладних та податковий накладних здійснювалось без мети реального настання передбачених наслідків. (а.с. 2-3).

Відповідач 1, не погоджуючись з заявленим позовом подав суду заперечення з таких підстав.

Відповідачем 1 для підтвердження фактів здійснення господарських операцій під час проведення перевірки податковому органу було надано всі первинні документи, які були складені відповідно до вимог вказаного Закону та які підтверджують існування реальних правовідносин між відповідачами.

Зокрема відповідачем були надані Договори поставки обладнання укладені МПП «СИВ»з ПАТ «Христинівський молокозавод»(договори від 04.05.2011 р. № 05-11-ХМЗ, № 05-11СІР), з ПАТ «Городищенський маслозавод»(договір № 05-11-ГМЗ від 04.05.2011 р.), ПАТ «Шполянський молокозавод»(договір № 05-11-ШМЗ від 04.05.2011 р.), та з ТОВ «Монтарія» № 04/05 від 04.05.2011р.

Факт поставки по Договору поставки комплектуючих до обладнання № 04/05 від 04.05.2011 р. підтверджується видатковими накладними № 167 від 04.05.2011 р. № 168 від 05.05.2011 р., № 169 від 06.05.2011 р., № 170 від 11.05.2011 р., № 171 від 12.05.2011 р., № 172 від 13.05.2011 р., № 173 від 16.05.2011 р.

Згідно п. 201.1. ст. 201 Податкового кодексу України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну.

На виконання умов укладеного договору та відповідно до вказаного положення Податкового кодексу України ТОВ «Монтарія»виписало МПП «СИВ»податкові накладні, які підписані керівником ТОВ «Монтарія»та скріплені печаткою.

В свою чергу МПП «СИВ» розрахувалося із ТОВ «Монтарія», що підтверджується реєстром платіжних документів по фільтру.

Отже МПП «СИВ»були надані всі необхідні первинні документи від ТОВ «Монтарія», що підтверджують поставку комплектуючих.

Відповідно 204 ЦК України презюмується правомірність правочину, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Стаття 234 ЦК України визначає, що правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином є фіктивним правочином, який може бути визнаний судом недійсним.

З огляду на цю норму, жоден інший орган, окрім суду, не може робити висновок про недійсність фіктивного правочину.

Позивач не надав посилання на судові рішення щодо недійсності вчинених підприємством позивачів правочинів як фіктивних або інших доказів щодо фіктивності здійснюваної відповідачами діяльності.

Також в матеріалах справи відсутні докази того, що ТОВ «Монтарія»було в судовому порядку визнано фіктивним підприємством.

Натомість в матеріалах справи є докази реальності зазначеної угоди, зокрема, договір, акти здачі-приймання робіт, податкові накладні.

Крім того, реальність укладення угоди підтверджується також тим, що для подальшого виконання договору поставки обладнання укладених МПП «СИВ»з ПАТ «Христинівський молокозавод», з ПАТ «Городищенський маслозавод»та ПАТ «Шполянський молокозавод», МПП «СИВ»було укладено Договір зберігання № 04/05 від 04.05.2011 року з ТОВ «Аміс плюс».

Відповідно до вказаного Договору зберігання, МПП «СИВ»передавало на зберігання ТОВ «Аміс плюс»комплектуючі обладнання, які отримувало від ТОВ «Монтарія»згідно накладних.

В подальшому частково змонтоване обладнання МПП «СИВ»передавало згідно товарно-транспортних накладних ПАТ «Христинівський молокозавод», ПАТ «Городищенський маслозавод» та ПАТ «Шполянський молокозавод»для подальшої установки.

Отже, підприємство позивача вчиняло всі дії направлені на виконання укладених угод, що підтверджується відповідними документами.

Жодною нормою чинного законодавства не передбачено інших доказів підтверджуючих факт надання та виконання послуг ніж ті, що були перелічені.

Відповідно до п. 198.6. ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Враховуючи те, що ТОВ «Монтарія»було виписано та надано підприємству позивача податкові накладні, останнє обґрунтовано, відповідно до ст. 198 Податкового кодексу України віднесло суми нарахованого податку до податкового кредиту.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Проте, викладені в акті перевірки судження суб'єкта владних повноважень (позивача по справі) про порушення відповідачем вимог ст.ст. 203, 215, 228 ЦК України зроблені з перевищенням компетенції органів державної податкової служби України та не підтверджуються відповідними доказами.

Проаналізувавши положення Податкового кодексу України та Закону України «Про державну податкову службу в Україні»від 04.12.1990 р. (з наступними змінами і доповненнями), слід дійти висновку, що податкові органи не наділені законодавцем компетенцією на встановлення фактів порушення платниками податків норм актів цивільного або господарського законодавства та не мають повноважень визнавати правочини нікчемними (фіктивними) або такими, що не відповідають закону.

Підстави нікчемності правочину встановлюються законом, а не актами податкових перевірок. Вказані в актах перевірки недоліки, допущені суб'єктом господарювання при укладенні та виконанні договорів, не є підставою для визнання правочинів нікчемними, оскільки законодавство не встановлює таких підстав нікчемності правочину. Аналогічне тлумачення повноважень органів державної податкової служби наведене в листі Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 16.09.2011р.

Згідно з ч. 3 ст. 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

З вищевказаних приписів слідує, що законодавець не відніс до правочинів, які були укладені з метою суперечною інтересам держави та суспільства, до кола нікчемних правочинів, а відніс такі правочини до оспорюваних.

Відтак повноваження на встановлення законності правочинів, вчинених відповідачами за тими критеріями ознак, що зазначається позивачем, належать виключно до прерогативи судових органів.

Крім того, при кваліфікації правочину, як такого, що вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.

Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Позивач не надав суду доказів про притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб підприємства позивача або ТОВ «Монтарія», яке функціонувало з метою ухилення від сплати податків та розкрадання державних коштів, а тому немає підстав для висновку про умисел відповідача 1 щодо укладення вищевказаного договору з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Відтак, протиправного умислу сторін, на укладення фіктивного правочину під час проведення перевірки не встановлено, що виключає його кваліфікацію як недійсного.

Відповідач 2, належним чином повідомлений за адресою, внесеною до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб -підприємців, представника в судове засідання повторно не направив, заяви про відкладення розгляду справи не надходило. Відповідно до ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців»відомості внесені до Єдиного державного реєстру вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Згідно до ч. 8 ст. 35 КАС України вважається, що повістку вручено особі, якщо вона доставлена за адресою внесеною до відповідного реєстру.

Таким чином відповідач 2 про час і місце судового засідання був повідомлений належним чином.

Суд вважає за можливе та доцільне розглянути справу без представника відповідача 2, на підставі наявних у ній доказів, що відповідає ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України.

Представник позивача у судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити.

В судовому засіданні представники відповідача 1 позов не визнали повністю, з підстав викладених в запереченні.

Дослідивши письмові докази, заслухавши пояснення представників сторін суд приходить до висновку, що в задоволенні адміністративного позову слід відмовити повністю з таких підстав.

Судом встановлені такі обставини та відповідні їм правовідносини.

Працівниками податкового органу ДПІ у м. Чернівці проведена позапланова виїзна перевірка МПП «СИВ»з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податку на додану вартість при здійсненні господарських відносин із ТОВ «Монтарія»за травень 2011 року.

За результатами перевірки складено акт від 22 серпня 2011 року № 2208/23-1/23247690 «Про результати позапланової виїзної перевірки МПП «СИВ»з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податку на додану вартість при здійсненні господарських відносин із ТОВ «Монтарія»за травень 2011 року.

Як порушення визнано завищення суми податкових зобов'язань з податку на додану вартість всього у в сумі 3 317 350 грн. та завищено суму податкового кредиту на 3 337 189 грн.,

До вказаних правовідносин суд застосовує такі положення закону та робить висновки по суті позовних вимог.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Стаття 203 ЦК України передбачає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). З наведеного випливає, що правочин (договір) є правомірним, а отже й дійсним. Неправомірність (недійсність) правочину повинна бути прямо передбачена законом або встановлена рішенням суду, що набрало законної сили.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У цій же статті розмежовується два види недійсних правочинів: нікчемні та оспорювані. Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Оспорюваним є правочин, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний недійсним судом.

Верховний Суд України у постанові Пленуму від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»(далі - постанова № 9) розтлумачив, що нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (п. 4 Постанови). Виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (ч. 1 ст. 216 ЦК України ), (п. 7 постанови № 9).

Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Пункт 18 постанови № 9 тлумачить, що усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Висновки податкового органу про нікчемність правочинів між МПП«СИВ»та ТОВ «Монтарія», ґрунтуються на тому, що під час їх вчинення не було дотримано ч. 5 ст. 203 ЦК України і ці правочини не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними.

Такий висновок є помилковим. Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

У п. 24 постанови № 9 Верховний Суд України відзначив, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Під час перевірки податковий орган не встановив обставин, які б свідчили про умисел МПП«СИВ»на укладення договорів з ТОВ «Монтарія»без наміру створити наслідки, які передбачені договором. Не надано цих доказів і під час судового розгляду справи. Навпаки, документально доведено виконання зобов'язань щодо придбання товару.

Це підтверджується рядом поданих документів, серед яких є податкові, видаткові та накладні, договір з додатками, карточка рахунку, тощо.

Зазначенні документи підтверджують не лише реальність договорів між МПП«СИВ»та ТОВ «Монтарія», але й реальні дії відповідачів щодо подальшого використання.

З огляду на відсутність доказів умислу сторін, вищезгадані правочини не можуть вважатися нікчемними як такі, що порушують публічний порядок за ст. 228 ЦК України.

Суд звертає увагу також і на те, що відповідно до ч. 2 ст. 234 ЦК України фіктивний правочин визнається судом недійсним. Отже, цей вид недійсних правочинів належить до оспорюваних правочинів. З огляду на цю норму, жоден інший орган, окрім суду, не може робити висновок про недійсність фіктивного правочину.

Окремо суд бере до уваги, що викладені в акті перевірки судження суб'єкта владних повноважень про порушення позивачем вимог ст.ст. 203, 215, 228 ЦК України зроблені з перевищенням компетенції органів державної податкової служби України та не підтверджуються дослідженими судом доказами.

Проаналізувавши положення Податкового кодексу України та Закону України «Про державну податкову службу в Україні»від 04.12.1990 р. (з наступними змінами і доповненнями), суд приходить до переконання, що податкові органи не наділені законодавцем компетенцією на встановлення фактів порушення платниками податків норм актів цивільного або господарського законодавства та не мають повноважень визнавати правочини нікчемними або такими, що не відповідають закону.

Відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані спеціалізовані державні податкові інспекції виконують, зокрема, такі функції: подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна; звертаються до суду в інших випадках, передбачених законом.

Встановивши правочин, який має ознаки фіктивного, податковий орган, діючи в межах своїх повноважень, повинен звернутися до суду з позовом про визнання цього правочину недійсним. До набрання рішенням суду законної сили правочин вважається дійсним, оскільки саме це є змістом презумпції, яка наведена у ст. 204 ЦК України. До цього часу податковий орган не може застосовувати наслідки недійсності правочину, зокрема й корегувати податкові зобов'язання, навіть якщо б у нього і були відповідні переконання. Здійснення таких дій не відповідає повноваженням податкового органу та способу їх реалізації, свідчить про перевищення компетенції та безпідставне втручання в приватні правовідносини, порушує принцип офіційності.

У п. 6 розділу І Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства затверджено наказом Державної податкової адміністрації України від 22.12.2010 р. № 984 передбачено, що у висновку акта документальної перевірки зазначається опис виявлених перевіркою порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, з посиланням на підпункти, пункти, статті законодавчих актів або загальний висновок щодо відсутності таких порушень. Всупереч наведеній нормі, позивач досліджував дійсність правочинів, тобто фактично контролював дотримання платником податків цивільного законодавства, на що податковий орган не уповноважений.

Відповідно до п. 6 розділу ІІ цього Порядку факти виявлених порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, викладаються в акті документальної перевірки чітко, об'єктивно та в повній мірі, із посиланням на первинні або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку, що підтверджують наявність зазначених фактів.

Суд відзначає, що в силу п. 83.1 ст. 83 Податкового кодексу України для посадових осіб органів державної податкової служби під час проведення перевірок підставами для висновків є: 83.1.1. документи, визначені цим Кодексом; 83.1.2. податкова інформація; 83.1.3. експертні висновки; 83.1.4. судові рішення; 83.1.5. виключено; 83.1.6. інші матеріали, отримані в порядку та у спосіб, передбачені цим Кодексом або іншими законами, контроль за дотриманням яких покладений на органи державної податкової служби.

З огляду на приписи наведених вище норм права, суд вважає, що до набуття законної сили рішенням суду про визнання недійсним правочину, за яким платником податків було сформовано податковий кредит та податкове зобов'язання з податку на додану вартість, податковий орган не має правових підстав для відображення в акті перевірки судження про вчинення таким платником порушення податкового законодавства щодо правильності та повноти справляння податків за цим правочином.

Підстави нікчемності правочину встановлюються законом, а не актами податкових перевірок. Вказані в актах перевірки недоліки, допущені суб'єктом господарювання при укладенні та виконанні договорів, не є підставою для визнання правочинів нікчемними, оскільки законодавство не встановлює таких підстав нікчемності правочину. Аналогічне тлумачення повноважень органів державної податкової служби наведене в листі Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 16.09.2011р.

В ході судового розгляду справи податковим органом не було надано належних доказів, які б підтвердили вину відповідачів, яка полягає в намірі порушити публічний порядок . Відтак, правочини, укладені відповідачами не є нікчемним, тобто його нікчемність законом не встановлена.

Суд враховує також і те, що відповідно до ч. 4 ст. 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору. Оскільки визнання фіктивного правочину недійсним відбувається за рішенням суду, єдиним допустимим засобом доказування факту фіктивності правочину є рішення суду. Інші докази, зокрема й акти перевірки податкового органу, цю обставини підтвердити не можуть в силу прямого припису закону, а отже й не можуть братися до уваги судом під час вирішення справи.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Виходячи зі змісту наведеної норми, саме на податкові органи покладається обов'язок надати достатні докази на обґрунтування висновків про порушення платником податків норм податкового законодавства, на підставі яких такому платникові визначено відповідні грошові зобов'язання.

Як наслідок безпідставності висновків про нікчемність правочинів, не відповідають закону і висновки податкового органу про завищення податкового зобов'язання та заниження податкового кредиту з податку на додану вартість. Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що в задоволені позову слід відмовити повністю.

Відповідно до ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати у формі судового збору, не належить стягувати.

Керуючись статтями 11, 71, 72, 76, 79, 86, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Порядок і строки оскарження постанови визначаються ст.ст. 185, 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку постанови суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Суддя Я.Ю. Ковалюк