Рішення

від 07.09.2016 по справі 910/12557/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.09.2016№910/12557/16

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Атлантік Груп»

до Науково-виробничого підприємства «Укрторгбуд» у формі товариства з

обмеженою відповідальністю

про визнання недійсним договору та застосування наслідків його недійсності

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від позивачa: Саєнко В.В. за довіреністю від 29.01.2016 р.;

від відповідача: Дяченко І.В. за довіреністю від 13.05.2016 р.;

Бабошкіна С.А. за довіреністю від 01.08.2016 р.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Атлантік Груп» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Науково-виробничого підприємства «Укрторгбуд» у формі товариства з обмеженою відповідальністю (далі - відповідач) про:

- визнання недійсним з моменту укладення Договору від 11.10.2010 р. на компенсацію коштів на отримання комунальних послуг та земельного податку, укладеного між Науково-виробничим підприємством «Укрторгбуд» у формі товариства з обмеженою відповідальністю та Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія «Атлантік Груп»;

- стягнення з відповідача на користь позивача суми грошових коштів у розмірі 243 515, 09 грн., яка складається з 121 280, 00 грн. суми компенсації плати за землю, 14 245, 51 грн. 3% річних, 107 988, 59 грн. інфляційних втрат.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує на те, що 11.10.2010 р. між ним та відповідачем було укладено Договір про компенсацію коштів на отримання комунальних послуг та земельного податку. Підставою для укладання даного Договору в частині компенсації податку на змелю був укладений 20.04.2000 р. між відповідачем та Київською міською радою Договір оренди земельної ділянки площею 0,093 га для експлуатації та обслуговування адміністративно-господарських будівель і споруд на вулиці Борисоглібській, 12, та зареєстрований 30.05.2000 р. за №85-6-00003 у книзі записів державної реєстрації Договорів. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.03.2016 р. означений договір оренди земельної ділянки був визнаний недійсним з моменту його укладення, у зв'язку з чим позивач вважає, що має бути визнаний недійсним укладений на його підставі оспорюваний Договір в частині компенсації витрат з податку на землю, та застосовані наслідки його недійсності - повернення позивачу сплачених на підставі цього Договору як компенсація податку на землю грошових коштів в сумі 121 280,99 грн., на які позивачем нараховані 3% річних та інфляційні втрати на підставі статті 625 Цивільного кодексу України.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.07.2016 р. порушено провадження у справі № 910/12557/16, її розгляд призначено на 03.08.2016 р.

02.08.2016р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

03.08.2016р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи та відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує, оскільки вважає, що відсутні жодні правові підстави для визнання оспорюваного Договору недійсним. Крім того, відповідач вважає, що позовну заяву підписано не уповноваженою особою, а також заявляє клопотання про застосування строків позовної давності.

Ухвалою від 03.08.2016 р. на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 29.08.2016 р.

Ухвалою від 29.08.2016 р. на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 07.09.2016 р.

В судовому засіданні 07.09.2016 р. представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні 07.09.2016 р. проти задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

В судовому засіданні 07.09.2016 р. проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

11.10.2010 р. між позивачем (замовник) та відповідачем (виконавець) було укладено Договір про компенсацію коштів на отримання комунальних послуг та земельного податку (далі - Договір), відповідно до п. 1.1. якого замовник зобов'язується частково компенсувати виконавцю витрати, пов'язані з подачею теплоенергії, вивозу сміття, обслуговування каналізації, податок на землю по будинку за адресою: м. Київ, вул. Борисоглібська, 12, загальною площею 261,6 кв.м., що належить на праві власності ТОВ «Атлантік Груп».

Згідно з п. 2.1. Договору сума компенсації за договором встановлюється щомісячно, шляхом укладання Додаткової угоди до цього Договору. Замовник перераховує кошти згідно виставленого рахунку в п'ятиденний термін.

За умовами п. 4.1. Договору цей Договір вступає в силу з моменту підписання його сторонами і діє на протязі одного року.

Якщо за 30 календарних днів до закінчення строку дії Договору жодна із сторін письмово не повідомить іншу сторону про відмову від пролонгації Договору, дія Договору автоматично продовжується на аналогічний термін (п. 4.2. Договору).

В подальшому, до означеного Договору сторонами були укладені Додаткові угоди № 1 від 11.10.2010 р., № 2 від 31.10.2010 р., № 3 від 30.11.2010 р., № 4 від 30.12.2010 р., № 5 від 28.02.2011 р., № 6 від 31.03.2011 р., № 7 від 30.09.2011 р., № 8 від 30.11.2010 р., № 9 від 30.11.2011 р., № 10 від 01.03.2012 р., № 11 від 31.03.2012 р., № 12 від 30.04.2012 р., № 13 від 31.05.2012 р., якими сторони змінювали розмір суми компенсації.

Так, 31.05.2012 р. сторони уклали Додаткову угоду № 13 до Договору, якою внесли зміни до п. 2.1. Договору та визначили, що сума компенсації складається: вивіз сміття - 2 800,00 грн. на рік без ПДВ, оренда контейнерів - 1 900,00 грн. на рік без ПДВ, теплова енергія - 16 900,00 грн. на рік без ПДВ, компенсація орендної плати за землю 57 666, 00 грн. на рік без ПДВ, разом з ПДВ - 95 119,20 грн. Оплата проводиться щомісячно починаючи з 01.05.2012 р. та становить 7 926,60 грн. з ПДВ.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.03.2016 р. у справі № 910/21087/14, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 18.05.2016 р., визнано недійсним п. 12 рішення Київської міської ради від 23.09.1999 р. № 26/528 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею"; визнано недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Київською міською радою та Науково-виробничого підприємства "Укрторгбуд" у формі товариства з обмеженою відповідальністю, площею 0,093га по вул. Борисоглібської 12 м. Києва, зареєстрований 30.05.2000 за № 85-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів; визнано відсутнім у Науково-виробничого підприємства "Укрторгбуд" у формі товариства з обмеженою відповідальністю право користування земельною ділянкою загальною площею 0,093га по вул. Борисоглібської 12 м. Києва; визнано Науково-виробничого підприємства "Укрторгбуд" у формі товариства з обмеженою відповідальністю повернути земельну ділянку площею 0,093га по вул. Борисоглібської 12 м. Києва, кадастровий номер 8 000 000 000:85:371:001 у розпорядження Київської міської ради шляхом підписання акту приймання-передачі.

Як зазначає позивач, він був власником нежилої будівлі, розташованої за адресою м. Київ, вул. Борисоглібська, 12, площею 261, 6 кв.м. з 11.10.2010 р. по 23.06.2015 р., та відповідно орендні правовідносини щодо земельної ділянки під цією будівлею можуть мати місце тільки з власниками цієї земельної ділянки, тобто з органом місцевого самоврядування - Київською міською радою відповідно до Закону України «Про плату за землю». Відповідач був обізнаний про ці обставини, так як мав укладений 20.04.2000 р. з Київською міською радою договір оренди земельної ділянки площею 0,093 га для експлуатації та обслуговування адміністративно-господарських будівель і споруд на вулиці Борисоглібській, 12, який постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.03.2016 р. у справі № 910/21087/14 був визнаний недійсним. Жодних договірних правовідносин, як то укладених договорів суборенди земельної ділянки, договорів сервітуту або інших правочинів щодо спільного користування земельною ділянкою між позивачем та відповідачем не існує, внаслідок чого, на думку позивача, компенсація земельного податку є незаконною.

Позивач вважає, що компенсація витрат є похідними правовідносинами, передумовою для яких є обов'язкова наявність первинних правовідносин, заснованих на оренді, сервітуті або спільному користуванні.

З урахуванням того, що правова підстава для укладення Договору про компенсацію на отримання комунальних послуг та земельного податку визнана недійсною, на думку позивача і похідний договір від недійсного договору також є недійсним в силу закону.

Як стверджує позивач, системний аналіз Закону України «Про оренду землі», ст. ст. 796, 797 Цивільного кодексу України, ст. ст. 283, 284 Господарського кодексу України, ст. ст. 14, 138, 153 Податкового кодексу України підтверджує, що компенсація орендної плати (або як вказано в договорі податку за землю) можлива тільки в разі наявності первісного зобов'язання, а саме договору оренди чи іншого правочину, тоді як в даному випадку між сторонами немає правовідносин, внаслідок існування яких були б підстави компенсувати податок за землю, так як позивач є власником нежилої будівлі.

За таких обставин позивач вважає, що оскільки підстави укладання Договору про компенсацію коштів на отримання комунальних послуг та земельного податку від 11.10.2010 р. визнано недійсними, то компенсація земельного податку є неправомірною, внаслідок чого договір має бути визнаний недійсним з відшкодуванням всіх сплачених за цим Договором коштів на підставі статті 216 Цивільного кодексу України.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 р. № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України та статтею 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Як наголошено в постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, відповідно до вказаної норми зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В силу статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Дослідивши зміст Договору від 11.10.2010 р. про компенсацію коштів на отримання комунальних послуг та земельного податку, судом встановлено, що на момент його укладення він відповідав вимогам чинного законодавства і будь-які підстави, визначені ст. 203 ЦК України для визнання означеного Договору недійсним відсутні.

Разом з тим, суд зазначає, що визнання постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.03.2016 р. у справі № 910/21087/14 недійсним Договору оренди земельної ділянки саме по собі не є підставою в розумінні ст. ст. 203, 215 ЦК України для визнання недійсним укладеного Договору від 11.10.2010 р. про компенсацію коштів на отримання комунальних послуг та земельного податку.

Будь-яких інших підстав для визнання оспорюваного Договору не дійсним судом не встановлено, позивачем не доведено.

Таким чином, позивач всупереч вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України не довів існування обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним.

Враховуючи те, що судом не встановлено наявності встановлених ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України правових підстав для визнання недійсним Договору про компенсацію коштів на отримання комунальних послуг та земельного податку від 11.10.2010 р., суд відмовляє позивачу у задоволенні вимог про стягнення з відповідача в порядку статті 216 ЦК України 121 280, 00 грн., сплачених як компенсацію плати за землю, а також нарахованих на підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України 3% річних в сумі 14 245, 51 грн. та інфляційних втрат в сумі 107 988, 59 грн., як похідних від основної вимоги.

Посилання відповідача на те, що позовну заяву підписано не уповноваженою особою суд вважає безпідставними та до уваги не приймає, оскільки виходячи зі змісту позовної заяви, останню підписано Генеральним директором ТОВ «Компанія «Атлантік Груп» ОСОБА_5, який відповідно до п. 9.7.1. Статуту має право підпису від імені Товариства без спеціальної довіреності.

Стосовно заявленого відповідачем клопотання про застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Нормами статті 257 Цивільного кодексу України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ч. 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У відповідності до п. 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" визначено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Оскільки суд дійшов висновку про необґрунтованість вимог позивача, позовна давність не може бути застосована до даних правовідносин.

Відповідно до приписів ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження порушення своїх прав та наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність оспорюваного правочину, у зв'язку з чим позовні вимоги не можна вважати обґрунтованими.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом не встановлено наявність обставин, з якими закон пов'язує визнання спірного правочину недійсним, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Дата підписання

повного тексту рішення 12.09.2016 р.

Суддя М.Є. Літвінова