Постанова

від 28.09.2016 по справі 911/468/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2016 року Справа № 911/468/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіСибіги О.М.,суддівДанилової М.В., Мачульського Г.М.розглянувши матеріали касаційних скаргКвартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква Міністерства оборони України, м. Біла Церква, Київська обл. та Товариства з обмеженою відповідальністю "Солоха-Н", с. Улянівка, Миколаївська обл.на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 10.08.2016 рокуу справі господарського суду Київської областіза позовомЗаступника військового прокурора Білоцерківського гарнізону, м. Біла Церква, Київська обл. в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, м. Київдо 1.Товариства з обмеженою відповідальністю "Солоха-Н", с. Улянівка, Миколаївська обл.; 2.Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква Міністерства оборони України, м. Біла Церква, Київська обл.за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачаВійськової частини НОМЕР_1 , м. Біла Церква, Київська обл.за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачаДержавного підприємства Міністерства оборони України "Білоцерківський військовий торг", м. Біла Церква, Київська обл.провизнання недійсним договору

за участю представників

прокуратури: Коркішко В.М.,

позивача: Толмачова О.Ю., Сажієнко І.О.,

відповідача-1: Максимів Г. І.,

відповідача-2: не з`явився,

третьої особи на стороні позивача: не з`явився,

третьої особи на стороні відповідача: Семенаш А.В.

В С Т А Н О В И В:

Заступник військового прокурора Білоцерківського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся до господарського суду Київської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Солоха-Н" (далі за текстом ТОВ "Солоха-Н"), Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква Міністерства оборони України (далі за текстом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Військової частини НОМЕР_1 про визнання недійсним Договору № 208 про організацію співпраці від 10.09.2014 року, укладеного Квартирно-експлуатаційним відділом м. Біла Церква та ТОВ "Солоха-Н".

Рішенням господарського суду Київської області від 20.04.2016 року позов задоволено повністю: визнано недійсним Договір № 208 про організацію співпраці від 10.09.2014 року, укладений Квартирно-експлуатаційним відділом м. Біла Церква і ТОВ "Солоха-Н".

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.06.2016 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача залучено державне підприємство Міністерства оборони України "Білоцерківський військовий торг" (далі за текстом ДП МО України "Білоцерківський військовий торг").

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.08.2016 року рішення господарського суду Київської області від 20.04.2016 року залишено без змін.

Вищезазначені судові акти мотивовано тим, що оспорюваним правочином сторони приховали дійсні правовідносини щодо передачі в оренду земельної ділянки, яка віднесена до земель оборони без рішення (погодження) відповідних посадових осіб Міністерства оборони України та органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади, тобто уклали удаваний правочин (ст. 235 Цивільного кодексу України) для приховання іншого правочину щодо передачі в оренду земельної ділянки, яка знаходиться в користуванні військової частини, а, отже, відповідачами фактично укладено договір оренди земельної ділянки, який не відповідає вимогам земельного законодавства та порушує приписи Законів України "Про Збройні сили України", "Про використання земель оборони", "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", що відповідно до ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання його недійсним.

Не погоджуючись з судовими актами попередніх інстанцій, Квартирно-експлуатаційний відділ м. Біла Церква та ТОВ "Солоха-Н" звернулись до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких просять скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.08.2016 року та рішення господарського суду Київської області від 20.04.2016 року і прийняти нове рішення у справі, яким у задоволенні позову відмовити.

ДП МО України "Білоцерківський військовий торг" до Вищого господарського суду України було подано відзив на касаційні скарги, в якому останній проти доводів касаційних скарг заперечує та просить залишити їх без задоволення, а судові акти попередніх інстанцій без змін.

В судовому засіданні представник відповідача-1 просив касаційні скарги задовольнити постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.08.2016 року та рішення господарського суду Київської області від 20.04.2016 року скасувати і прийняти нове рішення у справі, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, а прокурор та представники позивача і третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача проти доводів касаційних скарг заперечували та просили залишити їх без задоволення, а судові акти попередніх інстанцій без змін.

Заслухавши пояснення прокурора, представників позивача, відповідача-1 та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, приймаючи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційні скарги задоволенню не підлягають з огляду на наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що Квартирно-експлуатаційним відділом м. Біла Церква (сторона-1) та ТОВ "Солоха-Н" (сторона-2) укладено Договір № 208 про організацію співпраці від 10.09.2014 року (далі за текстом Договір), за умовами п. 1.1 якого з метою організації співпраці між сторонами і з метою одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності квартирно-експлуатаційного відділу для підтримання на належному рівні бойової та мобілізаційної готовності сторони за цим Договором домовилися про співпрацю і співробітництво без утворення юридичної особи з використанням земель, які надані стороні-1 в безстрокове користування, можливостей, сил і засобів сторони-1 та можливостей і засобів сторони-2 спільно діяти для досягнення загальних цілей, а саме: вирощування зернових та технічних культур, не віднесених до інших класів рослинництва, збирання, зберігання та їх подальша реалізація.

При цьому, вирощування зернових та технічних культур умовами Договору покладається виключно на сторону-2. До обов`язків сторони-1 відносяться тільки залучення земельної ділянки.

Згідно з п. 1.2 Договору сторони домовилися, що співпраця, яка є предметом цього Договору, буде здійснюватися наступним чином: сторона-1 бере на себе зобов`язання залучити площу земельної ділянки, яка належить їй на праві постійного користування та визначена Актом обміру земельної ділянки, в разі потреби з залученням фахівців проводити її обстеження на предмет наявності та, в подальшому, проведення заходів своєчасного знешкодження шкідливих для навколишнього середовища, життя та здоров`я людей предметів з метою створення безпечних умов праці. Сторона-2 бере на себе зобов`язання власними силами та коштами провести необхідний комплекс заходів по забезпеченню повного сільськогосподарського циклу культивування сільськогосподарської продукції, яка обумовлена Договором.

Відповідно до п. 3.1 Договору сторона-1 за цим Договором зобов`язується залучити до співробітництва, що буде проводитися разом зі стороною-2, земельну ділянку, що надана стороні-1 в безстрокове користування згідно Державного акту серії Б № 027573 від 1978 року площею 1 868 га, за адресою: Київська область, Сквирський район, с. Великополовецьке, Військова частина А 2167.

В п. 4.1 Договору сторони погодили, що після збору врожаю сторона-2 не має права проводити будь-які сільськогосподарські роботи на земельній ділянці, що використовується сторонами за цим Договором та зобов`язана повернути дану земельну ділянку у випадку відсутності актів звірки взаєморозрахунків за поточний рік. В такому випадку проведення будь-яких робіт з метою виконання умов даного Договору можливе лише після обов`язкової письмової згоди на це сторони-1.

За умовами п. 5.4 Договору сторона-2 сплачує (компенсує) земельний податок шляхом щомісячного перерахування грошових коштів згідно розрахунку до "Податкової декларації з плати за землю" на поточний рік.

Згідно з п. 6.1 Договору внесок сторони-1 роботи та послуги зазначені у п. 3.1. цього Договору. При цьому, послугами, визначеними в п. 3.1 Договору є залучення земельної ділянки, яка надається у користування стороні-2.

Відповідно до п. 8.1 Договору дохід, що отримується сторонами від співробітництва, яке є предметом Договору, підлягає розподілу пропорційно понесеним фактичним затратам на вирощування сільськогосподарської продукції, при цьому сторона-1 в будь-якому випадку повинна отримати річний дохід у розмірі не менше 1 494 400 грн. на рік, а сторона-2 у будь-якому випадку повинна отримати річний дохід за рахунок реалізації сільськогосподарської продукції.

Пунктом 12.2 Договору передбачено, що даний Договір укладений строком на три роки.

Прокурор, звертаючись до господарського суду з позовом про визнання зазначеного правочину недійсним свої вимоги обґрунтував тим, що спірний договір по своїй суті є договором оренди, який передбачає використання земель оборони для виробництва сільгосппродукції та укладений з перевищенням повноважень щодо розпорядження земельною ділянкою, оскільки не був погоджений із органом виконавчої влади, що є порушенням вимог ст. ст. 20, 77, 115, 116 Земельного кодексу України, ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони", а тому підлягає визнанню недійсним відповідно до ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи здійснюючи касаційний перегляд, колегія суддів Вищого господарського суду України виходить з наступного.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 5 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

В ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

В силу приписів ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Відтак, встановивши, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі ч. 2 ст. 235 Цивільного кодексу України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що за змістом Договору № 208 про організацію співпраці від 10.09.2014 року між сторонами фактично склалися правовідносини з оренди землі, оскільки з умов оспорюваного Договору вбачається, що відповідач-2 фактично передав відповідачу-1 на платній основі земельну ділянку, що відноситься до земель оборони, без рішення (погодження) відповідних посадових осіб Міністерства оборони України та органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади.

Як вірно відзначено судами, зміст договору та його правова природа не залежать від його назви, а умови укладеного між відповідачами договору відповідають змісту договору оренди, визначеному ст. 12 Закону України "Про оренду землі", згідно якої договір оренди землі визначений як угода сторін про взаємні зобов`язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк, та відповідає фактичним правовідносинам сторін, відтак, назва договору не змінює суті останніх, а тому положення спірного договору повинні відповідати законодавству, що регулює правовідносини у сфері оренди землі.

Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі" та іншими нормативно-правовими актами.

Ч. 1 ст. 13 Конституції України встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

В силу положень ст. 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі ст. 2 Земельного кодексу України земельними відносинами є суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, суб`єктами в яких виступають громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади, а об`єктами землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Відповідно до п. 3 ч. 5 ст. 20 Земельного кодексу України земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Закону України "Про використання земель оборони".

В ч. ч. 1, 2 та 4 ст. 77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

За приписами ч. 1 ст. 115 Земельного кодексу України передбачено, що зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об`єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України для забезпечення функціонування цих об`єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об`єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об`єктах.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про використання земель оборони" землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі військові частини).

За змістом ст. 2 Закону України "Про використання земель оборони" військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України. При цьому, в ч. 1 ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони" передбачено, що військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Однак, судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач-2 на підставі Договору № 208 про організацію співпраці від 10.09.2014 року фактично передав відповідачу-1 земельну ділянку, що відноситься до земель оборони, без рішення (погодження) відповідних посадових осіб Міністерства оборони України та органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади, з огляду на що даний Договір був укладений з порушеннями встановленого законодавством порядку та без належного обсягу повноважень, тобто умови укладеного сторонами Договору не відповідають положенням законодавства про оренду земельної ділянки та порядку розпорядження землями оборони і, зокрема, ст. ст. 1 та 7 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", п. 3 ч. 5 ст. 20, ч. 2 ст. 65, ч. 4 ст. 77 Земельного кодексу України, ст. ст. 9, 14 Закону України "Про Збройні сили України", ч. 1 ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони".

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для визнання недійсним Договору № 208 про організацію співпраці від 10.09.2014 року з огляду на те, що спірний Договір укладений з порушенням законодавчих положень про оренду землі та спеціальних норм закону про використання земель оборони, що відповідно до ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України є правовою підставою для визнання його недійсним.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що під час розгляду справи господарськими судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об`єктивного дослідження поданих доказів, висновки господарських судів відповідають цим обставинам і їм надана вірна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Також колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне відзначити, що доводи Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква та ТОВ "Солоха-Н", викладені в касаційних скаргах, зводяться до переоцінки наявних у справі доказів, вільного тлумачення правових норм та не спростовують законних і обґрунтованих висновків господарських судів попередніх інстанцій.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з`ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв`язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційні скарги залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.08.2016 року у справі № 911/468/16 залишити без змін.

Головуючий суддяО.М. Сибіга СуддіМ.В. Данилова Г.М. Мачульський