Постанова

від 19.04.2007 по справі 36/402

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

36/402

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

19 квітня 2007 р.                                                                                   № 36/402  

         Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В.

суддівГоголь Т.Г., Продаєвич Л.В.

розглянувши  матеріали касаційної скаргиФонду державного майна України

на постанову

Київського апеляційного господарського суду від 24.01.07

у справі№ 36/402

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю “Боріс”

до

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача

Фонду державного майна України

1)          Міністерство охорони здоров'я України2)          Українська дитяча спеціалізована лікарня “Охматдит”( далі –УДСЛ “Охматдит”)

прозобов'язання підписати додаткову угоду

У судовому засіданні взяв участь представник відповідача: Пукшин Л.Г.-          за дов. від 12.01.07 №35

Представники позивача і третіх осіб в судове засідання не з'явилися, належно повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги.  

          Товариством з обмеженою відповідальністю “Боріс” у серпні 2006 року заявлений позов про зобов'язання Фонду державного майна України підписати додаткову угоду  щодо продовження строку дії договору від 02.09.04 №582 про оренду майна, розташованого на вул. Чорновола, 28/1 у місті Києві та віднесено

до державної власності. Обґрунтовуючи вимоги  позивач посилався на пункт Доповідач: Добролюбова Т.В

10.2 договору відповідно до якого, у разі закінчення строку дії договору, він.може бути продовжений шляхом укладення додаткової угоди. Позивач листом від 21.10.05 №405 звернувся до відповідача з пропозицією продовжити строк дії договору оренди. Однак, листом від 02.11.05 №10-16-17654 відповідач повідомив про відсутність у нього повноважень щодо пролонгації цього договору, оскільки  Постановою Верховної Ради України від 31.05.05 №2590-IV заборонено здавати в оренду майно УДСЛ “Охматдит”. Відтак, позивач вважав, що відмова Фонду Державного майна України  продовжити строк дії договору є безпідставною та  прийнята з порушенням пункту 7 частини 1 статті 92 Конституції України, яким передбачено встановлення правового режиму власності  виключно законами України, частини 2 статті 4 Закону України “Про власність” щодо здійснення права власності та  частин 2, 7 статті 319 Цивільного кодексу України   здійснення власником зі своїм майном  будь-яких дій, які не суперечать закону.

          Рішенням господарського суду міста Києва від 27.11.06,  ухваленим суддею Трофименко Т.Ю. позовні вимоги задоволені повністю. Зобов'язано Фонд державного майна України підписати з Товариством з обмеженою відповідальністю “Боріс” додаткову угоду про продовження дії договору №582 від 02.09.04 оренди майна, строком на один рік. Рішення вмотивовано тим, що Кабінетом Міністрів України, на якого покладено повноваження здійснювати управління об'єктами державної власності відповідно до закону, не приймалось нормативних актів щодо заборони здачі в оренду майна, яке перебуває на балансі УДСЛ “Охматдит”. Постанова Верховної Ради України також не містить заборони відповідачеві здавати в оренду це майно.  При цьому, суд зазначав, що відповідач не надав доказів, які свідчать про відсутність у нього наміру надалі здавати в оренду спірне нерухоме майно. Разом з цим, суд посилався на Рішення господарського суду міста Києва від 08.02.06  у справі №40-19/А, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.05.06, яким визнано протиправною відмову Фонду державного майна України Товариству з обмеженою відповідальністю “Боріс” у продовженні строку дії договору оренди №582 від 02.09.04.

          Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів Зеленіна В.О.- головуючого, Рєпіна Л.О., Синиці О.Ф. постановою від 24.01.07, перевірене рішення залишив без змін з тих же підстав, а апеляційну скаргу Фонду державного майна України залишив без задоволення.

          Фонд державного майна України звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову у справі скасувати, як ухвалені з порушенням приписів матеріального та процесуального права, а у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Обґрунтовуючи касаційну скаргу заявник зазначає, що відповідно до статті 5 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” та пункту 1 Тимчасового положення про Фонд державного майна України  саме відповідач є орендодавцем державного майна, а відтак, висновок судів про те, що такою функцією наділений Кабінет Міністрів України є хибним. При цьому, скаржник стверджує, що він  як державний орган, у своїй діяльності керується Конституцією і законодавчими актами України, не вправі здійснювати будь-які дії щодо здачі в оренду майна, стосовно якого встановлена пряма заборона Вищим органом законодавчої влади України. Скаржник вказує на хибність висновку судів попередніх інстанцій про те, що з  постанови Верховної Ради України від 31.05.05 №2590-VI не вбачається наміру Фонду державного майна  не здавати в подальшому спірне майно в оренду, оскільки, дана постанова є нормативно-правовим актом, який містить імперативні норми щодо заборони будь-якого відчуження майна, здачі в оренду і приватизації приміщень  та обладнань лікарні, а також земельної ділянки, що належить УДСЛ “Охматдит”.

          Від Міністерства охорони здоров'я України, УДСЛ “Охматдит”, відзиви на касаційну скаргу судом не отримані.

    Від Товариства з обмеженою відповідальністю “Боріс” надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому товариство просить судові акти залишити без змін, а касаційну скаргу Фонду державного майна України без задоволення.

          Перед початком судового засідання від Товариства з обмеженою відповідальністю “Боріс” надійшло клопотання про відкладення розгляду справи в зв'язку з участю його представника у  справі, яка розглядається Верховним судом України. Дане клопотання не підтверджене копією ухвали суду і задоволенню не підлягає, оскільки від товариства надійшов відзив, в якому останній навів свої заперечення  на доводи касаційної скарги.

          Вищий  господарський  суд  України,  заслухавши  доповідь  судді  Добролюбової Т.В. і пояснення представника відповідача, переглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів  чинного законодавства,  відзначає наступне.

          Господарськими судами першої і апеляційної інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 02.09.04 між Фондом державного майна України - орендодавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю “Боріс” - орендарем укладено договір оренди майна, за умовами якого орендодавець передав, а орендар  прийняв в платне користування строком на 364 дні нерухоме майно загальною площею 373,2 кв.м., котре розташоване за адресою: місто Київ,  вул. Чорновола,28/1  (знаходиться на балансі УДСЛ “Охматдит”).  Сторони домовились у пункті 10.2 договору, що строк договору  може бути продовжений шляхом укладення додаткової угоди. Судами встановлено, що з метою продовження оренди зазначеного нежитлового приміщення відповідач направив Фонду державного майна України лист від 21.10.05 з пропозицією продовжити строк дії договору та проектом відповідної додаткової угоди. Листом від 02.11.05 Фонд державного майна України повідомив про відсутність у нього повноважень щодо пролонгації цього договору, оскільки  Постановою Верховної Ради України від 31.05.05 №2590-IV заборонено здавати в оренду майно УДСЛ “Охматдит”. Рішенням господарського суду міста Києва від 08.02.06 у справі №40-19/А визнано протиправною відмову фонду від продовження строку дії договору. Як вбачається з матеріалів даної справи, предметом позову у ній є  вимога Товариства з обмеженою відповідальністю “Боріс” про  зобов'язання Фонду державного майна України підписати додаткову угоду  щодо продовження строку дії договору від 02.09.04 №582. Задовольняючи позовні вимоги господарські суди попередніх інстанцій не  врахували, що орендоване приміщення знаходиться в частині одноповерхової  будівлі, яка належить УДСП “Охматдит” та є державною власністю. Разом з цим судами визнано, що орган, який уповноважений управляти спірним майном в даному випадку є  Міністерство охорони здоров'я України. Майнові відносини між орендодавцями і орендарями щодо господарського використання державного майна регулюються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України,  Законом України “Про оренду державного та комунального майна”. Згідно норм цього Закону об'єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси підприємств або їх структурних підрозділів, окреме індивідуально визначене майно. Відповідно до приписів статті 5 названого Закону орендодавцями цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке належить державі є Фонд Державного майна України. Дана норма кореспондується з приписами статті 287 Господарського кодексу України. Згідно частини 3 статті 17 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” після закінчення терміну дії договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне право, за інших рівних умов, на продовження договору оренди на новий термін. Це означає, що умови договору оренди можуть змінитися.  Проте, переважне право на укладення  договору орендар отримує  за умови здачі приміщення в оренду перед іншими претендентами та  після досягнення згоди з усіх істотних умов. При цьому, орендар може реалізувати надане йому переважне право на продовження строку дії договору оренди тільки в тому разі, коли після його закінчення орендодавець має намір передати об'єкт оренди іншій особі. Суди помилково виходили з того, що відповідач не довів намір відмовитись у подальшому від здачі в оренду спірного приміщення іншим наймачам. Згідно зі статтею 134 Господарського кодексу України та статті 314 Цивільного кодексу України власник володіє, користується і розпоряджається майном на власний розсуд. Цим передбачено  право власника відмовитись від продовження договору оренди і право орендаря на його продовження при умові належного виконання договірних зобов'язань та наявності інших суб'єктів господарювання на оренду спірного майна. Суди не звернули уваги на те, що Орендодавець, як власник майна, відмовив позивачу в продовженні дії договору через наявність заборони на передачу приміщень УДСЛ “Охматдит” в оренду без намірів його передачі в оренду третім особам, а ТОВ “Боріс” не надало судові належних доказів, відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, які б підтверджували намір передати орендоване приміщення іншим суб'єктам господарювання.  Разом з тим, приписами частини 2 статті 10 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” визнано, що укладений сторонами договір оренди в частині істотних умов повинен відповідати типовому договору оренди відповідного майна. Однак,  задовольняючи  вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “Боріс” шляхом зобов'язання відповідача підписати додаткову угоду про продовження  договору оренди  спірного приміщення, суди попередніх інстанцій не дослідили  чи відповідає додаткова угода, в редакції позивача, вимогам Закону України “Про оренду державного та комунального майна”. При цьому, суди ухвалюючи судові акти у справі не дослідили всіх умов додаткової угоди та не надали  обґрунтованої оцінки змісту цієї угоди. З матеріалів справи вбачається, що позивач просить продовжити строк дії договору на один рік, проте, суди задовольняючи дану вимогу, не визначили конкретної дати її укладання та закінчення строку цієї угоди. Разом з цим, приписами частини 3 статті 84 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі ухилення однієї зі сторін від обов'язку укласти договір у резолютивній частині рішення повинні міститися умови, на яких сторони  продовжили дію  договору, з посиланням на поданий позивачем проект додаткової угоди. Водночас,  колегія суддів звертає увагу, що судами попередніх інстанцій не було враховано положень частини 2 статті 14 Цивільного кодексу України відповідно до яких, особа не може бути примушена до дій вчинення яких не є обов'язковим для неї. Отже, колегія суддів визнає, що при прийнятті судового акта, суди повинні були обґрунтувати та повно відобразити всі обставини справи, зокрема, надати правову оцінку істотним умовам вказаної додаткової угоди, який запропонований позивачем для підписання. І на сам перед визначити норму права, згідно якої спір про зобов'язання підписати додаткову угоду має вирішуватися судом. Разом з цим, колегія суддів зазначає, що судами не досліджено та не надано належної правової оцінки обраному позивачем способу захисту права. Наведене свідчить про те, що поза увагою судів залишилися питання, з якими пов'язане законне вирішення спору по суті. Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 “Про судове рішення”, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних  правовідносин. Переглянута постанова цим вимогам не відповідає. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази,  рішення у справі підлягає скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до господарського суду міста Києва. При новому розгляді справи судові необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального  та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями  1117, пунктом 3 статті 1119, статтями 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В :

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.01.07 у справі №36/402 і рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.06 у справі №36/402 скасувати. Матеріали справи скерувати для нового розгляду до Господарського суду міста Києва.

Касаційну скаргу Фонду Державного майна України задовольнити частково.

Головуючий                                                                            Т.Добролюбова

Судді                                                                                        Т.Гоголь

                                                                                     Л.Продаєвич