Рішення

від 07.09.2016 по справі 915/368/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

======================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2016 року Справа № 915/368/16

м.Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складi судді Мавродієвої М.В .,

за участю:

секретаря судового засідання: Долгової А.О.

представника позивача: не з'явився,

представника відповідача: не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Снігурівського професійного ліцею

(57000, Миколаївська область, Снігурівський район, м. Снігурівка, вул. Широка, буд.1)

до відповідача: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

(АДРЕСА_1),

про: визнання недійсним Договору про спільну діяльність від 01.09.2011, -

в с т а н о в и в:

Снігурівський професійний ліцей звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати недійсним Договір про спільну діяльність від 01.09.2011, укладений між Снігурівським професійним ліцеєм та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1.

В обґрунтування своїх вимог позивач у позовній заяві, уточненнях до позовних вимог (а.с.2630) та додаткових поясненнях (а.с.115-117, 133, 134) зазначає, що на підставі акту на право постійного користування земельною ділянкою НОМЕР_2 у користуванні Снігурівського професійного ліцею знаходиться земельна ділянка площею 369,21 га, на якій відповідачем здійснюється вирощування сільськогосподарських культур на підставі Договору про спільну діяльність від 01.09.2011. Позивач вважає, що укладений сторонами Договір про спільну діяльність від 01.09.2011 суперечить приписам ч.1 ст.92 Земельного кодексу України, оскільки передбачає передачу наданої у постійне користування земельної ділянки іншій особі у платне користування,ж а не самостійне використання земельної ділянки; ст.1, ч.ч.1, 2 ст.5, п.20 ч.1 ст.6, ч.1 ст.8 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та розпорядження Кабінету Міністрів України №703 від 07.05.2008 «Про укладання деяких договорів», в силу яких погодження договорів про спільну діяльність підприємствами, установами, організаціями, державна частка в яких становить більше 50%, - належать до уповноважених органів управління; ст.29 Закону України «Про професійно-технічну освіту» та пп.89 п.3 Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №630 від 16.10.204, відповідно до яких не позивач, а зазначене Міністерство здійснення управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління. В силу вказаних порушень, спірний договір має бути визнаний недійсним на підставі ст.ст.203, 215 ЦК України. Крім того, позивач вважає, що спірний договір є удаваним, вчиненим сторонами для приховання іншого правочину, а саме - договору оренди, укладання якого суперечить приписам ч.1 ст.92 Земельного кодексу України, тому спірний договір має бути визнаний недійсним у відповідності до ст.235 ЦК України.

Відповідач у відзиві (а.с.41, 42) та додаткових запереченнях (а.с.124, 125) проти задоволення позову заперечує, посилаючись на наступне:

- посилання позивача на Закон України «Про управління об'єктами державної власності», є безпідставним, скільки стаття 3 вказаного Закону передбачає, що його дія не розповсюджується на управління об'єктами власності українського народу, визначеними ч.1 ст.13 Конституції України, зокрема, на такий об'єкт управління як земля, тобто вказаний нормативний акт не регулює спірні правовідносини;

- розпорядження Кабінету Міністрів України №703 від 07.05.2008 «Про укладання деяких договорів», на яке посилається позивач, втратило чинність;

- договір про спільну діяльність укладений між сторонами, передбачає спільне вироблення сільськогосподарської продукції у процесі виробничого навчання та виробничої практики учнів на полях учбового господарства Снігурівського професійного ліцею, що цілком узгоджується з п.6.9 Статут ліцею та наказом Державного комітету України із земельних ресурсів №548 від 23.07.2010, тому нецільове використання земель наданих у постійне користування позивача не мало місця.

Під час розгляду справи, представники сторін підтримали доводи, викладені у позові та запереченнях проти позову.

У судовому засіданні 07.09.2016 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

При прийнятті рішення судом взято до уваги наступне.

Як вбачається зі статуту Снігурівського професійного ліцею (а.с.15-21), затвердженого першим заступником Міністерства освіти та науки України Снігурівський професійний ліцей є державним професійно-технічним навчальним закладом другого атестаційного рівня, що забезпечує реалізацію права громадян на здобуття професійно-технічної та повної загальної середньої освіти. Ліцей здійснює підготовку робітників високого рівня кваліфікації, як правило із числа випускників загальноосвітніх навчальних закладів на основі базової чи повної загальної середньої освіти, а також підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працюючих робітників і незайнятого населення.

Ліцей є сільськогосподарським виробником, що займається вирощуванням сільськогосподарської продукції, переробкою власно виробленої сільськогосподарської продукції та її реалізацією.

Згідно з п.5.1 Статуту управління ліцеєм здійснюється Міністерством освіти і науки України, управлінням освіти і науки Миколаївської обласної державної адміністрації.

Відповідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Снігурівський професійний ліцей є державною організацією (установа, заклад), засновником якого є Міністерство освіти і науки України, види діяльності: вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур, загальна середня освіта, професійно-технічна освіта.

Як вбачається з Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою НОМЕР_2 Снігурівський професійний ліцей на підставі розпорядження Снігурівської районної державної адміністрації №730-р від 07.11.2006 є постійним користувачем земельної ділянки площею 369,21 га, що розташована в межах території Кобзарцівської сільської ради Снігурівського району Миколаївської області, цільове призначення якої - для дослідних і навчальних цілей (а.с.22).

01.09.2011 року між сторонами у справі було укладено Договір про спільну діяльність (надалі Договір) (а.с.12).

Відповідно до розділу І Договору «Предмет і мета договору» сторони домовились в процесі виробничого навчання та виробничої практики учнів на полях учбового господарства Снігурівського професійного ліцею спільно виробляти сільськогосподарську продукцію, а саме: зернові культури.

Згідно розділу 2 Договору відповідач зобов'язався: надавати робочі місця для виробничого навчання і виробничої практики учнів ліцею в процесі вирощування сільськогосподарської продукції; надавати сільськогосподарську техніку для обробки сільськогосподарських культур; забезпечувати ПММ, посівними матеріалами, добривами, отрутохімікатами та іншими матеріалами, необхідними для вирощування продукції; здійснювати оплату праці учнів та майстрів виробничого навчання, зайнятих у виробництві сільськогосподарської продукції, та іншу.

В свою чергу позивач зобов'язався надати для спільного вирощування сільськогосподарських культур 359, 44 га землі відповідно до Державного акту на землю; в процесі виробничого навчання та виробничої практики учні приймають участь в виробництві сільськогосподарської продукції; забезпечити контроль за дотриманням технології вирощування сільськогосподарських культур; проводити інструктажі з працівниками та учнями з охорони праці та безпеки життєдіяльності; забезпечити контроль за виробничим навчанням та практикою учнів та інше.

В розділі 3 Договору сторони передбачили, що відповідач виплачує позивачу 360,00 грн. за гектар використаної землі. Загальна сума за рік складає 129394,40 грн. Оплата проводиться два рази на рік: до 01 березня та 01 жовтня. У випадку двосторонньої домовленості оплата може проводитись вирощеною сільськогосподарською продукцією поцінам, які склались на момент реалізації.

30.05.2014 сторонами було укладено Договір про внесення змін до Договору про спільну діяльність, згідно якого відповідач виплачує 630,0 грн. за гектар використаної землі, загальна сума за рік складає 226447,20 грн. (а.с.13).

Додатковою угодою №1 від 23.12.2014 сторони пролонгували строк дії договору на п'ять років, а саме до 31.12.2019 (а.с.14).

Свої доводи щодо недійсності вказаного вище правочину позивач обґрунтовує порушенням при укладанні спірного договору вимог чинного та той час законодавства та удаваність укладеного сторонами правочину, що в силу приписів ч.1 ст.203, ст.215 та ст.235 Цивільного кодексу України є підставою для визнання правочину недійсним.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши представників сторін, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до ст.92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації; в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Згідно статті 95 Земельного кодексу України, землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право самостійно господарювати на землі (п.«а» ч.1).

Право самостійного господарювання на землі означає, що землекористувачі мають право без втручання інших осіб використовувати земельні ділянки в межах їх цільового призначення.

Землекористувач також мають право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію (п.«б» ч.1).

Дане положення встановлює виняток із загального правила, передбаченого ч.2 ст.189 ЦК України, відповідно до якої продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Суб'єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб'єктивного права власності на землю та суб'єктивного права оренди. Так, власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками, а постійні користувачі такої можливості позбавлені.

Відтак, у постійного користувача відсутні повноваження на розпорядження земельною ділянкою, у тому числі щодо надання її в оренду. При цьому земельна ділянка, яка надана на праві постійного користування, залишається у державній власності.

Статтею 1130 Цивільного кодексу України визначено, що за договором про спільну діяльність сторони (Учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Відповідно до ст.1132 Цивільного кодексу України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Положення оспорюваного договору передбачають, зокрема, здійснення обробки земельної ділянки, її засівання, внесення добрив та виконання інших сільськогосподарських робіт, спрямованих на вирощування врожаю, а також вжиття заходів щодо збирання врожаю, отриманого в результаті таких дій. Також договором врегульовано сплату відповідачем винагороди за гектар використаної землі (п.3.1), а також відповідальність за несвоєчасне внесення плати у вигляді пені (п.5.1).

Під час розгляду справи сторонами не надано суду доказів виконання ними розділу 2 Договору, а саме: надання робочих місць для виробничого навчання і виробничої практики учнів ліцею в процесі вирощування сільськогосподарської продукції та направлення ліцеєм учнів для навчання та виробничої практики; здійснення оплати праці учнів та майстрів виробничого навчання, зайнятих у виробництві сільськогосподарської продукції; здійснення контролю за дотримання технології вирощування сільгоспкультур тощо.

При цьому, обробка полів, внесення добрив, вирощування та збір сільськогосподарських культур відбувались, але здійснювались тільки відповідачем без участі позивача. Позивач лише отримував грошові кошти у розмірі, визначеному п.3.1 Договору як плату за «використану землю».

Таким чином, спільної діяльності за Договором для досягнення його мети, визначеної у п.1.1 не велося, а відбувалось платне користування відповідачем земельною ділянкою наданою позивачу у постійне користування.

Враховуючи зміст вищенаведених умов оспорюваного правочину, досліджуючи правову природу означеного договору, суд вважає, що укладенням Договору про спільну діяльність від 01.09.2011 сторони фактично приховали укладення договору оренди земельної ділянки.

Згідно з ч.1 ст.235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Відповідно до ч.2 ст.235 ЦК України передбачено, що у разі, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Удаваний правочин як неправомірний може бути визнаний недійсним на підставі ч.1 ст.215, ч.3 ст.203 Цивільного кодексу України, оскільки зовнішнє волевиявлення сторін не збігається з їх внутрішньою волею.

Обов'язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.

У пункті 25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. №9 зазначено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст.235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. Аналогічні правова позиція у п. 3.11 постанови ВГСУ №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними».

Судом взято до уваги, що відповідно до ст.1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно з ч.4 ст.4 Закону України «Про оренду землі» орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Позивач повноваженнями на надання земельної ділянки в оренду не наділений, оскільки остання належить йому на праві постійного користування, яке передбачає лише повноваження на володіння і користування земельною ділянкою.

Оспорюваний договір також не відповідає ч.2 ст.16 Закону України «Про оренду землі», якою визначено порядок укладення договору оренди землі (зокрема, укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону). Відповідні рішення не приймалися, аукціон не проводився.

Зі змісту оспорюваного договору випливає, що позивач фактично передав земельну ділянку державної форми власності, якою не мав права розпоряджатися.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного Кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного Кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Згідно ст.49 ГПК України, судові витрати підладаються покладенню на обидві сторони в рівних частинах.

Керуючись ст.ст.33, 44, 49, 82, 82 1 , 84, 85 ГПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

2. Визнати недійсним на майбутнє Договір про спільну діяльність від 01.09.2011, укладений між Снігурівським професійним ліцеєм та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1.

3. Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, АДРЕСА_1 (відомості про банківські реквізити відсутні, ІНН НОМЕР_1) на користь Снігурівського професійного ліцею, 57000, Миколаївська область, Снігурівський район, м. Снігурівка, вул. Широка, буд.1 (відомості про банківські реквізити відсутні, код ЄДРПОУ 02545985) 689,0 грн. судового збору.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду, у відповідності зі ст.85 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом

Згідно ст.ст.91, 93 Господарського процесуального кодексу України, сторони у справі, прокурор, треті особи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили.

Апеляційна скарга подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу.

Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня його оголошення місцевим господарським судом. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу.

Рішення оформлено у відповідності до ст.84 ГПК України

та підписано суддею 12 вересня 2016 року

Суддя М.В.Мавродієва